ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Луганська академія внутрішніх справ

імені 10-річчя незалежності України

 

 

Релігієзнавство

 

 

Рекомендовано

Міністерством освіти і науки України

як навчальний посібник

для студентів вищих навчальних закладів

 

Луганськ

РВВ ЛАВС

 

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Лист № 14/18.2-562 від 23.03.2004 р.  
УДК 2 (075.8)

ББК 86.3я73

Р-36

 

 

А в т о р и: О.М. Єременко, канд. філос. наук, доц. (Луганська академія внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України); Н.С. Звонок, канд. філос. наук (Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля); О.М. Литвинов, канд. філос. наук, доц.; О.Д. Форостюк, канд. юрид. наук, доц.; Н.Г. Карпунова(Луганська академія внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України)

 

Рецензенти:В.К. Суханцева,д-р філос. наук, проф. (Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля); М.Й. Курочка, канд. юрид. наук, доц. (Луганська академія внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України); Т.Б. Недайнова, канд. пед. наук, доц. (Луганський державний педагогічний університет імені Тараса Шевченка)

 

Р-36 Релігієзнавство: Навчальний посібник / О.М. Єременко, Н.С. Звонок, О.М. Литвинов та ін.; За заг. ред. О.М. Єременка; МВС України, Луг. акад. внутр. справ ім. 10-річчя незалежності України. – Луганськ: РВВ ЛАВС, 2005. – 344 с.

ISBN 966-8129-55-5

 

У навчальному посібнику розглядаються основні етапи історії національних і світових релігій, а також основні особливості їх культу та віровчення. Подається короткий нарис історії та сучасного релігійного життя в Україні. Релігія розглядається в тісному зв’язку з розвитком правових норм та інститутів.

Посібник призначений для курсантів, студентів і слухачів вищих навчальних закладів системи МВС України.

 

УДК 2 (075.8)

ББК 86. 3я 73

 
 
© Єременко О.М., Звонок Н.С., Литвинов О.М., Форостюк О.Д., Карпунова Н.Г., 2005 © Луганська академія внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України, 2005    

 


ISBN 966-8129-55-5


 
 
 


Зміст

Вступ...................................................................................... 5

 

Розділ 1. Релігія як суспільне явище. Ранні форми

релігії.................................................................................... 7

Розділ 2. Національні релігії......................................... 19

 

Розділ 3. Світові релігії..................................................... 37

3.1. Буддизм.................................................................. 37

3.2. Християнство......................................................... 45

3.2.1. Виникнення й початок розвитку

християнства........................................................ 45

3.2.2. Православ’я................................................. 51

3.2.3. Католицизм................................................. 67

3.2.4. Протестантизм............................................ 70

3.3. Іслам....................................................................... 76

 

Розділ 4. Біблія як культурно-історичний феномен 85

 

Розділ 5. Історичні аспекти й сучасні проблеми

релігійного життя в Україні........................................ 103

5.1. Основні етапи історії релігії в Україні............. 103

5.1.1. Язичницький період в історії України.. 103

5.1.2. Релігійне життя Київської Русі

(від прийняття християнства до XIII ст.)........ 111

5.1.3. Релігійне життя України XIV – XVIII ст.ст.

Берестейська унія............................................... 119

5.1.4. Релігія і церква в Україні

у XVIII – XIX ст.ст. ............................................. 126

5.2. Релігійне життя в Україні

(ХХ ст. – початок ХХІ ст.).......................................... 131

 

Розділ 6. Новітні релігійні рухи.................................. 159

 

Розділ 7. Релігія і культура........................................... 183

 

Розділ 8. Загальні положення про свободу совісті

та релігійні організації................................................ 197

 

Релігія і право: короткий історичний

нарис впливу духовно-культурного контексту

на становлення правових ідей

(замість післямови)........................................................ 221

 

Додатки............................................................................. 241

1. Загальні положення про свободу совісті та

релігійні організації (основні документи).............. 241

2. Міжнародні правові акти про свободу совісті. 297

3. Тестові завдання................................................... 311

4. Словник основних релігієзнавчих понять........ 323

 



 

Вступ

Релігієзнавству належить особливе місце в системі соціально-гуманітарних дисциплін, і специфіку релігієзнавства багато в чому визначає особливе місце самої релігії в соціумі.

Повалення соціалістичного ладу, відмова від марксистської монополії на істину, ерозія атеїстичного світогляду – усі ці фактори змусили нас облишити ілюзії про відмирання релігії в майбутньому комуністичному суспільстві.

Сьогодні як ніколи очевидною є величезна роль релігії в моральному вихованні особистості, у формуванні духовних основ народної самосвідомості, в орієнтації суспільної свідомості на справжні високі цінності, а не на сурогати.

Безперечною є також конституюча роль релігії в соціумі. На противагу економічному матеріалізму К. Маркса такі класики соціально-філософської думки ХХ ст., як М. Вебер і А. Дж. Тойнбі, підкреслюють надзвичайну важливість релігії як фактора суспільного розвитку.

Можна сказати, що якщо для Маркса дане суспільство, зрештою, є таким, оскільки такий його економічний базис, то для Тойнбі дана цивілізація, урешті-решт, така, тому що такою є її релігія.

Хотілося б підкреслити не тільки важливість релігієзнавства як такого в системі соціально-гуманітарних дисциплін, але й важливість його саме в юридичному вузі. Поняття генетичного й сутнісного зв’язку релігійних і правових аспектів таких понять, як "норма", "закон", "заборона" і т.ін., зумовлює взаємозв’язок релігієзнавства з комплексом правових дисциплін, і тому вивчення курсу передбачає звернення до відповідних статей Конституції України, а також до законодавчих актів про свободу совісті та релігійні організації.

Додатковим фактором, що зумовлює важливість релігієзнавства в юридичному вузі, є надзвичайно складна, повна високої конфліктності релігійна ситуація, яка склалася в незалежній Україні. Майбутнім працівникам правоохоронних органів необхідно виробити грамотний юридичний підхід до вирішення релігійних конфліктів, а це, у свою чергу, передбачає не тільки знання юридичних аспектів взаємовідносин конфесій і держави, але й досить глибоке знання історії та соціології релігії, а також психологічних особливостей віруючих. Такими знаннями релігієзнавство покликане озброїти курсантів.

Зараз вузи системи МВС мають на меті підготовку якісно нового працівника міліції (поліції), у зв’язку з чим необхідним є розроблення таких навчально-методичних посібників, які містили бпроґресивні форми й методи підготовки спеціалістів органів внутрішніх справ ХХІ ст. Колектив авторів висловлює надію, що запропонований посібник зробить посильний внесок у вирішення поставленого завдання.

До складу авторського колективу ввійшли: кандидат філософських наук, доцент О.М. Єременко (ЛАВС, вступ, розділи 1-3, крім підрозділу 3.2.2.), кандидат філософ-ських наук, доцент Н.С. Звонок, (СНУ, розділи 4, 7, тестові завдання, словник релігійних термінів), кандидат філософських наук, доцент О.М. Литвинов (ЛАВС, замість післямови), кандидат юридичних наук, доцент О.Д. Форостюк (ЛАВС, підрозділи 3.2.2., 5.2, розділи 6, 8), викладач Н.Г. Карпунова (ЛАВС, підрозділ 5.1).




Розділ 1. Релігія як суспільне явище. Ранні форми релігії

 

Походження слова "релігія" пов’язують як з латинським дієсловом relegere ("ставитися з повагою"), так і з латинським дієсловом religare ("пов’язую", "з’єдную"). В останньому випадку мається на увазі зв’язок небесного і земного, божественного і людського, священного та мирського. Сама собою релігія важко піддається визначенню (багато мов навіть не мають слова "релігія"). Як попереднє визначення запропонуємо таке: релігія є комплексом вірувань і практичних дій, за допомогою яких люди спілкуються чи намагаються спілкуватися з реальністю, що лежить за межами досвіду. Зазвичай ці вірування та дії концентруються навколо одного або кількох надприродних істот: Бога чи богів.

Віра в надприродне, непоясниме, сакральне – головна ознака релігії. Предметом релігійної віри є щось таке, що існує "по той бік" звичайного світу, виходить за межі існуючої реальності. Віра не підлягає, на думку віруючої людини, емпіричній перевірці, не включається в загальну систему раціонального пізнання й практики. Найчастіше вирізняють такі соціальні функції релігії: 1) компенсаторну; 2) комунікативну; 3) світоглядну; 4) реґулятивну; 5) культурну; 6) охоронну.

Релігієзнавство вивчає релігію. Зазвичай релігієзнавство поділяють на теоретичне й історичне. Теоретичне релігієзнавство вивчає філософські, соціологічні, психологічні аспекти релігії (структура релігії, психологічні особливості віруючого і т.ін.). Оскільки теоретичне релігієзнавство стикається з теологією, то в коло його інтересів можуть входити й традиційні теологічні проблеми (сутність Бога, співвідношення Бога, світу й людини, проблеми теодицеї й т.ін.). Історичне релігієзнавство вивчає історію національних, світових релігій і релігійних вірувань.


Релігія є предметом вивчення з давніх часів. Її сутності та причинам виникнення присвячували свої роздуми античні філософи (Ксенофан, Демокрит, Антифонт, Евгемер, Лукрецій), мислителі Відродження і Просвітництва (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Б. Спі-ноза, Д. Юм, П. Гольбах, Вольтер).

Але власне наукове вивчення релігії починається на рубежі ХVІІІ – ХІХ ст., у зв’язку зі становленням і розвитком ряду гуманітарних дисциплін: психології, археології, етнографії, антропології та ін. У другій половині ХІХ ст. спроби надати порівняльному вивченню релігії систематичності привели до формування релігієзнавства як наукової дисципліни. Перші кафедри історії релігії було утворено в 1876 році в Нідерландах у ході реформи теологічних факультетів.

Ключові позиції в релігієзнавстві ХІХ – першої половини ХХ ст. займали представники міфологічної школи (брати Я. і В. Гримм, М. Мюллер, О.М. Афанасьєв, О.О. Потебня та інші) і антропологічної школи (Е. Тайлор, Дж. Фрезер, Л. Леві-Брюль, Б. Малиновський та інші).

У марксизмі релігія розглядається як проекція нереалізованих прагнень людини, її сутнісних сил, наслідок соціального відчуження; у фрейдизмі – як наслідок сублімації нав’язливих бажань, свого роду "колективний невроз" людства, у якому суворого і водночас люблячого батька замінив Бог. Особливо слід виділити позицію К.Г. Юнга, який уважав, що основою релігійного досвіду є прорив базових універсальних образів колективного безсвідомого – архетипів зі сфери безсвідомого у свідоме.

У ХХ ст. розвивається соціологічне дослідження релігії (Е. Дюркгейм і М. Вебер), а також феноменологічний підхід (Р. Отто і Г. ван дер Леу), ритуалістична школа (С.Г. Хук, Ж. Дюмезіль та інші). Найбільшими фіґурами в релігієзнавстві другої половини XX ст. можна вважати М. Еліаде, який розглядав релігію як прорив сакрального у світ профанного існування, і К. Леві-Строса, який з успіхом застосував структурний метод дослідження до релігії як феномена людської цивілізації.

Значний інтерес у плані пояснення соціальних причин релігії становить теорія депривації Ч. Глока і Р. Старка. Депривація – це стан, який породжує в індивіда або групи відчуття обездоленості в порівнянні з іншими індивідами чи групами. Коли сутність депривації пізнається адекватно людьми, що її відчувають, виникає, як правило, секулярний рух протесту. Неадекватне ж сприймання причин депривації породжує релігійні рухи різноманітного типу.

Структура релігії надзвичайно складна. У різноманітних школах на перший план висуваються різні структуроутворюючі елементи релігії. В узагальненому вигляді структуру релігії можна подати такою схемою:

 

Структура релігії

 

Релігійна свідомість Культ Релігійні організації
1) релігійна ідеологія; 1) обряди; 1) общини;
2) релігійна психологія: а) святе письмо; 2) ритуали; 3) таїнства; 2) об’єднання; 3) церква
б) догматика 4) жертвоприношення;  
  5) богослужіння;  
  6) молитви;  
  7) свята;  
  8) реліквії;  
  9) культові споруди;  
  10) символіка  

Сучасні вчені вважають, що релігійні уявлення виникають в епоху верхнього палеоліту (40-50 тис. років тому). Феномен релігії вони пов’язують з завершенням процесу антропогенезу, з появою другої сигнальної системи (речової діяльності), із певним рівнем розвитку інтелекту у вигляді задатків теоретичного мислення. Можна сказати, що поява людини сучасного типу збігається за часом з появою релігії. Тому вважається, що релігія відокремлює людину від тварини і є невід’ємним елементом розвитку й становлення людської цивілізації. У процесі історичного розвитку соціуму відповідно видозмінюються релігійні уявлення. Це дозволяє умовно розподілити їх на три групи: 1) ранні форми релігії (тотемізм, анімізм, фетишизм); 2) національно-державні релігії; 3) світові релігії.

До ранніх форм релігії зазвичай відносять тотемізм, анімізм і фетишизм.

Тотемізм (від слова "от-отем", що мовою оджибве, індіанців Північної Америки, означає "його рід") – віра у тваринного чи рослинного першопредка. Різні групи всередині племені чи плем’я цілком уважаються пов’язаними містичним споріднянням за материнською або батьківською лінією зі своїм "тотемом". Цей зв’язок найчастіше виявляється в забороні вбивати "тотем" і вживати в їжу, у магічних обрядах впливу на нього і т.ін.

В умовах мисливського побуту виникає почуття близькості до тотемічної тварини – священної тварини клану, кров якої символізує єдність клану. Не виключено, що ритуальне умертвіння та поїдання тотемічної тварини і є своєрідною "першожертвою", тобто прототипом будь-якого жертвоприношення. У цьому обряді можна побачити також найдавніші зародки ідей про містичну єдність віруючих із богом, які мають у тотемізмі ще примітивно-"тілесний" характер, щоб у більш пізніх доктринах спіритуалізуватися.

Як тотем можуть виступати як хижі (вовк, ведмідь, ягуар і т. ін.), так і сумирні тварини (олень, бобер та інші), а також птахи, комахи, рослини й навіть каміння, вітер, сонце тощо. Найбільш суттєвою в тотемізмі є ідея спорідненості людської групи з тотемічним предком, який частіше за все є втіленням магічного, кровнородинного зв’язку даної групи зі своєю територією.

Анімізм (лат. аnimа – "душа") – віра в нематері-альні, духовні, надприродні істоти, замкнені в будь-які тіла (духи). Анімізм є невід’ємним компонентом кожної релігії, від найбільш примітивних до світових.

Узагалі, термін "анімізм" є, так би мовити, збірним. Він охоплює досить різноманітні уявлення: а) про людську душу і душі інших предметів; б) про шаманів, духів, образи хвороби, духів-помічників; в) про духів у практиці таємних союзів Меланезії, Західної Африки; г) про втілення природних явищ – водяні, лісовики, гірські духи й інші персонажі міфології; ґ) про душі померлих.

Аніматизм (лат. аnimatus – "живий") – уявлення про неуособлену персоніфіковану надприродну силу (чи сили), від якої залежать і явища природи, і успіх людського життя. У полінезійців така сила називається "маною", і це слово фактично стало релігієзнавчим терміном, але кожний архаїчний етнос мав для її позначення відповідне слово. Ця сила може бути розлита в природі або мати певне джерело у вигляді території, каменя, дерева, людини, тварини й т.ін. У такому випадку ми маємо перехід аніматизму у фетишизм.

Фетишизм (португ. fetiço – "амулет") – поклоніння матеріальним предметам – фетишам, які вважаються носіями надприродних властивостей. Слід мати на увазі, що поклоняються не предмету самому по собі, а надприродній силі, втіленням і носієм якої вважається предмет.

Фетишист уявляє собі внутрішнє життя фетиша за образом власного. Тому, із його точки зору, фетиш може благодійно чи шкідливо впливати на світ духів та природи, бо фетиш може поводитись як людина – сердитися, пройматися добрими почуттями і т.ін. Так виникає система спілкування з фетишем, прагнення задобрити його, заручитися його підтримкою. Фетишистське ставлення до предметів викликає появу в поведінці людини елементів, які в процесі подальшого розвитку перетворюються на релігійно-магічні обряди.

Магія (лат. magia від акадського "маг" – "мудрець") – обряди, покликані надприродним шляхом впливати на світ (явища природи, людей, духів). Магія – це віра в здатність людини впливати особливим чином на інших людей, тварин, рослини, явища природи й навіть на надприродні сили.

Типи магічних дій: 1) ініціальна магія –"початковий" вид магічних дій. Наприклад, прицілювання в бік жертви магічною зброєю. Початок дії – прицілювання – реальний, закінчення надане магічній силі; 2) контагіозна магія – асоціація ідей за суміжністю (через залишки їжі, обрізки волосся, слину, слід ноги); 3) гомеопатична магія – за схожістю (використовуючи зображення, фіґурки і т.ін.); 4) контактна магія – через контакт (шкідливе зілля підкладається під циновку, під дах, під подушку і т.ін.); 5) вербальна магія – замовляння.

Можна виокремити такі різновиди магічних дій, пов’язаних із різними сторонами життєдіяльності колективу: 1) господарча магія (включаючи й аґрарну); 2) промислова (включаючи й мисливську); 3) ме-теорологічна; 4) лікувальна й охоронна; 5) шкідлива; 6) військова; 7) любовна.

Деякі дослідники (наприклад Дж. Фрезер) не тільки розрізняють, а і якоюсь мірою протиставляють магію та релігію. Основний принцип ставлення релігійної людини до надприродних сил полягає в тому, щоб ублагати їх; основний же принцип ставлення магічної людини до надприродного полягає в тому, щоб за допомогою магічного впливу змусити його зробити необхідне. Маг упевнений, що якщо магічна дія зроблена правильно, то боги повинні надати йому відповідні блага. У деяких давньоєгипетських і давньоіндійських леґендах боги тремтять, дізнавшись, що десь у пустелі або в лісі з’явився могутній маг. Спільною ж для магії та релігії є сама віра в надприродне.

Шаманізм– особлива форма релігії, яка полягає у виділенні в суспільстві певних осіб – шаманів, яким приписується властивість шляхом приведення себе в екстатичний стан входити в безпосереднє спілкування з духами.

Шаманізм включає в себе багато елементів магії. У розвиненому вигляді шаманізм створюється лише в епоху розкладання родового строю.

Звичайний ритуал дії шамана – це так зване камлання – несамовитий танок зі співом, ударами в бубен, гуркотом металевих підвісок і т.ін. Мета камлання – лікування людей, тварин, гадання про успіх промислу і т.ін. Уважається, що під час камлання шаман мандрує як "верхнім", так і "нижнім" світом духів і намагається або завдяки проханням, або завдяки протиборству добитися їх допомоги.

Шаманізм існував у всіх народів на певній стадії розвитку. Але найбільш розвиненого, панівного вигляду він набув у народів Північної Азії (Сибіру й Далекого Сходу) і Північної Америки, де й зараз продовжує існувати в реліктових формах.

Міф (давньогр. міфос – "леґенда", "переказ") – леґенда про богів, духів, героїв, першопредків. Міфологія – це сукупність таких леґенд, система фантастичних уявлень про світ. Це основний засіб розуміння світу, світогляд первісної людини й певною мірою універсальною мови опису світу в архаїчних суспільствах. Міфологія являє собою найдавніше, архаїчне ідеологічне утворення, яке має синкретичний характер. У міфі сплавлено зародкові елементи релігії, науки, філософії, мистецтва.

Сучасній людині досить важко зрозуміти, що таке міф для архаїчної людини. Зі свого боку, архаїчна людина не зрозуміла б, як це міф може бути вигадкою. Для архаїчної людини міф – це єдина справжня реальність, єдине істинне буття, а все її життя, життя її роду й існування всього "посейбічного" світу – це лише відображення і, так би мовити, "згасання" міфічної реальності. Міф виявляється для архаїчної людини універсальною моделлю діяльності, зразком для будь-якої дії. Коли папуас вирушає в море на ловлю риби, він уявляє себе міфічним героєм Ківавіа, який уперше зловив рибу і таким чином навчив людей робити це. Тобто папуас-рибалка ототожнює себе з Ківавіа. Якщо ловля риби виявилася вдалою, то це не він, а Ківавіа вловив рибу. І так само – відносно всіх інших дій архаїчної людини.

Зазвичай виокремлюють такі особливості міфологічного мислення:

1. Соціоантропоморфізм – перенесення на природні об’єкти людських властивостей, почуттів, особливостей; при цьому світ мислиться на зразок первісної общини.

2. Символізм – нечітке розрізнення суб’єкта й об’єкта, речі й слова, істоти та її імені; конкретні предмети, не втрачаючи своєї конкретності, можуть ставати знаками інших предметів чи явищ, тобто їх символічно замінювати. Символізм приводить до того, що в міфологічному світогляді світ уявляється як система багатократних відповідностей. Наприклад, доба = року = життю = світовому циклу; будь-яке входження в замкнений простір = смерті; будь-яке виходження з замкненого простору = народженню і т.ін.

3. Генетизм – заміна причинно-наслідкових відносин прецедентом, при цьому походження предмета видається за його сутність. Наприклад, сонце для сучасної людини – це зірка певної величини, а для міфологічної – бог. Але справа не тільки в цьому. Для сучасної людини сутність сонця – це насамперед його будова. Міфологічна ж людина у відповідь на запитання про сутність сонця почне розповідати міф про його народження, про те, як воно взагалі з’явилося у світі.

Основні види міфів:

1) космогонічні, що розповідають про походження космосу та його частин. Сюди ж можуть бути віднесені астральні – про зірки – і солярні (сонячні). До космогонічних міфів приєднуються й есхатологічні – про кінець світу та "останні часи";

2) антропологічні, які розповідають про походження людини, про перших людей, першопредків. З ними межують міфи про культурних героїв, різновидом яких можна вважати близнюкові міфи;

3) міфи про тварин, у тому числі тотемічні міфи;

4) етіологічні міфи – "причинні", тобто пояснювальні;

5) культові, які пояснюють походження обряду, культової дії; їх різновидом можна вважати календарні міфи, пов’язані з циклом календарних обрядів;

6) героїчні, що фіксують важливі моменти життєвого циклу й будуються навколо біографії героя.

Контрольні запитання

Що таке релігія? Які функції вона виконує в суспільстві?

Які чинники впливають на виникнення релігії?

Які ранні форми релігії ви знаєте?

Чому релігія на сучасному етапі, усупереч прогнозам багатьох дослідників минулого, не тільки не зникла, але, навпаки, зміцнює свої позиції в різних реґіонах світу?

Література

1. Академічне релігієзнавство: Підручник /За ред. А.М. Колодного. – К., 2000.

2. Калінін Ю.А., Харьковщенко Е.А. Релігієзнавство: Підручник. – К., 2000.

3. Маркс К. К критике гегелевской философии права. Введение //Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. Т. 1.

4. Радугин А.А. Введение в религиоведение. – М., 1999.

5. Религии мира /Энциклопедия для детей. – М., 1996. – Т. 6. – Ч. 2.

6. Религиоведение: Учебный словарь-минимум по религиоведению / Под ред. И.Н. Яблокова. – М., 2000.

7. Релігієзнавство: Навчальний посібник /За ред. С.А. Бублика. – К., 2000.

8. Релігієзнавчий словник. – К., 1996.

9. Самыгин С.Н., Нечипуренко В.Н., Полянская И.Н. Религиоведение: социология и психология религии. – Ростов-на-Дону, 1996.

10. Фрезер А.Л. Золотая ветвь. – М., 1986.

11. Элиаде М. Священное и мирское. – М., 1994.

 



 

 

 

Розділ 2. Національні релігії

Залежно від ступеня поширеності релігії зазвичай поділяються на локально обмежені й світові. Інколи локальні релігії називають національними, що викликає в спеціалістів деякі заперечення, адже ранні етнічні спільності, у яких сформувалися подібні релігії, неправомірно називати націями. Зважаючи на це, локальні релігії інколи поділяють на плем’яні та національні. Утім, у сучасному релігієзнавстві немає єдиних принципів класифікації релігій, що відбиває надзвичайну складність цього феномена.

Національні релігії генетично пов’язані з племенними релігіями. Вони не виходять, як правило, за межі конкретної етнічної спільності. Національним релігіям властиві такі риси: ритуалізація повсякденного життя людей, специфічна обрядовість, система розпоряджень і заборон. Ми звернемо увагу на основні національні релігії, що виникли в далекій давнині й продовжують існувати в наш час, а також на стародавні локальні релігії, які значно вплинули на культуру людства.


Релігія давніх греків. Давньогрецька міфологія відома майже будь-якій більш-менш освіченій людині. Вона має всесвітньоісторичне культурне значення. Проте слід розрізнювати міфологію і релігію як такі. Для давньогрецької релігії були характерні такі особливості:

1) стійке збереження на всіх етапах розвитку елементів ранніх форм релігії: фетишизму, тотемізму, анімізму, широке шанування душ померлих (звідси виник культ героїв);

2) відсутність духівництва як особливої касти. Жрець обирався таким самим способом, як будь-яка посадова особа, і поза храмом був людиною світською. Відомі випадки, коли обов’язки жреця досить сумлінно виконували філософи-скептики або епікурейці, які взагалі або сумнівалися в існуванні богів, або заперечували їх існування. Основним актом релігійних обрядів було жертвоприношення. Значно поширеними були також культові процесії, танці, драматичні дії, змагання і т.ін.;

3) вельми розвиненою, багатою за змістом була міфологія. Споконвічно існував Хаос. Хаос породив Гею (землю), а вона самовільно породила Урана (небо). Від їх шлюбу народилися титани, циклопи, гекатонхейри (сторукі). Урана скинув його син Кронос, а Кроноса його син Зевс. Перемігши титанів, гигантів та інших хтонічних чудовиськ, нове покоління богів утвердилося на горі Олімп. Зевс-громовержець отримав в уділ небо й верховну владу над світом. Його брати Посейдон і Аїд оволоділи відповідно морем і царством мертвих. Поряд з ними найбільш популярними були: Гера – покровителька шлюбу; Деметра – богиня хліборобства; Афіна – покровителька ремесел; Афродита – богиня любові й краси; Гермес – покровитель торгівлі, подорожей, красномовства; Гефест – покровитель ковальського ремесла; Аполлон – покровитель мистецтв і віщування; Артеміда – богиня полювання; Арес – бог війни; Діоніс – покровитель виноробства.

Від богів відрізнялися герої, які народились або від бога і смертної жінки, або від богині й смертного чоловіка. Герої набагато перевершували звичайних людей силою, мужністю й красою, але поступалися богам у могутності. До того ж герої були смертними. Межа між богами і героями була відносною. Так, герой Геракл за свої надзвичайні подвиги отримав безсмертя. Бога Діоніса, строго кажучи, слід було б уважати героєм, оскільки він народився від Зевса та смертної жінки Семели.

Уявлялося, що хоча боги-олімпійці, які керують світом, мають величезне значення й могутність, та влада їхня не безмежна, їхню діяльність обмежують мойри – богині долі. У творі Лукіана "Зевс, що викривається" філософ Кініск примушує Зевса визнати, що насправді всім у світі керують мойри.

На основі давньогрецьких міфів розвивалися цікаві релігійно-філософські ідеї та системи. Наприклад, орфічна релігія – своєрідний містичний монотеїзм. Боги були для орфіків тільки зовнішніми формами єдиної божественної сутності. Велике значення мали також містеріальні культи (наприклад елевсинські містерії).

У цілому релігія, а особливо міфологія, Давньої Греції зробила величезний вплив на розвиток європейської та світової цивілізації.

Давньогрецька міфологія є невичерпним джерелом образів і сюжетів для художньої літератури та мистецтва. Зворушливі та забарвлені ностальгією слова про давньогрецькі міфи знайшов Ф. Шиллер:

А боги пішли в країну мрії,

Більше їх не потребує світ,

Що вже сам крутитися уміє,

Сам скеровує свій хід.

………………………..

Десь витає плем’я боговите

На захмарній Пінду висоті;

Що безсмертно в співі має жити,

Мусить згинути в житті.

Релігія Давнього Риму. Основними особливостями релігійної системи давніх римлян є такі:

1. Порівняно слабкий розвиток міфології, практично повна відсутність народного епосу, леґендарних священних історій.

Головні боги римського пантеону: Янус – дух-охоронець дверей і воріт, бог будь-якого починання; Юпітер – бог світла, повелитель неба й небесних явищ, який пізніше став верховним богом; Мінерва – покровителька ремесел і мистецтв; Юнона – дружина Юпітера, цариця богів; Марс – бог війни; Венера – володарка весни, покровителька рослинності та всього привабливого в природі, яка пізніше стала богинею кохання й краси; Сатурн – бог урожаю; Меркурій – бог торгівлі.

2. Наявність великої кількості персоніфікацій, втілення моральних понять, людських почуттів і т.ін. (Фізес – вірність, Пакс – мир, Ювенус – молодість тощо).

3. Певний формалізм римської релігії.Римляни уявляли богів схожими на преторів і були впевнені, що в них, як і в суді, програє справу той, хто не знається на формальностях. Римська релігійна система стимулювала виникнення знаменитого римського права.

4. Досить розгалужена магія. Перед кожною важливою справою дізнавалися про волю богів, яка виявлялася в різних знаменнях. Цим займалися колеґії спеціальних жреців: авгури й гаруспіки.

5. Широкий віротерпимий політеїзм легко ввібрав у себе чужі релігійні формування, унаслідок чого римська релігія часів імперії була схожа на зібрання богів з усіх кінців світу. Найбільш глибокий вплив зробили греки, і завдяки їм у Римі прийняли культи Аполлона, Асклепія (Ескулапа), Геракла (Геркулеса) та ін. Треба сказати, що цей вплив зазвичай дещо перебільшується. Еллінські культи й міфи, як правило, накладалися на відповідні римсько-італійські й, так би мовити, пристосовувалися до місцевих умов. Разом із грецькими, у Римі панували божества Близького Сходу (Кібела, Митра, Ісида, Іштар та ін.). Віротерпимість римлян зрештою сприяла перемозі християнства у Римській імперії.

 

Еволюція індійських релігій. Релігії Давньої Індії пройшли у своєму розвитку через три основні етапи, перш ніж виник індуїзм як національно-державна релігія: протоіндійський, дравидійський і ведійський періоди.

Головний принцип ведійського світогляду – обожнення природи як цілого. Більшість божеств ведійського пантеону виступають в антропоморфному (рідше – зооморфному) вигляді. Як носії певних атрибутів, вони легко набувають нових можливостей і так само легко втрачають їх. Необхідно відмітити надзвичайну політеїстичність ведійського пантеону. У цьому плані давньоіндійська міфологія може не тільки позмагатися з давньогрецькою, а й перевершити її. У деяких джерелах нараховується 33 боги, у деяких – 333, у деяких – 3339. Найбільш шанованими ведійськими богами були: Індра – бог грому й блискавки; Варуна – покровитель вод, захисник світового порядку – рити; Агні – бог вогню; Сома – бог священного напою; Сур’я – бог сонця; Ушас – богиня зорі; Дьяус – бог неба.

Окрім вищого пантеона, у давньоіндійській міфології існували й ворожі демонічні персонажі (Вритра, Вала, Шушна, а також групові – асури, даса, ракшаси та інші).

Розвиток релігійної думки, монополія на яку опинилася в руках професіоналів-брахманів, привів до створення досить стрункої релігійно-філософської системи, у якій всі явища буття зводилися до безликого космічного абсолюту – Брахмана.

До кінця І тис. до н.е. брахманізм модифікувався в індуїзм. Відмовившись від аристократичної замкненості давнього брахманізму, індуїзм вмістив у себе його систему богів і пристосував до неї багато популярних народних вірувань.

У пізньоведійський період у ролі верховного божества все частіше виступає Праджапаті, але скоро його замінює Брахма, який фіґурував як деміург, що створив Всесвіт і встановив на землі священний закон – дхарму. Але й Брахма досить швидко зходить з космічного п’єдесталу, його заступають нові головні боги – Вішну й Шива. Брахма формально зберіг своє місце у верховній тріаді. В індуїзмі створюється концепція Тримурті – верховного божества, єдиного в трьох особах (Брахма – творець Всесвіту, Вішну – його охоронець, Шива – його руйнівник). У "Ригведі" Вішну згадується як другорядний бог, покровитель землеробства, скотарства, виробничої сили природи. Вішну має 24 аватари (втілення), найбільш повною з яких вважається Кришна. Шива – бог-воїн, каратель усього живого, але одночасно зцілитель, захисник худоби, покровитель музики й танців, покровитель йогічного мистецтва.

Сьогодні індуїзм представлений головним чином основними напрямками – вішнуїзмом та шиваїзмом. Уважається, що загальна кількість індуїстів становить близько 650 млн. осіб.

У XV ст. на ґрунті національної боротьби з мусульманськими завойовниками в Індії утворився своєрідний рух – сікхи. Його засновник Нанак із варни кшатріїв намагався знищити релігійну роздрібненість і об’єднати індусів та мусульман на основі релігійної доктрини, яка визнає закон карми та Єдиного Бога. Однак замість об’єднання релігій сікхи замкнулися в особливу військово-релігійну секту. У XVІІІ ст. вони захопили Пенджаб, де й зараз становлять пануючу й численну групу (близько 20 млн. осіб).

Цікаво, що першу спробу екуменізму здійснив у Індії в XVI ст. шах Акбар. Він відзначався віротерпимістю й у 1593 р. видав едикт про віротерпимість, таким чином випередивши Нантський едикт Генріха IV на п’ять років. Заснована Акбаром секта "дін-і-ілахі" ("божественна віра") являла собою суміш положень зороастризму, суфізму, брахманізму та буддизму. Але кінець кінцем ця секта почала схилятися до обожнювання самого імператора. Після смерті Акбара віра дін-і-ілахі зійшла нанівець.

У VІ ст. до н.е. як реакція на брахманізм виникає джайнізм. Його засновник – пророк Вардхамана (близько 599-527 рр. до н.е.), який отримав прізвисько Джина – "переможець". У І ст. до н.е. в джайнізмі відбувся розкол на два напрямки: шветамбари ("одягнені в біле") і дигамбари ("одягнені повітрям", бо вони відмовлялися від будь-якого одягу).

В основі джайністської догматики лежить вчення про необхідність звільнення душі від уз сансари (круговороту народжень і смертей). Практика звільнення включає п’ять елементів: ахімса (незавдавання шкоди живим істотам), правдивість, чесність, поміркованість у справах, словах, думках; повне зречення земних інтересів.

Існують особливі обов’язки для джайністських монахів: не можна жити довго на одному місці; необхідно ходити в простому одязі або гольцем; голова має бути не тільки поголеною, а волосся повинне бути вирване з корінням. Джайністи здійснюють постійні найжорсткіші пости й умертвіння плоті. Згідно з принципом ахімси необхідно проціджувати питну воду, а йдучи, спеціальною мітлою підмітати перед собою дорогу.

 

Зороастризм – дуже своєрідна національна релігія. По-перше, це одна з найдавніших релігій одкровення (тобто отр

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти