ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


КОЛИ ВІДЛІТАВ МІЙ СТАРИЙ ГРИФОН

 

Коли відлітав мій старий грифон,

Він дужче розводив крила,

А потім на вістрях промерзлих крон

Ти інеєм його укрила.

 

І він таврувався в моїй душі

Випеченим дериватом,

Дифузним більмом на замерзлому склі,

Військовим підбитим фрегатом.

 

І я не чекав його з теплих країв,

Право- чи лівобережних,

Він там без мене осиротів,

Хоч я і був обережний.

 

Коли відлітав мій старий грифон,

У будні твої повсякденні,

Я пробачав йому терикон

Той, що найбільш південний.

 

Бо як не старій, душа – то лиш птах,

Закутана десь у груди,

Їй також хочеться на вітрах

Побувати і там, і всюди.

 

Тому відлітавши мій сизий брат –

Відпускав я в безмежне море,

Його проводжали звуки гармат

І прибережні шторми.

 

І БУДУЧИ МАЙЖЕ ЗДОРОВОЮ

 

І будучи майже здоровою

Щонеділі була у лікарні –

За тією маленькою дозою,

Що бувають дійсно ударні.

За тим тихим стогоном рук

В сусідній операційній,

За вікном на гіллі уже сивий крук

У гамівній або безнадійній.

За плачем дітей у дитячій,

І криками мам у пологовій,

За таблетки, що на здачу

У аптеках разом із колбами.

За щасливим старим отцем,

Його внуки щодень – то квіти,

І сліпим мовчазним старцем,

Що не може купити ліків.

За жовтими стінами у крилі,

І фізрочинами панацеї,

За снодійними у шприці,

І пульсуючу кров у шиї.

 

Замкнулися в рух електрони

Щоб ударом в самотнє серце –

Так її проводжали крони

Ізолінією кілогерців.

 

Я ТРИМАЮСЬ ЗА ПОРУЧЕНЬ НАД БОРТОМ

 

Я тримаюсь за поручень над бортом,

Під бортом – той що греблю рве й кручі,

Видно Андріївський – набирається золотом,

Колись там росли Олегом посаджені груші.

 

Колись повноводнішим був Дністер,

Братався з Десною, брав позики у Збруча.

Над курганами вітер – відставний офіцер,

Що із сміхом насвистує в небуття.

 

А далі Карпатських гір чи одеських портів

Також клекочуть гори й хлюпочуть води.

Історично хтось пробив один із наших бортів,

І перший раз під сухопутнім містечком Броди.

 

І від того набираємось мілини,

Каміння-піску, протоколів під самі щогли,

Бочки гудуть – луною від пустоти,

І дно все дере і рве кам'яні пороги.

 

Я тримаюсь за поручень над бортом,

Не дивлюся униз – чого я ще там не бачив.

Краще бути піратами з черепком,

Ніж мати країну, повну солдатів удачі.

 

 

ЩО Я ПОТІМ РОБИВ

 

Що я потім робив із своїм

Сухопутнім морем,

Які відправляв листи

І отримував телеграми,

Як відзеркалювався у прозорих

Есмінцях,

Які штурмували держави,

А влучали в церковні храми.

 

І ти, як впоралась

Із своїм буревієм,

Зупиняла лавини,

Нівечила гори.

Як віталась полінезіцям,

Як прощала Наполеонам,

Як закривала штори.

 

Це добре, що ми – не ми,

А лиш – я і ти,

Гарячий вітер

Не терпить холодну зиму.

Я і далі пишу вірші,

Купую каву,

Воджу поїзди.

А ти відлітаєш

Самотнім

Лелечим

Клином.

 

 

ТИ ЖИВЕШ ВІД МЕНЕ ОКРЕМО

 

Ти живеш від мене окремо,

Хоча хочу, щоб жили разо́м,

Як частинки безмежного неба

Над таким же безкраїм Дніпром.

 

Ти обходиш мене стороною,

На зупинці чекаєш трамвай,

Наші крила сплелись над Десною,

І несуть нас у Яблокитай.

 

Ти стоїш до мене спиною,

І пронизуєш поглядом даль,

Я загину в останнім двобої -

Не полишу твою магістраль.

 

Ти цькуєш мене своїм серцем,

І відточуєш нові грані,

І воно кам'яніє і мерзне

Між безмежних пустель в Єревані.

 

***

Моє серце завжди на півдні,

Де ми ніколи не будемо вільні.

І тихо плаче на сході

У твоїй дощовій погоді.

Чекає фрегат на захід,

Витримує перевтому,

Проводжає на північ птахів,

І з ними хоче додому.

 

Я ВИБІЛИВ СВІЙ ПРАПОР

 

«Нет алых роз и траурных лент,И не похож на монументТот камень, что покой тебе подарил,-Как Вечным огнем, сверкает днемВершина изумрудным льдом -Которую ты так и не покорил.И пусть говорят, да, пусть говорят,Но - нет, никто не гибнет зря!Так лучше - чем от водки и от простуд.Другие придут, сменив уютНа риск и непомерный труд, -Пройдут тобой не пройденный маршрут.»(© Владимир Высоцкий «Вершина»)

 

 

Я вибілив свій прапор

Із зеленого галіфе,

Із майже коричневого гатунку

У щось безпросвітно

Прозоре,

Хитне

Його подихом вітру –

Він озивається лунко.

А без того

Стоїть непомітно

На слідах зими

Візерунків,

Стежок в недоторкані

Гори твої.

 

У містах нові ліхтарі

Із відблиском сині –

Нейблау,

Мелорі,

Берлінська лазур

Омиває ірландські гори.

Із півдня на північ

Летять журавлі,

Із сходу на захід –

Горе.

 

І скільки таких майорить

Прапорців

Між кігтями альпіністів.

Айсберги й лід:

Учора нас було двісті

Між цих холодних порід,

Сьогодні чотири десятки.

Ніхто не поверне знову

Додому сам –

Біле сонце пусте.

Зберігай же мене

На згадку

Уривками із новин

І кошторисом телеграм.

Я ГНАВ СВІЙ ЧАС

 

Я гнав свій час

З китобоями

Вглиб на північ,

Із верблюдами

У пустелі.

Та мене уночі

Глухо

Лякала вічність,

І здавалися

Нижчими стелі.

Я гнав свій день

Із друзями

У Дакоту,

Із койотами

У Сідней.

Та мене уночі

Лякали чужі

Турботи,

І ввижався

Замучений

Прометей.

Я гнав свій вік,

Із морозами

У Сибір,

Із вітрами

Холодних

Вершин.

Та мене

Уночі

Лякав

Скорботи

Моєї звір,

І лелек

Відлітаючих клин.

БУДЕШ СНИТЬСЯ

 

У Чопі стоять брудні

Зелені стовпи,

Тримають кокарди

Білих сталевих

Вуалей.

Мій поїзд рухає

Через мости

По маршруту

Перпендикулярів

І діагоналей.

У міста чорні

Від труб і шахт,

Териконів

І поверхівок,

У міста повні

Поетів і

Мідних грат,

Знайомих коханок

І незнайомих

Жінок.

Я приїжджаю у них,

Чекаю новин

Із їхніх

Місцевих вокзалів,

Дивлюсь як

На горизонті

По лінії дим

Покриває

Вершини від

Віконних карнизів

До нафтових магістралей.

Через вісім зупинок

Метро,

На восьмому поверсі

Особистого мінарету

Кімната, у якій

Для мене

Завжди горить вікно,

І ти босоніж

Дивишся в ніч,

На поїздів моїх

Хижі скелети.

Тільки для тебе

Рухає мій вагон

Від західних діаспор

До східних

Життєвих істин.

Від південного сонця

До північних

Місцевих зграй,

Ти чекай мене

Завжди босоніж

Із волоссям – осіннім

Листям.

І широким поглядом

Як Дунай.

Бо мій світ не вартий

Далеких колій,

Гравію у руках,

Терену у ключицях.

І якщо, одначе,

Ти підростеш

І зникнеш з моєї

Долі,

То пообіцяй

Що по четвергам

Ти будеш

Принаймні

Сниться.

 

ТИ ПЕРЕЛИВАЛАСЯ У МЕНІ

Ти переливалася у мені,

Неначе градуси переходили

Із Цельсіїв у Фаренгейти,

Неначе приходили

Якісь невідомі конверти

Повні цезію,

Повні горя,

Без зворотної їх адреси,

І я знав, що їх відправляли,

Або колишні,

Або стюардеси,

Офіціантки

Або провідниці,

У яких я спав на руках,

І в яких я спав на полицях.

І ці конверти труїли

Моє життя,

Гнили сотнями

Між моїх жовтих

Поштових скриньок,

Їх приносила молода

Листоноша

По четвергах,

Колір очей темніше

Морської сині.

Вона, напевно, також

Із тих

Моїх сусідів в купе,

У гуртожитках

І вокзалах.

Вона ніколи не

Дивилась на

Мене зле.

І я радий був,

Що нічого

Мені не казала.

І при цьому

Переливалося

Щось у мені,

Між каротидних

Клубків

І стінками перикарду.

І для цього

Є якісь кримінальні статті,

Люди у важкому

Взутті,

Офіцери, що носять

Кокарду.

А з іншої

Сторони – це любов,

Жагуче горіти,

Як підпалене

Літом поле.

Переливатися

Градусами

У пітьмі.

Переплітатися

Пальцями

В темноті

Від кохання,

Яке порушує

Тишу

Приземленим

І приємним

Відчуттям

Болю.

 

 

ЗАКРИТИЙ ТВІЙ ЄВФРАТ

 

Пішла.

У секту кришнаїтів.

Хоча вони теж непогані

Люди.

Вплітають у волосся квітів,

Між пагорбів

Тибету –

Дзвони й труби.

І ти між них

Іще малим дівчам,

Босоніж

Бігаєш –

Дитинство без пороків.

У середу ви молитесь

Богам,

По четвергам –

Ви молитесь

Пророкам.

 

Мені це місто

Теж уже чуже.

Я атеїст

Із зрілим атестатом.

Корпускулярно

Вірю у нове.

Хвилеподібно

Вірю позаштатно.

 

Однак мені

Закритий твій

Євфрат,

На нім стоять

Чужої долі

Тигри.

Мої чуття –

Як грона виноград,

Не розпустилися,

А, може, й перестигли.

 

 

У ОДНІЙ БОЖІЙ ЛОКАЦІЇ

 

Ми з тобою у одній Божій локації,

У одному човні,

Хоча й між різними берегами.

Над нами тривожаться листям

Акації.

Вітер казкує над нами.

 

Хвиля у борт –

Похитнулось судно,

І вже ближчим далекий твій берег.

Ти в моїй долі

Колхідське руно,

Уквітчаний щастям терен.

 

Прокладемо мости,

Хоча краще стежки.

По воді –

Як босоніж по долі.

Ти просто з'являйся частіше

Весни,

Напувай із зіниць мої

Зорі.

 

 

БЛИЖЧЕ-ДАЛІ

 

Ти ближче-далі

Наших полюсів,

Зв'язки, гудки,

Сталеві-мідні дроти

По паралелям вверх –

Меридіани сотих.

На абордаж

Екватор й острови,

Пливи

До Мікронезії,

На мис,

Будь сухопутнім

На морському полі.

Озвись,

Коли не стане волі,

І повернись,

Коли покличу я.

Земля!

Зійшлися береги,

Розподіл вод,

Тектоніка і плити!

А нам ще ждать,

Терпіти і

Творити

Нових висот,

Западин.

До глибин

Тече,

До ядер

Ближче всіх,

Там щирість?

Так!

Там навіть

Чути сміх!

Напевно, Бог.

Чи просто

Так вода

Між полюсів

Шукає свого дна.

 

КОЛИ З’ЯВЛЯЄШСЯ ТИ

 

Таке відчуття лише тоді,

Коли з'являєшся ти.

Що не по мені

Дощі,

Вітри,

Крила,

Щогли,

Моря і доки.

За містом,

Над містом

Відчуття тиші

І самоти.

Хтось наближається

До дверей.

Я чую дорослі кроки.

 

Ти відкриваєш їх

І у мені вже зриває дах.

Пігулки чи аспірин,

Вітаміни чи чиста віра.

Над моїм карнизом

Самотньо кружляє птах.

У моїм під'їзді

Жертва очікує звіра.

 

А якщо це ті ж самі герої

Повісті,

Ідилії,

Телеграм.

Якщо це їх розділили:

Тобі – крила,

А тобі – ікла.

Кого ж чекають вони?

Яким довіряють Богам?

Ти, напевно, без мене звикла.

А я досі дивлюсь в твої вікна.

 

 

 

НЕ МАЛЕНЬКІ ДІТИ

В дитинстві все лікувалося подорожником,

Не важливо наскільки глибокі рани.

Сьогодні відчуваєш себе порожньою

Від отриманої телеграми.

Від прочитаних слів,

Від промоклих стрічок,

Від його теперішньої адреси.

Ваш спільний час зупинив свій крок,

У нього інші аеропорти,

А у них – усміхнені стюардеси.

 

І скільки не наповнюй себе:

По вінця вином чи кавою на ніч,

Вам вже ніколи не бути разом,

Вам завжди бути обабіч.

 

То ж не стримуй сліз, не чекай сподівань,

Ми всі не маленькі діти,

Ніхто не чекає нових зізнань,

І старих не знає, де діти.

 

 

КОЛИ МІЙ ПОТЯГ ПОВЕРТАЄ

«Знаєш, мені трохи набридли вокзали,

Розділяючи мовчки нас.

Твій потяг у Київ, а звідти – в Оттаву,

А мені у свій приземлений час…»

(© Авт.)

Коли мій потяг повертає,

Кава на столі схиляється вбік,

Ти сонно схиляєшся на плече,

Із мене достатньо

Такого щастя.

Ще якби на дворі дощем

Застати осінь.

Мабуть, не вдасться.

Березень за вікном

Кличе мене у літо.

Але я не з ним,

А з тобою – завжди удвох.

Якби провідники

продавали квіти.

Я б не полишав тебе,

Щоб вискочити на перон,

На якому у Рівному діти

Продають фіалки за

Копійки,

Усмішку за жетон –

Проїзний у село

До мами,

Де узимку немає

Чим гріти.

Контрасти течуть

Звідусіль,

Заходжу в купе –

Закриваю двері.

Я не зможу віддати тобі

Усе.

У мене немає нічого,

Окрім кави, що стоїть

На столі,

Окрім тебе схиленої на плече,

І грошей

На нічні поїзди,

І їхні нічні постелі.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти