ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Розділ 5. Історичні аспекти й сучасні

Проблеми релігійного життя в Україні

 

Основні етапи історії релігії в Україні

Язичницький період в історії

України

Релігійна свідомість народу проходить складний шлях свого формування від чуттєво-надчуттєвого типу надприродного (тотемізм, фетишизм, магія) через анімізм, потім через демоністичний тип, провідною ідеєю якого є віра в духів, до теїстичного типу надприродного, у центрі якого перебуває постать Бога. Такий тернистий шлях розвитку в становленні релігійної свідомості пройшов і український народ, увібравши в себе всі риси, характерні для тих стародавніх суспільств, що існували на його теренах.

Поставали й сходили з історичної арени України своєрідні культури кімерійців, скіфів, сарматів, готів, гунів та інших народів, та не загубилися у віках їхні багатоманітні культурно-релігійні надбання, а через релігію давніх слов’ян вони знайшли відображення в релігійній свідомості українського народу. Релігійні традиції та вірування не знищувалися, не зникали безслідно, а переходили до нової системи релігійних поглядів, адаптувалися там і набували нової значущості.

Такою системою релігійних поглядів у східних слов’ян було язичництво. Цей термін походить від церковнослов’янського "язици", що означає інородці. Таким чином, руські книжники висловлювали своє ставлення до нехрещених народів, а богослови іменували ранні релігійні вірування, які не знали істинного Бога. У сучасному значенні під язичництвом розуміється назва давньої релігії, що існувала до прийняття світових релігій у всіх народів.

Світогляд слов’ян-язичників – зосередження найцікавіших поглядів на світ і людину в ньому. Основні заняття східних слов’ян (землеробство, скотарство, полювання) протягом усього життя були тісно пов’язані з природою та своєю родиною. У результаті поступово у слов’ян установилися три типи уявлень про надприродне. Перший із цих типів репрезентує найдавніші вірування, що складалися ще в епоху ранньородового суспільства й відомі у формах фетишизму, тотемізму, анімізму, первісної магії.

Фетишизм – віра в існування у матеріальних об’єктів надприродних властивостей. Фетишами називаються матеріальні предмети, яким віруючі приписують надприродні властивості.

Тотемізм – віра в надприродну спорідненість людських колективів із певними видами тварин.

Анімізм – віра в існування у матеріальних об’єктів і процесів надприродних двійників.

Первісна магія – віра в існування надприродних засобів впливу на природу. Магія поділяється за метою, яка ставиться перед чаклунством, на виробничу, лікувальну, застережну, військову, магію погоди та ін.

Продуктом власного релігієтворення слов’ян став другий тип вірувань у надприродне – демоністичний, який полягав у вірі в духів (від грецьк. daіmōn – дух). Ці вірування сформувалися в умовах розвиненого родоплем’яного суспільства. Наші предки вірили в духів, пов’язаних із "нечистою силою", які здатні були своїми діями завдавати шкоди (упирі, вовкулаки, відьми, чорти).

Упирі – один із персонажів демоністичних вірувань, уособлення темних і ворожих сил природи. Це не просто духи, що можуть існувати поза тілом, а різновид перевертнів: упирі-духи перекидаються звірами, птахами тощо, можуть набирати й людського вигляду. Їхнє основне заняття – висмоктувати кров у людей, молоко в корів. В упирів проявляються й риси духів-господарів, розпорядників різних сфер: вони не лише п’ють кров, а й крадуть дощ, насилають неврожай тощо. Але вони ще не були персоніфікованими виплодками соціального зла. До речі, до перевернів відносили й вовкулаків – це ворожбити й звичайні люди, чаклунством перевернуті на вовків, істоти, у яких вкрадено людське ймення.

Мабуть, не менш поширеними були й повір’я про відьом і чортів. Відьми – напівміфічні істоти, які мають таємничу силу чаклунства. Зовні вони ніби й не відрізняються від інших людей, проте можуть перекидатися всілякими звірами, літати на мітлі, красти місяць і зорі, викликати дощ або посуху. Особливо улюблене заняття відьом – доїти чужих корів. Вони морочать людей, тобто затьмарюють їм розум, віщують всілякі нещастя, хвороби, висмоктують кров.

Та чи не найбільш потворним у язичницьких повір’ях є чорти. Вони водяться в болотах, очеретах, греблях, у лісах тощо. Чорт (інші назви: дідько, сатана, диявол, біс, нечистий, куций, той) – це зловорожий дух, уособлення земних і небесних вад. І якщо серед русалок (душі молодих утоплениць, самовбивць, мертвонароджених), природних відьом, навіть серед упирів трапляються нешкідливі, зичливі персонажі, то чорти – справжні виплодки зла.

Демоністичний образ чорта, як, до речі, й образи інших злих духів, зазнав значної еволюції та іншоконфесійних впливів, особливо християнських. "Ранній" чорт не мав ніякого відношення до пекла, тепер же "куций у пеклі припікає". Більше того, відомими є перекази, новели, у яких пізніший чорт – християнський сатана – допомагає Богові творити світ. Але демоністичний тип вірувань не витримує теїстичних мірок: чорт не творить світ, а лише бездарно прислуговує Богу.

Щоб позбавитися "нечистої сили", чинили різні магічні оберегові дії: обкурювали хату й подвір’я святим зіллям, носили з собою часник. Гуцули, наприклад, підтримували "живу ватру" (вогонь).

Наші предки вірили і в добрих духів – берегинь. Звичайно, берегині – не русалки, а тим більше не богині. Імовірно, що їх уважали за зичливих демонів, певним чином пов’язаних із водами: вони охороняли риболовів, піклувалися про посіви та дощі для них. Звернемо увагу й на те, що берегині – жіночі духи, уособлення материнської опіки. Отже, це один з найдавніших демоністичних образів, із яким міфологічна уява пов’язала жіноче, материнське заступництво від усякого зла, від будь-яких прикрощів.

Викладене ще раз переконує в тому, що уявлення про духів є зооморфними, а не індивідуалізованими. Як зазначав М. Грушевський, "для поглядів на природу і для релігійних представлень того часу характеристичним був магічний спосіб думання"1. Але треба відзначити, що демоністичні уявлення, загалом кажучи, є важливим своєрідним показником історичного й духовного розвитку людини.

В умовах суспільства, що ставало на шлях соціально диференційованого розвитку, поступово зароджується історично третій тип уявлень про надприродне – віра в богів. Для цього типу, що побутує спершу у вигляді політеїзму, а потім набирає й монотеїстичного змісту, характерними є уявлення про надприродне як про могутню, всевладну істоту – про Бога. Початки теїстичного типу вірувань зароджуються ще в надрах демоністичної релігійності й розвиваються в політеїстичні (від грецьк. рoly – багато, theos – бог) вірування слов’ян під час формування в них феодальних відносин.

За стародавніми леґендами, сонмищем богів і померлих душ, островом у всесвіті, першоземлею богів і світу був Вирій, у якому росло першодерево світу з молодильними яблуками безсмертя на ньому. Сюди ж зліталися птахи на зиму. Вічним мешканцем Вирію був першоптах і водночас першобог Сокіл (або Род), який завжди перебував на вершечку Прадуба. Род видавався зачинателем усього живого, розпорядником долі людей (і богів), творцем Вирію – українського Олімпу. Його син Білобог, утворений із Білої сльози Сокола, був творцем землі, води й світла, а водночас і богом добра, що постійно вів боротьбу з Чорнобогом, утвореним із Чорної сльози Сокола, – носієм зла, лиха.

Найпопулярнішими богами в східних слов’ян були:

Даждьбог–бог Сонця, світла й добра.

Сварог– бог неба. За народними уявленнями, навчив людей варити, кувати мідь і залізо.

Дана–богиня води, породила на світ Любов.

Жива–богиня життя.

Коляда–богиня неба, мати Сонця, дружина Даждьбога.

Купайло–бог врожайності, родючості, відкрив людям таємницю сили лікарських рослин.

Лель–бог кохання й бджолярства.

Мокош–богиня жіночого рукоділля, мистецтва й води. Дослідник Михайло Чугуєнко стверджує, що "їй приносили криваві жертви (як античній Гекаті), зокрема практикувалися ритуальні вбивства немовлят. Археологи розкопали присвячений Мокоші храм, в основі якого знайшли їхні черепи"[12].

Перун–бог блискавки й грому.

Стрибог–бог вітрів.

Симаргл– незмінний супутник Перуна, бог насіння, паросток, охоронець рослин, зелені.

Хорс – очі неба, ласкавий, добрий бог, який усім віддає своє тепло.

Характер і особливості розвинутих образів східнослов’янського політеїзму підтверджують літописні повідомлення, археологічні дослідження, численні етнографічні та фольклорні матеріали. Широко відомою є розповідь "Повісті врем’яних літ" про київський пантеон богів Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла й Мокоші. Велику цінність мають зображення язичницьких божеств, деталі похоронної обрядовості, культові споруди. Будови язичницьких храмів були прості. Вони складалися з капища – центральної площадки, де підносився "капь" – ідол (кумир), і требища – місця, куди приносили і де споживали жертви. Одне з таких капищ, досліджених у Києві на Володимирській, 3, споруджено року 980-го за наказом князя Володимира на честь згаданих божеств. Воно мало форму подовженого прямокутника з шістьма симетрично розташованими виступами – для кумирів своїх богів.

Носіями релігійних знань у слов’ян були жерці – волхви. Вони також мали астрономічні, медичні, математичні знання, докириличну писемність. На думку деяких учених, у волхвів дуже високо було поставлено бойове мистецтво, що включало ті елементи, які ми сьогодні спостерігаємо в боротьбі самбо, ушу, карате. Кожен із волхвів проходив багатолітню виучку й справді віртуозно володів величезною кількістю таких прийомів. Таємницю свого мистецтва вони забрали з собою. Рішуче виступивши проти запровадження християнства, волхви покинули язичницькі капища і геть усі відійшли на північ. Там у лісах загубилися їх сліди.

Давні слов’яни вірили в життя після смерті, безсмертя душі. Уявлення про душу сформувалось у слов’ян досить давно. Душа – це тонкий, неречовинний людський образ. За природою вона чимось подібна до пари, повітря чи тіні. Душа є причиною думки й життя тієї істоти, яку вона одуховнює. Вона володіє свідомістю і волею свого тілесного господаря в минулому й теперішньому. Душа здатна залишати тіло й швидко переноситися в різні віддалені місця простору. Вона невидима, але має деяку фізичну силу. Душа з’являється людям під час сну або безсоння як привид, відділений від тіла, але схожий на нього. Матеріально душа пов’язана з зіницею ока, з пульсацією серця (кров’ю), легенями (диханням). Тому слова "дихання", "дух", "душа" у всіх слов’ян вважаються синонімами. Душу також уявляють у вигляді вогню, зірки, пари, вітру, птаха, метелика тощо.

Давні слов’яни вірили, що після смерті людини душа лине у Вирій, де має місце постійного спокою; вірили в очисну силу вогню. Тому "мертвих або закопували в землю, або палили на великому вогнищі і попіл збирали у глечики, і ті глечики становили на стовпах, на роздоріжжі. Значних покійників ховали дуже пишно; з ними живцем закопували у яму або палили на високому вогнищі їх жінок, слуг і коней, ставили страву й усячину для потреби умерлих на тім світі; покійника вбирали у найкраще убрання. Після того, як поховають покійника, на могилі його справляли тризну – це те, що тепер зветься поминками, або "проводи": пили, їли, співали, потім танцювали і боролися"[13].

Треба зазначити, що поляни, на відміну від інших східнослов’янських племен, стверджували моральний ідеал, намагалися збагнути внутрішній, духовний світ людини, тобто вони поступово еволюціонували до софійної духовності, яка заклала підвалини майбутньої традиції київського християнства.

Зміни в язичницьких релігійних уявленнях відображали значні зрушення в слов’янському суспільстві, які проходили особливо інтенсивно з ІV ст., коли почався процес розкладу первіснообщинного устрою і закладання основ ранньофеодальної державності.

Розпад суспільства на класи привів і до зміни релігійної свідомості людей.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти