Пасивні операції¾ це операції, пов’язані з формуванням банківських ресурсів. Вони відіграють первинну й вирішальну роль щодо активних операцій, для яких необхідною умовою є достатність ресурсів. Саме в результаті пасивних операцій банки отримують додаткові ліквідні кошти.

Банківські ресурси¾ це сукупність коштів, що знаходяться в розпорядженні банків і використовуються ними для проведення активних операцій.

Відповідно до джерел формування кошти комерційного банку поділяють на власнійзалучені.

Власні ресурси комерційного банку, тобто його власний капітал, є основою для залучення коштів інших суб’єктів ринку і необхідною умовою розвитку діяльності банку. Власні кошти утворюються за рахунок коштів акціонерів, засновників банку або з відрахувань від поточного прибутку. У банківському балансі власні кошти обліковуються в різних фондах банку.

Статутний фонд формується за рахунок пайових внесків власників банку (якщо це приватне підприємство), або за рахунок мобілізації коштів від випуску й розміщення акцій (якщо це акціонерне товариство). Оскільки комерційні банки створюються переважно на корпоративних засадах, то статутний капітал здебільшого набирає форми акціонерного. Його величина дорівнює сумі випущених банком простих та привілейованих акцій. Збільшення акціонерного капіталу банку можливе за рахунок додаткових випусків акцій або за рахунок банківського прибутку, спрямованого на поповнення власних коштів банку. Роль статутного капіталу визначається його значенням як головного джерела коштів для забезпечення витрат на початкових етапах діяльності банку в процесі його заснування, а також як гарантії платежів банку за своїми зобов’язаннями.

Резервний фонд утворюється за рахунок щорічних відрахувань з прибутку, розмір яких визначається загальними зборами акціонерів банку. Метою створення резервного капіталу є покриття загальних ризиків, що випливають із основної діяльності банку і щодо яких не формуються спеціальні резерви. Він також може бути використаний для виплати дивідендів і процентів за браком поточного банківського прибутку. Як правило, резервний капітал використовується для покриття тільки непередбачених витрат.

Нерозподілений прибуток ¾ це частина прибутку, що залишається у розпорядженні банку після сплати податків, виплати дивідендів акціонерам та відрахувань до резервного фонду. З коштів нерозподіленого прибутку формується ряд спеціальних фондів розвитку банку ¾ розширення його матеріально-технічної бази, матеріального стимулювання персоналу, вирішення соціальних питань та ін.

Власний капітал комерційного банку виконує три основні функції: захисну, оперативну і регулювальну. Захисна функція полягає в реалізації інтересів вкладників і кредиторів виплатою компенсацій у разі виникнення збитків або банкрутства банку. Її значення пов’язане із забезпеченням можливої діяльності банку незалежно від загрози виникнення збитків. Оперативна функція полягає у створенні фінансової основи діяльності банку, тобто адекватного збільшення його активних операцій. Регулювальна функція пов’язана зі встановленням центральним банком для комерційних банків певних нормативів щодо розміру власного капіталу з метою гарантування нормального функціонування банків.

Таким чином, власний банківський капітал має важливе значення для забезпечення надійності банку й ефективності його роботи. Водночас власні кошти, як правило, не бувають більшими за 10 % обсягу ресурсів комерційних банків, що пояснюється специфікою їхньої діяльності та посередницькою роллю на фінансових ринках. Наприклад, власні капітали комерційних банків США становили у 1993 р. лише 8,1 % загального обсягу їхніх ресурсів.

Головним джерелом ресурсів комерційних банків є залучені кошти, основну частину яких становлять депозити.

Під депозитом розуміють кошти, передані на зберігання у фінансово-кредитну установу з відповідним режимом їх використання, що регулюється банківським законодавством. Усі депозити поділяються на три основні види: до запитання, строкові та ощадні.

Депозити до запитання можуть бути вилучені власниками на першу вимогу. При цьому кошти можна вилучити як готівкою, так і у безготівковому порядку ¾ переказом на інший рахунок. Депозити до запитання призначені в основному для поточних розрахунків. Рух коштів на цих рахунках може оформлятися чеком, дорученням або іншим розрахунковим документом. У розвинутих країнах надходження або витрачання коштів з депозитів до запитання здебільшого відбувається за виписаними чеками, тому ці рахунки ще називають чековими.

Можливість власника рахунку будь-коли вилучити кошти потребує наявності в обороті банку значної частки високоліквідних активів, які не дають доходу (готівка в касі, залишки на кореспондентському рахунку в центральному банку та ін.). Тому на депозити до запитання, як правило, не сплачують процентів. Водночас банки здебільшого не стягують з клієнтів і плати за користування такими рахунками.

Конкуренція між кредитними установами сприяла появі в кількох країнах багатьох різновидів чекових рахунків, у тім числі й таких, на які сплачують проценти. Комерційні банки США, наприклад, відкривають клієнтам ATS-рахунки (з автоматичним переказуванням коштів), що дають можливість тримати на депозиті до запитання певний необхідний мінімум, а суми понад цей мінімум вкладати в дохідні активи. Якщо виникає потреба у коштах для поточних операцій, банк переказує необхідні суми у зворотному напрямку ¾ на депозит до запитання.

Строкові депозити мають чітко визначений термін зберігання. На них сплачують фіксований процент і, як правило, обмежують можливість їх дострокового вилучення. Величина депозиту встановлюється здебільшого в круглих числах і залишається незмінною протягом усього строку зберігання коштів. Розрізняють власне строкові депозити й депозити з попереднім повідомленням про вилучення.

Власне строкові депозити передбачають передачу коштів у повне розпорядження банку на певний строк, по закінченні якого вклад можна вилучити будь-коли. Рівень процентної ставки на такі депозити є, як правило, прямо пропорційним терміну зберігання коштів. Депозити з попереднім повідомленням про вилучення допускають можливість отримання коштів клієнтом лише через певний (обумовлений договором) строк після подання відповідної заяви. Залежно від цього строку коливається і процентна ставка на депозити.

Часто внесення коштів на строковий депозит супроводжується видачею клієнтові депозитного сертифікату — письмового свідоцтва банку про депонування коштів і право вкладника на отримання депозиту й належних процентів. Існують різні види депозитних сертифікатів, у тім числі іменні, що їх не можна передавати іншим особам, та на пред’явника, котрі можуть вільно обертатися на фінансовому ринку.

Важливою перевагою строкових депозитів для банку є можливість використання залучених коштів вкладенням у різні високодохідні активи, прибутковість яких дає змогу сплачувати вкладникам порівняно високий процент.

Ощадні депозити призначені для тривалого нагромадження коштів, вилучення яких пов’язане з певними обмеженнями (наприклад, попереднім повідомленням). Кошти, розміщені в ощадні депозити, не можуть бути використані для поточних розрахунків, а є лише заощадженням та засобом отримання доходу у формі фіксованого процента.

Характерною особливістю ощадного депозиту є видача вкладнику ощадної книжки, яка засвідчує його особу та зобов’язує банк проводити відповідні виплати. Ощадну книжку можуть замінити періодичні виписки з рахунку, які надсилають клієнту поштою.

Окремим видом ощадних вкладів є депозитні рахунки грошового ринку, що їх почали відкривати комерційні банки США 1982 р. Процентні ставки на ці рахунки щотижня коригуються відповідно до змін ринкової норми процента. При цьому ощадна книжка не використовується, а обмежень щодо вилучення коштів вкладниками практично немає.

Ощадні депозити, як і строкові, вигідні комерційним банкам, оскільки мають здебільшого тривалий характер розміщення коштів, що дає можливість забезпечити належний рівень дохідності вкладанням цих коштів у довгострокові активи.

Загалом у промислово розвинутих країнах спостерігається тенденція до поступового зникнення чітких меж між різними видами депозитів. З’являються рахунки, що поєднують властивості як строкових депозитів, так і депозитів до запитання. Прикладом цього можуть служити НАУ-рахунки, на які сплачується ринкова ставка процента, а власник має право виписувати в межах залишку тратти на пред’явника, що приймаються в оплату нарівні з чеками.

Крім залучених на депозити коштів, комерційні банки можуть формувати ресурси, отримуючи позики на грошовому ринку ¾ на ринку міжбанківських кредитів, у центрального банку, на ринку євровалют, випускаючи власні боргові зобов’язання, а також укладаючи угоди про продаж цінних паперів із можливістю наступного викупу («репо»).

Найбільш поширений спосіб серед зазначених операцій ¾ отримання позик на міжбанківському ринку, пропозицію на якому формують ті банки, що мають тимчасово вільні ресурси, не задіяні у власному обороті. Ці позики є короткостроковими і здебільшого не потребують забезпечення.

Надання позик центральним банком має на меті допомогти комерційним банкам, коли їм тимчасово бракує ресурсів. Воно може здійснюватись у формі переобліку й перезастави комерційних векселів, а також у формі ломбардного кредиту (під заставу державних цінних паперів).

Джерелом надання позик на євровалютному ринку є вклади в іноземній валюті, що зберігаються комерційними банками даної країни й використовуються для кредитних операцій на міжнародних ринках позичкових капіталів.

Власні боргові зобов’язання є переважно короткостроковими і можуть бути випущені банком у формі векселів, облігацій, акцептів, комерційних паперів, що розміщуються на фондовому ринку.

Здійснюючи операції «репо», банк продає цінні папери із зобов’язанням викупити їх через певний час, але за більш високою ціною. Різниця в цінах і є платою, яку фактично сплачує банк за залучені в такий спосіб кошти. Об’єктом таких операцій, як правило, стають державні цінні папери, що мають високий рівень надійності та ліквідності.

Недепозитні способи залучення коштів комерційним банком дають йому змогу оперативно отримати необхідні ресурси у разі непередбачених виплат (несподіване вилучення депозитів, надходження багатьох заявок на отримання кредитів). Тим самим забезпечується належний рівень платоспроможності банку та підтримується його фінансова стійкість.

14.5. АКТИВНІ ОПЕРАЦІЇ
КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ

Активні операції комерційних банків — це діяльність, пов’язана з розміщенням власних і залучених ресурсів з метою отримання прибутку.

Активи комерційного банку поділяються на такі основні види:

1) банківські кредити;

2) банківські інвестиції;

3) касова готівка та засоби, що прирівнюються до неї;

4) основні засоби та інші активи.

Кредитні операції передбачають організацію економічних відносин, у процесі яких банки надають позичальникам грошові засоби з умовою їх повернення та сплати процента за користування. Такі операції, як правило, забезпечують банкам основну частину їхніх доходів та займають провідне місце серед статей активу балансу. Так, 1989 р. у загальній сумі доходів комерційних банків США на проценти, отримані на видані кредити, припадало 64,4 % сукупних доходів, а на доходи від інвестиційних операцій ¾ лише 13,9 %. Загалом на початку 90-х рр. частка кредитування становила у комерційних банках США близько 60 % усього обсягу активних операцій, у банках ФРН ¾ до 53 %, Франції ¾ до 66 %, Англії ¾ до 64 %.

Комерційні банки можуть надавати кредити підприємствам усіх форм власності різних галузей господарства, населенню, центральним і місцевим органам державної влади, кредитно-фінансовим установам. З усіх типів кредитів найбільша питома вага (за категоріями позичальників) припадає на позики торгово-промисловим підприємствам. Водночас у розвинутих країнах в останні десятиліття спостерігається тенденція до збільшення споживчих позичок фізичним особам. У США, наприклад, нині 2/3 продажу здійснюється в кредит.

Призначенням кредитних операцій банку є задоволення різноманітних потреб його клієнтів у грошових ресурсах. Такими потребами можуть бути: формування і збільшення основного й оборотного капіталу; фінансування операцій спекулятивного характеру (наприклад біржових угод); витрати на споживчі потреби (придбання товарів тривалого користування або житла). Іноді кредит видається для загального фінансування діяльності позичальника без зазначення конкретних цілей. У цьому разі банк приймає рішення про надання позики, виходячи із наявних у нього даних про клієнта та рівня довіри до нього.

Важливою умовою надання банком кредиту є наявність певного забезпечення, що гарантує повернення позики. Традиційно банківські кредити поділяються на бланкові та забезпечені. Бланкові кредити видаються банком без конкретного забезпечення і грунтуються на його впевненості у здатності позичальника своєчасно виконати всі взяті на себе платіжні зобов’язання. Забезпечені позики видаються під заставу майна ¾ найчастіше того самого, на придбання якого надається кредит (нерухомість, обладнання, товарно-матеріальні цінності). Крім того, у забезпечення можуть прийматися: цінні папери (акції, облігації, векселі, товаророзпорядні документи); документи, що засвідчують перевідступлення на користь банку вимог позичальника до третіх осіб; гарантії й поручництва інших осіб повернути кредит у разі неплатоспроможності позичальника. Забезпеченням кредиту може також бути страхування відповідальності позичальника за непогашення позики у страховій компанії.

Нарівні з оцінкою якісних параметрів активів, що пропонуються у забезпечення кредиту, необхідною умовою видачі позики є аналіз банком кредитоспроможності клієнта. Кредитоспроможність означає здатність позичальника своєчасно і в повному обсязі погасити заборгованість за виданими кредитами і нарахованими на них процентами. Оцінюючи кредитоспроможність фірм і компаній, банки беруть до уваги такі фактори, як розмір власних коштів та їх співвідношення з позиченими, ліквідність активів, характер обороту коштів (циклічність), співвідношення коротко- і довгострокових джерел позичених коштів, ступінь покриття джерел позичених коштів ліквідними активами, прибутковість діяльності та інші показники. Кредитоспроможність приватних осіб визначається на підставі як загальної вартості майна позичальника, так і розміру його постійних доходів (з урахуванням зобов’язань, узятих на себе іншими платоспроможними особами).

У разі позитивного вирішення питання про кредитування клієнта між ним і банком укладається кредитний договір, в якому фіксуються основні умови надання позики (цілі, строки, суми, процентні ставки, права й обов’язки сторін).

Комерційні банки, виходячи із пріоритетів власної кредитної політики та потреб позичальників, можуть застосовувати різні методи кредитування, які визначають порядок видачі й погашення позик. Усі методи банківського кредитування поділяються на дві основні групи.

До першої групи належать методи, коли питання про видачу позики вирішуються щоразу в індивідуальному порядку за заявою клієнта. Така заява подається для отримання кожної окремої позики. Банк відкриває клієнту позичковий рахунок, у дебет якого зараховує суму кредиту, що відповідно збільшує кредитове сальдо поточного рахунку позичальника. Ці позики можуть використовуватись клієнтом у звичайному порядку ¾ виписуванням чеків та інших платіжних інструментів на банк або отриманням готівки. Погашати кредити можна або разовим платежем у повній сумі після закінчення строку користування позикою, або поступово, періодичними внесками ¾ щомісяця, щокварталу, раз на півроку або щороку.

Друга група методів банківського кредитування передбачає надання позик у межах заздалегідь встановленого банком для позичальника ліміту, який використовується в міру виникнення потреби. У банківській практиці промислово розвинутих країн найбільш поширеними є кредитна лінія, контокорент, овердрафт, револьверний кредит і кредитні картки.

Інвестиційні операції комерційних банків полягають у вкладанні банківських ресурсів у приватні й державні цінні папери на порівняно тривалі строки з метою отримання прибутку.

Така діяльність є альтернативною щодо кредитування, але не виключає останнього. Водночас банківські інвестиції мають низку відмінностей від кредитних операцій. Так, за кредитування ініціатива укладення угоди належить позичальнику, а за інвестування ініціатором є банк, який намагається вкласти кошти. Позичкові операції передбачають видачу коштів переважно на короткий час, тоді як інвестиції є довгостроковим вкладанням грошових ресурсів. Видаючи позику, банк стає головним і, як правило, одним із небагатьох кредиторів, а в інвестиційному процесі він є лише одним із багатьох вкладників коштів. Банківське кредитування майже завжди пов’язане з особистими стосунками банку з позичальником, а інвестування — це значною мірою знеособлена діяльність.

Основними об’єктами інвестиційної діяльності банків є облігації приватних компаній і держави, а також акції корпорацій. Сукупність банківських ресурсів, вкладених у цінні папери, утворює інвестиційний портфель банку. Його склад і структура формуються відповідно до інвестиційної політики банку. Суть такої політики полягає у визначенні кола цінних паперів, найбільш придатних для вкладання коштів, і оптимізації структури портфеля інвестицій стосовно конкретного періоду часу.

Визначення характеристики цінних паперів, придатних для вкладання банківських ресурсів, здійснюється з урахуванням пріоритетних цілей інвестиційної діяльності, вибраних комерційним банком. Так, якщо основними цілями інвестування є отримання доходу, збереження капіталу й забезпечення його приросту, то вибір тієї чи іншої цілі як пріоритетної є підставою для формування банком певного типу інвестиційного портфеля. Портфель, орієнтований на отримання високих доходів, передбачає інвестування коштів переважно в акції приватних корпорацій, що забезпечують високу норму прибутку на капітал. Якщо метою інвестицій є збереження ресурсів, банк віддає перевагу твердопроцентним борговим зобов’язанням держави і великих надійних підприємств. Приріст капіталу забезпечується постійним зростанням курсової вартості цінних паперів. З цією метою треба інвестувати кошти у цінні папери молодих компаній «агресивного» типу, що вибрали стратегію швидкого зростання та завоювання ринку.

У багатьох країнах існують законодавчі обмеження щодо формування банками свого інвестиційного портфеля. У США, наприклад, комерційним банкам заборонено тримати акції промислових компаній у своїх портфелях, за винятком випадків їх придбання з метою запобігання втратам, пов’язаним із неплатоспроможністю позичальника.

Структура інвестиційного портфеля комерційних банків має бути оптимізована таким чином, щоб максимально знизити ризик імовірних втрат коштів, вкладених у цінні папери, що пов’язано передовсім із можливим невиконанням емітентом узятих на себе зобов’язань. Основним способом зниження цього ризику є диверсифікація, тобто розподіл інвестиційного портфеля між різними видами цінних паперів. Критеріями диверсифікації можуть бути тип цінних паперів емітента, якість і строки погашення, територіальний розподіл.

Як правило, комерційні банки формують спеціальні підрозділи для організації інвестиційних операцій, оскільки проведення таких потребує високої кваліфікації, знання ситуації на фондовому ринку, а також стану справ і перспектив розвитку окремих галузей економіки.

Крім інвестиційних операцій, що їх банк виконує власним коштом, банки можуть здійснювати інші операції з цінними паперами, які мають назву фондових. До фондових операцій належать:

1) емісійні операції, які передбачають випуск та розміщення цінних паперів (як власних, так і третіх осіб) серед інвесторів та посередників;

2) операції купівлі-продажу цінних паперів на ринку з доручення і за рахунок клієнтів (брокерські операції);

3) операції зберігання й управління цінними паперами (операції депо);

4) операції надання кредиту під заставу цінних паперів.

Хоч основною метою діяльності комерційних банків є отримання прибутку, вони не можуть вкладати всі ресурси тільки у високодохідні активи (позики та інвестиції), оскільки за здійснення активних операцій банки водночас мають забезпечити і своєчасне повернення коштів їхнім власникам, тобто виконувати свої зобов’язання за пасивами. Тому частина активних операцій комерційного банку передбачає утворення поточних резервів платіжних засобів з метою постійного підтримування платоспроможності банку. Ці резерви поділяються на дві основні групи ¾ первинні та вторинні.

Первинні резерви — це вкладення банку у високоліквідні активи, які можуть бути негайно використані як засіб платежу. До них належать кошти на кореспондентському рахунку в центральному банку і на рахунках в інших банках, що забезпечують можливість безперебійної організації безготівкових розрахунків, а також залишки готівки в касі банку для готівкових платежів.

Групу вторинних резервів утворюють вкладення в активи, які можна перетворити на платіжні засоби з мінімальною затримкою, ¾ це, як правило, інвестиції у короткострокові державні цінні папери або боргові зобов’язання інших банків, що дають невеликий дохід, але мають високий рівень ліквідності. Вторинні резерви, по суті, є джерелом поповнення коштів первинних резервів.

Постійне утримання комерційним банком певної частини активів у формі первинних та вторинних резервів забезпечує високий рівень його платоспроможності, що уможливлює ефективну реалізацію банком кредитно-розрахункових, депозитних та інших послуг клієнтам.

14.6. КОМІСІЙНО-ПОСЕРЕДНИЦЬКІ
БАНКІВСЬКІ ОПЕРАЦІЇ

Комісійно-посередницька діяльність комерційного банку полягає у здійсненні різноманітних операцій з доручення клієнтів за певну плату ¾ комісію. До таких операцій належать: розрахункові, касові, валютні, трастові, консультаційні, гарантійні та деякі інші.

Провідне місце серед зазначених операцій займає розрахунково-касове обслуговування клієнтів, що зумовлено базовою функцією банків ¾ посередництвом у платежах.

Розрахункові операції пов’язані зі здійсненням з доручення клієнтів внутрішніх та міжнародних безготівкових розрахунків переказуванням коштів на рахунках у банку. У банківській практиці розвинутих країн цей вид операцій залежно від способу організації розрахунків поділяється на три основні групи: інкасові, акредитивні та переказні.

Здійснюючи інкасові операції, комерційний банк з доручення свого клієнта і на підставі отриманих від нього грошових документів стягує кошти з боржників та зараховує їх на рахунок клієнта. З документів, що пред’являються до оплати, найбільш поширені векселі та чеки.

Форми векселів, що використовуються в розрахунках, порядок їх виставлення, оплати, обігу, права та обов’язки сторін і всі інші відносини регулюються нормами вексельного законодавства. Банки, приймаючи векселі на інкасо, виконують доручення власників векселів щодо отримання платежів на векселі. При цьому банки беруть на себе відповідальність за пред’явлення векселів у строк платнику і отримання платежів. Якщо платіж надійде, вексель повертають боржнику. За неотримання платежу опротестований вексель повертають кредитору. Відтак роль банку полягає в точному виконанні інструкцій клієнта. У сучасній господарській практиці сфера використання векселів як платіжного засобу значно звузилась порівняно з XIX і початком XX ст. Їх головне застосування сьогодні ¾ у зовнішній торгівлі.

Більш поширеним способом безготівкових розрахунків є чековий обіг. У США і Канаді, наприклад, він охоплює понад 90 % усіх господарських угод. Процедуру інкасування чеків у більшості країн стандартизовано. Вона характеризується простотою оформлення та здійснення розрахунків, оскільки не потребує складання додаткових документів, як, наприклад, за інкасування векселів. Якщо платник і одержувач коштів є клієнтами одного банку, то на підставі пред’явлених до оплати чеків банк просто списує гроші з рахунка боржника й зараховує їх на рахунок кредитора. У разі, коли платник обслуговується іншим банком, інкасова операція трохи ускладнюється необхідністю попереднього отримання коштів від банку боржника. У цьому разі інкасування чеків найчастіше здійснюється через мережу клірингових палат, які проводять обрахунок взаємних вимог різних банків.

Акредитивні операції полягають у дорученні клієнта банку виплатити певну суму коштів третій особі за виконання нею умов, передбачених в акредитивній заяві клієнта. В акредитивній операції беруть участь: клієнт, що дає доручення на відкриття акредитива; банк, котрий відкриває акредитив (банк платника); банк, у якому відкрито акредитив і який перевіряє виконання його умов (банк одержувача); особа, на користь якої відкрито акредитив (бенефіціар).

У внутрігосподарському обороті така форма розрахунків застосовується порівняно рідко, передовсім тоді, коли постачальник не дуже впевнений у спроможності покупця оплатити відвантажений товар і бажає заручитися гарантією банку. Більш поширені акредитиви в міжнародних розрахунках. Розрізняють документарний (товарний) і грошовий акредитиви. Умовою оплати товарного акредитива є подання в банк документів, які підтверджують відправлення товару покупцеві. Грошовий акредитив — це документ, що дозволяє клієнту отримати певну суму коштів в іншому місті даної країни або за кордоном.

Переказні операції полягають у тім, що клієнт дає доручення своєму банкові переказати певну суму коштів в інше місто (країну), де їх може отримати він сам або інша особа, на адресу якої здійснено переказ. У багатьох країнах континентальної Європи такі розрахунки проводяться у так званій жиросистемі ¾ за допомогою платіжних доручень, що передаються каналами міжбанківського та поштового зв’язку. У цій системі, яка може користуватися як паперовими носіями, так і електронними засобами, платник виписує наказ про зняття коштів зі свого рахунку і переказування їх на рахунок одержувача. Частина таких переказів має форму постійних доручень, якщо йдеться про платежі, які часто повторюються.

Касові операції комерційних банків полягають у прийманні банками від своїх клієнтів готівки і зараховуванні сум на різні види рахунків, видачі готівки на вимогу клієнтів, забезпеченні надійного збереження довірених банку коштів.

Клієнти банку, як правило, самостійно (виходячи із економічної доцільності) вибирають форму організації розрахунків ¾ безготівкову чи готівкову. Зручність і дешевизна безготівкових платежів зумовлюють їх переважну роль у великому (оптовому) торговому обороті, у розрахунках між підприємствами. Водночас у сфері роздрібного товарного обміну основна маса угод оплачується готівкою. Тому комерційні банки відіграють важливу роль в організації невеликих за обсягом торговельних операцій, що здійснюються переважно фізичними особами, видаючи їм готівку на різноманітні потреби та інкасуючи виторг торгових фірм.

Удосконаленню касового обслуговування клієнтів сприяє широке застосування банкоматів, тобто електронних термінальних пристроїв або поєднаних безпосередньо з банківським комп’ютером, або таких, що функціонують в автономному режимі. Основне призначення банкоматів ¾ видача готівки з рахунку клієнта або приймання від нього готівки та зараховування її на депозит. Доступ до банкоматів здійснюється за допомогою магнітної пластикової картки, а встановлювати їх можна у приміщеннях банків (всередині й назовні), у торгових центрах та в інших місцях, зручних для клієнтів.

Валютні операції ¾ це вид банківської діяльності, пов’язаний з обміном однієї валюти на іншу, що передбачає купівлю і продаж іноземної за національну або за інші валюти. Такий обмін може здійснюватись банком з допомогою операцій «спот», «форвард» та комбінування цих операцій.

Операції «спот» ¾ це купівля однієї валюти за іншу на ринкових умовах з поставкою валюти не пізніше, ніж за два робочі дні після укладення угоди. Операції «спот» застосовуються здебільшого для негайного отримання іноземної валюти, а також для швидкого «переливання» капіталів.

Операції «форвард» передбачають поставку для обміну певної суми валюти на визначену дату в майбутньому (понад два робочі дні) за курсом, зафіксованим на момент укладення угоди. До настання строку обміну (як правило, через 1—6 місяців) розрахунки не проводяться. Метою операцій «форвард», крім отримання валюти для комерційних операцій, є страхування капіталовкладень за кордоном, а також отримання спекулятивного прибутку за рахунок курсової різниці.

Своєрідним поєднанням операцій «спот» та «форвард» є операції «своп», що являють собою комбінацію купівлі або продажу валюти на умовах «спот» із одночасним укладенням зворотної угоди на умовах «форвард». Дані операції є зручними для банків, оскільки тимчасово забезпечують необхідною валютою без ризику, пов’язаного зі зміною курсу. Операції «своп» здійснюються з метою придбання банком необхідної валюти для забезпечення міжнародних розрахунків, страхування валютних ризиків, кредитування (якщо є попит на позики в певній іноземній валюті), а також для укладання угод на грошових ринках, пов’язаних із короткостроковим експортом капіталів.

Трастові (довірчі) операції — це операції комерційних банків, пов’язані з управлінням майном і виконанням інших послуг в інтересах і з доручення клієнта на правах його довіреної особи. На підставі укладеного між банком та клієнтом договору (або за заповітом) банк набуває відповідних прав і стає розпорядником майна, включаючи залишки коштів на банківських рахунках. Комерційні банки можуть виконувати довірчі операції як для приватних осіб, так і для підприємств та корпорацій.

Трастові операції, що здійснюються банком для фізичних осіб, включають:

1) управління рухомим і нерухомим майном особи за її життя і на її користь або на користь указаної нею третьої сторони (при цьому до банку переходять повноваження щодо розпорядження різноманітними активами, визначення напрямів інвестування коштів, розподілу й використання доходів);

2) розпорядження спадщиною, тобто затвердження заповіту в судових органах, знаходження й збирання майна, яке підлягає передачі у спадок, сплату боргів, податків, адміністративних витрат, розподіл майна між спадкоємцями, надання їм особистих послуг у разі потреби;

3) опікунство та забезпечення збереження майна недієздатних або частково недієздатних осіб, у тому числі неповнолітніх спадкоємців;

4) виконання агентських послуг, що передбачає: а) збереження активів (оренда сейфів, зберігання цінних паперів, отримання доходів на них, а також обмін чи погашення за необхідності); б) управління активами клієнта на правах його представника (у цьому разі банк керує майном клієнта тільки згідно з його вказівками).

Трастові операції для підприємств, фірм, корпорацій можуть включати:

1) розпоряджання активами ¾ насамперед портфелями цінних паперів підприємств та організацій, заставленим майном, під яке підприємства випускають облігації, а також коштами пенсійних фондів приватних компаній;

2) агентські операції, що передбачають виплату дивідендів на акції корпорацій, процентів на облігації, зберігання акцій, за якими право голосу передано повноважним представникам;

3) тимчасове управління справами підприємства у разі його реорганізації або банкрутства.

Гарантійні операції полягають у поручництві комерційного банку виконати грошові зобов’язання свого клієнта, якщо він буде неспроможний це зробити. Це означає, що банк бере на себе зобов’язання здійснити потрібний платіж за власний рахунок. До цієї групи банківських операцій належать: гарантії повернення кредиту за клієнта; гарантії відшкодування збитків, що можуть статися через невиконання клієнтом умов контракту на поставку товарів або надання послуг; гарантії вексельних зобов’язань клієнта (авальні операції). Треба, однак, зазначити, що гарантійні послуги банку хоч і мають забалансовий характер, можуть будь-коли перейти в розряд безпосередніх кредитних вкладень у балансі, у разі виконання комерційним банком зобов’язань клієнта.

Консультаційні послуги полягають у наданні банками своїм клієнтам роз’яснень, інформації, рекомендацій з різноманітних банківських, правових та фінансових питань, проблем ведення бізнесу й особистого господарства.

Фахівці банку можуть проводити консультації з питань діяльності на фондовому й валютному ринках, прогнозування динаміки валютних курсів і курсів цінних паперів, організації фінансового планування й контролю, складання кошторисів, калькуляції собівартості продукції, питань ціноутворення, ведення обліку, складання звітності, заповнення розрахункових документів, експертних оцінок з інвестування коштів, маркетингу, права, управління активами й пасивами. Банки можуть також надавати консультації із загальних питань організації бізнесу ¾ збільшення капіталу, реорганізації, злиття, придбання інших компаній. Клієнтам ¾ фізичним особам банківські спеціалісти можуть надавати консультації та рекомендації з питань купівлі та продажу цінних паперів, нерухомості та інших активів, управління доходами, а також оптимальних напрямів інвестування коштів.

Важливою складовою консультаційної діяльності комерційних банків є збирання, аналітична обробка та надання клієнтам різного роду інформації про тенденції розвитку економіки на макро- та мікрорівнях.

Інші операції комерційних банків, якщо це не заборонено чинним законодавством, можуть включати: купівлю-продаж дорогоцінних металів і художніх цінностей, посередництво в реалізації обладнання й товарно-матеріальних цінностей, організацію укладання комерційних угод між клієнтами, проведення аудиторських перевірок на прохання клієнтів, надання страхових послуг.

Показники діяльності банків

Основнимпринципом діяльності банків за умов ринкової економіки є комерційний розрахунок та самофінансування. Це означає, що банк за рахунок власних доходів здійснює кредитно-комерційну діяльність та соціальну програму, гарантує всім акціонерам однаковий рівень дивідендів.

Важливим показником діяльності банків є прибуток, тобто різниця між отриманими доходами і зробленими витратами. За умов комерційного розрахунку важливо, щоб банки були достатньо прибутковими. Прибуток стимулює діяльність банків щодо розширення й поліпшення якості банківських послуг, забезпечення резервів та страхових фондів на випадок непередбачених обставин або втрат.

У прибутковості банків заінтересовані також акціонери і клієнти. З одного боку, акціонери банків заінтересовані у прибутку, оскільки він є джерелом доходів на інвестований ними ка

Предыдущая 21 22 23 24 25 26 272829 30 31 32 33 34 35 36 Следующая