ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


На становлення правових ідей

(замість післямови)

Будь-яка правова система виражає світоглядні орієнтації того чи іншого народу в певний історичний період. Протягом багатьох століть основною формою, що втілювала відношення людей до навколишнього світу, формою світогляду була міфологія як складна синкретична система поглядів, які пояснювали явища природи й соціального життя і змістовим ядром яких завжди були релігійні уявлення. Істотну роль тут відігравали норми, насамперед обмежувальні, метою яких був захист людини від різноманітних небезпечностей, що очікували її на кожному кроці. Ці заборонно-охоронно-реґулюючі норми, відомі, наприклад, у первісному суспільстві або в так званих архаїчних спільнотах як "табу", були нормами реґулювання поведінки індивідів. Серед цих норм були й такі, за порушення яких могли бути застосовані й застосовувалися санкції, у тому числі й у вигляді покарання.

Другою метою таких норм було прагнення колективу, суспільства (може, на початкових стадіях розвитку людства й не завжди усвідомлене) організувати й упорядкувати своє життя, що збільшувало можливості адаптації до навколишнього світу, а отже, можливості виживання у суворому світі. Таким чином, синкретичні норми, що мали й етичний, й естетичний (що виражалося, наприклад, у різних ритуалах та їх оформленні), а також релігійний і правовий характер, були нормами життя людини на цих ранніх етапах розвитку, відбиттям і виразом того рівня свідомості, який ми називаємо міфологічним.

З ускладненням форм і видів людської діяльності відбувається диференціація, конституювання форм суспільної свідомості, приходить розуміння їх певної різниці. Однак норми релігійні та правові ще довгий час сприймаються й трактуються як щось єдине, точніше, норми права, навіть виражені у формі закону, пояснюються як воля того чи іншого Бога, про що прямо заявляють законодавці – носії верховної влади.

Так, в одній із найдавніших пам’яток правової думки, "Законах Хаммурапі" (XVIII століття до нашої ери), прямо проголошується, що ці закони з’явилися за велінням Шамаша, бога справедливості, який втілив таким чином волю верховного бога Мардука. Незважаючи на ступінь реґламентації відносин, що залежить від рівня розвитку суспільства, який досягнуто в той чи інший конкретно-історичний період (наприклад, у Законах Хаммурапі доволі чітко простежується вплив первісного принципу Таліона), норми, які реґулюють відносини в суспільстві, завжди проголошувалися як такі, що дані божеством, а звідси випливала й необхідність відповідного до них ставлення.

Інша пам’ятка права, відома нам як "Закони Ману" (ІІ століття до нашої ери), є прямим закріпленням релігійних норм брахманізму, що втілені в художні форми у Ведах та Упанішадах – славнозвісних творах давньоіндійської релігійної літератури. У моральних і правових приписах цієї збірки викладено релігійні вимоги однієї з головних світоглядних систем Стародавньої Індії, багато з яких стали фактично статтями цих "Законів".

Відповідно до релігійних уявлень про поділ суспільства на певні шари – варни – і про природність нерівності, зумовленої міфологічним тлумаченням походження того чи іншого суспільного стану з різних частин тіла всеосяжного божества, визначалися права й обов’язки для кожного стану. Нерівність прав та обов’язків представників різних варн (у кожній місцевості на їх основі створювалися конкретні суспільні групи – касти) включає також їхню нерівність перед законом у питаннях злочину та покарання. Вищі варни мали більше привілеїв, особливими привілеями і в цьому відношенні, як і у всіх інших, користувалися представники найвищої варни жерців – брахмани. Треба відзначити, що релігійні уявлення брахманізму про виключну роль покарання переносяться й у сферу права: покарання, його різновиди є суттю цієї системи права як відповідальності за скоєні порушення будь-яких норм і приписів.

У подальшому, під впливом буддизму, що з часом все більше посилювався, у Стародавній Індії змінювалося й ставлення до законів і до розуміння права в цілому. Наприклад, можна говорити про зачатки раціоналістичного тлумачення основоположного закону – "дхарми", інтерпретації його як природної закономірності, можна навіть сказати – природного закону. Загальні зміни його тлумачення в бік гуманізму та доброго ставлення до людей змінює і розуміння завдань права: значення покарання вже не є абсолютним, до того ж буддисти наполягають на необхідності знання закону, а саме головне – на застосуванні його до всіх однаковою мірою, незалежно від того, представником якої варни є особа, оскільки вони виступали вже з позицій визнання морально-духовної рівності всіх людей.

Власне, розуміння релігії не тільки як віри в те чи інше божество, а перш за все як вираженої в певній формі системи норм життя превалювала в давні часи (таким воно залишається в багатьох реґіонах і сьогодні). Про це свідчать і літературні пам’ятки Київської Русі, зокрема "Повість врем’яних літ". В описі зустрічі князя Володимира з представниками різних релігій напередодні хрещення Русі йдеться не про релігію чи віру, а про "закон", за яким належить жити. Про віру як закон говорять і представники мусульман ("болгари магометанської віри"), і "іноземці з Риму", і "хозарські євреї". І питання, яке ставить їм Володимир, звучить саме так: "Що у вас за закон?". Отже, релігія розумілася перш за все як основа, що організує та упорядковує соціальне життя, включаючи його правові аспекти.

Саме становлення релігійних систем мало вид нормотворчості, що реґламентувала різні й насамперед найважливіші суспільні відносини. Закони Мойсея та Закони Мухаммеда мають одні й ті ж витоки – божественне одкровення – і принципово не відрізняються в цьому плані від Законів Хаммурапі та Законів Ману. Божественні откровення пророкам давали ясні й часто вельми докладні відповіді на питання, які ставило життя перед ними та їхніми народами. Таким чином, божество завжди постає як могутня нормативно-реґулятивна основа, що творить і навколишній світ, і принципи його існування; як суддя, котрий, звичайно, частіше за все (а в монорелігіях – обов’язково) одночасно і суворий, і справедливий.

Такий і Бог християн. Його морально-правові вимоги мають абсолютний характер, але це фактично первісно-архаїчні табу, які оформлені в новому культурно-історичному контексті. Саме таким чином здійснюється перехід знань, передача досвіду одних поколінь іншим у традиційному суспільстві.

Однак найважливішою якістю цього переходу чи цієї передачі є вихід указаної нормативності за межі племені, межі вузьконаціональні. Більше того, ми бачимо нові імперативи, які породжені новими часами, наприклад, ідею рівності всіх перед Богом: "Немає грека, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання, ні варвара, ні скіфа, ні невільника, ні вільного, а все й у всьому – Христос".

Ми бачимо також ще один момент, надзвичайно важливий для праворозуміння, насамперед європейського (західноєвропейського): фіксування договірного характеру відносин між Богом і народом, обраним цим Богом. Наприклад, сама назва "Старий Завіт" означає не що інше, як "стародавній договір". Таким чином, це є також фіксуванням фактично правового акта – укладення угоди (договору) між двома сторонами із взаємними зобов’язаннями. І весь основний зміст першої частини Старого Завіту – "П’ятикнижжя Мойсеєва" (друга назва "Закон", і це важливо відзначити в нашому контексті) – складають норми, що реґулюють відносини власності, сімейно-шлюбні стосунки, правові аспекти землевикористання, а також такі, що конкретизують відповідальність за релігійні та кримінальні злочини. Тому ця священна книга є також і грандіозною законодавчою збіркою, величною пам’яткою правової думки.

Релігійні системи права, такі як ісламське, іудейське, індуїстське та канонічне, великою мірою впливали та впливають на право багатьох сучасних держав. Утім суть і сенс права як культурного феномена полягає у визначенні не лише релігійних обов’язків і взагалі того, що стосується релігійних вірувань, а перш за все того, як повинно бути організовано суспільство і як люди повинні ставитись одне до одного незалежно від своїх вірувань.

Але це вже так зване світське право, а становлення його можна віднести до Стародавнього Риму, де право – римське право – набуло надрелігійного, надконфесійного, надетнічного, наднаціонального характеру, що було пов’язано і з особливостями ставлення римлян до культів і релігійних вірувань народів, які вони підкоряли. Боги цих народів ставали богами римськими, і їхні зображення займали таке ж почесне місце в пантеоні, як і боги римські. Хоча, як відомо, і найбільш шановані боги в Римі були запозичені зі Стародавньої Греції – Еллади, яка стала однією з римських провінцій під назвою Ахейя. Це боги-олімпійці, які, однак, отримали нові імена: Юпітер – це еллінський (грецький) Зевес, Марс – Арес, Венера – Афродита тощо. Саме цьому багато століть величезну Римську державу – республіку, а потім імперію – з’єднувала не тільки військова міць, тобто знамениті прекрасно навчені леґіони, але й право. І це зрозуміло, оскільки утримати в покорі провінції, території яких – це території багатьох сучасних держав від Англії до Єгипту та від Іспанії до Румунії, розташовані на трьох континентах, тільки силою зброї було б неможливо. Тут велику роль відіграла політика, яка ґрунтувалася на збереженні (хоча б зовнішньому) поваги до місцевих релігійних вірувань, а також римське право, що виступило основою, можна сказати, і в політичному, державному сенсі.

Європейське середньовіччя, яке було соціально організоване християнством, що визначило обличчя культури цього періоду, демонструє нам нові сюжети, які відбивали відносини релігії та права. Це було виражено перш за все в принципах християнського природного права і в претензіях церкви ("тіла Божого на землі") на владу не тільки над "душами", але й над "плоттю" людей. Релігійність та ієрархічність як основні якості середньовічної культури визначають норми й цінності правового характеру. Служіння якнайвищому благу й справедливості, що втілені в Бозі, уся духовна сфера є найвищою шкалою цінностей.

Нижньою ж шкалою є цінності матеріальні, земні. Відступ від законослухняної поведінки є гріх, це відступ від заповідей Божих. Тільки любов до Бога, який створив вічний Закон, може звільнити людей від влади беззаконня, а отже, і несправедливості. Так учили й "отці церкви", наприклад Амвросій та Августин. Вони розвивали ідею зверхності церкви над державою, оскільки тільки церква, а не світська влада, у своїй діяльності спирається на справедливість. А остання, тобто справедливість, і є істинне право. Це і є природне право – єдиний порядок, що встановив Бог, і для природи, і для людини. А справедливість полягає в тому, щоб кожному віддавати по заслугах. Великий теолог і філософ Тома Аквінський учив, що правовим може бути тільки такий закон, що відповідає, а не суперечить справедливості, тобто природному праву.

Усе, що викладено вище, обґрунтовувало теократичні теорії держави, а саме необхідність підкорення світської влади церковній, оскільки, згідно з цими теоріями, тільки в такій державі може бути справедливе правління, що спирається на істинне право. Такі претензії на владу, точніше, постійна боротьба чи як мінімум опозиція влад світської та церковної багато в чому визначали розвиток західноєвропейського права. Це приводило до необхідності розроблення норм взаємовідносин і вирішення питань і проблем, навколо яких виникли суперечки, на основі рівності сторон, тим більше, що історичним та юридичним фундаментом даного процесу стала велика спадщина античності – римське право.

Надзвичайно складні відносини взаємопроникнення, впливу, боротьби та відторгнення протягом багатьох століть різних правових і релігійних поглядів привели в багатьох реґіонах Європи до створення правових систем, де йшлося вже про контроль над владою (мається на увазі світська державна влада). Це стало одним із важливіших результатів зіткнення, з одного боку, й асиміляції – з іншого, язицьких (поганських) систем звичаєвого права германців і франків із правом римським, а також із християнською ідеологією, включаючи вчення "отців церкви". Часто сама християнська церква проводила роботу щодо відбору відповідних звичаїв у різних народів з метою їх систематизації та наступного надання владою цим звичаям статусу закону. До того ж, і це вельми цікаво відзначити, дані норми проголошувалися вже не тільки від імені "князя" та "єпископів", але й від імені "всього народу". Цей факт треба розглядати як симптоматичний стосовно до становлення західноєвропейських правових систем у цілому, оскільки наступним кроком тут було, як уже сказано вище, прагнення до правового реґулювання діяльності владних (державних) структур.

Розвиток думки в указаному напрямку був складним, і це відбилось у сфері релігійній, перш за все в так званих єретичних рухах, тобто різних відхиленнях від офіціальної доктрини й діяльності римсько-католицької церкви.

В епоху середньовіччя всіляка незгода в будь-якій сфері життєдіяльності, включаючи питання й проблеми правові, обов’язково набирала релігійної форми. Звичайно, то був протест проти свавілля влади, проти нерівності, виражений в опозиції щодо панівної церкви насамперед як критика й осудження діяльності (а часто й способу життя) церковних ієрархів. Ця критика, як правило, переносилась і на принципи соціального устрою, і на державну владу.

Такими рухами були богомильство, маніхейство; аналогічні погляди проповідували катари, катерени, альбігойці, вальденси та ряд інших представників релігійної опозиції, яких і називали єретиками. Найбільш радикальні з них вимагали докорінних змін у соціальному устрої та системах права. Багато з них породили навіть народні, у тому числі збройні рухи різної потужності, найбільш відомими з яких у XIV-XV століттях були рухи під проводом теологів Дж. Вікліфа (Англія) та Яна Гуса (Чехія).

Вікліф відстоював право англійської церкви на незалежність від Риму, доводив необхідність проведення в життя принципу невтручання церкви у справи держави. Ян Гус додержувався аналогічних поглядів. Їхні проповіді, як і проповіді їх послідовників, ставали гаслами багатьох селянських єретичних рухів у XIV–XV століттях, таких, наприклад, як рух священиків-жебраків (лоллардів) в Англії та національно-визвольний рух (таборитів) у Чехії. Лолларди, наприклад, орієнтувалися на ранньохристиянські цінності рівності (у тому числі й майнової), свободи та аскетизму. Таборити також виступали з позицій ранньохристиянської утопії "тисячолітнього царства" рівності та справедливості проти норм феодального права і несправедливої держави.

Особливе місце в розвитку правових ідей, і перш за все ідей правової держави та прав людини, займає Реформація – широкий і потужний суспільний рух XVI століття, сутність якого полягала у звільненні індивідуальної ініціативи, творчих потенцій людини, які сковувалися путами феодальних станово-ієрархічних відносин і, відповідно, державно-правових норм. У даній сфері найбільш важливими уявляються два аспекти. Перший – це розширення прав приватної особи, другий – розвиток державності, що забезпечує можливість такого вільного розвитку і втілення інтересів приватних осіб. Усі проблеми того часу (і економічні, і політичні, і правові, й інші) доводилося долати за допомогою нових культурно-моральних орієнтирів, які мали неминуче релігійний характер, однак цей релігійний рух протестантизму – Реформація – мав далекі наслідки і для сфери права.

Спочатку то був виступ проти індульґенцій – форми відпущення гріхів за гроші. Німецький професор-теолог Мартин Лютер, який потім став лідером усього руху Реформації, що виступив на початку XVI століття проти цієї форми відпущення гріхів (форми "диявольської", оскільки – за гроші), доводив, спираючись на текст самого Святого Письма, що для цього потрібне тільки одне: щире розкаяння. І нічого більше.

Далі, щоб кожен, хто вірує, зміг особисто, індивідуально осягнути Вчення Боже, Лютер перекладає Біблію на народну німецьку мову. Із тексту Біблії, за Лютером, випливає, що врятувати людину можуть тільки віра і чесна праця "в поті лиця свого". Причому Богу ближча та людина, яка краще працює, незалежно від виду праці, роду занять узагалі. До того ж мирська (світська) діяльність прирівнюється до церковної (клерикальної). До Бога й самому Богові ближчий простий чоботар, ремісник, який добре робить свою справу, ніж князь, юрист чи навіть священнослужитель, якщо вони свою роботу роблять погано.

Звідси випливає ряд принципів, які, потім, коли втілились у життя, знайшли відбиття і в правових системах, насамперед ліберального напрямку. Голов-ними з них є: 1) принцип індивідуальної відповідальності; 2) принцип рівнодостоїнства; 3) принцип чесного ставлення до праці (або принцип чесної праці).

Індивідуальна відповідальність за все зроблене та скоєне випливає з розуміння індивідуальної, особистої відповідальності перед самим Творцем, це є наслідок можливості й необхідності індивідуального ж осягнення Святого Письма. Чи можливо порівнювати цю відповідальність, її міру та ступінь з будь-якою іншою, тобто людською?

Рівнодостоїнство означає, що перед Богом усі рівні "і різняться лише у своїй нікчемності", як говорив Лютер. Цей принцип, екстрапольований потім на сферу права (правовідносин), втілився у висновок про необхідність рівності всіх перед законом.

А ідеал чесної праці як основи і добробуту на цій землі, і спасіння в потойбічному світі стає одним із головних принципів протестантської етики, а звідси – права й законодавства, перш за все у сфері реґулювання відносин власності. Саме звідси випливає відомий, але не завжди зрозумілий нам підхід до осмислення власності: "Власність – священна!". Бо йдеться про власність як результат саме чесної праці.

Таким чином, ідея прав людини, насамперед рівності всіх перед законом, виростала з уявлень про рівність усіх перед Богом і рівнодостоїнство незалежно від походження, соціального статусу, роду занять і майнового становища людини.

Стосовно цього треба відзначити, що й самі християнські погляди, насамперед у протестантизмі, зазнавали вельми значних змін. Зрозуміло, що на становлення і розвиток правових систем впливали фактори не тільки релігійні, але й інші: економічні, політичні тощо. Це знайшло відображення в тлумаченні правових відносин і в сучасному ставлення до власності. У протестантській версії християнства приватна власність стає найважливішим критерієм ступеня добропорядності й старанності в служінні Богу. Дійсно, якщо виходити з розуміння власності як результату чесної праці, то її розміри можна інтерпретувати і як матеріальне втілення цієї старанності.

Тому не випадково, що у філософсько-правовому вченні одного з засновників політичної теорії лібералізму й одного з перших теоретиків правової держави Дж. Локка одним з найважливіших понять є поняття віротерпимості та власності. Віротерпимість і постає певною базовою категорією для обґрунтування і його ліберальної політичної теорії, і державно-правової концепції, яка лежить в основі теорії правової держави. Право все більше й більше "виривається" з "путів" релігійно-міфологічних уявлень, держава все більше й більше втрачає свою патерналістсько-патріархальну основу в тлумаченні її сутності представниками європейського Просвітництва. Поняття справедливості все більше й більше пов’язується з повагою до чужої свободи, до свободи людини незалежно від її віросповідання. Право як універсальну нормативну мову, що відповідала надконфесійній ідеї прав людини, пропонували, крім Локка, й інші мислителі, яких називали "апостолами віротерпимості": М. Сервет, П. Шарон, М. Монтень, П. Бьойль та інші.

Так, у XVII-XVIII століттях фактично народжується нова форма нормативної свідомості – правосвідомість, де приватна власність розуміється як необхідна передумова розподільної справедливості, де принцип договору вважається універсальним принципом, що поширюється на відносини між індивідами та державою, де створена Богом людина розглядається як така, що вже за самим цим фактом створення отримала невідчужувані чи невід’ємні права-свободи (ідеться, зрозуміло, про теорії "природного права"). Таким чином народжується концепція природжених прав особи, які завжди й за будь-яких обставин повинні ґарантуватися державою. Це право на життя, право на свободу і право на власність. Причому основним, головним правом є право на власність як мірило заслуг людини перед Богом, як результат її, людини, "труда в поті лиця свого", тобто сумлінного служіння Богові. Саме так, як стверджував Джон Локк, людина підноситься над собою як над емпіричною істотою. У перших же двох випадках ідеться про життя та свободу, які не залежать від людини особисто й не потребують, як уважали мислителі доби Просвітництва, особистої напруги, оскільки і перше, і друге дано самим Господом, а потім батьками та державою.

Система правосвідомості, що склалася таким чином, у подальшому розвивалася в складних відносинах із релігією. Французькі просвітителі різко протиставляли релігійний інститут – церкву – свободі. Остання, на їхню думку, лежить в основі права. Релігійні вірування ототожнювалися з мракобіссям, яке характеризувало феодальне суспільство в цілому, з його ієрархічно-становою державою, церковними судами, кричущою несправедливістю тощо. Законність уже не пов’язується з опертям на якусь божественну напередвизначенність, ні, вона навіть протиставляється їй. Саму суть, "дух" законів Ш. Монтескьє пояснював, виходячи з раціоналістичних уявлень про розумну природу людини і про природу речей. Тому в цей час можна констатувати справжній переворот у праворозумінні. Якщо основні світоглядні системи середньовічної думки ґрунтуються на авторитеті релігії й церкви, фактично продовжуючи світоглядні імперативи традиційного суспільства, то вчення Нового часу намагаються його виключити. Новий час відмовляється від теократичного ідеалу у своєму прагненні поставити в центр правової системи автономну особу в її зусиллях до самовизначення.

Розуміння права як такого, що випливає насамперед із законів розуму, багато в чому визначило наступний розвиток відносин духовної сфери культури з поточним життям відносин церкви та держави. Так, принцип розділення церкви і держави, що був проголошений під час Великої Французької буржуазної революції кінця XVIII століття, явно був породженням світогляду доби Просвітництва. Цей принцип стверджувався також і засновниками американської демократії водночас із цілим комплексом ідей (протестантських за своєю сутністю), які сформувалися в процесі боротьби пуритан проти британської єпископальної системи. Але найбільш цікаві події відбуваються у самій Франції, де революційна держава взяла на себе функції, у тому числі й правові, які раніше виконувалися церквою: виховання, оформлення шлюбу тощо. Ще більш цікавим виглядає наполеглива спроба заміни традиційної релігії секуляризованим "культом Розуму" – фактично своєрідним еквівалентом "громадянської релігії", засадничі ідеї якої розробив Ж.-Ж. Руссо. Зовнішньо це виглядало, наприклад, як заміна звичайної ходи на окремі релігійні свята ходою з відповідним оформленням на честь Розуму, який символізувала прекрасна дівчина у блакитному вбранні. Цей факт, як і відомі факти адаптації поганських свят християнською церквою, можна розцінювати як надзвичайно глибоку вкоріненість традиційних для будь-якого соціуму (народу) релігійних вірувань, насамперед таких, які мають культурно-етичні засади.

Утім, секуляризація, точніше, намагання секуляризації вірувань на основі досягнень насамперед природничих наук, зумовили формування в працях французьких просвітителів П. Гольбаха, Д. Дідро, К.-А. Гельвеція, Ж.‑О. Ламетрі атеїстичного напрямку суспільної думки, яка стала серйозним і впливовим опонентом правосвідомості, що спиралася на релігійні засади (як морального ґатунку, так і суто нормативного). Цей напрям розвивався під гаслом свободи совісті й був фактично продовженням ідеї віротерпимості, обстоюваної Локком. Його представників називали вільнодумцями, а 1880 р. з’явився навіть Всесвітній союз вільнодумців, який об’єднував атеїстично і антиклерікально зорієнтованих людей. Вони обстоювали матеріалістичні ідеї, боролися за всебічний духовний розвиток людини, а отже, усі їхні симпатії й зусилля були на боці формування й функціонування в державі світського права.

Орієнтація на норми права світського чи на норми права релігійного визначає й тип держави: світська чи релігійна (клерікальна).

І в сучасному світі досить багато країн мають державні релігії, це перш за все стосується країн ісламської цивілізації. Мусульмани там повинні виконувати всі приписи Корану, суспільне життя й юридична практика також спираються на цю священну для них книгу, судова влада здійснюється за законами мусульманського релігійного законодавства – шаріату. Світська влада повністю підкоряється владі релігійній.

Але сучасний світ має приклади релігійних (клерікальних) держав не тільки в мусульманських країнах. В Ізраїлі, наприклад, державною релігією є ортодоксальний іудаїзм, на якому побудовано всю сіоністську ідеологію. Священнослужителі в цій країні, як і в країнах ісламу, мають досить великі повноваження і в галузі політики, і в управлінні державою, і в реґулюванні сімейно-шлюбних відносин. Щодо останніх, то вони розглядаються також за релігійними принципами Біблії й Талмуду.

Існували (і подекуди існують сьогодні) держави, де конкретна атеїстична за напрямком ідеологія виконувала функції релігійних вірувань. Мається на увазі насамперед ідеологія марксизму, яка панувала як державна в досить великій кількості держав, аґресивно поводячись щодо конкурентів у духовній сфері, насамперед щодо релігії. Релігія та її інституції знищувалися просто фізично, майно конфісковувалося (фактично розграблялося) державою. Така жорстока поведінка зумовлювалася тим, що релігія була головною перешкодою встановлення монополії марксизму-ленінізму (російський більшовистський варіант учення К. Маркса та Ф. Енгельса) в ідейно-культурній сфері.

Важливо відзначити, що саме в галузі створеного в Радянському Союзі права, особливо найбільш страшних – сталінських – часів існування цієї тоталітарної наддержави, було прийнято законодавство (так звана "соціалістична законність"), яке за принципами своїми (особливо деякі статті кримінального права) були подібні до середньовічних, а отже, і релігійно-архаїчних норм і положень.

Треба зауважити також, що радянський атеїзм докорінним чином відрізнявся від західних форм атеїзму, оскільки він протистояв не тільки релігійності як такій, тобто не тільки теїзму, але й будь-якій індиферентності (а також філософському агностицизму) у релігійній і взагалі світоглядній сфері. Це фактично ідеологічна монокультура, яка в державно-правовому аспекті отримала назву сучасного світського (мирського) варіанту теократії, що проводила політику репресій не тільки стосовно фізичних осіб чи релігійних інституцій, а й стосовно духовної спадщини людства, забороняючи й навіть знищуючи, як це було у 20-х роках ХХ століття, твори спеціально визначених авторів: філософів Платона, Канта, Шопенгауера, Вл. Соловйова, Ніцше, а також письменників М. Лєскова, Л. Толстого тощо. Замість них масовими накладами видавалась атеїстична література та посібники з марксизму-ленінізму.

Відносини релігії (релігійних установ) і права (державного законодавства) у сучасній незалежній Україні розвиваються в напрямку ліберально-демокра-тичних принципів, які покладено в основу конституцій найбільш розвинених країн світу. Тобто йдеться про надання церковним організаціям, які діють незалежно від світської влади, максимальної свободи в реалізації її духовних, моральних і виховних завдань. Держава не повинна втручатись у здійснювану в межах закону діяльність цих організацій.

Сьогодні в країні існує вже досить міцна законодавча база реґулювання відносин держави та церкви, значно зростає роль релігійного чинника в духовному житті, хоча воно й захмарюється досить різкими міжконфесійними суперечками. Але державні органи згідно з чинним законодавством не втручаються у віросповідну чи канонічну діяльність, у структуру управління церквою, у її ієрархію та внутрішнє самоврядування. Одне з завдань, визначене Конституцією України (ст. 11), – це сприяння релігійній самобутності всіх народів і національних меншин України, тому держава не втручається й у систему підлеглості в канонічних і організаційних питаннях релігійним центрам, у витрати доходів і пожертвувань від культової діяльності, а також у навчально-виховний процес духовних навчальних закладів.

Уся канонічна і релігійна діяльність церкви не входить до безпосередньої сфери дії норм права, якщо вона не суперечить вимогам закону. Це не означає, утім, що релігійні організації виключено з установленого в державі правопорядку. Оскільки держава має визначені права щодо інших організацій та осіб (суб’єктів права), вона реґламентує й контролює певні види діяльності церков. Самі ж релігійні організації не повинні втручатися у сферу діяльності держави, а церковні постанови не повинні суперечити її законам, тобто релігійні норми не можуть ставати нормами права в державі. Треба тільки зауважити, що за існуючого режиму рівності релігійних організацій і конфесій перед законом, він не поширюється на такі організації, які не дотримуються чинного законодавства про свободу совісті та релігійні організації та не зареєстровані відповідним чином.

Дещо іншого вигляду набирає проблема взаємовідносин різних релігійних конфесій і суспільства, оскільки вони мають різне значення і вплив на різних громадян і в різних частинах країни. Для українського народу, як відомо, особливе значення має православ’я, православна церква, яка багато століть була своєрідним духовно-культурним стрижнем, навколо якого творилася сама історія. Тому й зрозумілим стає те, що серед загальнонаціональних свят існують тепер свята християнські, які вшановують православні й греко-католики (католики східного обряду). Однак усі громадяни України, які сповідують інші релігійні погляди, не зазнають перешкод щодо відправлення своїх духовних потреб згідно з відповідними культами.

Таким чином, ми можемо констатувати в Україні відповідність відносин релігії та права як традиціям, що склалися в різних етнічних культурах народів, які проживають на сучасній території нашої країни, так і умовам, яких вимагають принципи такої організації суспільного життя, як цивілізована правова держава.



Додатки

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти