ПРЕДМЕТ І СТРУКТУРА РЕЛІГІЄЗНАВСТВА. РЕЛІГІЄЗНАВСТВО ТА БОГОСЛОВ'Я (ТЕОЛОГІЯ)

Узагалі існують два основних підходи до вивчення релігії: те­ологічний (богословський) і світський (науково-філософський).

Теологічний (богословський) підхіду широкому розумінні розглядає релігію «зсередини» — як зустріч і постійне пережи­вання людиною присутності Бога в житті людей і навколишньо­му світі. Це відчуття, вважають прихильники богословського (те­ологічного) підходу, дається людині через безпосереднє «бачен­ня» Бога, сповнене тією ж внутрішньою достовірністю, що й відчуття людиною власного «Я». Тому, підкреслюють зокрема православні богослови, існує істотна різниця між «знанням про Бога» і «знанням Бога». Стати фахівцем зі Святого Письма й вчення (див. текст 2.2) Церкви може й невіруючий, але у таєм­ницю «знання Бога» він не здатний проникнути. Цей підхід у християнстві репрезентований теологією (вчення про Бога в

Кислюк К.В., Кучер ОМ. Релігієзнавство

католицькій і протестантській традиції) і богослов 'ям (вчення про прославлення Бога в православній традиції, оскільки можливість пізнання Бога тут відкидається). Теологія (богослов'я) є части­ною теоретичного рівня релігійної свідомості. Своє завдання богословсько-теологічний підхід вбачає в обгрунтуванні й сис­тематизації змісту тієї чи іншої віри у віровченні та форм її втілен­ня у культі.

Католицька теологія є складним за своєю структурою інте­лектуальним утворенням з майже тисячолітньою історією. Вона поділяється на природну й надприродну. Спільним між ними є те, що вони мають справу зі Словом Бога, Творінням Бога, а не безпосередньо з Богом. Природна теологія пізнає Бога за його натуральним творінням, тобто матеріальним, природним світом, у якому ми живемо, атому потребує опори на розум. Надприрод­на теологія пізнає Бога шляхом осягнення змісту його Одкро­вення, викладеного у Священному Писанні. Розум тут відіграє другорядну, службову функцію — з'ясування основних положень надприродного Одкровення, переклад їх символічного змісту на мову людського життя. Без «надприродного освітлення» він вва­жається обмеженим у своїх пізнавальних можливостях. Тому надприродна теологія підноситься над теологією природною, змістовно розширяючи і конкретизуючи здобуті нею знання про Бога і створений ним світ.

Протестантська теологія поділяється на історичну теологію (історія релігій і Церкви у загальнокультурному контексті), сис­тематичну теологію, яка обіймається віровченням, практичну теологію. У православних духовних школах викладаються такі предмети як апологетика, або основне богослов'я (вивчає, що таке православ'я, з яких витоків воно з'явилось, яким чином воно розв'язує основні проблеми духовного життя), порівняльне бо­гослов'я (вивчає різні релігії у порівнянні їхніх догматів з хрис­тиянськими), догматичне богослов'я, моральне богослов'я, па­сторське богослов'я, екзегетика, патристика, сектознавство (вивчає нові релігійні організації). До теології (богослов'я) вхо­дять також дисципліни, спрямовані на дослідження релігійної практики — наприклад, літургика.

Теологічні (богословські) дослідження у наш час неможливі без широкої загальнокультурної підготовки їх фахівців, знання ними основних закономірностей природи, суспільства, люди-

___________Розділ 2. Релігієзнавство як галузь наукового знання

ни. Богословсько-теологічні дисципліни так чи інакше викори­стовують методи дослідження з гуманітарних і природничих наук. Принаймні, як зазначають самі теологи, тут діють щонай­менше три раціональних принципи: І) принцип лінгвістичної ра­ціональності, згідно з яким теологія залучає наукову чи філо­софську термінологію, видозмінюючи значення багатьох понять (наприклад, «дух» у філософії й «дух» у теології); 2) принцип лог­ічної раціональності, згідно з яким міркування теолога повинні бути упорядкованими, логічними; 3) принцип методологічної ра­ціональності, згідно з яким теологія дотримується методу, пев­ної послідовності у своїй роботі.

Науково-філософський підхідвивчає релігію «ззовні» — як складову частину людської культури в її зв'язках і взаємодії з іншими компонентами культури. Цей підхід репрезентований світським, академічним релігієзнавством. Релігієзнавство— ком­плексна сфера людських знань про релігію. Предмет релігієзнавства — шляхи утворення релігії, особливості релігійних уявлень про світ і людину, специфічні риси релігійної етики й моралі, функції релігії в суспільстві, історичні форми релігії, коротше кажучи, релігія у всій єдності її структури, функціональності, законо­мірності. Для вирішення своїх завдань релігієзнавство залучає низку філософських, загальнонаукових і спеціально-наукових методів дослідження. Серед цих методів універсальними є два:

• метод історизму (розуміння досліджуваного явища, по-перше, у тих умовах, в яких воно існує, по-друге, врахування не тільки наявного стану досліджуваного явища, а й процесу його виникнення, попереднього розвитку і подальших тенденцій функціонування в цілому);

• метод об 'єктивізму (відтворення явища у його внутрішній визначальній сутності, незалежно від уявлень про нього людей, та від теоретико-методологічних орієнтирів самого дослідни­ка).

І релігія, і наука заявляють, що вони досліджують реальність, обидві вони впевнені, що саме їхні судження є істинним її відоб­раженням. І релігія, і наука є певним чином організованими соці­альними інститутами. Однак предмет і загальна методологія дослідження у філософії та науки з одного боку, теології та бого­слов'я — з другого є досить специфічними. Сферою дослідниць­кої уваги філософії та науці є природний світ і людство, сферою

Киспюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

дослідницької уваги теології та богослов'я є переважним чином божественне надприродне одкровення, у якому вони сподіва­ються відшукати основоположні істини, необхідні для спасіння людської душі. Свій предмет філософія та наука вивчають дот­римуючись правил емпіричної (досвідної) чи логічної перевірки на істинність, тоді як теологія та богослов'я змушені, по-перше, визнавати багато положень просто на віру, або на підставі авто­ритету священних текстів чи «отців Церкви», по-друге, постійно апелювати до Бога чи якогось з його атрибутів як визначальної надприродної причини всього, шо ніякій перевірці теж не підля­гає.

Далі, наукове релігієзнавство намагається виключити осо­бисту реакцію вченого на досліджуваний ним об'єкт. У теології (богослов'ї) же навпаки - він не тільки не відсторонений від об'єкта, що ним вивчається, він прилучений до нього своєю вірою. Вважається, що наукове знання про релігію саме по собі не є ані релігійним, ані антирелігійним, а нейтральним, відсто­роненим. Воно однаковою мірою ставиться до різних релігій, намагаючись зрозуміти їхню загальну природу. На відміну від цього, теологія (богослов'я) є завжди конфесійною, концентру­ючи свою увагу на одній конкретній вірі, всі інші вивчаючи з позиції саме цієї віри (див. текст 2.1).

Насправді богословсько-теологічний і науково-філософсь­кий підхід більш близькі один до одного, ніж це може здатися на перший погляд: філософія й наука засновані на вірі в розум, який панує в навколишньому природному і соціальному світі, а тео­логія та богослов'я націлені на пізнання Бога за допомогою ро­зуму. Крім того, науково-філософський і богословсько-теологі­чний підходи до релігії пов'язані між собою також історично: теологія (богослов'я) є історично першими формами релігієз­навства. До того ж, зараз на Заході (та певною мірою вже й у нас) спостерігається дедалі помітніший перехід наукового релігієз­навства на теоретичні та методологічні позиції теології або бо­гослов'я. З другого боку, у сучасній теології (богослов'ї) все більш помітними стають такі наріжні принципи наукового і загально­культурного мислення як плюралізм, діалогічність, толерант­ність.

Узагалі як галузь гуманітарного знання (а також предмет викладання), релігієзнавство виникає разом з іншими гумані-

_____________Розділ 2. Релігієзнавство як галузь наукового знання

тарними дисциплінами у другій половині XIX століття на стику філософії, психології, соціології, антропології, етнографії, ар­хеології, мовознавства й має своїм завданням неупереджене дос­лідження релігій світу. Сталося це, коли поширені історико-по-рівняльні дослідження релігії набули систематичної форми. Ба­гато зусиль щодо становлення релігієзнавства як науки доклали П. Шантепі деля Соссе (1848-1920) й П. Тілле (1830-1920). У цей же час релігієзнавство стало й навчальною дисципліною, релігієзнавчі студії почали проводитися на відповідних універ­ситетських кафедрах. Перші подібні кафедри були відкриті на­прикінці 70-х pp. XIX ст. у Голландії і Франції, незабаром — в інших європейських країнах і США. Перший конгрес релігіє-знавців відбувся у Стокгольмі у 1897 p., а перший конгрес істо­риків релігії — у 1900 р. у Парижі. У 1950 р. на сьомому конгресі була заснована Міжнародна асоціація істориків релігії, яка й за­раз залишається найавторитетнішою організацією релігієзнавців світу.

Релігієзнавство як наука пройшло за свою півторастолітню історію кілька етапів розвитку.

Перший період починається з 60-х pp. XIX ст. і завершується закінченням Першої світової війни. Характерним для цього пе­ріоду було прагнення релігієзнавців розмежуватися з теологією і використовувати суто наукові методи дослідження релігії.

Другий період відноситься до міжвоєнного періоду (1918-1939). Його можна назвати періодом посилення теологічного впливу. Досить сказати, що в світському, академічному релігіє­знавстві запанувала теорія «прамонотеїзму», а відстороненість і об'єктивність були витіснені принципом «відчування». Все це призвело до кризи науки про релігію.

Третій період розпочався після Другої світової війни. Для цього періоду є характерним усвідомлення гострої кризи в релі­гієзнавстві, критика попереднього етапу та його методологічних основ, а також пошуки нових релігієзнавчих теорій і методів. Часто це виявлялося в прагненні повернутися до тих принципів, які використовувалися на першому етапі, переосмисливши їх, звичайно, відповідно до сучасної філософії науки. Іншою особ­ливістю цього етапу є посилення організаційного начала, міжна­родних контактів і міждисциплінарних взаємодій. На цьому етапі також помітно зріс інтерес до дослідження сучасних форм релігії,

Кислюк К,В., Кучер P.M. Релігієзнавство

у першу чергу нетрадиційних, особливостей проявів релігійності на зламі XX—XXI ст. ст. Ще однією рисою сучасного релігієз­навства є підвищена увага до уточнення релігієзнавчої терміно­логії і численних визначень релігії. Велику роль у цьому процесі відіграє створення теологічних і релігієзнавчих енциклопедій, словників, довідників. Фундаментальним завершенням роботи щодо систематизації знань у царині релігії в зарубіжній науці ста­ла 16-томна Енциклопедія релігій (Encyclopedia of Religion), ви­дана в Нью-Йорку (1987). На сучасному етапі свого розвитку релігієзнавство висуває також проблему подолання євро- і христоцентризму в термінології, підходах і оцінках, що не «спра­цьовують» щодо переважної більшості інших релігій.

Українське релігієзнавство не має власної професійної тра­диції. Від часів Київської Русі воно розвивалося у богословській формі. Колискою української богословської думки можна вва­жати Києво-Могилянську академію, засновану, як відомо, у першій половині XVII ст. Українське світське релігієзнавство розвивалося в контексті суспільно-політичної та філософської думки XVI І—XX ст. ст. Першою організаційною формою існу­вання українського релігієзнавства став створений у 1931 р. у складі Інституту філософії та природознавства антирелігійний сектор. Після низки реорганізацій, у 1957 р. в Інституті філо­софії у Києві, підпорядкованому Академії наук, з'явився відділ наукового атеїзму (з 1991 р. - Відділення релігієзнавства). Че­рез два роки спеціалізована релігієзнавча кафедра була створе­на на філософському факультеті Київського університету ім. Тараса Шевченка. Тривалий час кафедра мала монополію на навчальне-методичне забезпечення викладання курсів основ релігії та атеїзму в вищих навчальних закладах України. На базі Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сково­роди у 1993 р. було утворено Українську асоціацію релігієз-навців. Релігійне піднесення в Україні останнього десятиліття сприяло також активізації й богословських досліджень. Вони провадяться, як правило, у межах організаційних структур тих чи інших конфесій.

За своєю внутрішньою структурою релігієзнавство є полі-дисциплінарним утворенням. Комплексність релігієзнавства пояснюється складністю структури її об'єкта, який містить од­ночасно матеріальні, духовні й соціальні складові. Донедавна в

____________Розділ 2. Релігієзнавство як галузь наукового знання

структурі релігієзнавства виділялися лише чотири дисципліни - філософія релігії, соціологія релігії, психологія релігії, історія pejüzi'i. Вже у минулому, XX ст., до них додалися ще дві — фено­менологія релігії, географія релігії.

Спочатку головна увага в релігієзнавстві приділялась історії релігій. Навіть праці з філософії, соціології, психології релігії засновувалися перш за все на історичному матеріалі. Підвище­ний інтерес до історичного матеріалу в другій половині XIX — на початку XXст. пояснювався вибухоподібним зростанням цьо­го матеріалу в результаті етнографічних досліджень первісних народів з їхніми віруваннями і обрядами, археологічними знахід­ками, розшифровкою давніх типів писемності, завдяки чому відкрилися нові грані духовного життя великих давніх цивілі­зацій. Пізніше на роль провідної галузі релігієзнавства висува­лась феноменологія релігії, яка запропонувала багато всеохоп-люючих класифікацій різноманітних релігійних явищ.

В останні десятиліття XX ст. процес спеціалізації релігієз­навства продовжувався. З'явилися нові його сфери, зокрема, політологія та етнологія релігії. Політологія релігії вивчає особ­ливості процесу взаємодії релігійного і політичного чинників розвитку суспільства, які, скажімо, можуть виявлятися у фор­мах поєднання релігійної та політичної влади у різних співвідно­шеннях: теократії (переваги духовної влади) або цезарепапізму (переваги влади світської); різні моделі державно-церковних відносин; роль у суспільному житті таких факторів як релігійне реформаторство чи фундаменталізм тощо. Етнологія релігіїПро­стежує взаємозв'язок і взаємодію релігії та народу (етносу): ви­токи й походження цих двох феноменів, вплив релігії на форму­вання народу і навпаки те, як етнос формує свою релігію та які зміни вносить він у чужі релігії, приймаючи їх як свої. У нау­ковій літературі можна зустріти й вказівки на лінгвістичне, по­рівняльне, конфесійне релігієзнавство.

Цікавим новітнім відгалуженням релігієзнавства можна вва­жати «феміністську теологію», чия поява стала можливою зав­дяки подальшій демократизації західного суспільства і широко­му розгортанню феміністичного руху за жіноче рівноправ'я, що мав як своїх практиків, так і теоретиків. За своєю методологією «феміністська теологія» відповідає критеріям науковості. У той же час багато з її представниць хотіли б залишитися у межах

Киспюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

релігії, однак наблизивши її сповідування до особливостей жіно­чої духовності.

Предметом «феміністської теології» є категорія Жіночого у релігії. Розгляд цієї категорії має, з одного боку, показати про­сякнутість більшості національних і світових релігій чоловічим началом, з другого - вказати шляхи відозміни віронавчальної і культової практики у бік збільшення представництва у них Жіно­чого. На думку «феміністської теології», у релігії Бог, як правило, — представник сильної статі, попри те, що досконала істота за са­мим своїм визначенням не має статі, вона і Творець, і Отець, і Мати водночас. Освячення цієї обставини у Біблії, Корані, Ве­дах, Торі та інших священних текстах, створених чоловіками, при­зводило до вкорінення патріархату в культуру. Як наслідок — скла­лася ціла релігійна система приниження Жіночого. На рівні віровчення це проявлялося в закидах про «гріховність», «не­повноцінність жінки», на рівні культової практики — у найрізно­манітніших його обмеженнях у вигляді менструальних табу, згідно з якими жінку вважали нечистою у певні дні, практиках жертвоп­ринесення (ритуальне самоспалення вдів в індуїзмі), жорсткого контролю за жіночою репродуктивністю й сексуальністю.

Натомість, «феміністська теологія» намагається переписа­ти священну історію, зробивши наголос на участі жінок у вста­новленні й поширенні християнства (Марія Магдалина), ісламу (мати пророка Аміна й улюблена дочка Фатіма), збереження іудаїзму під час його розсіяння по світу (цариця Есфір), відно­вити забуті імена інших церковних активісток, містиків, святих і мучениць. Вона веде боротьбу за розширення кола священних текстів новими оповіданнями, піснеспівами, молитвами, напи­саними жінками, за введення богослужбових обрядів, які віддзер­калювали б саме жіночі уявлення про спілкування з Вищим На­чалом, розширення й полегшення доступу жінок до різних сту­пенів священства і посад у релігійних організаціях.

Насамкінець слід обмовитись, що кордони між релігієзнав-чими дисциплінами з одного боку, і релігієзнавством та іншими галузями соціогуманітарного знання з іншого боку, досить умовні. Один й той самий дослідник може виступати у різних працях, навіть у різних аспектах однієї наукової праці й як пред­ставник певної науки, та як фахівець з кількох релігієзнавчих дисциплін водночас.

_____________Розділ 2. Релігієзнавство як галузь наукового знання

2.2. ФІЛОСОФІЯ РЕЛІГІЇ

Вищим рівнем людського мислення є абстрактно-логічна думка, яка оперує так би мовити, «чистими поняттями», у тому числі поняттям Абсолюту. Тим часом це поняття, в опануванні якого вбачає свою найвищу мету філософія, має свій безумов­ний відповідник у релігійній свідомості - поняття Бога. Таким чином, філософія за самою своєю природою виявляється тісно пов'язаною з релігією.

Від початку філософія виникає з релігійно-міфологічного світогляду і надалі постійно співіснує з ним. Тим-то багато пи­тань, на яких зосереджуватиме свою увагу філософія релігії — по­ходження світу, богів, людей тощо, — спершу були предметом міфопоетичноїтворчості, часткою релігійної мудрості, компонен­том культової практики. Але вже за часів давньої філософії, при­чому, як західної, так і східної, проблема релігії — її сутності й походження стає предметом уваги мислителів. Проте ідея філо­софії релігії як самостійної галузі дослідження виникає тільки в епоху середньовіччя з прагнення відокремити суто філософські концепції від богословських схем. Таке бажання знаходимо у зна­менитого середньовічного теолога Томи Аквінського (XIII ст.), котрий, як відомо, рішуче розмежовував сфери розуму і віри. На­приклад, істиною розуму є твердження, що Бог існує, Бог єдиний та ін. Істини віри, за Томою, «переважають будь-яку можливість людського розуму»: те, що християнський Бог водночас троїчний та єдиний (Тома Аквінський. Сума проти язичників, т. 1, гл. 3).

Все ж таки основні передумови, що зробили можливим оформлення філософії релігії як особливого типу філософству­вання з'явились тільки в Новий час. До числа найважливіших із цих умов слід віднести притаманний усій європейській культурі Цього періоду процес секуляризації, тобто відокремлення релігії від інших сфер ідеологічної і практичної діяльності людини, а також професіоналізації філософії, набуття нею статусу само­стійності. Більше того, в новочасній філософії починає перева­жати таке її саморозуміння, згідно з яким вона є нібито «цари­цею наук», яка узагальнює здобутки окремих галузей знань і ви­находить на цій основі істину в останній інстанції. Тому жодна сфера буття або діяльності людини не повинна залишатися поза філософським дослідженням.

Кислюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

Поява філософії релігії як спеціальної предметної галузі філософського знання відбувається у XVII—XVIIIст. ст. завдя­ки працям філософів Б. Спінози, Д. Юма, П. Гольбаха, най-відоміших речників німецької класичної філософії І. Канта, Г. Гегеля, Л. Фейербаха, Ф. Шеллінга, датського мислителя С. К'єркегора, російських релігійних філософів, насамперед В. Соловйова та ін. У цій своїй якості філософія релігії, поруч із онтологією, гносеологією, антропологією, етикою, естетикою, філософією культури тощо, виступає рівноправним компонен­том структури філософських знань.

Філософія релігіївивчає сутність й природу релігії, тлумачить основні ідеї та принципи, на яких вона заснована (основна причина існування світу, можливість безсмертя людської душі, співвідно­шення душі й тіла).

На відміну від теолога або богослова, філософ не задоволь­няється поясненням релігії як «віри у више Начало», Бога, богів, але намагається відповісти на запитання, які підстави у людсь­кому розумі та досвіді вона має. Філософію релігії слід відрізня­ти також від релігійної філософії. Останню утворюють система поглядів на світ і людину з точки зору присутності у ній Боже­ственного Начала, тоді як перша претендує на виключно раціо­нальне трактування феномена релігії та його прикметних про­явів. При цьому виникає різниця між Богом як предметом релі­гійної віри й Богом як предметом філософських роздумів, «Богом Авраама, Ісака, Іакова» і «богом філософів».

Філософія релігії тісно пов'язана з іншими релігієзнавчими дисциплінами. Спочатку філософія релігії спирається на знач­ний фактичний релігієзнавчий матеріал, який пропонує їй істо­рія релігії. Сама філософія релігії не займається накопиченням матеріалу, а лише критично аналізує його, виявляючи законо­мірності.

Психологія релігії також поставляє необхідний фактичний матеріал для філософії релігії — передусім, він стосується релі­гійного досвіду. Більше того, переважна більшість явиш, з яки­ми має справу філософія релігії, — це явища здебільшого психо­логічні. Тому теоретичні моделі осмислення цих явищ, розробле­ні психологією релігії з їх внутрішнього боку, мають обов'язково враховуватися філософією релігії, яка являє собою відстороне­не, зовнішньо-рефлексивне дослідження. У той же час, якщо

_____________Розділ 2. Релігієзнавство як галузь наукового знання

психологія релігії вивчає афективний, емоціональний вимір релігії, то філософію релігії цікавить переважним чином її інте­лектуальний вимір, який є органічним складником внутрішнь­ого духовного світу людини, де народжується таємниця віри.

Як і психологія та історія релігії, соціологія релігії надає філософії релігії потрібний їй фактичний матеріал, щоправда, дібраний з цікавого саме для неї боку — функціонування релігії у суспільстві. Проте без висновків філософії релігії, без осмис­лення вихідних для соціології релігії проблем остання просто не може існувати. До того ж, на відміну від філософів, для яких сут­тєво важливі питання про хибність чи істинність релігійних віру­вань, соціологія релігії підходить до них дещо з інших позицій — яким чином ці вірування об'єктивно вмотивовують людську діяльність.

У межах філософії релігії традиційно виділяють два напря­ми — апологетика (виправдання) релігії, захист її необхідності (Г. Лейбніц, В. Соловйов) і філософська критика релігії. Найві-домішим способом філософської апології релігії є вчення філо-софа-раціоналіста Нового часу Г. Лейбніця про «найкращий із світів». Найкращим він є у тому розумінні, що Бог як Найдоско­наліша Істота серед нескінченної кількості можливих світів об­рав для творення теж найдосконаліший — той, у якому найбіль­ше розмаїття поєднується із найбільшим порядком. До цієї ж досконалості прагне й людина. Проте через низький рівень са­мосвідомості вона не завжди може її реалізувати. Саме через це в світі існує зло — як плід людської незграбності, але аж ніяк не Божественного Провидіння.

Форми філософської критики можуть різнитися - пантеїзм (Б. Спіноза), деїзм (Дж. Лок, Ф. Вольтер), скептицизм (І. Кант), атеїзм (П. Гольбах, Б. Рассел).

У пантеїзмі Бог ототожнюється зі світом, природою. Його прибічники розглядають Бога не як надприродну особу, а як аб­солютний (безособовий) дух, злитий з природою у єдине ціле.

У деїзмі Бог постає безособистістною першопричиною світу, тобто вищим розумом, з діяльністю якого пов'язане творення світу. Але Бог після створення світу не втручається в процеси і явища, що в ньому відбуваються.

Атеїзм як найбільш послідовна критика релігії заперечує існування Бога, потойбічного світу, безсмертя людської душі та

Кислюк КВ., Кучер О.М. Релігієзнавство

інші основоположні принципи релігії. Він стверджує, шо релі­гія вигадана самими людьми як наслідок їхнього безсилля перед силами природи й віддзеркалення певної системи соціальних відносин. Світ же не створений ніким, й одвічно функціонує за своїми власними природними законами, підвладний пізнанню й перетворенню з боку людини, котра спирається лише на влас­ний розум. У західній інтелектуальній традиції прийнято поруч із атеїзмом, як занадто радикальною позицією, ставити агнос­тицизм — твердження про відсутність переконливих доказів, на підставі яких можна дійти висновку — існує Бог чи ні.

Скептики не відкидають релігію так відкрито, як прибічни­ки атеїзму, але піддають сумніву зміст релігійної свідомості. По­казовою щодо цього є позиція І. Канта, видатного представни­ка німецької класичної філософії. Він обстоював філософський розгляд релігії «у межах тільки розуму» (саме таку назву мала одна з його праць). Такий підхід, на його думку, покликаний не запе­речувати релігію, а знаходити раціональний зміст у релігійних віруваннях, аби у такий спосіб створити «розумну релігію». «Ро­зумна релігія», у свою чергу, має допомагати людям зрозуміти свої соціальні обов'язки як божественну волю, як безумовну ви­могу вести доброчесне життя.

Порівняно з часами свого розквіту у XIX — на початку XX ст., у наш час філософія релігії, ймовірно під впливом кризових явиш у самій філософії, звузила предметну сферу дослідження, зменшила розміри своїх наукових домагань. Там запанувала дум­ка, шо філософія релігії покликана лише встановлювати, на­скільки логічними виглядають ті чи інші релігійні вірування, як слід розуміти мову релігії — буквально чи метафорично, якою мірою релігійні вірування поєднуються з іншими світоглядни­ми системами.

СОЦІОЛОГІЯ РЕЛІГІЇ

У соціології релігіїрозглядаються суспільні закономірності виникнення, розвитку та існування релігії впродовж усієї історії людства, її складові компоненти та структура, місце, роль і функції релігії в суспільстві, вплив на інші елементи суспільної си­стеми, особливості зворотної дії конкретного суспільства наре-

_____________Розділ 2. Релігієзнавство як галузь наукового знання

лігію. Поява соціології релігії наприкінці XIX — на початку XX ст. відбулася під впливом двох факторів. По-перше, перші ж розвідки релігії в її історії наштовхнули вчених на думку, шо задовільне пояснення витоків релігії, специфіки її виявів у різні історичні епохи й у різних народів неможливе без урахування соціального середовища, невіддільним елементом якого вона є, і функцій, які вона у ньому виконує. По-друге, починаючи із позитивної філософії французького мислителя О. Конта, три­вав процес становлення соціології як окремої гуманітарної на­уки про суспільство. Такі визначні вчені, як Е. Дюркгейм, М. -Вебер, Г. Зіммель, Б. Малиновський виступають у своїх пра­цях одночасно і як «батьки» соціологічної науки, і як засновники соціології релігії.

І все ж таки найвидатнішим дослідником релігії з соціоло­гічних позицій є, безумовно, німецький соціолог й суспільствоз­навець Макс Вебер, автор трьох томів «Праці по соціології релігії», які вийшли друком у 20-х pp. XX ст. Поруч із ним можна також назвати Ернста Трьольча (1865—1923), котрий дослідив соціальні елементи християнства. Він зробив значний внесок у загальну соціологію релігії, проаналізувавши основні релігійно-соціологічні поняття. Можна також назвати й Йохіма Ваха (1898—1955), котрий у своїй невеличкій праці «Вступ до соціо­логії релігії» (1931) намагався окреслити теоретично-методо­логічні контури нової дисципліни.

Для соціології релігії важливий принцип опори на емпіричні дані, на те, що можна спостерігати й перевіряти, причому з по­зиції «методологічного атеїзму», тобто з'ясування поставлених перед нею проблем таким чином, ніби Бога не існує. Цією своєю позицією соціологія релігії відрізняється від так званої «релігій­ної соціології», досить поширеної у першій половині XX ст. «Ре­лігійна соціологія» на замовлення релігійних організацій дослі­джувала переважно релігійну поведінку віруючих людей, маючи на меті визначення напрямів підвищення ефективності діяль­ності церковних інституцій.

Соціологічне дослідження може провадитися на двох рівнях. На теоретичному рівні розкриваються загальні характеристики взаємодії релігії з суспільством, на емпіричному — конкретні стани релігійності (рівень релігійності у певному регіоні, типо­логія ставлення до релігії, думки про релігію різних груп насе-

Кислюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

лення тощо). Робиться це через систему специфічних категорій і понять, запозичених із термінологічного апарату філософії, соціології, інших релігієзнавчих дисциплін, або створених на цій основі самостійно.

Головна проблема, яка досі постає перед соціологією релігії, — це проблема визначення релігії, адже від її розв'язання багато в чому залежить розробка методологічних підстав і постановка дослідницьких завдань цієї наукової дисципліни. Труднощі по­лягають у необхідності віднайти загальну для всіх релігій сутність, і, спираючись на неї, відокремити релігійну дію від будь-якої іншої соціальної дії. Соціологи релігії йдуть двома шляхами. Перший шлях — субстанційний (змістовний) — означає визна­чення сутнісної ознаки, за якою релігійне явище можна буде відрізнити від явища нерелігійного, хоча, можливо, зовні схо­жого на релігійне. Другий шлях — функціональний — вважає більш доцільним визначати не що є релігія, а як вона працює, тобто досліджувати не сутність релігії, а її прояви.

Найчастіше сутність релігії вбачається у вірі «в надприрод­не», або у спілкуванні (переважно культовому) зі «священним», як чимось відмінним від звичайного, повсякденного. Цецспосіб визначення спрацьовує стосовно переважної більшості традиц­ійних форм релігії. З іншої — функціональної — точки зору, ре­лігія постає як сукупність символічних форм і дій, що співвідно­сять людину з кінцевими умовами її існування (життя і смерть), або як сукупність уявлень і дій, спрямованих на включення тих, хто до них причетний, у соціальну взаємодію. Оскільки під по­дібне визначення підпадають практично всі явища культури і майже всі люди, з такої точки зору релігія вважається синоні­мом культури, людства й суспільства.

Соціологія релігії не може обійти увагою й місце релігії у суспільстві, котре змінюється у процесі його розвитку. Це відби­вається в ряді понять: «сакралізація», «секуляризація», «релігій­ний плюралізм» та ін. Сакралізація (латин, sacer— священний) може бути охарактеризована як залучення до сфери релігійного санкціонування різних форм суспільної, групової і індивідуаль­ної свідомості, діяльності та поведінки людей, соціальних сто­сунків та інститутів. Подібний процес пов'язаний із зростанням впливу релігії на суспільну систему загалом і окремі її підсисте­ми, він був притаманний раннім стадіям розвитку релігії. Крім

____________Розділ 2. Релігієзнавство як галузь наукового знання

того, він визначає реальне місце релігії в багатьох країнах сучас­ного світу. Секулярізация (пізньолатин. secularis — мирський, світський) являє собою вивільнення суспільства від впливу релігії. Вона проявляє себе у: звуженні кола функцій, що вико­нуються нею; відчуженні церковної власності на користь дер­жави або інших установ; звільненні від релігійного санкціону­вання державно-правових стосунків; вилучення освіти з веден­ня Церкви; розвитку світського мистецтва, моралі тощо. Наочним прикладом секуляризації може служити історія євро­пейських країн починаючи з Нового часу. Релігійний плюралізм (лати, plurimus — множинний, численний) означає багатокон­фесійний характер релігійності народів, соціальних груп, гро­мадян однієї держави. Вважається однією з ознак сучасного де­мократичного суспільства.

ПСИХОЛОГІЯ РЕЛІГІЇ

Через те, що майже кожна філософська чи теологічна сис­тема намагалися психологічно осмислити феномен релігії, пси­хологія як релігієзнавча дисципліна виникла порівняно пізно — наприкінці XIX ст.

Предмет психології релігіїможна визначити як вивчення пси­хологічного підґрунтя й джерел релігійного феномена, психіки релі­гійних людей (їхніх настроїв, почуттів, переживань, мотивів і спо­нукань, релігійного досвіду), значення психологічного чинника в фун­кціонуванні релігії.

Подібне дослідження провадиться на двох рівнях: це, по-пер­ше, теоретичний аналіз релігійної психіки як індивіда, так і гру­пи; по-друге, емпіричне дослідження психології віруючих. Зро­зуміло, що у реальній практиці психолога релігії обидва рівні тісно пов'язані один із одним: теоретичний аналіз релігійної психіки провадиться на фактологічній основі, зібраній під час емпірич­них досліджень; у свою чергу, теоретичні схеми завжди мають бути перевірені через зіставлення їх із даними конкретних досліджень.

Оскільки психологія релігії являє собою соціально-психо­логічну науку, методи дослідження релігійної свідомості й по­ведінки віруючих людей, вона користується методами соціаль­ної психології, серед яких можна виділити такі:

Кислюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

• Спостереження. Особливо ефективний цей метод тоді, коли інформацію про релігійних людей отримують, вивчаючи їхню поведінку у звичних для них умовах: під час богослужіння, молитви тощо. З другого боку, можливості цього методу обме­жені тим, що він фіксує зовнішні прояви релігійності, залиша­ючи поза увагою найцікавіше — внутрішні переживання людей, перейнятих релігійною вірою.

• Дослідження документів. Багато дослідників релігійної психології грунтують свої міркування на щоденниках і автобіог­рафіях релігійних містиків, аскетів, відлюдників, «ясновидців». Цей метод надає рідкісну нагоду проникнути у внутрішній світ віруючої людини, хоча, з другого боку, без критичного ставлен­ня до подібного матеріалу, можна отримати й хибні результати. Для атеїстично налаштованого психолога релігії особливий інте­рес становлять свідчення людей, які з тих чи інших причин відійшли від релігії. Подібні свідчення багато чого можуть роз­повісти про умови й психологічні, світоглядні чинники виник­нення релігійної віри і, навпаки, відходу від неї.

• Опитування (у формі анкети чи інтерв'ю). Завдяки цьому методу здобуваються дані про реальну мотивацію поведінки опи­таних віруючих, їх соціально-психологічні й світоглядні орієн­тації.

Як бачимо, кожен із зазначених вище методів дозволяє за­довільно вирішувати конкретні дослідницькі завдання, які став­лять перед собою психологи релігії. Водночас тільки комплекс­не застосування згаданих методів може забезпечити достатній рівень узагальнення.

Для психології релігії типовими є два види ставлення до релігії як такої: або неупереджений підхід, або підхід теологіч­ний. З першої точки зору, слід принципово відмовитися від з'я­сування питання про істинність чи хибність релігійних уявлень, як такого, що виходить за межі компетенції психології як науки. Проте представники цього підходу більш схильні вважати все різноманіття психічних проявів релігійності наслідком переорі­єнтації звичайної люд<