ЦЕЙ БІЛЬ ПОЧАВ ВІДДАВАТИ В ПЛЕЧЕ

Цей біль почав віддавати в плече:

Між кутами лопаток і горизонтом ключиць,

Таке відчуття, що у мене залили ртуть, і між ребрами так пече,

Що навіть відчай безневинно кладе мене горілиць...

А потім давить в чоло,

Що й у очах вже пульсує кров...

Дінь-дон, дінь-дон – моєї психіки дзвони,

І я безвідмовно хворію тобою знов,

Хоча ця застуда набуває присмаку кахектичної втоми...

Але навіть тоді, коли немічно підвестись,

Не жалію про три хвилини спокуси і дванадцять годин розмови,

І хоч мої нерви самостійно прагнуть між собою, між тобою зростись,

Чомусь горять верхівки усього святого, а з ними жовті осінні крони...

ГОСТРИЙ ХАРАКТЕР

У нього були гострий характер і гострі плечі,

Чорне смолисте волосся, непоголені вилиці і терпкий погляд,

У нього не було витримки, досвіду, і будемо вже відверті,

Дітей з дитбудинку зовсім рідко балує доля...

У нього був спогад про маму, про далеке рване дитинство,

Про розбиті коліна у кров, і не менш розбиті дзеркальні мрії,

Він не пам'ятав як, але йому було п'ять, коли тато переступив правочинство,

Залишив рахунки на світло, на газ, і не залишив рахунки надії...

Не було стежок – лише дорога до сірих стін,

Де сорок дітей розділяють сонце, спогад, солені сльози,

І вчитель життя викував із них сталь, а не ліпив візерунки з глин,

Бо тільки сталеві люди не замерзають, коли у душі морози...

У нього були гострий характер і гострі плечі,

Але вона любила його такого – практичного і простого,

Без зайвих облич, без квітів, він просто по долі для неї доречний,

І це – головне! Важливіше життя такого зайвого і пустого без нього....

Я ХОВАЮ УСІ ВІДЧУТТЯ

Я ховаю усі відчуття

В сріблясту фольгу від цигарок,

А потім розкурю із них

Не надто уїдливий дим.

Наповнюйся ним,

Хоча він дере у горлі

І припікає очі,

Терпкий, неначе портвейн,

Від нього в душі клекоче,

І пульс віддає у скроню,

А серце мовчить і хоче

Просто тебе знайти.

Де ти?

Від кого ховаєшся ти?

Кого уникаєш?

Які купуєш білети?

Я хочу етюд роздерти,

Я хочу писати листи,

Відправляти конверти

До твоєї адреси,

Невже нам ніколи

Не дочекатись весни?

Прости.

Пробачай мене сотні раз,

Пробачай мої сотні фраз,

Пробачай ту єдину ніч,

Не прощайся зі мною

Двічі.

Я одвічний,

І ти одвічна,

Однак не в цьому сторіччі,

І точно не в цьому тижні.

Очі колись блакитні,

Тепер незнайомі і хижі.

І їх припікає дим.

Вогонь шипить у снігу,

Змією шепочеш

Із ним.

Не дочекались весни.

Але дочекались зим.

ВИРОК

Скажи, як і за які мотиви ти судиш мене,

Які у тебе права чи надто глобальна мрія,

Бо не знаєш ти, як шумів при дорозі клен,

Коли мені винесли вирок діагнозом лейкемії.

Як я збирав здоровими легенями пил,

Як кров вирувала по тілу забрудненим чудом,

І як мама плакала, сильніше осінніх злив,

І як тато мовчав, голосніше міського люду.

І як відреклася кохана від мене в серцях,

І як розкуйовдженим вітром збирав волосся,

Коли тікав щонеділі за місто в пшеничні поля,

Де пройшла моя юність, а тепер наближається осінь.

І як відчайдушно вірив у віщі сни,

Хоча від усіх медицин нічого уже не сниться,

І як я хотів дочекатись хоча б ще однієї весни,

І як хотів жити і не хотів змириться...

То ж скажи мені, за які мотиви ти судиш мене,

Ти – псевдопророк, поціновувач мирних душ,

Тобі з кожним роком у старість, мені що не день – то зле,

Тільки клен шумить і широкі листівки груш...

ЦІННІСТЬ ЧОЛОВІКА ДЛЯ ЖІНКИ

Цінність чоловіка для жінки

Полягає в тому,

Щоб любити її

Попри буденну втому

І немитий посуд,

Коли вони прокидаються

Босі,

Переплітаються пальцями

Як виноград,

За вікном зливи і град,

За вікном сніг і дощі,

Я тихо цілую її

Уві сні,

Я тихо цілую її

У плече,

Нехай зупиниться

Час,

І з ним зупиниться

Все,

І нехай залишиться

Ніч.

Я буду любити

Тебе вдвічі

Сильніше,

І по-дитячому щиро.

Закутайся

В мої крила,

Грійся від моїх

Грудей,

Дихай в мої

Ключиці,

Зима виростає

Із криці,

Давай горіти,

Бо холод

Вінчає осінь і втому,

І ти досі боїшся

Грому,

І вітру на своєму

Горищі,

Грійся від моїх

Грудей,

Горнися до

Мене ближче.

У ГРУДЯХ СВИСТ

У грудях свист,

Холодний вітер

Дах

Зірвав,

Шукає стін –

Впирається у кулі,

Цінуймо час,

Бо ми уже

Забули,

Про тих,

Хто впав

На наші

Амбразури,

І тих, заради

Кого впав

Сержант.

У морі

Штиль,

Есмінців

Сірий бік

Виблискує

Танталом

Чи титаном,

Горизонталь

Сто шість,

Меридіаном

Розділю

Азимут

На захід

І на схід,

Де падав сніг,

І де ломився лід,

Під полум'ям.

Кипів

Наш океан,

Під пострілом

Гармат –

На абордаж,

Пустий життя

Забутий

Патронташ

На грудях

Поясом

Від серця

До ключиць –

Нас було

Сотень сім

Солдатських

Одиниць,

І першим падав

Завжди адмірал.

Сьогодні

Спокій,

Дим чужих

Заграв

Укриє нас.

Ми повертаємось

На зломлений

Парнас,

Ми повертаємось

На рублений

Норфолк.

Наш час

Замовк.

А з ним і

Наш сержант,

І адмірал –

Свинцеві труни,

Не їм життєвий

Грант,

Але вже

Краще так,

Аніж від

Травм,

Ін'єкцій,

Пострілів

Буденних

Переправ.

ПІД ЇЇ ВІКНОМ

Під її вікном він провів цілу осінь,

Мокнув у кедах і снігопадах,

А вона залишала його на потім,

До Нового року чи листопаду.

І він кашляв від 25 жовтня,

А у грудні стискало груди,

У кишені остання з стипендії сотня,

Пігулки від болю і від застуди.

Гострі плечі його впиралися в небо,

Легені заповнював листя попіл,

У лікарні санбюлетені й стенди:

Туберкульоз – вирок чи докір?

Він не чекає біля її вікна,

Дивиться через стаціонару шибки,

Надворі дуже привітна весна,

У диспансері – бита кахельна плитка.

КОЛИ Я ПИШУ ДЛЯ НЕЇ ВІРШІ

«А ми лежали відверто близько.
Він вдихав те повітря, що я видихала та навпаки.
І не було нічого важливішого в цьому літі,
ніж відчутність на мені його руки…»

(© La Cannelle)

Вона рідко розповідала мені про себе,

Про те, як покинула стриманий Дублін,

Як горіло прошите кетгутом небо

Берлінським вогнем в 42 грудні.

Як команда хвора на цингу й холеру,

Спустивши її в корабельній шлюпці,

Стрілялась і пила кріплену мадеру,

Стискаючи зуби вмирала у муці.

І як береги пришвартованих доків

Зустріли у ніч майже мертву і сонну,

Її розбудив своїм криком сокіл –

Один із солдатів її легіону.

І так вона жила в чужій країні,

І одягалась в позичені светри,

І хлопчаки, що зовсім наївні,

Писали поезій їй повні конверти.

А так, вона рідко говорить про себе,

Про те, що було із нею раніше,

Однак її погляд наповнює небо,

Коли я пишу для неї вірші.

РАНИ ГОЯТЬСЯ

Скільки не труй

Мене хтивості

Зброєю,

Полум'ям синім

Улітку каштани,

Рано чи пізно,

А рани гояться

Через нагноєння

І сльозами.

А пам'ять щомиті

То серце гріє

Новими болями

Аневризми,

Я поховав свої

Світлі надії

На руїнах

Твоєї вітчизни.

Своїх старожилів

Еритроцитів

У будиночках

Тромбоутворень

Ти розчиняєш

Небом блакиті

Дівочих очей

Незвіданих штолень.

Холодним ключем

Замикаючи

Січень

Сірих птахів

Прилітаючих в

Осінь,

Аероплани зупинить вічність,

Закохана в тебе

До того досі.

ТАЛАНТ НЕ ПРОП’ЄШ

«Чтобы я мог жить в мире с людьми,

я прежде всего должен жить в мире

с самим собой.»

(© Харпер Ли «Убить пересмешника»)

– Талант не проп'єш! –

Кидали мені моряки,

Юнга не варт,

А найкраще море –

Пустеля.

І горіли сумлінням

У душі моїй вітряки,

І крила розвів,

Але заважала стеля.

І що я роблю

У цих корабельних портах,

У доках душі,

Сухогрузах чужих пороків.

Мене привело бажання

Розділити себе на два,

Із різницею у 15,

Або краще у 20

Років.

Тоді я зміг би

Шукати чужих берегів,

Пити із місяця воду,

Писати листівки листям,

Стрілятись у груди,

Із кручі б собі летів,

Трощив би щогли,

Викарбовував щось

На жесті.

А старший пив би собі

Вино,

Писав би вірші,

Читав би нічної внукам,

У нього в душі було б

Тепло,

І не так холодно,

І він би мав друзів,

Яких він брав на поруки.

Але я і один у житті

Не встиг,

Зупинити вагон,

Поміняти потяг

Переключити стрілку.

Може, у мене

Просто не той провідник.

Убив пересмішника.

А треба було

Перепілку.

ЩО ЦЕ ЗА МАРАФОН?

Що це за марафон:

Кохання і голоду?

Чи це канонічний

Надто затягнутий піст?

Не відчуваю більше

Нічого

Теплого,

Окрім холоду,

Сніги прикривають

Пробоїни сорому.

І я вдивляюсь у

Праву сторону:

Може звідти

Хтось відповість.

Але і звідти

Мовчать,

Там також,

Напевно,

Танки або

Гармати

Глушать совість,

З пов'язками

На очах

Не можна людей

Зустрічати,

І навіть підбитий

У небі птах

Падаючи

На плити

Буде вмирати,

Але ніколи

Не буде просити.

То що це за марафон

Тиші

На хвилях

Радіо,

У просторі

Між будівель

І інтернатів,

Я, напевно, граю

Миттєве камео,

У соц-мережі

Твоїх приватів,

Між зимним

Дахом твоїх

Будівель

І мотузками

Парашутів,

Я буду луною

Поштових

Відділень,

І шумом

Трамвайних

Маршрутів.

ДВОЄ

Вони пили майже до ранку

Двоє:

Він і вона.

Допивали сухе вино,

Конвоїри їхньої долі

Поснули

У темних трюмах,

А очі п'яніли,

Фарбувалися наче скло.

І вони торкалися пальцями

До зіниць,

Намагаючись підібрати

Блакить,

Але ніч – трафарети ще

Темні,

Небо ще досі спить,

Не сплять поїзди

Підземні,

Надто точні,

І надто впевнені.

Вони двоє уже

Часом доведені,

Долею сплетені,

Не руйнуй же, Боже,

Таких зв'язків.

Бо якщо не мені,

То хоча би їм,

Допити усе до останку,

І не дочекавшись

Світанку,

Заснути в одній

Постелі:

П'яні, щасливі,

Веселі.

НА ТОБІ МАРОК

На тобі марок,

Пиши мені з часом

Листи,

Дав би ще грошей,

Але будеш тоді

Дзвонити.

І тікай за Ла Манш,

Який не зможеш

Переплести,

Хоча б до зими,

Яку можу не

Пережити.

Що таке рак?

Що таке жити

У миті?

Вивчити кількість

Крапель

Морфіну у день.

Біль – це як

Бій.

Після бою –

Лише відпочити.

Він наповнює

Серце пісками

Надто гарячих

Пустель.

Я не хочу,

Щоб ти

Відчувала

Мою безпорадність.

Як від кутикул

Щоночі – то

Далі час.

Мені від кордону

І до кордону -

Зовсім уже не

Крайність.

Я ближче, ніж ти

До Христа,

Ближче,

Ніж будь-хто

Із вас.

Не треба

Жаліти,

Безпорадних

Жаліти

Варто,

Сурмить

Уночі

Рупором

Терпкий біль.

Він рухає тілом,

Вивчає

Анатомічну карту.

Досягає очей,

Позбавляє ночей,

І вкраплює

В сльози

Сіль.

МІЖ ПУСТЕЛЯМИ КАМЕРУНА

Десь між пустелями Камеруна

І героями Декамерона,

Ходить потяг у Суми,

Тривожить волинські крони.

Петляє поміж Босфором

І теплим узимку Євфратом,

Минає Альпійські гори,

Техас і південні Штати.

Робить зупинку в Мілані,

Дозаправку біля Нью-Касла,

Курсує кордоном на грані

Поміж Делі й холодним Осло.