|
ІУДАЇЗМ: ІСТОРІЯ, ВІРОВЧЕННЯ, КУЛЬТ
Зірка Давида та сувій Тори Іудаїзм— релігійна система єврейського народу, що виникла на межі II—І тисячоріч до н.е. у Палестині. Термін «іудаїзм» походить від назви найчисленнішого з 12 єврейських племен — «дванадцяти колін Ізраїлевих». Вихідці з цього племені заснували царську династію в давньому Ізраїльсько-Іудейському царстві. Чисельність іудеїв у світі на сьогодні становить приблизно 17 млн чоловік у 80 державах. 95% від цієї кількості живе у 9 країнах — у США (до 6 млн), Ізраїлю (до 5 млн), країнах СНД (зокрема, в Україні — кількасот тисяч), Німеччині, Канаді, Аргентині, Бразилії, Великобританії, Південній Африці, Франції. Принагідно відзначимо, шо питома вага іудеїв у кількісному відношенні до загальної чисельності населення Землі за XX ст. зменшилася на 2,5 рази. Це падіння пояснюється, по-перше, знищенням майже половини євреїв у роки Другої світової війни, по-друге, прискореною асиміляцією євреїв до релігії і культури країн проживання, по-третє, низьким рівнем народжуваності, взагалі властивим в останні десятиліття розвинутим націям. Іудаїзм - одна з найдавніших релігій на землі, що збереглась до нашого часу. В його історії можна виділити декілька періодів: «Дохрамовий період» — до початку II тисячоліття до н.е.У цей час кочові племена, що належали до семітської мовної сім'ї1 і сповідувати багатобожжя, через Єгипет поступово завоювали і заселили Ханаан (пізніше — Палестина). Це була порівняно невелика територія уздовж Середземноморського узбережжя (230 км у довжину. 80 км у ширину). Завдяки наявності водних ре- 1 Семітські паролі - група споріднених націй, шо включає арабів, євреїв, фінікійців, арамеїв, вавілонян і асирійиів. які з давніх часів заселяли величезну територію від Середземноморського узбережжя до підніжжя гір Ірану і Вірменії. — Авт. Розділ 4. Етнічні і регіональні релігії сурсів (річка Йордан, т. зв. Мертве море), вона була більш родючою, ніж інші пустельні і напівпустельні землі цього регіону. Тому, за переказами, Бог обіцяв її вірному Аврааму та його нащадкам (Бут. 12:1; 13:15; 15:18—21), а тому її називали «Земля Обітована». Тут здавна існувала розвинута землеробська й міська культура, створена спорідненими з семітами народами. Після розселення євреїв на території Палестини там виникла їхня власна держава — Ізраїльсько-іудейське царство. Ці процеси супроводжувалися ускладненням форм релігійної організації. Давні євреї поклонялися багатьом богам: серед них — головний бог Саваоф, бог війни в осілих ханаанян —Ягве, божества, запозичені в сусідніх цивілізацій (Вавилонія, Фінікія, Карфаген), — Ваал, Астарта, що вважалися божествами землі і родючості. Період «першого храму»тривав до кінця VII ст. до н.е. (621 р. до н.е.).Для поклоніння богу Ягве в Ієрусалимі ізраїльсько-іудейський цар Соломон (Шломо) збудував відомий в усьому давньому світі Ієрусалимський храм (945 р. до н.е.). У будівництві цієї споруди з каменю і ліванського кедра брало участь не менше 150 тис. чоловік під недремним оком 3300 царських чиновників (З Цар., 2 Пар.). Будинок власне храму мав досить скромні на ті часи розміри: 30 му довжину, 10 му ширину і 15 му висоту. Перед будинком храму знаходився притвор 10 м завширшки й 5 м завдовжки. На внутрішнє оздоблення та храмове начиння пішло кілька тонн золота. У «Святому Святих» храму під охороною двох п'ятиметрової висоти херувимів зберігався ковчег зі скрижалями Заповіту. У головному залі знаходилися десять величезних семи-свічників, жертовник і стіл для хлібних дарів. Жертовник перед Святим Святих по боках був прикрашений рогами (Вих. ЗО: 1 —6). Той, кому пощастило за них схопитися, міг розраховувати на притулок у храмі. Звичайно, цей жертовник служив для воскуріння фіміаму — складної суміші з кількох ароматичних речовин (Вих. 30:34—38). У внутрішньому храмовому дворі (100 х 50 м) розмішувалися головний жертовник п'ятиметрової висоти, де відбувалися основні жертвопринесення, і величезна мідна чаша для ритуального обмивання жертовних тварин. Навколо Бога Ягве і присвяченого йому храму зосереджувалося не тільки релігійно-культове життя, а й уся система соціальних і моральних норм поведінки в давньоєврейському суспільстві. Одночасно продовжувало існувати поклоніння й Киспюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство іншим богам. Тільки через досить тривалий час усі інші культи були заборонені, і культ бога Ягве залишився єдиною релігією Ізраїлю (близько 621 р. до н.е.). Період «вавилонського полону» охоплює VI ст. до н.е.На початку VI ст. до н.е. (587/586 р. до н.е.) країна була захоплена грізним сусідом — вавилонським царем Навуходоносором II. Храм був зруйнований, а більшість іудеїв захоплена в полон. Під час вавилонського полону іудаїзм став ідейною основою боротьби євреїв за відновлення власної державності, що набрала форми руху за повернення на землю предків. Період «другого храму» — з кінця VI ст. до н.е. (538 р.) до 70 р. н. є.Євреям дозволили повернутися на батьківщину і відбудувати храм (освячений у 515 р. до н.е.). Коли це їм удалося, вони перетворилися на замкнуту іудейську храмову громаду, що забороняла своїм членам спілкування з представниками будь-якого народу не з «коліна Авраамова» — до них не можна було навіть входити в дім, не кажучи вже про те, щоб брати шлюб. Сама ж Палестина, де також проживали близькі до євреїв групи населення, вважалася віддаленою провінцією спочатку Перської імперії, а потім і тих держав, що виникли після її завоювання Олександром Македонським. Тільки в середині II ст. до н.е. Земля Обіто-вана ненадовго відновила свою незалежність, однак уже в 63 р. до н.е. вона була завойована видатним римським полководцем Гне-ем Помпеєм і потрапила в залежність від Риму. Протягом усього цього періоду {єрусалимський храм постійно відновлювався і розширювався. Справжньої пишноти він досяг після реконструкції іудейським царем Іродом Великим на рубежі старої та нової ер. Два невдалих повстання проти римлян — 66—70 р. (Велике повстання в євреїв, у римлян— Іудейська війна), повстання 132— 136 р. Бар-Кохби («Сина Зорі») — призвели до того, що Ізраїль остаточно втратив свою незалежність, храм було дощенту спалено, загинуло не менш 1 млн євреїв (п'ята чи четверта частина від їхньої загальної кількості). Ці події одержали назву Великої Катастрофи і страшнішим за неї в історії єврейського народу був тільки Голокост (масове винищування євреїв) у роки Другої світової війни, коли загинуло 5,5—6 млн чоловік — 60% тодішнього єврейського населення Європи. П'ятий період — зі—II ст. н.е. до 1948 р. — період діаспори.У цей період євреї розселилися по всьому світі, зберігаючи почут- Розділ 4. Етнічні і регіональні релігі тя духовної єдності (діаспора), більшість населення Ізраїлю і Палестини складали неєвреї, а з усього єврейського народу на рідній землі постійно жила навряд чи чверть. Особливо багато євреїв оселилося в Іспанії, пізніше — у Німеччині і країнах Арабського халіфату. Макет Ієруса.шмськогохраму У період діаспори в Середні віки в Західній Європі виникла Каббала, що єврейською означає «прийняття», або «традиція». Головний каббалістичнийтвір — Зогар(Сяйво) — з'явився вXIIІ ст. Сутність цього й інших каббалістичних творів полягала в уявленні про Бога як про безконечну істоту, позбавлену будь-яких атрибутів. Наблизитися до пізнання Бога людина може через таємне значення імен, літер, що складають імена, та чисел, що відповідають цим літерам (у давньоєврейській писемності не було цифр для позначення чисел, числа позначалися літерами абетки). Тому каббалісти займалися комбінуванням чисел, магічних формул тошо. Віровчення й основи культу іудаїзму викладені у власному Священному Писанні.Самі євреї називають своє Священне Писання Танах (ТаНаХ, скорочення назв усіх його частин). Воно складається за єврейським каноном з 22 або 24 (за кількістю літер давньоєврейської абетки) і поділяється натри частини: Кислюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство I.Закон — «П'ятикнижжя Мойсея», або Тора (давньоєвр. Учення). Авторство цієї частини Старого Заповіту приписується пророку Мойсею, який вивів іудеїв з Єгипту в Землю Обіто-вану — Палестину. У ній розповідається про історію євреїв від створення світу і наводиться зведення догм, правил і ритуалів культу Ягве, в тому числі 10 заповідей, що пізніше стануть основою християнської моралі. 2. Пророки (Невіїм), містять у собі пророчі книги, що описують видіння пророків, яким періодично відкривав свою волю Ягве. 3. Писання (Кетувім), до яких увійшли як історичні, так і поетичні твори, призначені для публічного читання під час великих релігійних свят. Найбільш відомий серед них збірник релігійних піснеспівів — Псалтир. Читання Танаха — основа сучасного богослужіння у молитовних будинках-синагогах. Кілька разів на тиждень читаються уривки з Тори. По суботах читають додатково й уривки з пророчих книг. Писання фігурують у громадських читаннях кількох святкових днів року, що безпосередньо стосуються їхнього змісту. Згодом Танах з деякими змінами і уточненнями був визнаний християнством Старим Заповітом — першою частиною Священного Писання — Біблії (грецьк. книги, назва походить від міста Бібліон у Сирії, відомого виробництвом пергаменту, матеріалу для писання). Перші записи Старого Заповіту були зроблені не раніше VII—VI ст. до н.е., нова редакція належить приблизно до середини Vct. (близько 444 р. до н.е.). УІII ст. до н.е. було здійснено переклад Старого Заповіту грецькою мовою, який християнство взяло за основу. Канонічний, офіційний для євреїв варіант Та-наху, — так звана масоретська Біблія (давньоєвр. масора — традиція) — був схвалений Радою вищого єврейського духівництва (Синедріоном) у 70-х pp. І ст. н.е., а остаточно був уніфікований в VII—ІХст. в єврейській діаспорі. Найдавніші відомі науці уривки тексту Біблії належать до початку II ст. до н.е. Між III і Vct. н.е. було створено Талмуд (давньоєвр. вивчення) — заснований на біблійному віровченні багатотомний релігійно-філософський, моральний, побутовий, законодавчий і судовий кодекс. Біблія й Талмуд співвідносяться як Священне Писання і Священне Передання. Структурно Талмуд виглядає для нас досить незвично. На кожній сторінці спочатку цитується при- Розділ 4. Етнічні і регіональні релігії пис Мішни, витлумачення давніми мудрецями змісту Священного Писання, потім передається подальша дискусія з приводу того чи іншого питання — Гемара («завершення», «закінчення»). Мішна й Гемара, разом узяті, розпадаються у свою чергу на Гала-ху (зведення законів і ритуальних правил) і Агаду (легенди, притчі, юридичні казуси тощо). У VI—X ст. ст. до Талмуду були додані ще різні коментарі — Мідраші. Незважаючи на заплутаний зміст і великі розміри (одна тільки Мішна нараховує 63 трактати, 524 розділи, 4 тис. суджень 150 найшанованіших рабинів), Талмуд старанно вивчають в духовних навчальних закладах, адже він є основою основ повсякденного життя релігійного єврея. Перейдемо до розгляду віровченняіудаїзму. Відповідно до біблійної оповіді Бог Ягве, побачивши страждання євреїв в «єгипетському полоні», допоміг пророку Мойсею зібрати їх та вивести в Землю Обітовану. Бог запропонував народам Ізраїлю укласти союз — Заповіт (Вих. 19:5—6). Цей Заповіт містить два положення, що є центральними в релігійно-культовій системі іудаїзму: 1. Бог Ягве — не просто один з богів, а єдиний Бог, творець і володар усього, шо відбувається в природі, суспільстві і долі кожної людини. Така релігія одного Бога — монотеїзм — остання, виша стадія в розвитку релігійних уявлень, починаючи з найдавніших тотемістичних, фетишистських і магічних культів. Євреї стали першим на Землі народом, що досяг цієї стадії (доти відома тільки невдала релігійна реформа єгипетського фараона Ехнатона в середині II тис. до н.е.). 2. Єврейський народ є богообраним народом — месією. Він перебуватиме під особливим заступництвом Бога доти, доки буде поклонятися йому і святодотримуватисьданих Богом законів. Мета Бога — установлення на землі царства спокою, справедливості і загального благоденства, що утвердиться на Землі з приходом Спасителя - Сина Божого. Саме тоді весь світ визнає владу Бога Ягве і І Єрусалим стане його духовним центром (Іс. 60:14—16). Основний зміст законів, дотримання яких вимагає Заповіт, складає Декалог, або в перекладі з грецької 10 заповідей. Біблія говорить, шо ці заповіді Бог відкрив євреям вустами Мойсея на горі Сінай близько 1250 р. до н.е. і заніс їх у дві кам'яні скрижалі (Вих. 20:2—17; Повт. 5:6—21). Ось ці заповіді: 1) вшановувати єдиного Бога; 2) не створювати собі кумира — об'єкт марного поклоніння; 3) не згадувати імені Бога без необхідності; 4) ша- Кислюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство нувати день суботній; 5) поважати батьків; 6) не убивати; 7) не чинити перелюбу; 8) не красти; 9) не лжесвідчити; 10) не бажати нічого від ближнього свого (див. текст 4.2). Якшо перша заповідь установлювала монотеїзм, то друга, напевно, була спрямована на те, щоб викорінити залишки політеїстичних вірувань, поширених ще з дохрамових часів. Через те, що третя заповідь забороняла вимовляти ім'я Бога вголос, євреї називали Бога Лдонай (Мій Господь). При складанні канонічного списку Танахудо приголосних в імені Бога Ягве (у давніх євреїв не було літер для позначення голосних) додали голосні від «Адонай», у результаті чого вийшов Ієгова. Четверта заповідь вимагала встановлення регулярного культу на честь єдиного Бога й засвідчувала таку особливість етнічних і регіональних релігій, як спеціалізація культової діяльності, її виділення в самостійну сферу людського життя. Шанування батьків, якого вимагала від віруючих п'ята заповідь, пояснюється патріархальним устроєм життя давніх євреїв, коли батько був главою великої родини з кількох поколінь і мав над усіма її членами безмежну владу, аж до права карати смертю. Такий устрій зберігався не тільки в євреїв, але також у багатьох сучасних їм народів, наприклад, римлян, аж до рубежу старої і нової ер. Шоста і восьма заповіді мають характер фундаментальних норм загальнолюдської моралі. А от сьому заповідь, що забороняє подружню зраду, деякі дослідники також пояснюють необхідністю боротьби з пережитками політеїстичного минулого єврейського народу. Явище храмової проституції було дуже поширеним засобом вшановування східних божеств родючості і зберігалось у всій своїй привабливості для простих віруючих у сусідніх державах, особливо Вавилонії і Карфагені. Дев'яту заповідь можна пояснити особливостями світосприйняття тодішньоїлюдини, яка ще не відмовилася від первісного магічного уявлення про світ з наївною вірою в реальність не тільки безпосередніх людських дій, але також і слів. Крім того, не останню роль тут, можливо, відіграли й особливості тодішнього судочинства. Воно будуваіося не стільки на кропіткому розслідуванні всіх обставин справи, збиранні незаперечних речових доказів і результатах різноманітних експертиз, скільки на допиті свідків і клятвеному підтвердженні своїх свідчень позивачами і відповідачами. Десята заповідь, що закликала не заздрити різниці в майновому і соціальному стані, була Розділ 4. Етнічні і регіональні релігії покликана до життя необхідністю освятити перехід єврейського народу від первісного племінного устрою з рівністю всіх його членів як кревних родичів до класового суспільства і держави. Неминучими супутниками подібного процесу й були саме розподіл на соціальні групи, шо перебували на різних шаблях соціальних сходів, і глибоке майнове розшарування. Крім цих основних Божих заповідей, все життя віруючого єврея підпорядковувалося численним заборонам і релігійно-обрядовим розпорядженням, яких у цілому нараховувалося 613 — 248 розпоряджень та 365 заборон, хоча донині свою чинність зберігають, можливо, не більш 300. Перша заповідь — «вшановувати єдиного Бога», остання — хоча б раз у житті переписати сувій Тори. Особливе значення мали правила вживання «правильної», «кошерної» їжі. Основні з них такі: • їсти можна тільки певні види м'яса — жуйних тварин з роздвоєними копитами та рибу — з лускою і плавцями (Лев. 11; Повтор. 14), тому євреї не вживають свинини і багатьох «дарів моря». • М'ясні та молочні продукти не можна вживати разом [заповідь: «Не будеш варити ягняти в молоці його матері» (Вих. 23:19; 34:26; Повтор. 14:21)]. Цю харчову заборону можна пов'язати з найдавнішими магічними віруваннями про зв'язок частини і цілого— молоко, навіть відділене від тварини, не втрачає з ним зв'язку, тому шкода, заподіяна молоку, передається й тварині. • Можна їсти м'ясо, шо продається тільки м'ясниками, навченим спеціальним «гуманним» прийомам різання тварин, і знекровлене вимочуванням і солінням, тому що «душа тіла в крові вона» і належить винятково Богові (Лев. 17:11, 14). Єврейські законовчителі постійно наголошують, що акцент на буквальному, зовнішньому дотриманні заповідей переслідує внутрішню етичну мету — духовне самовдосконалення людини. Наприклад, вважають, що заборона на змішання м'ясних і молочних продуктів має виховувати в людині огиду до кровозмішання. При цьому через етнічну замкнутість єврейського народу всі морально-правові установки іудаїзму стосувалися винятково людей єврейської національності, всі інші народи мали б дивитися на них як на приклади для наслідування. Вимога дотримання всіх заповідей знімається лише тоді, коли йдеться про людське життя: водій, що відмовився везти важкохвору людину в лікарню в суботу, робить великий гріх. Киспюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство Серед релігійних обрядівнайбільше значення іудаїзм надає тим, що зримо уособлюють собою Заповіт: обрізання й повноліття. Обрізання — відрізування крайньої плоті в хлопчиків особливим інструментом спеціальним фахівцем (могелом). Обрізання є символом священного союзу (Бут. 17:10; Лев. 12:3). Недивно, що, за свідченням Біблії, були випадки, коли євреї воліли краще вмерти, але не відмовитися від проведення цього обряду (1 Мак. 1:60— 61). При обрізанні хлопчик одержує давньоєврейське ім'я, що знадобиться йому втрьох випадках: при повнолітті, при заручинах й для напису на надмогильному камені. Дівчинка ж одержує нове ім'я при першому читанні сувою Тори в синагозі. Сучасні дослідники зводять обрізання до первісної ініціації, що виконує одночасно психологічну й соціальну функцію: хлопчик стає чоловіком (звідси й обрізання крайньої плоті як «жіночого рудимента») і водночас повноправним членом первісного колективу, одержує новий психосексуальний і соціальний статус. Сучасна медицина також оцінює цю операцію (циркумци-зію) позитивно, тому в багатьох розвинутих країнах її проводять у значного числа дітей. Вступ у повноліття хлопчиків і дівчаток (бар-міцва і бат-міцва). У віці 13 років хлопчик стає бар-міцва («син заповіді»): у першу суботу після дня народження його викликають у синагозі вперше під час служби читати Тору. Після служби за традицією проводиться вечірка в родині для друзів. З цього моменту хлопчик несе повну відповідальність за всі свої вчинки. Крім того, він вважається одним з тих 10 дорослих, котрі потрібні для кворуму в загальній молитві. Єврейська дівчина стає відповідальною за свої вчинки в 12 років. Обряд її релігійного повноліття стали проводити вже в XX ст. Цикл єврейських святпов'язаний з особливим місячним календарем (складається з 354 днів, 12 місяців по 29 або 30 днів, кожний з місяців знаменує повний цикл місячних фаз). Щоб свята не змішувалися щодо сонячного року, у єврейському календарі існує 19-річний цикл, протягом якого 7 разів до року додається додатковий місяць. Доба в такому календарі починається і закінчується після заходу сонця, тобто в середньому з 18 години попереднього дня до 18 години дня наступного. Відлік часу в єврейському календарі дотепер ведеться від тієї події, з якої починалася Тора, — Створення світу (на думку єврейських знавців, воно мало місце в 3760 році до н.е.). Розділ 4. Етнічні і регіональні релігії Йпіи-Кппур Свята іудаїзму Передусім за все, зовсім окреме місце у святковому циклі євреїв посідає «шабат»— субота, шо є не тільки звичайним вихідним днем, а й щотижневим святом. Шабат починається з трапези ввечері з п'ятниці на суботу. Треба, шоб на столі знаходилися два хліби, переплетені особливим чином, — згадка про подвійну порцію манни, що випала євреям під час блукань у пустелі в день перед суботою, звільняючи їх тим самим від необхідності шо-небудь робити в цей день (Вих. 16:4—36), а також кубок для вина. Після трапези слід подякувати Всевишнього особливою молитвою. З ранку в суботу благочестивий єврей прямує в синагогу на святкове богослужіння, що складається з читання Тори та пророчих книг, святкових молитов, лекції духовного провідника - раби-на та його звернення до віруючих. Протягом дня проводяться три трапези. Проміжки часу між трапезами присвячуються заняттям, що звеличують людську душу. Рекомендується вивчення Тори, Киспюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство можна читати, обговорювати прочитане, спілкуватися з друзями і рідними, виходити на прогулянки, грати в шахи і шашки, карти, більярд, з м'ячем. Усі євреї вітають один одного словами: «Шабат шолом!» Будь-яка інша робота категорично заборонена, у тому числі користування побутовими приладами і телевізором. Релігійний зміст суботи: відректися від буденності, повсякденних справ і цілий день провести наодинці зі своєю душею і Господом. Більшість інших єврейських свят пов'язані зі знаменними подіями єврейської історії. Природно, що й святковий ритуал зазначених свят має багато спільних рис. У часи Храму на кожне зі свят євреї здійснювали паломництво до Ієрусалима з обов'язковим принесенням Ягве жертв —частини від приплоду худоби і нового врожаю зернових. У період діаспори святковий ритуал змінився, центр його ваги був перенесений на сімейні церемонії та колективні молитовні зібрання. Назва найурочистішого з єврейських свят Песхе (песах) — пасха походить від давиьоєвр. «минати». У Біблії розповідається, шо Господь, шоб переконати єгипетського фараона відпустити євреїв у Землю Обітовану, обрушив на підвладну йому державу «десять кар єгипетських», найжорстокіша з яких полягала в знищенні єгипетських дітей. Єврейські родини це нещастя обійшло (Вих. 12:12—14). Пасха відзначається в перший новий місяць після дня весняного рівнодення (у 14-й день першого місяця за єврейським календарем). Наступні 7 діб належить вживати в їжу винятково мацу — прісні коржі, спечені без дріжджів і солі. Пояснюється це так: євреї напередодні Виходу з Єгипту не мали часу для звичайного готування тіста, тому, змішавши борошно з водою, за якихось чверть години спекли собі хліб (Вих. 12:39). Надалі маца символізувала нестатки єврейського народу під час 40-літніх блукань на шляху до «історичної Батьківщини», а заборона вживання в їжу звичайного хліба під погрозою суворих покарань була чітко записана в другій книзі Тори (Вих. 12:15). Завдяки цьому звичаю свято Пасхи має ще назву Свята Опрісноків. Хоча свято Пасхи триває тиждень, але найяскравіша його подія — Седер, трапеза, що проводиться за особливим ритуалом та супроводжується релігійними піснеспівами. — починається в ніч з п'ятниці на суботу. Колись у цей день приносилося в жертву ягня, м'ясо якого треба було з'їсти без затишку з мацою і гіркою Розділ 4. Етнічні і регіональні релігії травою. Саме кров'ю ягняти були позначені будинки іудеїв під час десятої «кари єгипетської», шоб Господь у праведному гніві не зачепив «своїх» (Вих. 12:7). До речі, відома Таємна Вечеря Ісуса Христа була не чим іншим, як святковою пасхальною трапезою. Суккот— Свято Кущів, у цей день у Палестині починалися жнива, тому Суккот називають ше святом врожаю. Сама ж назва свята походить віддавньоєвр. «сукка» — курінь, житлоєвреїв під час Виходу (можливо, і хліборобів під час жнив). У цей день — це найпомітніша риса свята — Господь заповів будувати курінь (Лев. 23:42), у якому родина повинна провести 7 днів. Такі курені з трьома стінами і дахом, через який можна побачити небо, дуже часто можна спостерігати і в сучасному Ізраїлі. Шавуотвідзначає день, коли Мойсееві була дарована Тора. На Шавуот немає особливих ритуалів, дотримуються тільки освячені традицією звичаї. Один з таких звичаїв — прикраса синагоги квітами і рослинами, шо символізують цвітіння нагорі Синай під час дарування заповідей. Вікна будинків прикрашають паперовими аплікаціями теж з рослинними мотивами. Ще один звичай — на свято дарування Тори їдять молочну і борошняну їжу, тому шо «Тора солодка і приємна як молоко та мед», або на згадку про землю, де «тече молоко і мед» (Вих. 3:17). Ханука(давньоєвр. освячення) відзначається в грудні за сонячним календарем в ознаменування повторного освячення (єрусалимського храму після його осквернення ворогами іудейської віри. Це привело до повстання, шо закінчилось короткочасним відновленням незалежності Ізраїльського царства під владою місцевої династії Маккавеїву 164 р. до н.е. Успіх повстання був ознаменований руйнуванням старого жертовника і будівництвом нового. У храмі був також установлений новий великий семи-свічник — менора. Тоді ж вирішили відзначати цю подію й увічнити її для нащадків (2 Мак. 10:8). Далі сталося v ,,,„ ._ Ханукія диво: протягом восьми діб не вгасав вог- ник у світильнику, хоча оливи мало вистачити лише на одну добу. Киспюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство Відтоді вісім вогнів стали символом свята, і Талмуд вимагає, щоб у кожний з восьми днів Хануки запалювали по одному світильнику. Фактично на свято використовують дев'ять світильників або свічок. Цю «свічку запалювання» ставлять у центр святкової менори, шо отримала назву «ханукія». Вогонь ханукії повинні бачити перехожі з вулиці. Пурим(давньоєвр. жереб) — свято на честь порятунку євреїв від масового винищення в той час, коли вони були позбавлені власної держави і перебували під владою перського царя завдяки зусиллям улюбленої його дружини єврейки Естер. ■ Свято Пурим відзначається за 1 місяць і 1 день до єврейської Пасхи. У цей день жінки й чоловіки збираються в синагозі послухати читання книги Естер, де йдеться якраз про ці події. Ті, хто зібрався в синагозі, надягають маски й карнавальні костюми, оскільки це дні «гостини та радості» (Ест. 9:22). Вони приносятьіз собою тріскачки, якими створюють шум щоразу, коли чують при читанні книги Естер ім'я свого ворога. Після служби в синагозі буває трапеза, учасники якої, дотримуючись традиції, напиваються до несамовитого стану. Крім того, ритуал Пурима містить у собі заповідь «посилання дарунків один одному та дарунків убогим» (Ест. 9:22). На відміну від біблійних «великих» і «малих» свят, єврейський Новий рік — Рош-Гашана, і свято «Судного дня» — Йом-Кипур, більше спрямовані на особистість людини. їхня мета — етично-релігійне переосмислення життя. Цих два свята пов'язані з віруваннями в те, що Господь має три книги — одну для грішників, другу — для праведників, а третю — для більшості людей. Недарма за кілька днів до початку нового громадянського року (Рош-Гашана),що припадає на вересень-жовтень за сонячним календарем, євреї вітають один одного словами: «Нехай Вас запишуть у хороший рік!» Щоб це побажання збулося, необхідно велику частину новорічного дня провести вси-нагозі в молитві. Цього дня євреї моляться про мир. злагоду між людьми й особистим благополуччям. Вони говорять: «Нехай буде добрим і солодким цей рік!» — і вмочають при цьому яблуко і шматочок хліба в мед. Існуютьгакож звичаї йти до річки і немовби струшувати з себе у воду свої минулорічні гріхи, а також сурмити в синагозі в шофар —- особливу трубу з баранячого рогу, наче говорячи: «Прокиньтеся ті, хто спить, прокиньтеся від сну». У шофар сурмлять у синагозі по і 0 разів у кожний із двох святкових днів. Розділ 4. Етнічні і регіональні релігії Йом-Кипур— Судний день, або День Очищення, в який через 10 діб після початку єврейського нового року за місячним календарем Бог визначає долю кожної людини на наступний рік. За годину до настання свята починається піст, що триває 25 годин. Під час посту Судного дня забороняється пити будь-яку рідину, купатися й навіть носити шкіряне взуття. Цей пост має одночасно демонструвати каяття людини, спонукати до дисципліни і самоконтролю, нагадувати про співчуття, наочно показуючи, як це — обходитися без їжі навіть один день. Молитви під час цього свята — найтриваліші в році. Під час молитви люди повинні згадати свої гріхи за минулий рік і на знак звільнення від них ляснути в долоні. На відміну від основних положень віровчення іудаїзму, обрядово-культовий бік та організаційна структурацієї релігії, протягом більш як 3-х тисячоріч її існування, зазнали значних змін. У біблійний період виключне право на здійснення богослужбової діяльності належало особливим жерцям. До них зараховували нащадків Аарона, брата Мойсея, а прислужувати їм повинні були левіти — євреї з роду Левія. До періоду діаспори все релігійне життя зосереджувалося в [єрусалимському храмі, а основним обрядом було жертвопринесення.Жертвопринесенням були присвячені приблизно 150 ста-розаповітних заповідей. Як правило, у жертву приносилася частина першого врожаю зернових, винограду й маслин (з них робили оливу для храмових світильників, використовували для змішування з м'ясними і хлібними приношеннями), ароматичні речовини, а головне-тварини. Можливо, принесення в жертву тварин було введено для того, щоб відучити людей від жахливого звичаю людських жертвопринесень. Криваві жертвопринесення здійснювалися у внутрішньому дворі на великому вівтарі перед храмом двічі надень: на сході й заході сонця. Як правило, жертвопринесення залежало від майнового стану жертводавця: бідні люди задовольнялися парою птахів, більш заможні приносили великих кошерних тварин (корову, вівцю, козу) без зовнішніх дефектів (Богові пропонувалося тільки найкраще). Перед тим, як принести в жертву тварину, її мили у величезному мідному чані поруч з вівтарем. Акт жертвопринесення здійснювали лише храмові служителі, самі дарувальники лишалися простими свідками цього обряду. Кислюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство Криваві жертвопринесення були кількох видів: 1. Жертва всепалення — в жертву приносилася тварина цілком, за винятком шкіри, що діставалася священикові. Той, хто приносив жертву, клав руки на тварину, показуючи, що приносить її за свої власні гріхи. Жертовник кропився кров'ю — ще один знак того, що життя жертовної тварини віддається Богові (Лев. 1). 2. Мирна жертва. На жертовнику спалювався лише тук (жир) жертви, що євреї вважали кращою частиною тварини. М'ясо йшло на стіл родини, що жертвує, тому принесення сприймалося як трапеза з Богом (Лев. 3). 3.Жертва за гріх. Приносилася, коли людина робила гріх проти ближнього або Бога. Гріх «оскверняв» святилище храму, тому на знак очищення священик кропив кров'ю жертви перед завісою святилища. Частина жертви передавалася священикові. Коли жертводавець бачив, що священик їсть м'ясо без усякої шкоди для себе, він переконувався, що Бог прийняв його покаяння (Лев. 4; 5). А на свято Йом-Кипур у жертву приносили двох козлів. За жеребом одного з них убивати відповідно до загального ритуалу жертви за гріх, а другого відпускали в пустелю, що&він відніс із собою гріх (Лев. 16:6—10). Від цього звичаю походить відомий вислів «козел відпущення». П ізніше (у період діаспори) функції храму перебрала на себе синагога, а функції храмових жерців— рабини (давньоєвр. учителі). Відтоді більшість єврейського населення, що компактно проживає на певній території, об'єднується в синагогальну громадську організацію. Синагога — це молитовний будинок, свого роду громадський та релігійний центр самостійної єврейської громади, де рабини й інші знавці Тори тлумачать людям священні тексти, моляться (але не приносять жертви) Ягве і владою свого авторитету допомагають розв'язати життєві проблеми людей. Перші синагоги з'явилися ще в часи вавилонського полону іудеїв для часткової заміни зруйнованого храму, а після його відновлення виконували допоміжні функції, служачи не стільки будинком молитви, скільки будинком народних зборів та школою. Рабин — людина, яка очолює автономну єврейську релігійну громаду. Однак його основне призначення — не виконувати богослужбові функції, як у християнського священика, Розділ 4. Етнічні і регіональні релігії але розв язувати всі питання в житті громади, виходячи з релігійних постанов, які він зобов'язаний знати напам"ять. Іудейське богослужінняскладається з індивідуальної та спільної молитви, читання Тори, виконання особливих релігійних піснеспівів. Зазвичай благочестивий дорослий єврей молиться тричі на день: вранці, опівдні та ввечері, як індивідуально, так і колективно — у синагозі. Регулярна молитва обов'язкова для чоловіків (з 13 років), жінки і діти моляться тоді, коли мають на цей вільний час. Традиція приписує звичай триразової молитви біблійним персонажам — Аврааму, Ісаку, Якову. Проте для сучасних дослідників цієї релігії очевидно, що ранкова і денна молитва певною мірою вщіграє роль символічного замінника храмових жертвопринесень. Іудей під час ранкової молитви: 1 — кипа; 2 — таї um (молитовне покривало з китицями); З — тфилини на чолі та на лівій руці; 4 — цицит (китиці) КислюкК.В., Кучер P.M. Релігієзнавство План синагоги: 1 — нер тамід («вічне сяйво», яке символізує присутність Бога); 2 — таблички з першими словами кожної з десяти заповідей; З — місце зберігання Ковчега з сувоєм Тори; 4 — кафедра; 5 — місце кантора (читця); 6— біма (узвишшя, з якого читається Тора); 7— вхід; 8 — місця для віруючих; 9 — місце рабина. Під час молитви голова покривається капелюхом або особливого крою молитовною шапочкою — кипою, або ярмулкою, що символізує присутність Того, хто вище тебе. Крім кипи, ортодоксальні євреї використовують талит — молитовне покривало чотирикутної форми з білої вовни, бавовни або льону з горизонтальними смугами синього або чорного кольору з обов'язковими китицями по краях. Цього вимагає Біблія, щоб віруючі не забули про необхідність виконання Заповідей Божих (Чис. 15:37—40). Ще одним поширеним молитовним засобом є філак-теріі\ або тфилини. Вони являють собою коробочки з ремінцями чорного кольору, виготовлені зі шкіри кошерних тварин. У них містяться написані на пергаменті спеціально навченим писарем кілька уривків з Тори. Безпосередньо перед молитвою один із тфилинів надягають на ліву руку ближче до серця, другий тфилин розташовують посередині чола. Розділ 4. Етнічні і регіональні релігії Основна молитва — «Шма» — фактично складається з трьох біблійних уривків. Вона починається словами: «Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог наш Господь один! І люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю!» (Повтор. 6:4—5). Моляться євреї стоячи і пошепки, щоб не заважати присутнім. Молитися можна, в принципі, будь-якою мовою, зрозумілою віруючому, однак під час колективного богослужіння обов'язковим є використання давньоєврейської. В основу синагогального богослужіння покладено ритуал читання Тори, для чого її розділяють на 54 уривка, що містять від ЗО до 150 віршів. Тору читають у синагозі кіль |
|
|