ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ХІV – ХVIII ст.ст. Берестейська унія

Універсальний характер київського християнства передбачав церковну єдність. Проте різні реґіони України-Русі сповідували християнство в кирило-мефодіївській (орієнтованій на Рим) і православно-візантійській традиціях. Тому київські князі та митрополити змушені були активно контактувати як зі східним, так і з західним християнськими центрами.

Прагнення до єдності змушувало шукати союзу між східною та західною (католицькою) церквами. Перші спроби такого союзу було здійснено в 1214, 1254, 1274 роках. Пізніше спробу об’єднати православну та католицьку традиції в християнстві було зроблено під час Флорентійської унії 1439 року.

За її умов православна сторона погоджувалася на визнання католицьких догматів, при цьому зберігалися традиційний східний обряд, грецька мова при богослужінні та відправа таїнства причастя. Укладаючи Флорентійську церковну унію, православна сторона сподівалася на допомогу Заходу в боротьбі проти Османської імперії. Одним із провідних діячів на Флорентійському соборі з православної сторони був київський митрополит Ісидор. У московських землях Київської митрополії Флорентійську церковну унію було рішуче відкинуто, а на українсько-білоруських землях Великого князівства Литовського і Польщі вона проіснувала до кінця ХV ст. Різне ставлення до Флорентійської церковної унії стало безпосереднім поштовхом до поділу (1448) Київської митрополії на дві частини – Московську і власне Київську. Ця дата вважається початком автокефалії Руської православної церкви. У 1458 році відбувається фактичний поділ Київської митрополії на дві: Литовську (Київську) і Московську.

Українська православна церква з цього часу практично стає провінцією Московського патріаршества (установлюється на Русі в 1589 році). Крім того, після Люблінської унії Українська православна церква постійно зазнавала утисків із боку Польщі. Вихід із цієї ситуації деякі ієрархи православ’я в Україні (наприклад Михайло Рогоза) бачили в прийнятті нової унії. Такою унією стала Берестейська унія 1596 року.

Берестейська унія була формою компромісу між католицькою та православною церквами. Причинами її укладення були такі факти:

· намагання Ватикану розширити свій вплив на Сході (після значних втрат католицизму в результаті реформаційного руху), підпорядкувавши православну церкву;

· для представників української еліти унія була засобом оновлення православної церкви, піднесення її до рівня потреб часу, тіснішого зближення з західноєвропейською культурою;

· бажання ряду православних ієрархів зрівнятися в правах із католицькими (дістати місця в сенаті тощо) і посилити позиції православних у Польській державі;

· політичною причиною було прагнення міцніше прив’язати Україну і Білу Русь до Польщі та протистояти впливу Московії.

Велику роль у підготуванні союзу між католиками та православними відіграв орден єзуїтів, який у ХVI ст. почав систематичну пропаганду унії за допомогою проповідей, літератури, привернення на свій бік елітарного прошарку суспільства. Слід розглядати спробу їхнього чільного представника Петра Скарги зробити князя Острозького ініціатором унії православних і католиків. Такою була мета книги цього єзуїтського проповідника "Про єдність церкви Божої" (1577), присвячена князеві. Єзуїтам допомагала й уся польська влада.

Ідея об’єднання конфесій по-різному трактувалась у тогочасному суспільстві. Концепція Іпатія Потія – одного з творців унії – полягала в тому, що церква повинна звільнитися від шкідливого втручання світської влади, ознайомитися з низкою аспектів західноєвропейського духовного й інтелектуального життя, зберегти в об’єднаній церкві східні обряди й традиції.

Точку зору І. Потія здебільше поділяв лідер православ’я князь Острозький. Підтримуючи ідею реформування православної церкви, останній відстоював ґарантію збереження православного обряду забороною переходу з унії до католицтва. Разом із тим, унійна програма Острозького характеризувалася широким універсалізмом і передбачала єднання з Римом також Москви, Молдавії та інших православних країн Європи за згоди східних патріархів. Ідею реґіональної унії в межах Речі Посполитої Острозький не підтримав. Саме на цьому ґрунті відбувся його відхід від унійного руху та розрив із Потієм.

Берестейський собор відбувся в жовтні 1596 року. Прибічники унії сподівалися, що після її формального затвердження Ватиканом і підтримки королем Сигізмундом ІІІ проголошення злуки церков не викличе значного опору. Проте на початку собору сформувалися два непримиренні табори, які провели фактично два собори. В уніатському брали участь митрополит М. Рогоза, п’ять єпископів, три архімандрити, три католицькі єпископи й чимало шляхти.

На православному соборі, який відкинув унію, було два єпископи – Г. Балабан і З. Копистинський, белградський митрополит Лука, дев’ять архімандритів, у тому числі й Києво-Печерський Н. Тур, два представники східних патріархів і понад 200 представників православного духовенства.

У результаті замість очікуваної реформи православної церкви відбулося утворення двох церков. Одна з них продовжувала визнавати верховенство Константинополя, інша, визнавши владу Риму, стала складовою частиною католицької церкви, зберігаючи, однак, східні обряди й традиції.

Після прийняття унії 1596 р. почалася відкрита експансія католицизму проти українського народу, його духовності, історії та культури. Усе це привело до активізації виступів українського населення проти унії (повстання: козацьке 1594-1596 рр., православних міщан Луцька 1620 р., в Острозі у 1638 р. тощо). Розпочалася тривала боротьба між обома конфесіями – "Русі з Руссю". Це примусило Річ Посполиту в 1633 році дозволити леґальне існування православної церкви, хоча всі привілеї зберігалися лише за уніатами.

Але Берестейська унія, крім неґативних, мала й позитивні наслідки для українського народу:

· надала можливість зберегти східний обряд, що мало велике значення, тому що обрядність поєднує віровчення і культуру народу;

· спричинила пробудження національної самосвідомості українського народу;

· стала засобом захисту української мови як важливої ознаки нації;

· дала можливість відкрити уніатські школи, які діяли в Галичині до 1939 року;

· створила умови для появи національної інтелігенції (після унії в українського духовенства з’явилася можливість отримувати середню та вищу освіту).

У 1620 році православну ієрархію на Україні відновлено Єрусалимським патріархом Феофаном. Гетьман Петро Сагайдачний використав його приїзд в Україну і за домовленістю з Київським братством допоміг провести відновлення ієрархії. На митрополита Київського було висвячено Іова Борецького, а крім нього, кількох єпископів і архієпископів.

Польський уряд, звісно, не визнав цих ієрархів, а вони, не ризикуючи їхати кожен до своєї кафедри, перебували в Києві та на Київщині, під охороною козацтва, проте висвячували священиків і підтримували православних, переслідуваних за віру.

Утиски православної церкви послабилися лише після смерті Сигізмунда ІІІ та обрання королем його сина Владислава IV (1632 р.), який забезпечив свободу віри, дотримуючись інших поглядів, ніж його батько-фанатик, бо потребував у своїх державних планах допомоги українського козацтва.

Тоді ж, у 1633 р., православні посли в польському сеймі й інші представники православної шляхти і братств обрали Київським митрополитом архімандрита Печерського монастиря Петра Могилу.

Петро Могила приділяв велику увагу впорядкуванню церковного життя, яке занепало за роки безправності й утисків. Він відновив тісні зв’язки з православними церквами сходу, зокрема з Константинопольським патріархом.

Митрополит Петро Могила заснував Києво-Могилянську колеґію (пізніше академію) і вивів її на рівень найкращих вищих шкіл Заходу.

Упродовж XVII-XVIII ст. вона була осередком освіти не тільки для України, але й для всіх православних слов’ян.

За Петра Могили розквітла православна богословська наука. До скарбниці православної богословської літератури увійшов твір "Православне сподівання віри" – ґрунтовний виклад православної віри. Затверджене Собором 1640 року в Києві та схвалене східними православними патріархами, "Православне сподівання віри" було зараховано православною церквою до символічних книг, тобто таких, які містять найавторитетніший виклад її віровчення. Авторами цієї праці була група видатних богословів на чолі з Петром Могилою. Також відомі його богослужбові книги – "Требник" і "Служебник", де збережено особливості богослужбових чинів Української православної церкви та подано цілий ряд відправ, знаних лише в Україні.

14 років Петро Могила був митрополитом Київським і багато зробив для розвитку православної церкви в Україні. Золота доба митрополита Петра Могили закінчилася з його смертю в 1647 р.

У 1686 році в Москві Луцький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський був призначений митрополитом Київським і прийняв присягу на вірність Московському патріархові. Константинопольський патріарх дав згоду на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріарха. З цього часу бере початок рух за автокефалію православної церкви на Україні. Неабияку роль у цьому відіграла різниця між українською церквою ХVI – XVII ст. і московською. Влада єпископа на Україні обмежувалася колеґіальним управлінням. Богослужбовою мовою була українська говірка церковно-слов’янської мови. У церковному будівництві існував власний архітектурний стиль, що одержав назву українського бароко. Прибічники автокефалії пишуть про цей період (ХVI – XVII ст.) як про зразковий, до відновлення якого вони йдуть.

 

 

Релігія і церква в Україні

У ХVIII – XIX cт.ст.

Від 1690 до 1710 рр. під тиском поляків до греко-католиків відійшли старіші бастіони православ’я – Львівська, Перемишльська, Луцька єпархії, що ще більше підірвало владу київського митрополита. Найсильнішого удару по своїй самостійній політиці церква зазнала в 1721 році, коли Петро І ліквідував Московське патріаршество, а для управління церквою утворив спеціальний орган – Синод. Тоді ж реформатор Феофан Прокопович розробив "Духовний реґламент" – бюрократичну конституцію Руської православної церкви. Вихід із православ’я карався каторгою, православна віра проголошувалася головною, духовенство було наближено за юридичним і суспільним статусом до дворянства.

Своїми указами щодо церкви й духовенства самодержавство та Синод намагалися примусити запрацювати церковний механізм по всій території Російської імперії, ліквідуючи при цьому будь-які історичні, національні, територіальні особливості релігійно-церковної практики й традицій на місцях. Але, незважаючи на централізаторську політику царизму на українських землях, добитися єдиного православно-церковного простору і механізму тут не змогли й на початок ХІХ ст.

Політика великоросійського самодержавства щодо України в релігійній сфері простежувалась у реалізації таких заходів, як:

· уніфікація українських церковних структур за зразком великоросійських;

· проведення у 1768 р. секуляризації церковних і монастирських маєтків, тобто переведення їх у власність Росії;

· перетворення священиків на платних службовців;

· призначення на ключові ієрархічні посади росіян або іноземців, котрі ретельно виконували будь-які команди з центру;

· оросійщення кадрів українського духовенства через довготривале навчання, церковну службу в Росії;

· повсюдне впровадження системи навчальних закладів з єдиними російськими програмами;

· концентрація вищої освіти в російських містах;

· сувора цензура релігійної, культурної, наукової, мистецької діяльності на українських землях тощо.

Та за всієї значущості кожного з цих шляхів реалізація стратегічних планів самодержавства щодо церкви в Україні була можлива лише за умови переходу на службу офіційній церкві основної маси місцевого духовенства. Катерининська тактика врешті-решт виправдалася. Українське духовенство спокусилося привілеями, перспективою духовної кар’єри, правами, прирівняними до дворянських. Проявляючи законослухняність, покору світським властям воно, однак, залишалося станом, що вийшов із народу, близько жив коло нього, багато в чому поділяв його світоглядні, культурні, етнічні, побутові уподобання навіть за умов тотального зросійщення, денаціоналізації в ХІХ ст., зберігаючи й розвиваючи українську духовну культуру, але це продовжувалося не так довго.

Зовнішніх ознак торжества офіційної ортодоксально-московської церковної моделі в Україні було багато:

· ліквідація автономії Київської митрополії;

· вилучення з богослужбової, релігійної та обрядової практики в українських церквах будь-яких елементів, що не відповідали московським взірцям;

· знищення принципів соборності, виборності;

· майже повна втрата українським церковним книгодрукуванням на початку ХІХ ст. своєї оригінальності й лише копіювання великоросійських зразків.

Це призвело до того, що з 40-50-х років ХІХ ст. уже стає помітним відчуження між сільськими парафіями та частиною духовенства. Духовенство, слухняно виражаючи волю самодержавно-синодальних властей, усе більше відривалося від народного ґрунту, ставало чужим за мовою, культурою, політичними зв’язками. На зміну простій, грубуватій, але зрозумілій селянину проповіді-бесіді, пов’язаній із реаліями селянського життя, прийшли казенні, складені за всіма правилами семінарської науки, проповіді, після яких селяни, як писав знавець церковного життя цього періоду Є. Крижанівський, лише "тяжко зітхали, ніби втративши… останню втіху в житті".

Перетворення церковного амвону на трибуну для оголошення царських маніфестів та указів, насадження через церковні структури великоросійського шовінізму, гоніння на українську мову, особливо після Валуєвського циркуляра 1863 р., Емського указу 1876 р., не могли не викликати відповідної реакції українського парафіянина – стихійної, далеко не завжди усвідомленої та явної. Кращим виразником невдоволення існуючою церквою, за щирості релігійних переконань і почуттів, був Тарас Шевченко, поезія, щоденникові записи котрого досить чітко відбивають неприйняття, за виразом М. Грушевського, цієї "церковної релігії".

Отже, реальністю християнського життя в Україні стало співіснування двох типів релігійності:

· старанно насаджуваного казенною церквою;

· такого, що базувався на народному християнстві як на сплаві християнських елементів і старого натуралістичного світогляду народу.

Звідси – по-своєму вибудувана особистісна ієрархія (Ісус Христос, Богоматір, Святий Миколай), релігійне світорозуміння, яке скоріше нагадує пантеїзм на українському ґрунті, аніж універсальність християнства як світової релігії.

На думку церковного історика І. Власовського, загальною тенденцією кінця ХІХ – початку ХХ ст. стало зростання байдужості, а то й ворожості до церкви й духовенства національно свідомих шарів інтелігенції. Інкорпоровані в самодержавний механізм православна церква, духовенство в Україні не знайшли в собі сміливості, подібно до проґресивно мислячої інтелігенції, виступити проти царської політики асиміляції, зросійщення української нації, стати на захист її національної самобутності, культури, мови тощо.

Оцінюючи стан православної церкви в Україні кінця ХІХ ст., слід зазначити: вона загалом зберігала свій значний вплив не лише на населення, а й на загальнодержавні справи. Вагомість церкви як фактора визначалась як її духовним авторитетом, так і економічною могутністю православно-церковної організації. Водночас кінець століття виявив ряд явищ, які були симптомами серйозних кризових процесів у православній церкві. Серед них:

· зниження впливу офіційної церкви на українських віруючих, особливо в містах і промислових центрах;

· поступове поширення невір’я, атеїзму;

· відхід від православ’я в сектантські релігійні напрями тощо.

Ситуація ускладнювалася ще й тим, що ці внутрішньоцерковні процеси проходили на тлі наростання соціально-політичної, економічної, національної кризи в Російській імперії, і в Україні зокрема. Та офіційна церква реаґувала на всі ці процеси однобоко, концентруючи свої головні зусилля не на посиленні релігійно-виховної, місіонерської роботи на місцях, серед рядових віруючих, а на заходах загальноцерковного спрямування (ювілеї, з’їзди тощо) або – за сприяння держави – на заходах адміністративного, заборонного характеру. Але початок ХХ ст. показав: подібні підходи в цілому не змогли зупинити чи нейтралізувати неґативні явища в православній церкві України.

Однак, за всієї значущості втрат, перетворити православну церкву в Україні на повністю денаціоналізований підрозділ Російської імперії не вдалося. Події національної та церковної історії перших двох десятиліть ХХ ст. наочно це засвідчують.

Релігійне життя в Україні

(ХХ ст. – початок ХХІ ст.)

ХХ століття увійшло в історію не тільки як століття найжорстокіших світових воєн і глобальних екологічних катастроф, але й як доба небувалого раніше наступу на релігію. Процес секуляризації, який зародився за Відродження і набрав обертів у період Реформації, у минулому сторіччі набув величезного розмаху і призвів до поступового витиснення релігії з багатьох сфер людського життя. А в деяких країнах до влади прийшли режими, які проголосили своїм головним завданням у духовній сфері повне викоренення релігії. Атеїстична і войовничо антирелігійна політика проводилася в СРСР, Китайській Народній Республіці, Албанії та інших соціалістичних державах, де пануючою ідеологією був марксизм.

У часи зародження марксизму його послідовники лише виступали за скасування державної підтримки церкви, сподіваючись, що ці заходи неодмінно призведуть до її занепаду. К. Маркс і Ф. Енгельс у своїх працях доводили необхідність повного відокремлення церкви від держави. "Духовенство всіх віросповідань, – говорилося у "Вимогах комуністичної партії в Німеччині", – буде отримувати платню виключно від своїх добровільних громад". До всіх релігійних общин без винятку, на думку Енгельса, держава має "ставитись як до приватного об’єднання. Вони позбавляються всякої підтримки з державних коштів і всілякого впливу на державні школи". Значний внесок у формування релігійної політики більшовиків зробив В. Ленін. Вождь пролетаріату писав у 1905 році: "Релігія повинна бути оголошена приватною справою… Державі не повинно бути діла до релігії, релігійні громади не повинні бути пов’язані з державною владою".

Марксистсько-ленінські принципи було покладено в основу програми партії комуністів у 1903 році. У ній ставилося найближчим політичним завданням повалення царату й заміну його демократичною республікою, конституція якої забезпечила б, зокрема, повну рівноправність усіх громадян незалежно від статі, релігії та національності, необмежену свободу совісті, відокремлення церкви від держави й школи від церкви. Тоді ще ленінці не афішували свого войовничого атеїзму та намірів знищити в Росії релігію.

З приходом до влади більшовики за кілька місяців створили цілу низку законів, спрямованих проти Російської православної церкви (РПЦ) як могутньої опори царату. Конституційно-правова база державної релігійної політики переважно сформувалася в перші п’ять років комуністичного панування. Більшовицький уряд відокремив церкву від держави та школу від церкви, що законодавчо було закріплено декретом від 23 січня 1918 року та радянською конституцією.

Більшовики проголошували, що правова санкція відокремлення церкви від держави в конституції мала стати умовою забезпечення дійсної свободи совісті. Про повну свободу мова може йти лише тоді, коли кожному громадянинові надаються: 1) свобода вибору релігії, що передбачає й свободу заснування нових віровчень; 2) свобода сповідань, зокрема свобода здійснення релігійних обрядів і свобода пропаганди; 3) користування громадськими та політичними правами незалежно від релігійних вірувань і 4) свобода не мати ніякої релігії.

Окрім свободи совісті складовим елементом релігійної свободи радянські юристи називали церковну свободу. Під цим поняттям вони розуміли свободу заснування нових релігійних громад, свободу церковної організації й управління та повну рівність перед законом усіх релігійних об’єднань, чиї цілі не суперечать чинному законодавству.

У 1917 – 1919 роках більшовики не були повними господарями в Україні, тому віруючі не відчули на собі всіх страхіть богоборчого режиму, установленого в Росії. Але хвилі гонінь докотилися й до українських земель. Комуністи ще не мали чіткого плану антирелігійної боротьби, яка на той час зводилася до розправ над духівництвом і мирянами та пограбувань храмів і монастирів.

У 1919 року українські більшовики приступили до створення власної правової бази, на якій ґрунтувалися державно-церковні відносини, запозичивши при цьому законодавчий досвід радянської Росії. 19 січня Тимчасовий робітничо-селянський уряд України ухвалив декрет "Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви", узявши за основу аналогічний закон Ради народних комісарів РСФРР від 23 січня 1918 року. Принцип відокремлення церкви від держави було закріплено в Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), затвердженої 10 березня 1919 року.

Комуністи проголошували, що радянське законодавство найбільш повно забезпечило свободу совісті. Так, свободу вибору релігії було закріплено в ст. 3 декрету від 22 січня 1919 року, у якій говорилося, що "кожний громадянин може сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної", а також підтверджено ст. 23 Конституції УСРР. Згідно зі ст. 5 декрету держава ґарантувала вільне виконання релігійних обрядів, якщо вони не порушують громадського ладу і не супроводжуються замахами на права громадян радянської республіки. Основний Закон України визнавав за всіма громадянами право пропаганди різних релігійних вчень, що не ставлять перед собою соціальних і політичних цілей, а також антирелігійних учень, що духом своїм не суперечать комуністичному світоглядові. У ст. 3 декрету про відокремлення церкви від держави говорилося про те, що в республіці немає ніяких правопозбавлень, пов’язаних із сповіданням будь-якої віри. Ст. 2 заборонялося "видавати будь-які місцеві закони або постанови, які б утискали або обмежували волю сумління або встановлювали будь-які переваги та привілеї на підставі віросповідної належності громадян". Таким чином, усі громадяни незалежно від їхніх релігійних переконань мали право користуватися всіма громадянськими та політичними правами. Проте як насправді забезпечувалася релігійна свобода, віруючі відчули вже з перших днів радянської влади.

Після того, як сподівання більшовиків на швидку перемогу світової революції й побудову комунізму виявилися марними, вони усвідомили, що боротьба з релігією буде тривалим процесом.

Насамперед більшовики прагнули підірвати економічну могутність православної церкви, що, на їх думку, мало призвести до занепаду православ’я. Уже першими законодавчими актами радянського уряду було ліквідовано церковне й монастирське землеволодіння, відчужено все майно релігійних громад, припинено видачу коштів на утримання храмів і духовенства. У 1920 році церкву в Україні було позбавлено права юридичної особи. Руйнування матеріальної бази продовжилося в 1922 – 1923 роках, коли було проведено кампанію з вилучення церковних коштовностей.

Важливим напрямком атеїстичної боротьби була робота з відриву трудящих мас від релігії. Уряд прагнув позбавити церкву можливостей здійснювати "тиск на совість громадян". Передусім власті намагалися відгородити від "реакційного впливу релігійників" молоде покоління. З цією метою радянський уряд виступив з низкою законодавчих актів, згідно з якими справа виховання й освіти передавалася з духовного відомства у відання Наркомату освіти, а в школах припинялося викладання Закону Божого.

Часто-густо антицерковна боротьба перетворювалася на свавілля з боку місцевих чиновників. Водночас комуністи розгорнули широкомасштабну антирелігійну пропаганду, яка була спрямована на "повне розвінчування і викриття попівщини". Власті всіляко дискредитували церкву в очах населення, особливо під час кампанії з розтину святих мощей і відчуженню церковних цінностей. А опір православних кваліфікувався як "контрреволюційний заколот проти пролетарської держави".

Церква поступово витискувалася з усіх сфер суспільного життя. Атеїсти старалися якнайшвидше викреслити з пам’яті людей усе, що нагадувало про Бога. Задля цього вилучалися ікони з громадських приміщень, закривалися й руйнувалися храми та монастирі, конфіскувалися дзвони, релігійні свята й обряди замінялися на революційні, припинялися паломництва до святих місць, перейменовувалися церковні назви населених пунктів і вулиць. Усіляким утискам піддавалися священнослужителі, котрих, як небезпечних "носіїв релігійної зарази", ізолювали від суспільства. Їх позбавляли виборчого права, примушували зрікатися сану, відправляли до концентраційних таборів, а то й узагалі страчували.

Уся церковна політика в Радянському Союзі формувалася в Антирелігійній комісії (АРК) при ЦК ВКП(б). Її розпорядження розглядалися на засіданнях Всеукраїнської антирелігійної комісії (ВУАК) при ЦК КП(б)У і коректувалися з урахуванням особливостей республіки. На підставі рішень АРК Центральний комітет партії приймав антирелігійні постанови, які лягали в основу законодавчих актів, ухвалених союзним і республіканським центральними виконавчими комітетами та радами народних комісарів. Серед усіх органів, які здійснювали релігійну політику, особливе місце, безперечно, займали органи державної безпеки. У 1920 році Ф. Дзержинський зазначав, що "церковну політику розвалу повинна вести ВНК, а не хтось інший". Для цього було створено спеціальне VI відділення таємного відділу Об’єднаного держполітуправління (ОДПУ). Цей підрозділ відіграв величезну роль у справі руйнування церкви. Він упроваджував у церковне середовище аґентурну мережу, проводив кампанію з вилучення церковних коштовностей, підготовлював проведення розкольницьких з’їздів, викривав і знищував "контрреволюційні" організації церковників. Іншим органом, що безпосередньо виконував релігійну політику, була ліквідаційна комісія з відокремлення церкви від держави при Центральному адміністративно-організаційному управлінні НКВС. 1924 року естафету боротьби з церквою від ліквідаційної комісії перейняв відділ культів НКВС УСРР. В округах і районах відділення культів існували при адмінвідділах відповідних виконкомів. Ці підрозділи в повсякденній роботі керувалися інструкціями ВУАК і своїх міністерств, які часто суперечили радянській конституції. Представники ДПУ та НКВС, зокрема інспектори відділу культів, входили до складу Спілки войовничих безвірників (СВБ), що, безперечно, впливало на ефективність антирелігійної боротьби.

Більшовицьке керівництво витрачало на антирелігійну пропаганду значні кошти. До боротьби проти церкви залучалася колосальна кількість людей. Антицерковна робота покладалася на Народний комісаріат освіти (НКО) УСРР, Державне видавництво України, профспілки, комсомол та інші державні й громадські організації. НКО мусив фінансувати діяльність СВБ, а газети повинні були щотижня вміщати атеїстичну сторінку.

Однією з найганебніших операцій проти православної церкви було розпалювання радянською владою ворожнечі між різними гілками українського православ’я. У період непу перед радянськими органами на порядок денний було поставлено завдання, спрямоване на пожвавлення роботи з розчленування церкви й поступового її викоренення. У 20-х роках, окрім Української православної церкви (УПЦ), у республіці існували також Українська автокефальна православна (УАПЦ), Українська синодальна (УСЦ), Українська соборно-єпископська (УСЄЦ) та Істинно-православна (ІПЦ) церкви.

Станом на 1926 рік, за офіційними даними, в юрисдикції УПЦ перебувало 5,9 мільйона православних, які об’єдналися в 5193 громади. Під опікою архієреїв УСЦ знаходилося 2466 общин, у яких налічувалося трохи більше одного мільйона вірян. УАПЦ належало 436 храмів, які відвідувало приблизно 687 тисяч віруючих. У республіці було зареєстровано 436 парафій УСЄЦ, яку визнавало 45,3 тисячі осіб. Громади ІПЦ не були зареєстровані й тому офіційних даних щодо їхньої кількості немає.

Скасування правових обмежень, що існували за царату для деяких конфесій, сприяло бурхливому зростанню протестантських громад. Декрет про відокремлення церкви від держави давав протестантам надію, що влада не буде втручатися в справи релігійних організацій, і тому вони виявили лояльність до існуючого режиму. Російські євангельські християни на чолі з І.С. Прохановим схвалювали ідею побудови соціалізму. По країні було створено мережу християнських комун. Проханов мріяв заснувати місто під назвою Євангельськ.

За сім років після революції кількість баптистських та євангельських християн збільшилася в п’ять разів. На 1927 рік в Україні налічувалося близько однієї тисячі баптистських громад і двох тисяч громад євангельських християн. Вони розгорнули велику місіонерську роботу. Протестантські церкви поповнювалися переважно селянами, колишніми православними віруючими. На належний рівень було поставлено видавничу справу. Місіонери розповсюджували релігійну літературу. В Україні євангельські християни заснували видавництво "Райдуга".

Наступ на протестантів почався з 1923 року. Влада примушувала їх відмовитися від пацифістської ідеології й виконувати військовий обов’язок. За незгоду непокірних ув’язнювали.

Противники релігії від самого початку наразилися на опір віруючих. Жодна насильницька кампанія радянського уряду – чи то вилучення церковного скарбу, чи то закриття храмів – не обходилася без зіткнення з вірянами. Масла у вогонь підлила примусова колективізація, унаслідок чого країною прокотилася хвиля селянських заворушень. У цей період антиколгоспний рух набув релігійного забарвлення. Опір властям чинили вірні багатьох конфесій. Але найорганізованіше проти комуністів виступили вірні ІПЦ.

Завершивши відновлення економіки в період непу, більшовики заповзялися впроваджувати план соціалістичного будівництва в радянській державі, складовими частинами якого були форсована індустріалізація, суцільна колективізація та культурна революція, що призвело до формування в СРСР тоталітарної системи. Здійснення цієї політики передбачало викоренення буржуазних, у тому числі й релігійних, пережитків.

Усіх попередніх антицерковних заходів виявилося недостатньо. Новий курс радянської політики спричинив зміни в законодавчо-правовій основі державно-церковних відносин. Антицерковна війна перейшла в нову фазу. Наприкінці 20-х років у зв’язку з потребою систематизувати законодавство про релігію до Адміністративного кодексу, який набрав чинності в 1928 році, було включено правила про культи.

Великих втрат церква зазнала в 1932 – 1933 роках, коли в Україні стався голодомор, улаштований кремлівською верхівкою, що зітнув життя 3‑5 мільйонів селян. Таким чином було значно підірвано соціальну базу церкви на селі.

Ствердження тоталітарної системи супроводжувалося посиленням репресивних акцій. У другій половині 30-х років репресії набули жахливих розмірів. кривавий терор було розв’язано проти всіх верств населення, апогей якого настав у 1937 – 1938 роках. У надрах НКВС фабрикувалися сотні тисяч справ як на старих більшовиків-ленінців, партійну та радянську еліту, командний склад Червоної Армії, так і на звичайних робітників, селян, службовців тощо. Ясно, що за таких обставин духівництву й активним віруючим не вдалось уникнути покарання. Режим не жалів нікого: ані православних, ані католиків, ані протестантів, ані іудеїв, ані мусульман.

Наслідки антирелігійної війни виявилися трагічними для народу. Викоренення релігії дуже швидко призвело до дегуманізації суспільства й установлення кривавого сталінського режиму, жертвами якого стали мільйони радянських людей.

22 червня 1941 року фашистська Німеччина вдерлася на терени Радянського Союзу. Швидко просуваючись углиб країни, німецькі війська загарбали всю Україну. Окуповану територію німці розчленували на окремі адміністративні одиниці. У планах фашистів Україні відводилася роль сировинного придатка, а населення передбачалося перетворити на рабів німецьких колонізаторів. Проте на початку війни загарбники не афішували своїх проектів щодо майбутнього, яке було уготовано скореним народам. Більше того, вони вживали заходів із залучення на свій бік опозиційних до радянського режиму сил. Задля цього фашисти розгорнули пропагандистську кампанію, намагаючись виставити себе визволителями від більшовицького ярма. На підтвердження цьому окупанти, зокрема, проголосили на завойованих територіях віротерпимість.

Насправді нацисти, як і більшовики, були противниками релігійної свободи. У перспективі вони планували взагалі викоренити християнство. Його місце мала посісти неоязичницька релігія, очищена від "єврейських догматів". Зусилля фашистів у церковній сфері на Україні були спрямовані на недопущення формування духовної сили, яка змогла б об’єднати народ.

У 1943 році радянський уряд змушений був докорінно змінити державну політику щодо церкви. На це певною мірою вплинула активна патріотична діяльність православної церкви на неокупованих землях. Священноначалля Російської (після Собору 1943 року – Руської) православної церкви з перших днів війни закликало народ стати на захист своєї країни. За свідченням одного з посадовців органів державної безпеки, П. Судоплатова, патріотичний настрій церковних кіл "збігся з неофіційними зондажними проханнями Рузвельта, передані через Гаррімана Сталіну, покращити політичне і правове становище православної церкви". Далі Судоплатов продовжував: "У своїй записці до уряду ми також підтримали ці пропозиції, маючи на увазі важливу консолідуючу роль російської православної церкви в антифашистському русі слов’янських народів на Балканах".

У вересні 1943 року Сталін після зустрічі з патріаршим місцеблюстителем митрополитом Сергієм (Страгородським), митрополитом Ленінградським Олексієм (Симанським) і митрополитом Київським Миколаєм (Ярушевичем) дозволив церкві скликати Собор, обрати свого патріарха, відновити діяльність духовних закладів і видання духовної літератури тощо. Тоді ж, у вересні, патріархом РПЦ став Сергій (Страгородський).

Наданою свободою скористалися протестанти. На 1948 рік в Україні нараховувалася 1081 громада (48 відсотків від усіх громад Всесоюзної Ради євангельських християн-баптистів) з 54171 віруючим, більшість із яких була з Волинської, Рівненської та Львівської областей. Активізували свою діяльність й інші конфесії.

Влада не збиралася випускати церкву з-під свого контролю. Сталін вирішив покласти обов’язки з нагляду за діяльністю церкви на орган, який отримав назву Рада в справах РПЦ (РСРПЦ) при Раднаркомі СРСР. Водночас церкву не звільнили з-під опіки радянських спецслужб. На чолі Ради в справах РПЦ став полковник НКДБ Георгій Карпов. Уповноважені РСРПЦ повинні були узгоджувати всі принципові заходи й питання своєї роботи з керівництвом партійних і радянських органів республіки чи області. Окрім того, вони зобов’язувалися постійно діяти пліч-о-пліч з органами КДБ. У 1944 році було також створено аналогічну РСРПЦ Раду в справах релігійних культів (РСРК), яка займалася наглядом за ді-яльністю всіх інших неправославних релігійних об’єднань.

Відносини, які склалися між державою та церквою у воєнні роки, підлягали законодавчому закріпленню. Наприкінці 1943 року РСРПЦ порушила перед урядом питання про заміну старо

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти