ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


МІНІМАЛЬНИЙ РОЗМІР РЕГУЛЯТИВНОГО КАПІТАЛУ ДІЮЧИХ БАНКІВ

 

 

Вид банку Капітал на дату формування, тис. євро
17.01.2003 01.01.2004 01.01.2005 01.01.2006 01.01.2007
Місцевий кооперативний
Регіональний, у т. ч. спеціалізова­ний, ощадний і іпотечний
Межрегіональний, у т. ч. спеціалізо­ваний інвестиційний і розрахунко­вий (кліринговий), центральний коо­перативний

До складу регулятивного капіталу банку входить як основний капітал, що включає статутний фонд банку й інші фонди, ство­рювані банком за рахунок свого прибутку, так і додатковий капі­тал, що перебуває у вигляді резервів для покриття кредитних і валютних ризиків, а також резервів, утворених за рахунок пере­оцінки фіксованих активів банку. Встановлення високого мініма­льного рівня регулятивного капіталу і досить жорсткого графіка його зростання в середньому в 1,5 раза за п'ять років відбиває намагання НБУ посилити рівень капіталізації банківської систе­ми. На початок 2008 р. він залишався ще дуже низьким і стано­вив у цілому близько 8 % від ВВП.

Активи банку — це сукупність розміщених банком коштів. Вони подані різними за призначенням елементами. У числі стру­ктурних ланок: каса і прирівняні до неї кошти, будинки і спору­ди, різні кредити і т. ін. Усі ці активи розрізнюються між собою ступенем ліквідності, тобто ступенем здатності перетворюватись на грошову форму, а значить і ступенем ризику. Тому у світовій практиці при визначенні коефіцієнта платоспроможності банку активи банку визначають з урахуванням ступеня ризику за кож­ним видом активів.

Національний банк України з огляду на ступінь ризикованості активів комерційних банків виокремлює чотири групи активів. У першу групу входять, наприклад, такі види активів, як каса і при-

3?7


рівняні до неї кошти; кошти комерційних банків, що знаходяться на кореспондентських рахунках у Національному банку та в ін­ших комерційних банках, і деякі інші активи. У другу групу вхо­дять кошти на рахунках в іноземних банках, кредити, гарантовані іншими банками, і подібні до них за ступенем ризикованості ак­тиви. У третю групу ввійшли такі активи, як будинки і споруди, а також кредити під заставу майна, страхування, гарантію або по­ручительство інших підприємств, організацій і установ.

Четверта група включає значний перелік активів, найбільш характерними з яких виступають кредити без забезпечення, дебі­тори банку й інші подібні до них за ризикованістю активи.

Для кожної групи активів установлено коефіцієнт ризику. За першою групою він буде найменший (нульовий), а за останньою — найвищий. Під час визначення суми всіх активів банку складові елементи цих активів зважуються на відповідний коефіцієнт ри­зику.

У кожній країні встановлюється свій показник платоспромо­жності банку, але зазвичай він знаходиться в межах від 4 до 8 %. В Україні мінімально припустиме значення даного коефіцієнта становить 8 %. Це означає, що перевищення активів банку, зва­жених з урахуванням ризику, не повинно перевищувати власний капітал банку більше ніж у 12,5 разів. Розглянемо це на конкрет­ному прикладі.

Припустимо, що комерційний банк має власний капітал (ос­новний і додатковий) у сумі 24 млн грн, а розмір його активів, з урахуванням встановленого коефіцієнта ризику за його окреми­ми видами, становить 300 млн грн. Тоді коефіцієнт платоспро­можності банку дорівнює:

а це означає, що розмір активів більший від власного капіталу банку в (300 : 24) = 12,5 раза.

Оскільки банк не може мати показника платоспроможності, нижче 8 %, то збільшення активних операцій банку в нашому випадку може бути досягнуто тільки за умови збільшення влас­ного капіталу банку. Якщо ж розмір активів не зміниться, то під­вищення власного капіталу банку, наприклад у 1,5 раза (до 36 млн грн) змінить показник платоспроможності банку до 12 % :

ЗУ8


Способи збільшення власного капіталу різні. Найчастіше ко­мерційні банки використовують випуск акцій або капіталізацію отриманого прибутку.

До числа обов'язкових нормативів належать і показники лік­відності. Вони розраховуються з метою забезпечення оптималь­ного співвідношення між досягненням високої прибутковості операцій і одночасної підтримки безпечного для банку рівня лік­відності його активів.

Розрізнюють кілька показників ліквідності, що відображають різні особливості співвідношення між зобов'язаннями банку і йо­го активами. Так, показник миттєвої ліквідності є особливим ко­ефіцієнтом, що визначається за формулою:

де К[ — коефіцієнт миттєвої ліквідності; О — зобов'язання банку до запитання, зобов'язання терміном до 1 місяця, кредиторська за­боргованість перед клієнтами, а також гарантії та поручительства банку на термін до 1 місяця; А — активи банку, представлені: гро­шима в касі банку, у тому числі в іноземній валюті; залишками на рахунках банку в НБУ; кредитами з терміном погашення до 1 міся­ця і коштами, вкладеними в цінні папери.

Показник миттєвої ліквідності не повинен перевищувати 1,0. Він означає, що сума зобов'язань банку, які взяті комерційним ба­нком до запитання або на дуже короткий термін (до 1 місяця), не повинні перевищувати активи банку, що можуть миттєво, у той же момент або в термін до 1 місяця, бути перетворені на готівку.

Поряд із цим нормативом для комерційних банків установ­люються й показники поточної ліквідності та короткострокової ліквідності.

Нормативи ліквідності виступають важливим елементом кон­тролю за діяльністю банку і стимулюють комерційні банки до досягнення, з одного боку, максимальної прибутковості своїх операцій, а з іншого — до підтримки на безпечному для банку рівні ліквідності своїх активів.

Діяльність комерційних банків постійно пов'язана з ризиком. Тож необхідно враховувати ці ризики і розробляти нормативи за їх видами. Сам комерційний банк має певну систему показників ризику. До них належать, наприклад, максимальний розмір отри­маних міжбанківських позик, максимальний розмір кредитів, га­рантій і поручительств, наданих інсайдерам, та ін.

................................... ................................................ з??


Розглянуті економічні нормативи достатньо жорстко фіксова­ні, і їхня зміна чітко прогнозована в силу їхнього обмежувально­го характеру. Останнє знаходить свій вираз у тому, що ці показ­ники, як правило, встановлюють певний поріг, наприклад мінімальний розмір регулятивного капіталу, перевищення якого тільки зміцнює комерційний банк. Те ж саме можна сказати і про нормативи, що встановлюють верхню межу, з тією тільки різни­цею, що тут банк зацікавлений у його зменшенні (наприклад по­казник поточної ліквідності). Передбачуваність змін цих показ­ників обумовлена прагненням поліпшити показники роботи банку.

Усі перелічені вище нормативи сфокусовані на діяльності само­го банку і забезпеченні його надійності та стійкості. Зміна даних нормативів, яку може здійснити Національний банк, буде спрямо­вана на зміцнення банків, а значить і банківської системи, а відтак, може викликати позитивні макроекономічні наслідки в економіці. Отже, можна зробити висновок про те, що й контрольні функції Національного банку України стосовно до комерційних банків пев­ною мірою виступають і як непрямі важелі регулювання економіки.

До числа нормативних показників, передбачених Законом «Про банки та банківську діяльність», належить і показник нор­ми обов'язкових резервів. Однак він відрізняється від усіх попе­редніх тим, що його регулювальна природа більш складна. Вона пов'язана не стільки зі впливом на стан справ у конкретному ба­нку, скільки зі впливом банківської системи в цілому на економі­чне життя суспільства.

За попередні роки норма обов'язкових резервів, як, до речі, і визначення бази її нарахування, постійно змінювалися. Але ви­значальним напрямом змін стало помітне зменшення цієї норми, що однозначно свідчить про спрямованість політики НБУ на ак­тивізацію інвестиційного процесу в економіці, тому що він ви­значається банківським кредитуванням.

Розглядаючи регулювальний характер дій Національного бан­ку України, слід відзначити й те, що ця діяльність не може бути обмежена тільки її впливом на сучасний стан банківської систе­ми і на вирішення поточних проблем в економіці. Центральному банку нашої держави необхідно зосередити свої зусилля і на ви­рішенні стратегічних питань, які постають перед Україною з огляду на процеси глобалізації і на зміну місця нашої Батьківщи­ни у світовому господарстві.

Як відомо, вступ України до Світової організації торгівлі в 2008 р. став подією, яка розкриває перед Україною великі перс­пективи. Але це вимагає рішучих і добре продуманих дій, спря-


мованих на пристосування вітчизняної банківської системи до нових умов. Серед найбільш актуальних проблем у цій площині слід назвати такі.

По-перше, реорганізація банківської системи в напрямі, який би забезпечив її існування в умовах інтенсивної лібералізації фі­нансових ринків.

По-друге, підвищення рівня конкурентоспроможності наших банків. Це означає, що слід вирішувати такі нагальні проблеми, як підвищення рівня капіталізації банків, зменшення середньо­зваженої ставки за кредитами для безпосереднього позичальника, суттєве зменшення рівня ризиків при здійсненні окремих банків­ських операцій. Вирішення цих завдань допоможе нашим банкам більш впевнено почувати себе в новому, досить жорсткому кон­курентному середовищі, яке є реальністю для наших банків у зв'язку зі вступом України до Світової організації торгівлі.



Нові категорії та поняття


Універсальні банки Спеціалізовані банки Мінімальний статутний фонд Місцеві кооперативні банки Регіональні банки Міжрегіональні банки Регулятивний капітал Власні ресурси комерційного банку Залучені ресурси комерційного банку

Пасивні операції комерційних банків

Активні операції комерційних бан­ків

Депозити

Вклади (депозити) до запитання Строкові вклади Депозитний сертифікат Now рахунки Класифікація кредитів Обліковий кредит


Кредит під заставу цінних папе­рів

Ломбардний кредит Овердрафт Консорціумний кредит Лізинг Факторинг Форфейтинг Процентний ризик Кредитний ризик Валютний ризик Інвестиційна діяльність банку Обов'язкові нормативи централь­ного банку Інсайдер

Розмір регулятивного капіталу Показники ліквідності Норма обов'язкових банківських резервів


 


264«,



56. Чим викликана необхідність контролю за діяльністю комерцій­них банків з боку центрального банку?

57. Що являють собою внутрішні ризики банківської системи і які найбільш типові заходи вживає Національний банк України для їх зме­ншення?

58. Перелічіть ті ризики в банківській системі, які можна визначити як зовнішні.

59. Назвіть найбільш типові дії Національного банку України щодо контролю за зовнішніми ризиками, які мають місце в діяльності комер­ційних банків.

60. Перелічіть ті обов'язкові нормативи, які встановлені Національ­ним банком України для комерційних банків.

61. Розкрийте суть і характер такого обов'язкового нормативу Наці­онального банку України, як розмір регулятивного капіталу.

62. На які групи залежно від ступеня ризику Національний банк України ділить активи комерційних банків?

63. Що означає показник платоспроможності банку, і як він розра­ховується?

64. Що таке показники ліквідності банківських активів і які виділя­ють види показників?

65. Розрахуйте показник миттєвої ліквідності.

66. Назвіть нормативи за ризиками які встановлює Національний банк України для комерційних банків.

67. Доведіть, що контролюючі функції Національного банку Украї­ни, які реалізуються у встановленні нормативів, певною мірою висту­пають і як важелі регулювання економіки.

68. Розкрийте суть норми обов'язкових банківських резервів і еко­номічний сенс її зміни Національним банком України.

69. Назвіть найбільш актуальні проблеми, які постають перед Укра­їною у зв'язку з розвитком процесів глобалізації і на вирішенні яких необхідно вже сьогодні зосередити зусилля.


МІЖНАРОДНІ

ВАЛЮТНО-КРЕДИТНІ

УСТАНОВИ ТА ФОРМИ ЇХ

СПІВРОБІТНИЦТВА З УКРАЇНОЮ

РОЗДІЛ

Одним з найважливіших загальносвітових процесів є процес інтернаціоналізації господарської діяльності, який ще часто називають «глобалізація». Проте остан­ній термін все ж таки значно місткіший, бо включає не тільки інтернаціоналізацію суспільного виробництва, а й виникнення глобальних проблем, що торкаються всіх сторін існування світової спільноти.

Процес інтернаціоналізації господарської діяльності базується на подальшому поглибленні міжнародного поділу праці, тобто на посиленні спеціалізації країн і на кооперації, бо остання — це зворотний бік посилен­ня спеціалізації. У свою чергу, ці процеси слугують підвалинами для розвитку товарообмінних операцій між різними країнами, а відтак, вимагають і посилення зв'язків між країнами у сфері розрахункових та креди­тних відносин. У сучасних умовах, коли відбулась де­монетизація золота, а гроші мають кредитну природу, виникає об'єктивна необхідність посилення співпраці країн світу стосовно валютних відносин. Це, у свою чергу, висуває на порядок денний питання про ство­рення міжнародних валютних центрів, які б забезпечу­вали розрахунки між країнами і здійснювали регулю­вання всієї сукупності валютних відносин.

Іншою стороною посилення процесу інтеграції гос­подарської діяльності і зростаючої конкуренції на сві­товому ринку є необхідність відносно відкритого і де­мократичного доступу всіх країн до світових фінансо­вих ресурсів. їх акумуляція й перерозподіл на умовах платності, терміновості та повернення теж вимагає створення й дії відповідних міжнародних кредитних інституцій і ринків.

4CS


Відповіддю на ці об'єктивні потреби в розвитку світового го­сподарства стало формування міжнародного ринку капіталів. Цей процес починається вже у XVIII ст., але тільки у XX ст. набуває потужного характеру. У сучасних умовах світовий ринок позич­кового капіталу — складна і дуже сильна система, від тісної спів­праці з якою значною мірою залежать успіхи в реалізації націо­нальних економічних програм тих чи інших країн.

Посилення процесу інтернаціоналізації господарської діяль­ності вимагало подальшого вдосконалення механізму розрахун­ків між державами і формування таких фінансових центрів, які б не тільки були інтернаціональними за характером своїх дій, а й певною мірою брали б на себе функції з регулювання міжнарод­них грошово-кредитних відносин.

Наявність названих вище об'єктивних потреб привела до утворення ще в 1930 р. Банку міжнародних розрахунків у Базелі, а згодом і таких організацій, як Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Єв­ропейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР) та ін. Саме во­ни сьогодні уособлюють ті міжнародні установи, що регулюють валютно-кредитні відносини між країнами і забезпечують певну стабільність та рівновагу на світовому ринку.

Україна не може стояти осторонь загальносвітових процесів в економічному житті людства, а відтак, повинна постійно шукати найбільш ефективні шляхи своєї співпраці з іншими країнами світу. Це, у свою чергу, вимагає від нашої держави участі у робо­ті провідних міжнародних валютно-кредитних установ. Ця по­греба особливо актуальна для сьогодення, коли Україна робить перші кроки в розбудові ринкової економіки і закладає принципи її організації.


Т2.1


Світовий ринок

ПОЗИЧКОВОГО КАПИТАЛУ І ЙОГО СТРУКТУРА

■■

■н


Процес реалізації багатостороннього співробітництва між країнами супроводжується рухом грошей і грошового капі­талу. Ці процеси мали місце й раніше, бо товарообмін між краї­нами вимагав розрахунків грошима, а надлишок грошового капі­талу в одній країні шукав можливостей для свого прибуткового вкладення в іншій. Але в сучасних умовах зросли як масштаби таких грошових потоків, так і їх значення для вирішення страте-

4D<*


гічних і тактичних завдань, що стоять перед тією, чи іншою краї­ною. Усе це врешті-решт привело до формування міжнародного ринку капіталів, на якому акумулюються тимчасово вільні кошти різних країн і водночас має місце їх використання (на певних умовах) тими країнами, шо потребують таких коштів.

Світовий ринок капіталів(у широкому розумінні цього сло­ва) це сукупність міжнародних економічних відносин, які скла­даються у зв 'язку з рухом грошей і грошового капіталу між різ­ними країнами.

На цьому ринку держава, або її суб'єкти господарювання мо­жуть отримати позики від іноземних кредиторів. Названий ринок не виникає раптово, а поступово формується на основі розвитку кредитних операцій між окремими країнами. Вже у XVIII ст. по­зики в іноземців роблять окремі держави, а інколи й безпосеред­ньо суб'єкти господарювання. Проте в ті часи такі операції були поодинокими й нерегулярними, і тільки в кінці XIX — на почат­ку XX століття такі позики набувають регулярності й значних масштабів.

Подальший розвиток ринкових відносин, поступова інтерна­ціоналізація господарської діяльності привели до значного по­ширення угод про надання позики державі, або її резидентам з боку іноземних кредиторів. Як правило, такі операції здійснюва­лись на території країн, суб'єкти яких давали позику. Ці операції і привели до виникнення міжнародного ринку позичкових капі­талів. Спочатку він не мав певного міжнародного центру і фор­мувався як сукупність національних ринків, на яких здійснюють­ся операції позики в іноземних кредиторів, але такі національні ринки були ще слабо пов'язані між собою.

Ті національні ринки позичкового капіталу, що характеризу­вались найбільшими обсягами позичкових операцій поступово перетворюються в міжнародні ринки. Центри таких операцій — Лондон, Париж, Нью-Йорк — стають найбільшими світовими фінансовими центрами і перетворюються в перші організаційні центри світового ринку позичкових капіталів.

Подальший розвиток світового ринку позичкових капіталів припадає на другу половину XX століття. Він знайшов своє відо­браження в тому, що формується єдиний світовий ринок, який не залежить від національного правового поля і характеризується певною уніфікацією здійснення позичкових операцій.

Основою саме таких процесів у становленні світового ринку стала подальша інтернаціоналізація виробництва. Цьому сприяла и необхідність подолання тих перепон, які створювало націона-

4С7


льне регулювання розвитку міжнародних позичкових операцій. Цей ринок отримав назву «євроринку». По суті, він став посеред­ником між національними ринками і був незалежним від регулю­вання національними органами будь-якої держави.

Євроринок сформувався як ринок, на якому обертаються фі­нансові ресурси, що надійшли з інших країн і вже втратили свою національну приналежність. Це валюта як окремих країн, так і колективна (наприклад євро), що перебуває в обігу в основному в Європі. За назвою основної валюти, що перебуває в стані інтер­національної, а це долар, такий ринок ще називають ринком єв­родоларів. Ті цінні папери, що випускаються на цьому ринку ба­нками, або іншими інституціональними установами, називають єврооблігаціями.

Спочатку назва «євроринок» певною мірою відповідала геогра­фічній прив'язці цих міжнародних операцій. Об'єктом торгу на цих ринках було золото, а також євродолари, що перебували в обігу за межами СІЛА. Згодом до кредитних операцій залучаються еврома­рки, єврофранки й інші валюти, а сам ринок поширюється на Азію, Латинську Америку, Близький Схід, де виникають свої центри тор­гівлі позичковим капіталом. Проте поняття «євроринок» зберігається й донині, хоч і не має вже географічного відтінку, бо охоплює кредитні операції далеко за межами Європи.

У сучасних умовах світовий ринок позичкових капіталів характе­ризується, з одного боку, подальшою інтеграцією національних рин­ків у єдину систему світового ринку, а з другого — уніфікацією кре­дитних механізмів національних ринків відповідно до механізму функціонування світового ринку позичкових капіталів.

Значення світового ринку позичкового капіталу постійно зро­стає. Це пов'язано з тим, що в процесі розвитку тієї чи іншої кра­їни виникає потреба у фінансових ресурсах, яку не завжди можна задовольнити за рахунок національних джерел. У цьому випадку країна може скористатись тими можливостями, які надає світо­вий ринок капіталів.

Позитивним моментом наявності і дії світового ринку позич­кового капіталу є й те, що його ресурси, які надходять на націо­нальний ринок тієї чи іншої країни, головним чином, у вигляді капіталу, створюють конкуренцію на цьому ринку і, нарешті, до­зволяють створити більш сприятливу ситуацію на ринку фінан­сових ресурсів окремої країни.

Проте інтернаціоналізація господарської діяльності, а разом з нею і тих відносин, що формуються в міжнародній грошовій сфе­рі має й певні негативні наслідки. Вони такі:

4CS


• В умовах активного руху інтернаціонального або іноземного
грошового капіталу в напрямі групи країн або окремої країни ви­
никає загроза, що у разі погіршення економічної ситуації цей ка­
пітал відпливе з країни, в якій він перебуває. Особливо це стосу­
ється спекулятивного капіталу, рух якого визначається переваж­
но гонитвою за швидкими і великими прибутками.

Підтвердженням наявності й реальності такої загрози можуть бути події в нашій державі восени 1998 р. У той період відплив іноземного грошового капіталу став однією з причин фінансової кризи в Україні.

• Інтернаціоналізація міжнародних економічних відносин по­силює нестабільність внутрішніх фінансових ринків. І чим тісні­ше останній пов'язаний зі світовим фінансовим ринком, тим ви­ще ступінь цієї нестабільності.

• Важливим моментом є й те, що світовий ринок позичкового капіталу через свої інституціональні структури, а серед таких слід назвати транснаціональні банки, міжнародні валютно-кре­дитні установи, маючи у своєму розпорядженні великі активи у вигляді грошового капіталу і капіталу, представленого в цінних паперах, можуть отримувати широкий доступ до реальних ресур­сів тієї чи іншої країни і суттєво збагачуватись за їх рахунок.

Світовий ринок позичкового капіталу має досить складну структуру. У цій структурі, виходячи з особливостей об'єкта, тобто конкретного фінансового ресурсу, можна виділити ринок валюти (ринок короткострокових позик), ринок капіталів (ринок середньо- і довгострокових позик), фінансовий ринок (ринок об­лігацій) і ринок золота. Ці структурні елементи тісно пов'язані між собою і різкого розмежування між ними немає. Але певна специфіка в організації їх діяльності і наявність у кожному з цих елементів своїх внутрішніх структурних ланок (сегментів) ро­бить необхідним виділення їх як відносно самостійних складових ринку позичкового капіталу.

У загальній структурі світового ринку позичкового капіталу виділяють такі сектори:

Світовий валютний ринок,що характеризується коротко-
строковістю (угоди тут складаються на термін не більше одного
року). Його досить часто називають ринком синдиційованих, або
консорціальних кредитів, бо ці кредити надають переважно бан­
ківські синдикати та консорціуми. Об'єктом угод тут виступає
іноземна валюта, а формою організації кредитів найчастіше бу­
вають: міжбанківські депозити, депозитні сертифікати, векселі,
банківські акцепти тощо.

4С?


♦ Світовий ринок середньо- і довгострокових позик.Він

характеризується тим, що кредитор надає позику часто в інозем­ній для кредитора валюті. Особливістю цього ринку є також те, що довгострокові кредити дуже часто надаються під гарантії дер­жави, резиденти якої беруть позику.

Світовий фінансовий ринок— це ринок облігаційних по­зик. Облігації випускаються на термін від 7 до 15 років, але є по­зики з терміном до ЗО років. Надання таких позик, як правило, передбачає залучення до кредитування великих банків, які най­частіше утворюють міжнародні консорціуми.

Світовий ринок золота.По суті, це товарний ринок, але на цьому ринку продається й купується особливий товар, який хоч і втратив функції загального міжнародного еквівалента у зв'язку з демонетизацією золота, проте залишається важливим елементом у світовому русі валюти.

Валютні операції здійснюються на валютних ринках і являють собою угоди на купівлю, або продаж певної валюти. Ці операції супроводжуються визначенням курсу купівлі (продажу) і терміну поставки валюти.

Необхідність валютних операцій обумовлена широким розви­тком міжнародної торгівлі і пов'язаною з нею необхідністю роз­раховуватись за поставлені товари або послуги в тій чи іншій ва­люті. Операції з валютою здійснюються за допомогою сучасних засобів зв'язку. У кожній країні такий ринок має свій фізичний центр.

Головними суб'єктами валютного ринку виступають банки. Вони здійснюють валютні операції переважно у вигляді:

— торговельних угод для небанківського замовника, для якого банк або купує, або продає валюту;

— торговельних угод, які здійснюються самим банком для власної вигоди.

Найбільшими у світі центрами торгівлі валютою є Лондон, Нью-Йорк і Токіо. Вони працюють переважно з 8 години ранку до 16—17 годин вечора. Але оскільки між континентами, на яких знаходяться ці центри, є суттєва розбіжність у часі, то практично в будь-який час доби один із цих центрів відкритий, тому банк, зв'язаний з усіма трьома центрами, може купити (продати) валю­ту цілодобово.

Крім уже зазначених центрів, валютні операції здійснюються також у Парижі, Гонконгу, Франкфурті-на-Майні, Цюріху. Ва­лютні обмеження в усіх цих центрах мінімальні, а обсяги операцій можуть сягати 100 млрд дол. за день.


Валютні операції розрізняються за формою. Як правило, виді­ляють два види угод з валютою: угоду СПОТ і форвардну.

Угода СПОТ — це валютна операція з продажу (купівлі) ва­люти, що здійснюється в будь-який день і за курсом, який склав­ся на день укладення цієї угоди. Такий поточний курс носить на­зву СПОТ-курсу. Розрахунок за СПОТ-угодою здійснюється через два дні після її укладення. День розрахунку називають да­тою валютування. Ці два дні необхідні для того, щоб опрацювати документи за угодою, тобто перевірити їх, виконати вимоги ва­лютного контролю тієї країни, де вони складені, якщо такий кон­троль існує.

Під час визначення СПОТ-курсу спочатку, як правило, визнача­ється курс продажу, за яким один банк хоче продати іншому, на­приклад, фунт стерлінгів і курс купівлі, за яким інший банк має на­мір купити фунт стерлінгів, наприклад, за євро. Між купівлею і продажем багато спільного, конкретно визначають цей процес за тією валютою, проти якої здійснюють операцію купівлі.

Поточні СПОТ-курси постійно публікуються в масових засо­бах інформації. Коливання цього курсу знаходить своє виражен­ня у збільшенні або зменшенні різниці СПОТ-курсу. Різницю між найвищим і найнижчим показником СПОТ-курсу називають СПРЕД. Якщо ці коливання визначаються за конкретний день, то в такому випадку говорять про денний СПРЕД.

Поряд зі СПОТ-угодами укладають і форвардні угоди. їх ще називають форвардними валютними контрактами. Суть форвар­дної угоди в тому, що банки або інші суб'єкти (наприклад, госпо­дарюючий суб'єкт і банк) домовляються про купівлю-продаж ва­люти за фіксованим на момент укладання угоди курсом з поставкою цієї валюти на певну дату.

Коли термін контракту закінчується, настає день розрахунку (дата валютування) — через два дні після кінцевого терміну кон­тракту. Особливістю форвардних угод є те, що вони обов'язкові для виконання, тобто від них не можна відмовитись, за винятком ситуації, коли на це буде згода обох сторін. Курс за форвардною угодою, як правило, вище СПОТ-курсу, але може бути і навпаки. Це залежить від загальних тенденцій у динаміці валютних курсів на валютному ринку.

^Інструментом світового фінансового ринку є облігації. Серед найбільш типових слід назвати такі: звичайні, з плаваючим від­сотком і облігації з опціоном.

Звичайні облігації найбільш поширені і відрізняються тим, Цо за ними встановлюється фіксований відсоток річних. Облі-


гаци з плаваючим відсотком характеризуються тим, що за ними ставка процента змінюється відповідно до ринкової ставки. За останню, як правило, беруть ставку лібор, тобто ставку процен­та за кредитами, що пропонуються на міжбанківському ринку в Лондоні.

Досить поширеними з 80-х років XX ст. стали облігації з опці-оном. Вони дають змогу кредитору вибрати найбільш привабли­вий для нього варіант позики. Так, наприклад, облігація з опціо-ном робить можливим за певних обставин поміняти її на акцію, або на відповідну кількість золота і тощо.

Чільне місце в структурі світового ринку позичкового капіта­лу належить і ринку золота, хоча він є досить специфічним еле­ментом.

Україна поступово залучається й до цього ринку, тим більше, що починаючи з 1997 р. наша держава видобуває власне золото. Проте на шляху до розвитку наших взаємовідносин із цим рин­ком існує ще багато перешкод. Перш за все для співпраці з цим ринком нашій державі необхідно вирішити низку питань. До них, зокрема, належить: необхідність розвитку співпраці зі всесвітньо відомими міжнародними фірмами-аф інажерами, які ставлять на золотих зливках своє спеціальне клеймо. До таких належать, на­приклад, компанії Dequssa і Heraeus. Відсутність філій таких компаній в Україні стримує вільний вихід на світовий ринок на­шого банківського золота. Воно виготовляється в нашій державі переважно на двох великих афінажних підприємствах — Дніпро­петровському хімічному підприємстві і в колишньому Дніпропе­тровському інституті особливо чистих речовин і металів — і має високий (з погляду світового ринку золота) рівень якості.

Світовий ринок позичкових капіталів функціонує переважно через такі організаційні установи, як банки. Але останні не тільки надають кредити, а й частково беруть на себе операції з розраху­нку між державами та їх центральними банками. Серед цих уста­нов дуже важлива роль належить Банку Міжнародних розрахун­ків у Базелі (Швейцарія), який було створено в 1930 р. Цей банк акумулює внески (як правило, короткострокові) центральних ба­нків в іноземній валюті або в золоті. На основі свого статуту БМР здійснює розрахунки між країнами і забезпечує розвиток стосунків між центральними банками різних країн.

Важливими є функції цього банку щодо забезпечення сталості провідних валют. З цією метою БМР часто виступає ініціатором здійснення колективних інтервенцій на валютному ринку. Успі­шність цих операцій у чималому ступені забезпечується величез-

412 ................................................................................... '................


ною інформаційною й аналітичною діяльністю стосовно єврори-нку, яку здійснює Банк міжнародних розрахунків.

Що ж до поточних розрахунків між суб'єктами однієї держави з суб'єктами іншої, то це здійснюється за допомогою комерцій­них банків, які інколи мають на це спеціальний статус. В Україні це так звані уповноважені банки. Ці банки або відкривають за кордоном свою філію, або, що буває значно частіше, відкривають кореспондентський рахунок у банках інших держав. Проте й на цьому рівні діють певні правила, які мають міжнародний харак­тер. Стосовно цього слід назвати такі надзвичайно важливі доку­менти, як міжнародна Женевська конвенція про чеки та векселі (1930—1931 pp.), а також «Уніфіковані правила і звичаї для до­кументарних акредитивів» та «Уніфіковані правила по інкасу­ванню торговельних документів».

■і ?) ?) Міжнародний валютний фонд, Світовий банк

І L L та Європейський банк реконструкції і розвитку

штштшяшттшя^шятшштшшшттшттшшттшшшшшшштшштшшшттштвшшттшшттттшт

В умовах подальшої інтернаціоналізації господарської діяльності у світі і тих змін, що відбуваються в усій сукупності товарно-грошових відносин, все значнішою стає роль різномані­тних міжнародних валютно-кредитних установ. Ця роль виявля­ється у посиленні регулюючого характеру цих установ, а також у зростанні їх значення щодо вирішення проблем суспільного від­творення, які час від часу виникають у тій чи іншій країні. Усе більшу роль ці організації виконують в аналізі основних тенден­цій розвитку світового господарства і в розробці на базі цього аналізу рекомендацій щодо найбільш суттєвих проблем в еконо­мічному житті світової спільноти.

Особливого значення міжнародні валютно-кредитні установи набувають для тих країн, економіка яких є перехідною. Серед цих країн, як відомо, знаходиться й Україна, яка з самого початку свого існування як незалежної держави плідно співпрацює з най­більш потужними світовими валютно-кредитними установами, серед яких: Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Євро­пейський банк реконструкції та розвитку та ін.

Міжнародний валютний фонд створено за рішенням Бреттон-Вудської конференції в 1944 р. У створенні МВФ активну участь орав і Радянський Союз. Він повинен був мати третю за розміра­ми квоту в статутному фонді. Розмір останнього планувався у


сумі 8,8 млрд дол. 3 них частка США — 2750 млн дол., Велико­британії — 1300 млн дол., СРСР — 1200 млн дол., Китаю — 550 млн дол., Франції — 450 млн дол. і т. д.

Проте СРСР не підписав угоди з МВФ. Офіційно це було пов'язано з тим, що участь СРСР у цій організації і виконання низки її вимог призвело б до втручання у внутрішні справи Ра­дянського Союзу. З позицій сьогодення така офіційна версія була не зовсім правдивою. Так, вимоги до країни-учасниці про необ­хідність публікації даних щодо видобутку золота, стану платіж­ного балансу країни та деякі інші навряд чи можна розцінювати, як втручання у внутрішні справи країни. Такі вимоги в цілому вкладаються в ту звичайну інформацію, яку надає позичальник своєму кредитору. Але разом з тим серед умов МВФ були й дій­сно дискримінаційні стосовно Радянського Союзу. Так, СРСР, маючи третю після США і Великобританії квоту, на відміну від них не мав би (у разі його вступу до МВФ) права вето.

З країн так званого соціалістичного табору членом МВФ дов­гий час була тільки Югославія. Ситуація почала змінюватися з 1980-х років, коли до цієї організації ввійшли Румунія, Польща, Угорщина, а в 1991 р. і Радянський Союз подав заяву на вступ до МВФ, яка, однак, не була реалізована у зв'язку з розпадом СРСР. Пізніше, у 1992 р., на вступ до МВФ подають заявки і входять до цієї організації перші республіки колишнього СРСР. Серед них — Росія, Україна, Казахстан та ін.

МВФ функціонує на підставі свого статуту, який з мом

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти