СУТНІСТЬ І СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ РЕЛІГІЇ

Релігія супроводжує людство протягом значної частини його історії і на сьогоднішній день охоплює до 80 % населення зем­ної кулі. 1 все ж таки вона є сферою, мало зрозумілою і для зви­чайних людей, і для фахівців. Причин тому багато. Дати одне визначення того, що ж таке релігія, навряд чи можливо вже тому, що відома величезна кількість релігій минулого і сьогодення. По-друге, релігію найчастіше оцінюють за її зовнішніми ознаками, тому що вона практикується її послідовниками в культі, тоді як для віруючої людини вона полягає в глибоко особистому внутр­ішньому діалозі з чимось надприродним. Нарешті, кожен досл­ідник визначає релігію відповідно до своїх теоретичних і мето­дологічних уподобаннь й особистого ставлення до предмета сво­го вивчення (віруючий або невіруючий).

Слово «релігія» походить від латин, religio —благочестя, свя­тиня, предмет культу. В європейській культурі воно поширюєть­ся починаючи приблизно з XVI ст. До цього слово «релігія» іноді зустрічалося в книжковій мові без постійного значення, а замість нього вживалися синоніми «віра», «вірування», «побожність».

Поняття «релігія»означає віру, особливий погляд на світ, су­купність обрядово-культових дій, що випливають із переконаності

Кислюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

в існуванні того або іншого різновиду надприродного, а також об 'єд­нання віруючих людей у певну організацію.

Разом з тим, слід уточнити, що в інших культурах сукупність явищ, які відповідають за змістом слову «релігія», передається іншими поняттями. Наприклад, у санскриті (священна і літера­турна мова буддистів та індуїстів) це слово «Дхарма» — вчення, чеснота, моральна якість, закон, зразок, порядок, світобудова. Воно позначає цінності, норми й правила, які визначають по­всякденну діяльність людини, її поведінку в суспільстві і мету її життя відповідно до того місця, яке ця людина займає у Всесвіті від народження. В ісламі використовується поняття «дин», що означає безумовну відданість Аллаху, віру в абсолютну обумов­леність його волею всіх подій, які відбуваються в людському житті, що спонукає до сумлінного виконання основних релігій­них розпоряджень — від щоденної п'ятикратної молитви до за­борони на вживання в їжу свинини.

Як видно з визначення, релігія міститьу собі чотири основні частини: віру, віровчення, культ і організацію.

Основу релігії, без якої вона неможлива, складає віра— особливий психічний стан повного визнання й прийняття якогось твердження або установки без достатніх обгрунтувань. «А віра то підстава сподіваного, доказ небаченого» (Євр. 11:1). Чудо­вий приклад релігійної віри дає нам біблійна історія про Авра­ама і його сина Ісака. У цій притчі розповідається про те, як Богвирішив випробувати міцність віри Авраама, перш ніж зро­бити його «праотцем» людства, і зажадав принесення в жертву єдиного улюбленого сина Ісака. Коли ж Авраам без зовні по­мітних вагань довів ділом свою готовність виконати волю Бога, в останню мить Господь замінив хлопця на барана (Бут. 22) (див. текст 1.1). Цікавий аналіз цього надзвичайного акту, го­ловна дійова особа якого в наш час, безумовно, опинилася б на лаві підсудних чи в психіатричній лікарні, було здійснено датським філософом XIX ст. Сереном К'єркегором. На думку С К'єркегора, з точки зору розуму віра є цілком парадоксаль­ним феноменом, «згідно з яким одиничний індивід як одинич­ний стоїть в абсолютному відношенні до абсолюту»¹. Іншими словами, віра є станом особистісного зв'язку окремої людини з

'Кьеркегор С. Страх и трепет. — М. 1993. — С 109.

Розділ 1. Релігія як духовний феномен людства

Богом, який підносить людину над звичайними людськими мо­раллю та правом, оскільки він встановлюється тільки після зре­чення цією людиною всього земного, очищення нею своєї душі. Згадана притча про Авраама та його сина Ісака показує головні ознаки віри:

• Глибоку упевненість у реальному існуванні надприродно­го.

• Позитивне ставлення до предмета віри. Воно, як прави­ло, характеризується не тільки відсутністю сумнівів, а й також і бажанням відстоювати свої вірування як єдино істинні, поши­рювати їх серед інших людей.

• Уявлення про наявність особливого зв'язку між людиною та тим, у що вона вірить. Релігійна людина вірить, що надпри­родне справляє на світ, у якому вона живе, та на її особисту долю вирішальний вплив, натомість за допомогою особливих (куль­тових) дій вона сама також здатна справляти вплив на надпри­родне. Ось чому будь-яка релігія потребує певної організацій­ної структури, що виконує роль посередника між надприродним і людиною.

• Особистісний характер віри, її здатність задовольняти кон­кретні потреби індивідуального «Я» віруючої людини.

• Емоційно-чуттєвий характер.

На думку віруючих людей, релігійна віра є не тільки зви­чайним переживанням поряд із іншими почуттями. До того ж її не можна вважати чимось алогічним. Вона має специфічно-пізнавальне значення як спосіб проникнення у божественні таємниці, дає людині не знання, а мудрість. Віра веде до ося­яння розуму, завдяки якому той дізнається про сенс людського існування на Землі, разом із тим здобуваючи уявлення про світ, в якому живе людина. Віруючі також запевняють, що здатність до віри закладена у душу людини Богом у момент Творіння. Отже, річ у тому, щоб задовольнити спрагу віри, знайти її у гли­бинах власного «Я».

З другого боку, віру часто протиставляють знанню, яке на-бувається наукою і філософією. Вважається, що на відміну від віри знання є теоретично і практично обгрунтованим (наука), логічно несуперечливим та аргументованим (філософія). Однак значна частина великих учених XX ст. не бачила нездоланної прірви між релігією і наукою. Наведемо для прикладу вислів зна-

II

Киспюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

менитого фізика М. Планка: «Божество, до якого релігійна лю­дина намагається наблизитися за допомогою релігійних сим­волів, рівноцінне, власне кажучи, тій природі, шо виявляється в законах, силі, про яку дослідник певною мірою отримує уявлен­ня за допомогою своїх органів почуттів... Отже, і релігія, і при­родознавство потребують віри в Бога, при цьому для релігії Бог стоїть на початку будь-яких роздумів, а для природознавства — наприкінці»'.

Якщо ж феномен віри розглядати з суто наукової точки зору, то виявляється, що вона дійсно будується на цілком природних психологічних засадах. До числа таких засад можуть бути відне­сені:

• емоції та почуття — як позитивні (любов, надія), так і не­гативні (жах перед невідомим);

• воля (тому що релігійна віра має на увазі свідому концен­трацію всього психічного життя людини на релігійних образах і почуттях);

• уява, завдяки якій абстрактне і розпливчасте поняття «над­природних сил» отримує в свідомості звичайної людини конк­ретні образи богів, ангелів, духів тощо.

Особлива налаштованість усіх цих звичайних для людини психологічних проявів на релігійний лад стає можливою лише під впливом тривалої незадоволеності багатьох її потреб: світог­лядних, пізнавальних, естетичних, матеріальних тощо. Хоч би якою була причина цього — чи низька активність самої люди­ни, чи несприятливі соціальні умови її життя, але там, де не підходять природні шляхи досягнення мети, з'являється віра у надприродне. Таким чином, віру можна цілком вважати природ­ною властивістю людської свідомості.

Говорячи про віру, слід зазначити, що віра буває релігійною й нерелігійною. Основна ознака релігійної віри — це тверде пе­реконання людини або людей в існуванні надприродного, тоді як нерелігійна віра цієї ознаки позбавлена.

Зрештою, така віра може виявлятися у будь-якій сфері діяль­ності людини:

• економічній (віра в успіх продажу певного товару);

• політичній (віра у видатні здатності когось із політичних лідерів);

ПланкМ. Религия и естествознание// Вопр. философии. — 1990. — С. 35.

Розділ 1. Релігія як духовний феномен людства

• моральній (віра в силу моральних законів, ідеалів, норм);

• художній (віра в реальність подій чи героїв, про яких на­писано у книжці);

• науковій (віра у позитивний вплив наукових досягнень на людську цивілізацію).

Віровчення— систематизований виклад змісту віри в догма­тах, істинах, визнаних раз і назавжди незмінними, які не підляга­ють критиці. Зміст віровчення охоплює не тільки безпосеред­ньо релігійні істини, а й погляди релігії на економічний, полі­тичний, суспільний устрій, моральні засади людського життя тощо.

У найбільш значних релігіях віровчення міститься у Священ­них книгах — Священному Писанні, як, наприклад, Біблії для хри­стиян і Корані для мусульман. Священне Писання за своєю сут­ністю вважається Одкровенням, з яким Бог звернувся до людей, тож в істинність цього одкровення залишається лише вірити. Цікаві подробиці цього надзвичайного дійства зберегли нам спо­гади засновника ісламу — пророка Мухаммада. Він розповідав, шо якось вночі, коли він за звичкою усамітнився в гірській пе­чері в околицях Мекки, до нього з'явився хтось із загорнутим у тканину сувоєм і наказав: «Читай!». Кілька разів Мухаммад відмовлявся це робити, посилаючись на свою неписьменність, і тоді незнайомець починав душити Мухаммада шматком ткани­ни поки, нарешті, у нього не зазвучало в голові: «Читай! В ім'я Господа твого, котрий створив людину зі згустку! Читай! І Гос­подь твій найщедріший, який навчивлюдинутого, чого вона не знала!» (Коран, 96:1— 3). Мухаммад повторив це і був залише­ний у спокої. Однак, коли він прокинувся, виявилося, що в серці йому немов було зроблено напис з цих слів. Він вийшов на схил гори і раптом почув голос з неба: «О, Мухаммаде, Ти — посла­нець Аллаха, а я - [ангел] Джибраїл». У небесах, обпершись на обрій, стояв його нічний гість. Куди б Мухаммад не обертався, він усе одно виявлявся перед ним. Потім Джибраїл зник¹.

Божественний характер Писання не забороняє коментува­ти та тлумачити його, щоб зробити більш зрозумілим для обме­женого людського розуму. Така практика, зокрема, була поши-

¹ Ибн Хишам. Жизнеописание господина нашего Мухаммада, посланника Аллаха//Хрестоматия по исламу: Пер. с араб. — М,, 1994. — С 19.

Кислюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

рена в західноєвропейських середньовічних університетах, де кожне слово Біблії тлумачилося в кількох сенсах (звідси похо­дить розділення біблійних книг на глави та рядки звичне для нас, однак відсутнє в їх оригіналах). (Для довідки: Біблія має 1189 розділів: 929 у Старому і 260 — у Новому Заповіті. Найдовший розділ — Псалом 118, найкоротший — Псалом 116. Найдовший вірш міститься в книзі Естер — 8:12, найкоротший — у Євангелії від Іоанна— 11:35).

Певною мірою коментаторську функцію щодо Священно­го Писання виконує інший різновид священних текстів — Свя­те Передання, написане людьми, але завдяки божественному натхненню. Прикладом такого Передання може бути єврейсь­кий коментар до Старого Заповіту — Талмуд, сама назва якого вже набула переносного значення.

Вия вити своє ставлен ня до того, у що або в кого вірить релігій -на людина, вона може через зовнішні дії, які називають культом.

Культ (латин, cultus — догляд, поклоніння) — система (упо­рядкована сукупність) визначених, установлених у деталях індиві­дуальних і колективних обрядів, за допомогою яких людина містич­ним чином спілкується с Богом. Найбільш відома серед обрядів релігійного культу (хресне знамення, поклони, кроплення свя­тою водою, жертвопринесення, запалювання свічок тощо) мо­литва — індивідуальне або колективне словесне звернення віру­ючих до предмета своєї віри.

Прикметна риса культової діяльності — її символічний харак­тер. Він полягає у тому, що слова й рухи під час виконання рел­ігійних обрядів, усі предмети культової діяльності в очах віру­ючих є носіями певного втаємниченого, надприродного значен­ня, оскільки зрозуміло, що пряма взаємодія між природним і надприродним неможлива. У цьому полягає принципова різни­ця між релігійними обрядами та обрядами нерелігійними (шлюбні церемонії, обряди на честь досягнення повноліття), якими супроводжується суспільне життя людини. Культова діяльність (ще одна її особливість) канонічна, тобто не підлягає ніяким довільним змінам. Будь-які зміни в системі культового канону часто розглядаються релігійними організаціями як спотворення істинної віри. Історії релігії відомо багато при­кладів, коли питання про порядок культових дій ставав однією з причин розколів. Так трапилось у середині XVII ст. коли від Русь-

Розділ 1. Релігія як духовний феномен людства

кої Православної Церкви відокремилися старообрядці, котрі не погоджувалися з реформаторськими нововведеннями її глави — патріарха Никона хреститися трьома пальцями замість двох і деякими іншими такими ж незначними видозмінами у культовій практиці.

Норми та еталони культових актів складаються на основі релігійних поглядів. Ці погляди зазвичай торкаються уявлення про деяку Першоподію, шо не тільки започаткувала дану релі­гію (життя Христа, життя Будди), а й поєднала в собі весь сенс і кінцеву мету існування людини та світу. Саме ця подія символіч­ним чином відтворюється під час виконання культових дій. На­приклад, таїнство хрещення шляхом занурення у воду, яке прак­тикується на знак прийняття християнства, означає, що ново-хрещений занурений в Ісуса Христа, і таким чином з Ним умер, похований і воскрес, омитий від гріхів. Сукупність приписів і правил, які визначають порядок виконання обрядів, церемоній релігійного культу, є йото ритуалом. Першою формою фіксації релігійного канону можна вважати релігійну міфологію, що по­яснювала «сюжети» культових актів. Надалі він фіксується у свя­щенних текстах.

Для відправлення релігійного культу віруючим потрібні спеціальні культові засоби. До культових засобів належать на­самперед культові споруди. Крім них, засобами культу можна вважати релігійні зображення і скульптури, спеціальне начин­ня, яке використовується для богослужіння, особливий одяг слу­жителів культу, музику. Усі ці засоби, як правило, мають пере­дати віруючим певні релігійні ідеї. Зазвичай зовнішній вигляд та оздоблення культових споруд, їхнє внутрішнє планування, вибір особливого місцеположення покликанні продемонстру­вати велич й всемогутність надприродного, священну гармонію і досконалість створеного і керованого ним світу.

Індивідуальний або колективний характер культових дій залежить від форми обряду (сповідь у християнстві індивідуаль­на, урочисте богослужіння — літургія — колективне), його при­значення (в ісламі поряд із колективною ритуальною молитвою — намазом існує й індивідуальне молитовне спілкування з Алла­хом), ступенем релігійності конкретного віруючого тощо.

Культ у релігії має потрійне значення. По-перше, за допо­могою культу немовби встановлюється і підтримується зворот-

Кислюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

ний зв'язок між світом природним (земним, людським) і світом надприродним (небесним, божественним). Від такого зв'язку людина очікує насамперед необхідної участі «горнього світу» у своїй долі та долях інших людей. Залежно від релігії, уявлення про характер такого впливу може бути різним: і магічним, і за­лежним від цінності принесених жертв або кількості прочита­них молитов, і відповідним «добрим справам» тошо. Відтворен­ня такого зворотного зв'язку в релігійному культі підкреслює специфіку релігії, оскільки «надприродний» світ так чи інакше фігурує не тільки в давніх і сучасних міфах (комуністичне суспі­льство, побудоване на принципі «від кожного по здатності — кожному по потребі»), а й у багатьох різновидах світської, нере-лігійної, свідомості («належне» — у моралі, «абсолютний дух», «воля» — у різних філософських вченнях).

По-друге, система культових дій у всій її складності і розга­луженості постійно підтримує релігійну віру, є зовнішнім вира­женням цієї віри. За допомогою культових дій і засобів у свідо­мості віруючих відтворюються релігійні образи (святих, ангелів) та виникають релігійні почуття. В їхньому розумінні ці образи й відчуття є цілком реальними ознаками спілкування з надприрод­ним. На думку самих учасників культових дій, вони можуть бути спрямовані також і на досягнення матеріального результату (вик­ликати дощ, видужати важко хворому). Уявіть на хвилину якусь релігійну течію, що цілком відкинула б усякий культ. Природно, що вона перестала б бути релігією, а перетворилася б на бого­словську школу з вивчення й тлумачення якихось релігійних ідей.

По-третє, спільні культові дії сприяють зміцненню стосунків між віруючими у межах тієї релігійної організації, до якої вони належать, а також є одним із найдієвіших засобів навернення до того чи іншого сповідання неофітів - нових віруючих.

Культ є найважливішим показником ступеня зрілості релігії — чим більше вона розвинута, тим складнішим і регулярнішим стає культ. Так, у християнстві богослужбовий канон розписа­ний за годинами, днями тижня і річними датами.

Оскільки обрядово-культова система релігії, як правило, являє собою систему колективних дій, то ці дії потребують упо­рядкування, організації.

Релігійна організація— оформлене об 'єднання віруючих однієї релігії, найчастіше очолюване служителями культу.

Розділ 1. Релігія як духовний феномен людства

На думку віруючих, у конкретному випадку - християн — релігійна організація є особливою спільнотою людей, главою якої є Ісус Христос. Члени цієї організації об'єднані Святим Ду­хом, що перебуває в усіх її членах. Таким чином релігійне об'єд­нання обертається на містичну єдність, яка належить до сфери божественного.

Існує багато різновидів релігійних організацій. Форма релі­гійної організації залежить від рівня розвитку тієї чи іншої релігії, а також критеріїв їхнього виділення.

Релігійна група— порівняно невеликий колектив людей, що спільно відправляє релігійні обряди. Ця форма релігійної органі­зації поширена як юридичний термін у релігійному законо­давстві різних країн. Наприклад, у федеральному законі Російсь­кої Федерації «Про свободу совісті і релігійні об'єднання» зазна­чено, що «релігійні групи мають право проводити богослужіння, інші релігійні обряди і церемонії, а також здійснювати навчан­ня релігії і релігійне виховання своїх послідовників» (ст. 7.3). Для ^ здійснення богослужбової діяльності використовується майно і Ч& приміщення самих учасників (ст. 7.1).

^О Релігійна громадаявляє собою первинне територіальне об 'єд-ІГЛч, нання віруючих, які належать до певного релігійного напрямку. "^V. Іншими її ознаками є:

<х\ • добровільне контрольоване членство (законодавче, не "^^ менше 10 осіб);

• високий ступінь регулярності культу;

• відсутність централізованого керівництва при наявності серед віруючих осіб, наділених функціями священнослужителів.

За своєю формою релігійна громада передбачає авто­номність й самокерованість, однак виглядати вона може по-різному. Громаду може очолювати один лідер. Він не обов'язко­во має бути професійним служителем культу, але може розрахо­вувати на фінансове утримання за рахунок коштів громади. На чолі громади може стояти спеціальна рада із певної кількості обраних загальними зборами найшанованіших віруючих, яким доручається на певний проміжок часу керівництво громадою — причому як організаційне, так і ідейно-теоретичне.

Існує й інший тип релігійних громад - ієрархічний. Грома­ди ієрархічного типу є лише первинними релігійними одини­цями більш централізованої релігійної організації на певній те-

17 _ш