ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


СЕРЕД МОЇХ СИГМАЛЬНИХ ВІДХИЛЕНЬ

 

Серед моїх сигмальних відхилень,

Перцентелей і злих математик,

Релятивом в тобі застиг я

Помилками шкільних граматик…

 

Серед катетів мого світу

Ти все не впишеш гіпотенузу,

По дотичній тікаєш вітром

У заповнену сферу друзів…

 

Серед уточнених орфографій,

Правописів дев’яностих,

Ти змінюєш моїх парафій

Й позбавляєш мене від злості…

 

 

ПІКАССО

 

Немотивована моя відвертість –

Це як антероградна амнезія….

Часом відчуття, що у мене два серця,

Але у обох догоріла мрія…

 

Непідтверджена щира свідомість –

Взаємо відчутно критична…

Тому мої спроби до чогось, натомість,

Нагадують епілептичні…

 

Незабутня просто присутність,

Обмежена відстанню-часом,

Серед твоїх Далі я шукаю сутність,

Споріднену до мого Пікассо…

 

ЖИТТЯ ВАРТУЄ ВАРТИХ ПОВСЯКЧАСНО

 

Як не титан – не труй себе колишнім,

Чужим вогню не варто віддавати,

Серед покинутих тобою, часом лишніх,

Залишились образа й циферблати…

 

Як не титан – то не терпи тих мук,

Життя вартує вартих повсякчасно,

Бо поміж всіх залишиться лиш друг,

Всі інші – відречуться передчасно…

 

Як не титан – то не породжуй міф,

Бо серед інших є правдиві міфи…

Ти не здобув вогню, лиш тільки гріх,

Відречень від, та більше все ж від втіхи…

 

 

СЕРЕД МОЇХ НОЗОЛОГІЧНИХ ОДИНИЦЬ

 

Серед моїх нозологічних одиниць

Залишився лиш рецидив любові,

Ціною у століття горілиць

В безвиході, у бої, та без зброї…

 

Мені не жаль, що я родився жить,

Учуся забувати і страждати,

Усяка швидкість – часу тонка мить,

То ж не спішу просити і прощати…

 

Залишився у просторі один,

У релятиві подумок і ночі,

Серед морів відчуження причин

Існують береги мої пророчі…

 

 

СЕРЕД МОЇХ БІЛЬЯРДНИХ ГЕОСФЕР

 

Серед моїх більярдних геосфер –

Все частіше самотні лузи…

Сильніші удари проблем

І довші гіпотенузи…

 

Серед моїх кімнатних геометрій –

Все частіше ті ж самі стіни…

Теплі червоні светри

І незнайомі міми…

 

Серед моїх буденних величин –

Все частіше постійні точки…

Холодний потяг причин

І білі строгі сорочки…

 

 

СВОЄ КОЛИШНЄ

 

Добре, давай не будемо про нас –

І так немає нічого святого,

Через сотню моїх образ –

Ти граєшся у німого…

 

Ти просто поясни мені в тишині

Через свій цигарковий дим,

Чому я мушу терпіти німі,

Холодні години злив…

 

Писати вірші, відсилати тобі,

Ходити вночі на пошту,

Коли адресати мені близькі

Чекають мене на шосту?..

 

Ти думаєш, що ти з геосфер,

Над якими крутиться вічність…

Насправді ти – лише низка проблем,

Що зустріли мене у січні…

 

І як буду я мати час –

Підкоректую я наш літопис,

Поверну профіль в анфас,

Повиправляю старий правопис…

 

І коли пройде – років у тридцять,

Не згадаю останню зустріч,

Кожного мучить своє колишнє,

Якщо колишнє ще має сутність…

 

МОВЧАТИ – ТО НЕ ГРІХ

 

Я сам уже на грані маячні,

Твоя любов труїла мою душу,

А Всесвіт залишав мені пусті

Обірвані материкові суші…

 

І я пропав частинкою в тобі,

Протоном без ваги і без зусилля,

І нас таких, напевно, сотні дві,

Кого ти закувала у свавілля…

 

Пробиті на хрести сліди долонь,

І черга з кілометр на Голгофу,

Ти граєшся в Пілата знов і знов,

А молоді нові вже пишуть строфи…

 

Ми схилимось, мовчати – то не гріх,

І хтось із вищих подарує нам довіру,

Ну а тобі – лише січневий сніг,

Століття вірувань через роки зневіри…

 

ТЕПЛИЙ ГЛІНТВЕЙН

 

«Занадто короткий наш циферблат,

Дванадцять не наших літер,

У нас грип, анемія і град,

І я хочу до тебе в квітень…»

(© Авт)

 

 

Я купував тобі теплий глінтвейн,

Квіти й дешеві сережки…

Ми були дітьми – і в обмеженні стель

Ми шукали до неба стежку…

 

Ти дарувала мені стомлений сон

В холодній суботній вечір,

Уранці каву, гірку як бурбон,

І декілька слів доречних…

 

Хіба ми вині, що були дітьми,

І просто любили щиро…

Я один проводжаю лелек восени,

Що за собою приносять зливу…

 

ХТОСЬ ВОСКРЕСАЄ В МОЇЙ ГЛИБИНІ

 

Хіба я винен, що свою ртуть

Ти впустила у мої вени…

По тілу уламком серця – у суть,

У болі душу омив – крізь терни…

 

Я не чіпав твоїх геосфер,

І тих нестабільних неврозів…

Таке відчуття, що груди роздер

Натяк твоєї прози…

 

Не чіпай мене, відпусти,

Я сам уже хочу подалі…

Ти просто руйнуєш мої мости,

І нерви мої зі сталі…

 

Хтось воскресає в моїй глибині,

Тій, що ще глибше серця…

Помирають хтиві твої пісні,

А не моя акустична терція…

 

 

ГОЛІАФИ ЗАЧАТИХ ВІЙН

 

Вони Голіафи зачатих війн,

А ми звичайні, прості і щирі,

Вони купують дешевих повій,

А нам чекати своїх вродливих…

 

Псевдоутопії вони всі,

Псевдоутоплені після зливи,

У Сербії також, напевно, сніг,

І вистачає хтивих…

 

Вони Прометеї чужих ідей,

Амбівалентні у сірих війнах,

Завжди тримайся своїх людей –

Найбільш у житті надійних…

 

 

КВІТИ

 

І один воїн у полі,

Якщо більше нікого немає…

Крізь мене прокладені колії,

І брудні неприємні трамваї…

 

І мовчання багатослівне,

Якщо забагато треба…

У мені живе троє привітних,

І один живе просто неба…

 

І терпіння багатозначне,

Якщо пусте усе інше…

Мені віддали любов на здачу,

Як останнє для мене грішне…

 

Чомусь забагато в світі,

Чи просто світів забагато,

Я любив дарувати квіти –

Напевно, було не варто…

 

ВАВИЛОН

 

Мені учора знов наснився Вавилон,

Не той, що розпорошив всіх у простір,

Роздав кредит, рабів і пільгових корон,

І народив нову химеру злості…

 

Мені учора знов наснився світ,

Скоріше, то лиш спогади щоденні,

Сьогодні кожен другий – пустоцвіт,

І кожен перший – знівечений й не певний…

 

Даремно руйнували силу стін,

Інерція руйнація безмежна,

Останні падали від болі до колін,

А перші вірили, що це життя бентежне…

 

Напевно, нас усе ж розвіє прах –

Не можна натягнути більше світу,

До нас вітається нової Терри птах,

І посміхаються нової Геї діти…

 

ДОЩІ

 

У мене на тебе знову не вистачить кави –

Просто останні чотири дні,

Мені здавалось, що в світі немає правди,

І що насправді усі чужі…

 

Ми просто окремий випадок світу,

Збалансованих нот, бурбону і сліз,

Ти боїшся квітневого свіжого снігу,

Терпкого чаю і перельотів в Париж…

 

І ти очікуєш мовчки, поміж Прагою і Берліном,

Поміж мною і сотнею схожих я,

Я допиваю вдома твою провину,

Із білих чашок, цигарок і сивого небуття…

 

І якщо мені ще вистачить сил і бажання

Дожити хоча б до вівторка,

Я відправлю тобі в конверті прощання,

І трохи дощів, під якими любила ходити мокра…

У ТОБІ БУЛО ЩОСЬ

 

У тобі було щось непомітно терпке і летке,

Схоже до ефіру чи етанолу,

Ми зустрілись вперше у квітні хтозна-де,

А потім у серпні, у грудні, знову й знову…

 

У тобі було щось незнайоме мені не чуже,

Ім’я із довгих шістнадцяти літер,

І я не бачив до того й пізніше такого себе,

Спокійний, неначе вві сні, і наче морем зігрітий…

 

У тобі було щось метафізичне і надто просте,

Надто просторе і стильне, травмуючи душу ртуттю,

Через твої таланти тебе не намалює Моне,

Через комплекси розуміння поміж тобою і суттю…

 

У тобі було щось від Бога, Прометея і дійсно жінки,

Велике шестигранне кров’ю омите серце,

Пустотілим ехом у ньому відбиваючись від кожної стінки,

Протягом вітру гуляла подарована мною терція…

 

У тобі з’явився чужий незнайомий він,

Посеред ночі і все частіше опісля кави,

Невідомим зістався народжений в тобі херувим,

З’явилися фальші у нашій спільній октаві…

 

У тобі залишився просто осінній сум,

Як останній написаний на обідній перерві лист,

Різнополюсний амбівалентний струм

Затухає на резисторах одинокості крихт…

 

У тобі залишився з наночастинок я,

Як колишній в дитинстві пазл складений із азартом,

Дешевих цигарок, трохи рому і каяття -

Усе для того, що нічого насправді не варто…

Є РЕЧІ

 

Є речі, що завжди мають ціну,

А інакше – щоб ти в житті робила,

Народжувала б дітей, чекала б сну,

Чоловіка з роботи, і, напевно, хоч трошки дива…

 

Є речі, важливіші географічних карт,

Недобудованих мостів і доріг, що зійшли із снігом,

Процесуальних кодексів, бордельних кімнат,

Перших кроків, які розломили кригу…

 

Є речі, незрозумілі ну майже всім:

Як це народжувати у сімнадцять,

Хворіти раком, двадцятирічним і молодим,

Помирати з вірою, що тепер лиш о пів на дванадцять…

 

Є речі, що трохи вище твоїх голів,

Але ти надто гордий, щоб прийняти чи зрозуміти,

Залишаєшся одиноким із збіркою поетичних слів,

І забуваєш, що радість – це те, чого ніколи не можна допити…

 

Є речі, ніколи не зрозумілі тобі,

Просто запий вином і прийми наче ліки від болю,

Серед таких речей – останні зустрічі навесні,

Перші обійми і переміжне кульгаве відчуття волі…

 

А Я ТО ДУМАВ

А я то думав, що ти щаслива, недоторканна і свята…

У моїх вікнах тижневі зливи

Слізьми малюють чужий асфальт…

 

А я то думав, що ти доречна, самобутня і вже доросла,

А у тобі ще дитячих зречень,

Вечірніх казок у волоссі…

 

А я то думав, що ти насправді, щиро, безпринципово,

Та ми окремо розходимся далі,

Розпочинаєм життя de novo…

 

А я то думав, що ти єдина, унікальна і неповторна,

Мені залишилась дешева картина,

Що догорала гордо…

 

ЗАКІНЧИТЬСЯ ЧАС

 

А коли раптом закінчиться час -

На фрегаті завжди знайдеться місце,

Китобійні вітрила прямують в Парнас,

Читаю дао, цитую Ніцше…

 

І якщо перебрати із власних речей,

То врешті, немає що залишити,

Кілька фільмів, браслетів, струн і спогадів про людей,

Пляшка червоного, що торік купував на Криті…

 

Вирізки із газет, телеграми, конверти, марки

Пачка “Camel” серед жовтих нічних пустель,

Збірки Полозкової, і томика два Ремарка,

Чотири стіни між німою присутністю стель…

 

А якщо мені раптом забракне сил,

О пів на третю відправляється новий потяг,

Поміж власних холодних весняних злив

Часто гуляє вітер, стине кава і свище протяг…

 

ВИБАЧАЮ ТЕБЕ

 

Вибачаю тебе, бо однаково все пройшло,

А найважче терпіння – це мовчки терпіти злобу,

Наостанок ніжно поцілую тебе в чоло,

Чи поки ти спиш, просто обійму сонну…

 

Ну а що, мені до останніх днів, все одно

Через місяць чи два емігрантом у інше місто,

І ми кожен окремо малюємо своє полотно

З епітетів, паралелей, насправді як проза прісних…

 

І навіщо тримати і мокнути серед трас,

І чекати поки знову він – цей холодний вітер

Дешевих пігулок проти грипу, депривації й час,

Ходити із чаєм, одягнути шерстяний світер…

 

Вибачаю тебе, бо мені ще чимало слів,

І хтозна яких сам потребую в житті пробачень…

Повертатися? Не суттєво і не серйозно у перші три тисячі днів,

Цілувавши тебе у останні три сотні побачень…

 

СНІГ ВСЕ-ТАКИ НЕ ПІШОВ

 

Якщо чесно, то сніг все-таки не пішов,

Бо знаєш, такі речі рідко бувають в серпні,

Ти прошивала мене наскрізним сталевим швом,

Неперервним вузлом тамувала мою відвертість…

 

А коли я прокинувся уже восени,

Після кількох інсультів чи просто спонтанної коми,

Мені сказали, що дочекавшись снігу й зими

Ти повернулась до своїх проблем і причин суто власної втоми…

 

Залишила записку: «Не треба, прошу, не шукай»,

Просто на бланку рецепту на столику в операційній…

Зібравши речі, піймала тридцятий трамвай,

І виїхала десь у свій особистий ще незайманий квітень…

 

А мені залишатись опалим листком на землі,

Землею, що так еротично очікує снігу,

Який не пішов у останню ніч на відміну тобі,

Який взагалі не пішов…він просто боявся вітру…

 

ПО ПОНЕДІЛКАХ

 

Ми із народження були дебелі і ненормальні,

Вічно невиспані і недопиті, особливо по понеділках,

Спеціально для нас ходили останні трамваї,

Будувалися грати у неонових наших клітках…

 

А після школи – ми добровільно ішли китобоєм

На якесь незнайоме і тому найрідніше судно,

І в кінці нас із сотень лишилося троє,

І тих із соленим вітром кудись у житті рознесло…

 

Вісімнадцять графітних полів, двоє дочок і новий паспорт,

І якщо все складеться – мовчазна поміркована жінка,

Ми із народження не дуже то бачились часто,

То ж попрощались, як завжди, по невиспаних понеділках…

 

 

НЕ ПРОБАЧУ ТЕБЕ

 

Не пробачу тебе ніколи хоча б за те,

Що просто навчилась жити без мене щасливо,

Егоїстичним самотнім вовком я ще довго чекав тебе

Шукав у осінніх буднях і весняних зливах…

 

Не закривав ніколи на ніч єдині двері,

Бо, може, ти повернешся і побачиш, що я чекаю,

На протязі років на двох готував вечерю,

Варив каву собі, а тобі солодкого чаю…

 

Не приводив у дім чужих людей,

Заходили лише друзі, коханки, знайомі,

Не викидав, навіть не ховав твоїх речей,

Обмірковував помилки, константи і невідомі…

 

Та знаєш, не має у світі вічних секунд,

Циферблати одначе хочеш-не хочеш згасають,

Я втратив останні сліди спокійного сну,

Надію на те, що потрібні тобі повертають…

 

А тепер навіть хочу забути тебе,

Пробачити все, щоби не ятрило душу,

Відпустити птахом у світ, немов самотнім ченцем,

Хто блукає серед морів, і вже не чекає сушу…

 

 

ЗНАЄШ, ЧОМУ?

 

Знаєш, чому всі колишні ніколи не друзі?

Вона просто забуде, а він – ніколи не в змозі…

 

Чому так часто необґрунтовані крики і сварки?

Вона гуляє як вітер, а він – пише вірші і купує цигарки…

 

Чому скрегіт в душі, не вітаючись попрощались?

У неї – мільйони життів, а у нього єдине зламалось…

 

Чому спроби повернень завжди беззмістовні?

Вона – взагалі не цінує звернень, а він – не цінує своїх повторних…

 

Чому ніколи більше ні з ким не буде щасливий?

Ти навчилася жити без нього, а він – любить самотні зливи…

 

 

МОЇ ФАНТОМНІ ГОЛОВНІ БОЛІ

 

Мої фантомні головні болі,

Що з’явились опісля тебе –

Це крики п’яної волі

Без твого безмежного неба…

 

Мої серцеві брадикардії –

Це наслідки самотньої втоми,

Я ніколи не втрачав у тебе надію,

Навіть коли ти боялась грому…

 

Мої інспіраторні задишки –

Не вистачає без тебе кисню,

Із тобою був завжди вищим,

І не навчився бути колишнім…

 

Мої тризми й судоми,

Які вже не в змозі терпіти,

Ми спалили свої кордони,

Хоча були ще зовсім діти…

 

ПІСЛЯ ТЕБЕ

 

Після тебе мені залишились недописані ще вірші,

Уже непотрібна щирість і забуті твої олівці…

 

Твоє всюдисуще ехо між моїх вісімнадцяти стін,

Присутність твоїх молекул і збірка казок від Грімм…

 

Волосся між моїх под́ушок, сміх між моїх дзеркал,

Пилинки твоєї туші, парфуми твоїх заграв…

 

Присутність твоя удома, заварений чорний чай,

Вечірня закохана втома й останнє твоє «Прощай…»

 

ХІБА ЩО ЛЮБОВ

Хіба що любов

Залишиться хініном

На грудях,

Переломами й

Вивихом крил,

Несправедливим

Вироком суддів,

Болючим видихом

Сил.

І скільки не лий

В мої бронхи води,

Не закидай каміння -

Така любов не

Вартує весни,

Така любов

Жовта й осіння.

Така любов для

Пустих квартир

І для розпусних

Дівчат,

Із неї виходять

Уламки брил,

І зграї

Злих вовченят.

НЕНАВИДЖУ СЕБЕ ЗА ВСЕ

 

Знаєш, чесно кажучи, ненавиджу себе за все…

За те, що хотів забути – найбільше,

Мені немає пробачень, довіри і темних веж,

У яких я б міг відбувати своє довічне…

 

Мені немає просторів, але вільний птах

Ніколи в житті не зможе бути колишнім,

Якби не мовчання…бо, знаєш, мовчання – страх,

Який розриває тебе на думки нетверезі і лишні…

 

І немає нічого страшнішого тишини,

Коли відчуваєш себе одиноким і просто самотнім,

І ця пам’ять…Ці згадки, пелюстки, і в них листи,

Що ми залишали собі на сьогодні, а залишились на потім…

 

І ніколи в житті ще так ненавидів життя,

В чотирьох стінах пустих, де раніше твоє волосся

Залишалось коханням на прим’ятих моїх подушках,

Я й досі хочу, щоб воно залишилось назовсім…

 

І якщо чесно, не знаю навіщо це,

Писати тобі, відправляти один із тисяч,

Я надто сильно ненавиджу себе за все,

І, якщо щиро, то ти мені досі снишся…

 

Є КОРДОНИ В ЖИТТІ

 

Є кордони в житті,

Як закони чужих магістратів,

Від закоханих берегів

До гранітних ненависті гратів...

 

Є рамки дозволених стін,

Як кредити наших обмежень,

Від любові заради війн

До сучасних віват-спостережень...

 

Є межі усіх вподобань,

За межею лише кохання,

Від здобутих у школі знань

До сліз, пережитих з прощанням...

 

 

ГРАТИ ТВОЇХ БАСТИЛІЙ

 

Твоє мовчання – це грати моїх Бастилій,

Затаврованим останнім героєм Дюма

Передрікаю щастя тобі всесильній,

Ну а собі – трохи спокою і трохи вина...

 

Що наостанок зводиться до одного,

Поїздок у різних купе самотній єдиній душі,

У розпачі цім – я вже навіть не прошу у Бога,

Бо ти не чекаєш останніх моїх поїздів...

 

Запаленим від прощальних твоїх обійм,

По вітру пустила з прощальним своїм поцілунком,

Над нами нависла епоха дорослих війн,

Яка закінчиться останнім століттям смутку...

 

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти