ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ЖИТТЯ МОЄ КРУТИТЬСЯ ЯК ХУЛАХУП

 

Життя моє крутиться як хулахуп,

На твоїй тонкій дівочій талії,

І свідомість моїх соціальних груп

Виступає у сутички і баталії:

 

За невідомі речі і непояснені істини,

Піднімають зброю і крокують на полігони,

У небі пролітають реактивні комети – як вісники,

Запалюють хмари і з ними запалюють крони.

 

І це розвивається у моєму маленькому серці,

У моїй тонкій судинній камері,

Я сприймаю чуття – кілогерцами, любов – терціями,

А самотність – психіатричними станами.

 

То чому ж ти не візьмеш мене до рук,

Не зупиниш коло, не притулишся до ключиці?

Усе що пульсує, живе допоки матиме звук

Поліритмії коліс у тамбурі провідниці.

 

ЯК ОЛІМПИ МІФІЧНУ ІО

 

Життя дожене і тебе,

Як Олімпи міфічну Іо,

Серце об груди постійно тре

І протирає діри.

 

Через них виливається весь мазут,

Кіпоть, солена сажа,

Втрачаю голову – міняю азимут,

І б’юсь об сталеві баржі.

 

І звук тріпотить у воді,

Як парсеки тріпочуть в повітрі,

І я часто бачу на дні

Будинків немічних і бездітних.

 

Важко жити отак:

Кисті – уламки – груди,

Чорний крук і сталевий грак

Проводжають мене усюди.

 

СКАЗАТИ: «ПРОСТИ…»

 

Їй, напевно, хотілось сказати «Прости…»,

Але дівоча гордість густіша дамаської сталі,

Раніше совість її кували мечі, а тепер відливає щити,

Заокруглені рамки її перейшли у заточені грані.

 

Я, правду кажучи, полюбив би її і таку,

Хоч вона тепер палить і стала все більше владна,

Проблема в тому, що не я починав цю гру,

Але лише через неї у серці моєму садна.

 

Хоча це пусте, хіба ж я не звик до бинтів,

До тугих перев’язок, наркозу, медичних містик.

Ти привчаєш мене до себе за допомогою гайок й гвинтів,

Ембріони моїх почуттів під полками твоїх балістик.

 

У такому стані – ти мусиш збирати страйки,

Що приречені на революції і повстання,

Беру штурмом маяк, а над морем кружляють чайки,

Війна зупиниться уночі, а зараз година рання.

 

МОНОТОННОЮ-МОНОЛІТНОЮ

 

Вона була монотонною-монолітною,

Коли поверталася і прощалася,

Коли цілувалася і трималася

Осторонь,

Я для себе завжди вважав

Її квіткою,

Зігрітою вранішнім сонцем

І вечірніми росами.

 

Вона була незбагненна і невагома,

Невідома і анонімна,

Передчасна і запізніла

Як сніг.

І коли розводила свої крила –

Било в груди, зривало вітрила,

Викидало на берег,

Покидало щосили,

І вертало мене

На поріг.

 

Вона була така близька і дистанційна,

Заручена і без зречень,

Без доведень, та все ж достовірна,

Без подвигів і приречень.

Я віддав би свої медалі,

І старі колекційні марки,

Щоб тримаючись від неї подалі,

Цілувати її на згадку.

 

 

МОРЕ-ПУСТЕЛЯ

 

 

«Вибачаю вас, береги, що не берегли…»

(© La Cannelle)

 

 

Чорний птах розбивався об скелю,

І падав додолу на борт японських есмінців,

І в той час море перетворювалось у пустелю,

І ховало птахів між барханів своїх провінцій.

 

Білий кит викидався на сушу,

І лежав на боку як з пробитим бортом судно,

І в той час море виймало із нього душу,

А серце виймала пустеля своїм жовтавим крилом.

 

Що з’їло мене? Що сушило мене як гербарій?

Сипучі піски? Круговерті морської води?

Я не знати хотів би тебе: учора, сьогодні, надалі,

Нехай море поділить пустелю на мої і твої береги.

 

ЯКІ МИ ВИНОСИЛИ ПРАПОРИ

 

«Ужгород-Будапешт-Мілан: 22:44»

(© Авт.)

 

Які ми виносили прапори,

І які спалювали аеростати,

Як спали на холодних підлогах

Кам’яних аеропортів у Будапешті,

Коли мігрували на південь,

Хоч насправді – в південні Штати,

На кого очікували,

І кого дочекались врешті.

 

Як ходили за водою

До найближчих крамниць,

І грілися у поліетиленах

Багажних відділень.

Як на моєму наплічнику

Синьо-жовтий майорів

Прапорець,

Під холодним дахом

Дощових голландських

Покрівель.

 

І як ми зупинялися на ніч

У пустих кораблях,

І як відбивались луною

Від трюмів, кают-компаній,

Швартовими від бортів

У доках і у портах.

Море кипіло

Сипучим піском

У глибокій душевній

Рані.

 

ЇЇ ШКІРА

 

Її шкіра особливо чутлива до сонця,

Очі кольору мелорі, себто глибокої прусської блакиті,

І я не знаю, звідки у неї мої ключі,

Вона пояснює це так, ніби пояснює на санскриті.

 

Але я все одно пускаю її у дім,

Навіть коли вона сама відчиняє двері.

І якби не будильник, то я б не знав, що робота в неї у сім,

Що вона любить каву і французькі еклери.

 

Її дотик чутливий до теплоти моїх рук,

А волосся любить западину позаду ключиць.

І вона обплітає мене сітями, снастями неначе павук,

І будує в мені прив’язаність до її особистих столиць.

 

І куди вона йде, заплакана у сльозах,

І коли залишається усміхнена і щаслива –

Я опускаю швартові на своїх парусах,

А через три дні – знов піднімаю вітрила.

 

 

 

БЕРЕГ ТВОЇХ ОЧЕЙ

 

Опирайся на моє

Плече,

Засинай на моїх

Ключицях,

Дихай в шию

Солодким своїм

Повітрям.

Обіймай мене

Поміж ребер,

Коли тобі щось

Насниться,

Теплими

Вилицями у груди,

І ближче до

Серця

Вістрям.

 

Нехай ніч

Продовжується

Назавжди.

Нехай на нашій

Півкулі,

Наче полярна

Осінь.

Ранок

Приходить

З вокзалів,

Де насвистують

Поїзди,

Які без турбот

Як і ми

Спали до цього

Досі.

 

Ловлю вустами

Берег

Твоїх очей,

Рідний погляд,

Вологу твоїх

Зіниць.

Жаль, у житті

Нам не

Вистачить

Разом ночей,

Бог роз’єднує

Нас

Час роз’єднує

Нас,

Крилами

У птахів

І прощальним

Звуком

Дзвіниць.

 

ВІЙНА – ЦЕ СТРАХ

На життєвих

Передових

Війни,

Конфлікти,

Розлад.

Стріляють

Гармати,

Земля осідає

З мертвими

На сандалях.

І друзі тікають

Хто у Пруссію,

Хто у Познань,

Жінки тепер

У борделях,

І у шпиталях.

І скільки

Вивезено

Вже ікон,

Дітлахів

Загублено

У підвалах.

Смерть

Дивиться

Чорним

Дзеркалом

Із вибитих

Шибок

Вікон.

І насвистує

У повітрі

Білосніжним

Своїм

Оскалом.

Війна – це страх,

Без повернення,

Без можливості,

Інтересів.

Переживеш

Сьогодні,

Не зможеш –

У мирний

Час.

Ми всі купували

Життя,

За ліри,

Злоті,

Марки,

Білети,

Песо.

Де ж воно?

Кому віддалось?

І чому покинуло

Нас?

Із пробитою

Груддю,

Тампонованим

Серцем,

Бинтованим

Зором,

І шитим

Наглухо

Відчуттям.

Іроди,

Що продали

Свої

Каденції.

Рахували кредити

Куплені нашим

Життям.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти