ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Релігійне життя Київської Русі

(від прийняття християнства до ХІІІ ст.)

Необхідність зміцнення феодальних відносин у ранньофеодальній державі диктувала пошук нової релігії, тому що язичництво перешкоджало єднанню Русі й уже не задовольняло духовних, соціальних і політичних прагнень держави.

Тому поява й розповсюдження християнства як нової релігії на Русі було наслідком внутрішнього розвитку східнослов’янського суспільства, хоча виникла вона не на місцевому ґрунті, а була привнесена ззовні, у процесі взаємодії Русі з оточуючим світом.

Християнство проникло в Україну з Візантії та християнського Сходу – здебільшого з Закавказзя, наддунайсько-слов’янських країн, а також із Західної Європи.

В Україні християни були відомі з давніх часів. Серед перших із них були князі Кий, Аскольд і багато воїнів із його дружини, разом із частиною київських купців, княгиня Ольга. На самому початку ІХ ст. християнська громада Києва будує перший храм св. Іллі, який у подальшому фіґурує як соборний у місті. Він певною мірою є замінником слов’янського верховного язичницького бога – Перуна.

Але хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією судилося князеві Володимиру. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини та язичницької еліти у двовірному Києві, Володимир у їхніх інтересах запровадив у 980 році язичницький пантеон богів. Однак вони не змогли ідеологічно закріпити реформаторську діяльність Володимира. До цього додавалися зовнішньополітичні обставини, за яких Київська Русь перебувала практично в оточенні християнських держав. На цей час християнство було офіційною релігією в Болгарії, Моравії, Сербії, Німеччині; прийняв хрещення польський князь Мешко, у Чехії було засновано Празьку єпархію, кордони якої наблизилися безпосередньо до західних кордонів Русі. Раніше християнство ствердилося на сході – у Вірменії, Грузії, Абхазії, пускало корені в Угорщині та в скандинавських країнах. Напевне, тому Володимир вирішив повернутися до мети своїх попередників – прийняття й остаточного ствердження християнства. Але він приймає нову релігію не на засадах вірнопідданства, а на засадах самостійної, рівної всім іншим церкви. Академік Б.Д. Греков зауважив, що "християнство на Русі …виявилося зрештою не візантийським і не римським, а руським".

Прийняття християнства як державної релігії не було випадковим чи несподіваним. До цього на Русі склалися вже необхідні передумови:

· Русь пережила свою язичницьку анімістичну релігію, котра вже не могла задовольнити інтереси суспільства, особливо його правлячої верхівки;

· Володимир мріяв поріднитися з візантійськими імператорами, щоб підняти авторитет своєї держави, а для цього треба було прийняти християнство;

· нова релігія була необхідна Володимиру і для узаконювання своїх прав на престол (незаконнонароджений син Святослава Ігоревича та ключниці Ольги – Малуші, він відчував непевність у своїх правах на престол);

· прийняття єдиної з Візантією релігії зміцнило б південні кордони Русі, тому що вона отримала б на півдні авторитетного та могутнього спільника;

· християнство необхідне було і як ідеологічна опора феодального суспільства;

· зміна релігії давала можливість для боротьби великокнязівської влади проти жрецької та родоплем’яної аристократії;

· процес прийняття християнства прискорив зв’язки з іншими християнськими народами.

Той факт, що Володимир віддав перевагу християнству з Візантії, пояснюється такими обставинами:

· наявністю давніх торговельних та інших зв’язків між Київською Руссю і Візантією;

· укоріненим у ньому принципом підлеглості церкви державній владі ("принцип візантизму");

· можливістю використання в цій конфесії слов’янської мови під час богослужіння. Деякі вчені вважають, що православ’я привабило Володимира перш за все духом схильності перед світською владою, а також розкішною обрядовістю.

Прийняття християнства не можна розглядати як короткочасний процес. Як свідчить історична наука, цей процес розпочався задовго до князювання Володимира й тривав багато десятиліть після нього.

Запровадження християнства на Русі мало величезний вплив на подальший розвиток держави:

· воно зміцнило владу великого князя;

· із прийняттям християнства утворилася нова організація – церква, яка перетворилася на великого землевласника та прискорила розвиток феодальних відносин (сприяла освоєнню нових земель, розвитку промислів, ремесел, торгівлі);

· християнство стало єдиною ідеологією для різноплем’яного населення держави;

· дало можливість Київській державі увійти на рівних до кола наймогутніших держав Європи, активізувати політичні, економічні, військові, культурні зв’язки з християнським світом;

· зміцнювалися традиції, бо в центрі християнства стояла людина, її особистість; воно виступало проти невільництва, навчало милосердя, пошани та любові до ближнього;

· християнство зв’язало Русь з надбанням європейської та світової культури, відкривалися нові школи, поширювалися знання, писемність, з’являлися ченці, які займалися переписуванням книг;

· християнство сприяло збагаченню досвіду слов’янських майстрів засобами архітектурного та малярського мистецтва.

Але були й неґативні наслідки введення християнства на Русі. До них дослідник М. Чугуєнко відносить такі:

· розкол суспільства на верхи й низи (верхи сповідували християнство, низи – язичництво);

· розвиток індивідуалізму серед бояр і міщан;

· християнство стало вважатися релігією міст, а "поганство" – селянською вірою;

· боротьба з язичництвом (народними віруваннями, язичницькою культурою)[14].

З прийняттям християнства утворилась і церква. На те, яким саме було влаштування церкви в Київській Русі, є досить багато різних точок зору. Це зумовлено тим, що до цього часу немає сталого погляду на сам процес запровадження християнства.

На чолі церкви на Русі після охрещення стояв піп Анастас (якого Володимир узяв із захопленого Корсуня), а хрещення киян здійснювали просто попи, свідчить літописець "Повісті врем’яних літ", не вказуючи при цьому їхнього звання. І він говорить правду, оскільки жоден церковний ієрарх не міг би здійснити такого, м’яко кажучи, дивовижного акту: хрестити людей у водах Дніпра та Почайни. Русь хрестили не в першому, а в десятому столітті, коли всі деталі християнського обряду вже було ретельно розроблено, у багатьох вікових суперечках обговорено й остаточно закріплено. Обряд хрещення вже тоді був канонізованим: він здійснювався індивідуально й тільки в храмі. Тому таке порушення канонів не могло статися, коли б Русь охрещувалася під прихильною опікою чи візантійського патріарха, чи папи римського. Це могло відбутися лише в тому разі, якщо Русь хрестилася самочинно.

Спочатку головними ідейними наставниками у Володимира могли бути корсуньські священнослужителі, яких необхідно відрізняти від візантійських, а також кирило-мефодіївська гілка християнства східного обряду, яка прагнула до створення самостійної церковної організації, не підпорядковуючись однобічно чи то папі римському, чи то константинопольському патріархові, а співпрацюючи в контакті з обома цими церковними центрами.

Перші літературні пам’ятки – "Повість врем’яних літ", "Слово про Закон і Благодать" митрополита Іларіона, "Сказання про Бориса і Гліба" – засвідчують те, що Київська Русь сміливо взялася за створення своєї самочинної та самоуправної Церкви й прагнула зайняти чільне місце в християнському світі, але не завершила своєї роботи в цьому напрямку. У 1039 році Візантія посилає до Києва свого першого митрополита Феопемпта. У подальшому відбувається злука Київської церкви з візантійським християнством. Відтепер її розвиток відбувався вже в межах канонічного візантійського християнства.

У найбільш важливих містах були епископи, які назначалися митрополитом, звичайно зі згоди міських князів. При епископах перебував цілий штат чиновників для суду й управління. Було укладено збірник церковних законів, так звана "Кормча книга". Крім того, великі князі починаючи з Володимира Великого та Ярослава Мудрого давали церкві "статути", у яких зазначалися її права, привілеї, прибутки та юрисдикції. Зокрема, церковна влада мала у своїй юрисдикції суд над усіма християнами в справах про злочини проти релігії та моралі й у справах сімейних стосунків.

У Київській Русі встановився тісний союз світської та церковної влади, за умови збереження кожною з них самостійності у своїй галузі. Світська держава повинна дбати про світські, загальнонародні справи, а церква, віронавчальна, пастирська влада – про добро душ. Духовна влада відповідає за моральний стан народу.

Характеризуючи особливості християнства в Київській Русі, не можна оминути проблеми його тривалого співіснування з язичництвом. Вона породила виникнення своєрідного феномена "двовір’я" у процесі християнізації Київської Русі. З точки зору київського християнства взаємовідносини й діалог християнства та язичництва можна тлумачити не стільки як асиміляцію, протистояння або зміну, скільки як зустріч двох вір, двох світоглядів, двох культур у контексті християнського універсалізму, що породило таке явище в духовному житті києво-русів, як християнсько-язичницький синкретизм (від грецьк. synkrētismos – з’єднання) – неорганічне чи еклектичне поєднання кількох релігійних систем.

Завдячуючи йому старі міфологічні уявлення не були розгромлені, а протягом кількох століть після введення християнства відчутно впливали на розвиток вітчизняної культури. У результаті в київському християнстві склався специфічний релігійно-світоглядний ідеал. Це знайшло відображення в контамінації (від лат. contaminatio – змішання) християнських і язичницьких божеств. Слов’янське верховне божество Род спочатку сприймалося як суперник християнського Бога Отця, але пізніше, близькі за значенням, ці образи злилися. Поганське свято Ярила злилося зі святом Тройці, свято Купала – зі святом Хрещення, образ бога-громовержця Перуна – з образом Іллі Пророка, культ Миколая ввібрав у себе елементи поклоніння Велесу, язичницька Мокош злилася з Параскевою П’ятницею.

Під покровом нових релігійних образів і обрядів тривалий час існувала язичницька практика різного роду ворожінь, постригів, причитань, позацерковної вінчальної обрядності. До ХІІІ ст. кількість ритуальних предметів, що мали язичницьку символіку або поєднували в собі символи обох релігій, залишалася досить великою. Серед них значного поширення набули так звані амулети-змійовики, які на одному боці мали канонічне зображення Христа, Богородиці або святих, а на іншому – нехристиянський мотив, що являв собою людську голову з волоссям у вигляді змій. Відомий золотий змійовик ХІ ст., що ввійшов до літератури під назвою "чернігівська гривня", констатує співіснування канонічних іконографічних мотивів із язичницькими, що ще раз підтверджує синкретичний характер взаємодії християнства і народних вірувань у Київській Русі.

Таким чином, можна констатувати, що християнство в Київській Русі протягом Х – ХІІІ ст. мало ряд притаманних лише йому особливостей. Вони відрізняли його ідеологію і практику від тогочасних візантійської та римської церков. Через певні суспільно-історичні, богословсько-філософські та канонічно-правові обставини, у процесі занепаду державності України-Русі князівської доби воно тривалий час не знаходило продовження ні в самій Україні, ні серед народів, навернених до християнства з Києва.

Доба київського християнства закінчилася двома подіями: монголо-татарською навалою і перенесенням резиденції київських митрополитів на північ, що заклало підвалини перетворення колишньої Київської митрополії на Московську.

 

Релігійне життя України

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти