СЛОВ'ЯНСЬКИЙ ЯЗИЧНИЦЬКИЙ ПАНТЕОН І РИТУАЛ. ІСТОРИЧНА ДОЛЯ ЯЗИЧНИЦТВА

Язичницькі ідоли

Слово «Бог» у всіх слов'янських мовах має загальний індоє­вропейський корінь: «Богават», «Бог-вана» — вічна істота. По­ява пантеону богів у слов'янському язичництві стала наслідком його тривалої еволюції.

У наизагальнішому вигляді еволюцію слов'янського панте­ону дослідники уявляють так: спочатку в предків слов'ян були поширені давні анімістичні культи, потім (у трипільський пері­од) настала черга аграрних культів, пов"язаних з богинею Маті-р'ю-Землею; з 11 тисячоліття до н.е. почали формуватися культи чоловічих божеств, шо уособлювали собою Всесвіт. Пантеон богів, який безпосередньо передував хрешенню Русі, сформу-

Кислюк К,В., Кучер P.M. Релігієзнавство

вався, ймовірно, після VI ст. н.е. Він органічно увібрав у себе як поклоніння духам, яким знайшлося місце на його нижчих сту­пенях, так і поклоніння богині-землі, богам Всесвіту, що зайня­ли в ньому не досить високе, однак підлегле становище. Очоли­ли цей пантеон боги, яким поклонялася князівсько-дружинна верхівка тодішнього давньослов'янського суспільства.

Про язичницький давньослов'янський пантеон, що за рівнем «зрілості» відповідав розвинутому політеїзму національ­но-державної стадії еволюції релігії, ми знаємо з датованого 980 роком повідомлення «Повісті минулих літ», позв'язаного з діяльністю князя Володимира І Святославича (980—1015):

«І став княжити Володимир у Києві один. І поставив він ку­мири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев,'яного, а голова його [була] срібна, а вус — золотий, — і Хорса; і Дажбога, іСтрибога, і Сімаргла, і Мокош. І приносили їм люди ^жертви], називаючи їх богами, і приводили синів своїх і жертвували [їх цим] бісам, і оскверняли землю требами своїми. І осквернялася жертвами їхніми земля Руськая і пагорб той».

Головний бог давньослов'янського пантеону Перун— по­дібний до античного Зевса, бог грози і блискавки-^ чиїм атрибу­том був дуб. Поклоніння Перуну (або божеству, яке виконувало в пантеоні подібні функції) сягає ще індоєвропейських часів. Ре­тельні лінгвістичні спостереження дають вагомі підстави вважа­ти, що в індоєвропейських космогонічних міфах про утворення світу внаслідок запеклої боротьби бога-громовика зі змієм, який викрадав худобу, світло і воду, виконавцем головної ролі був про­тотип саме Перуна. Однак на чолі давньослов'янського пантеону він став не стільки через свою надзвичайну могутність, що пере­важала силу інших богів. Тут вирішальне значення мали, очевид­но, суто політичні міркування. Авторитет Перуна, шо зайняв пер­ше місце в пантеоні язичницьких богів, служив ідеологічним об­грунтуванням військово-політичної влади князя і його військової дружини. Тому центрами культу Перуна були Київ і Новгород.

Стрибог, Дажбог і Хоре були дуже часто згадуваними небес­ними богами, відомими нашим предкам досить-таки тривалий час — з передскіфського періоду (І тисячоліття до н. є). Вони виступали гарантами мирної хліборобської праці.

Стрибог(вірогідно, від давньослов'янського «стерти» — по­ширювати) — бог-отець. Бог — творець Всесвіту, повелитель не-

Розділ 9. Історія і сучасний стан релігії в Україні

бесних стихій (недарма в «Слові о полку Ігоревім» вітри названі «стрибожими онуками»), батько Перуна. Аналог давньогрець­кого Урана.

Про поширення культу Стрибога красномовно свідчать гео­графічні назви: ріка Стрибозька на Київщині, село Стрибож на Житомирщині. У той же час немає ніяких достовірних відомос­тей про те. що наприкінці X ст. у пантеоні князя Володимира Стрибог виконував які-небудь важливі функції, крім представ­ницьких.

Можливе протиставлення Стрибога як бога темного і бурем­ного неба і Сварога(санскр. сонце) як персоніфікації ясного, спокійного неба, батька Дажбога. Однак в останні століття сло­в'янського язичництва і період двовір'я, два світлих божества злилися для своїх шанувальників воєдино, хоча досить ймовір­но, що свого часу і Сварог, і Дажбог були окремими божества­ми, уособленнями конкретних світлих сил природи.

Дажбог— бог сонячного світла і достатку, тобто тих благ, яке сонячне сяйво несе з собою людям. В одному з давньорусь­ких літописів міститься розповідь про те, як за часів Сварога люди навчилися кувати зброю і оволоділи ковальським мистец­твом, а у «Слові о полку Ігоревім» русичі прямо названі «дажбо-жими онуками». В українських народних колядках Дажбог-Сва-рог виступає заступником весілля і шлюбу, особисто зустрічаю­чи князя-жениха на світанку під час сходу сонця. Зрозуміло, шо на честь цього бога називали багато городищ, наприклад, сучас­не селище Савара на р. Рось.

Хоре— бог самого сонячного світила, котре щоденно вико­нує свій шлях на небосхилі на конях і лебедях, схожий за при­значенням на грецького Геліоса. Очевидно також, що відбува­лося зближення й об'єднання в очах віруючих язичників функцій Хорса і Дажбога, подібно до того, яку Єгипті були об'єднані Гор і Ра, в Греції — Геліос і Аполлон.

Сімаргл,або Сімургл(Переплут) — божество іранського по­ходження, бог насіння і посівів, адже саме Сімарглові зороастрій-ський Ахурамазда доручив охороняти небесне дерево з насінням всіх корисних рослин (у християнстві, очевидно, для ефектив­нішого виконання своїх охоронних функцій, він перетворився на диявольського змія). Виглядав Сімаргл як крилатий пес, та­ким його і зображували на стінах Борисоглібського собору у Чер-

Кислюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

нігові і різноманітних предметах домашнього ужитку та ювелір­них прикрасах. Сімаргл через своє «іноземне» походження до­сить швидко (у XII—XIIIст.) зник не тільки з пантеону, а й з народної свідомості.

Ім'я єдиного жіночого божества в язичницькому пантеоні давніх слов'ян Макош-Мокошпоходило від слова «кіш» або «киш», яким називався плетений кошикдля зерна. Мокош відо­ма як головне божество трипільців як богиня родючості, богиня землі, шо дарує життя злакам і рослинам, богиня врожаю. Про­відне значення землеробства в господарстві давніх слов'ян по­яснює, чому протягом кількох тисячоліть Мокош зберігала по­чесне місце в пантеоні давньослов'янських богів. Супутницями і помічницями Мокошібули Лада\Леля. На жаль, призначення і функції цих божеств з'ясовані ще недостатньо.

Зрозуміло, шо в пантеон князя Володимира потрапили не всі шановані слов'янами-язичниками боги, а тільки ті,*які хоч якоюсь мірою підпадали під ціннісні уподобання правлячої вер­хівки: сила, міць, потужність, відвага, перемога або смерть в жорстокій битві. За його межами опинилися багато давніх впли­вових божеств, які заслуговують детальної згадки.

Велес (Волос)(індоєвропейське походження^від кореня «вел», «вол») — традиційно вважався богом скотарства, худоби, торгівлі і ремісництва, музики та співу (адже всім відомо, що пастухи добрі співаки і музики). Проте, є вагомі підстави нази­вати Велеса більш значним за своїми функціями богом, ім'ям якого русичі недарма неодноразово клянуться поруч з іменем Перуна при укладанні мирних договорів з Візантією. В останніх дослідженнях Велес постає перед нами як бог миру, тобто вод­ночас заступник сільської слов'янської громади, її території та господарства, підтримувач злагоди, гармонії між суспільством і навколишнім світом. Для широких верств населення Давньо­руської держави ІХ-ХІ ст.ст. Велес був тим же самим, шо й Пе­рун для правлячої князівсько-боярсько-дружинної еліти. Більше того, і в християнстві Велесу знайшлися відповідники — св. Власій і (гіпотетично) св. Микола, найшанованіший на Русі свя­тий, її заступник і захисник.

Бог Рід (Святовид)і пов'язані з ним рожаниці в образі зоря­ного неба і зірок уособлювали собою Всесвіт, а шодо кожної ок­ремої людини виступали як бог і богині долі. Як прояв життє-

Розділ 9. Історія і сучасний стан релігії в Україні

дайної, родючі сили, що просякає, породжує увесь світ, слов ян-ський Рід був ближче усього до індійського Брахми, єгипетсь­кого Осіріса, давньосхідного Ваала, біблійного Саваофа.

Добре відомі нам за етнографічними джерелами Коляда, Ярило, Купайло відповідали кожній з трьох найважливіших для життя природи і ведення господарства позицій сонця. їм були присвячені радісні і веселі народні свята.

Колядауособлював собою зимове сонцестояння, після яко­го починалося пробудження природи, що обіцяло майбутній врожай і статок.

Ярило(давньослов. яр, ярий, вищий прояв плідної або відтворювальної сили природи, землі, худоби, людини) за зна­ченням був близький до бога Ладо. Власне кажучи, Ярило являв собою весняну іпостась Дажбога.

Купайло (Купало),як засвідчує назва найзначнішого язич­ницького свята, був вираженням літнього сонцестояння, досяг­нення сонцем найвищої сили та могутності.

Живаі Мора (Морена)— боги життя і смерті. Жива уособ­лювала собою красу, юність, любов, прири шу родючість, Мо­рена — хворобливість, старечу неміч з наступним неминучим кінцем — смертю. Відповідно, у природі Жива позначала момент весняного пробудження природи, цвітіння і зеленіння, Морена — дозрівання плодів і врожаю як провісників майбутнього в'я­нення природи та її осінньо-зимового засипання. У цій своїй якості Морена, наприклад, з'являлася на святі Купайла.

Ушановування язичеських богів здійснювалося в різнома­нітних формах індивідуального і колективного культу. Матеріа­ли археологічних досліджень Києва свідчать про наявність у житлах своєрідних домашніх вівтарів з дерев'яними ідолами, а повідомлення візантійських і арабських авторів засвідчують, шо поклоніння цим ідолам полягало в обряді жертвопринесень, що супроводжувався молінням. Богів молили про дарування вро­жаю, щастя, матеріального добробуту, про захист від ворогів, хво­роб, різних лих, просили поради і вказівок, у сумнівних випад­ках з їх допомогою намагалися зазирнути в майбутнє.

Досить часто колективні ритуали відбувалися просто неба, хоча давні слов"яни зі скіфських часів знали і тип закритого свя­тилища — капища(можливо, від «кап» — ідол, бовван, кумир). Звичайно, такі святилища були обгороджені валом з частоко-

Кислюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

лом, а в середині стояла дерев'яна статуя бога, розмішувалися жертовник і палав жертовний вогонь. Перепалені кістки жер­товних тварин і попіл зносили у розташований неподалік золь­ник.

Яскравим прикладом подібного святилища може вважати­ся вже згадуване капище богів Володимира. Залишки цієї куль­тової споруди язичницького часу були знайдені в 1975 р. непода­лік від Андріївської церкви в Києві. У плані воно являло собою прямокутник (7 х 1,75 м) із шістьма закругленими симетричними виступами (діаметр двох великих дорівнював 2 м, малих — 1 м), шо прилягали до святилища з півночі, сходу, півдня. Саме на цих виступах знаходилися постаменти богів.

Розділ 9. Історія і сучасний стан релігії в Україні

Найвідомішим зразком язичницького кумира за правом вва­жається відомий Збруцький ідол, випадково знайдений у 1848 р. у водах притоки Дністру річки Збруч. Цей ідол являє собою вап­няну колону 2,7 м чотиригранної форми з малюнками на кож­ному з боків. Капище цього ідола розташовувалося за 5 км від с Городниця Гусятинського району Тернопільської області, влісі, на найвищому у цій місцевості пагорбі Богиті.

/Зі

Збруцький ідол

Громадські богослужіння проводилися, скоріш за все, у дні свят, при надзвичайних подіях — виступ у військовий похід, по­вернення з походу, епідемії, ворожій навалі, посусі й неврожаї, окремо - на честь того чи іншого божества. За уривчастими фольклорними відомостями, колективні язичницькі обряди в основних своїх рисах дуже нагадували індуїстський ритуал ве­дичних часів. Його головним обрядом можна вважати жертвоп­ринесення. Тут відбувалося заклання жертовної тварини стар­ійшинами родів, жрецями-волхвами або князями, що викону­вали певні жрецькі функції. Частину жертовної тварини спалювали на вогняному вівтарі перед ідолом, її кров розбриз­кували — чи для оборони від злих сил, чи на знак поваги до бо-

Киспкэк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

жественноїжиттєдайноїсили цієї рідини. На нутрощах жертов­них тварин ворожили. Рештки кривавих жертв богам з'їдали учасники обряду. Ритуальне частування супроводжувалося нео­бмеженим уживанням хмільних напоїв, звичайними у подібних випадках музикою, піснями, іграми.

Для шанування богів забивати биків, півнів, кабанів, іншу худобу і птицю. Іноді приносили й криваві людські жертви. Роз­повідь про одне з таких жертвопринесень, регулярних, проте, скоріш за все екстраординарних за значенням, зберегла нам «Повість минулих літ» (див. текст 9.1). Ця розповідь підтверд­жується численними повідомленнями давніх авторів, хоча архе­ологічних підтвердженьтаким фактам під час дослідження язич­ницьких капищ досі не знайдено.

Більша частина безкровних жертвопринесень у вигляді хліба, меду, сиру діставалася Роду (можливо, і Велесу). Оскіль­ки ці страви завжди фігурували і на весільному столі, можна при­пустити, що безкровні жертвопринесення супроводжувалися моліннями про врожай, приплід худоби чи поповнення родини дітьми.

Безумовним відгомоном подібних язичницьких ритуалів слід вважати трапезу, що її за народними билинами та літопис­ними повідомленнями раз на тиждень влаштовував у себе на дво­рищі князь Володимир. Ці частування супроводжувалися грою скоморохів, музикою, боротьбою з ведмедями та іншою «куль­турною програмою», зображення якої зберегли для нас фрески Софійського собору у Києві, а також щедрою роздачею милос­тині.

Зрештою, і звичай колядування був звичаєм збирання жертв богові-сонцю, що народжується, і тому потребує матеріального підкріплення своїх сил. Зрозуміло, що левова часткажертву виг­ляді зібраних наїдків та напоїв споживалися самим дарувальни-ками і збирачами. В описаних ритуалах був і певний практич­ний сенс: кн. Володимирові, який збирав податки у натуральній формі, нікуди було їх подіти, а пересічному слов'янину трапеза на свято Коляди надавала рідкісну можливість досхочу наїстися вишуканого м'яса домашніх тварин і сподіватися, що він не за­буде його смак у наступному році.

На жать, наука має у своєму розпорядженні тільки фрагмен­тарні відомості давніх авторів про особливу й авторитетну жрець-

Розділ 9. Історія і сучасний стан релігії в Україні

ку верству{«волхвів») на Русі. Літописна легенда про «віщого Олега», використана О.С.Пушкіним, дозволяє говорити проте, що певні жрецькі функції виконував і князь. Логіка переходу від первісного суспільства до держави в сучасному розумінні цього слова також підтверджує цю обставину: правитель у ранньокла­сових суспільствах досить часто поєднував військове керівниц­тво, адміністративно-виконавчу і законодавчу владу з виконан­ням жрецьких обов'язків, оскільки завдяки цьому він одержу­вав на свої безмежні повноваження єдино зрозумілу для його підданих санкцію — божественну. На користь існування жрецт­ва говорить і розвинута термінологія щодо магії і людей, які її практикували. Однак різноманітна діяльність волхвів — і як жерців, і як лікарів, і як чаклунів свідчить про те, що жрецтво в язичницький період у слов'ян так остаточно і не сформувалося. Після хрещення Русі його представники стали об'єктом жорсто­ких переслідувань з боку державної влади і змушені були шука­ти інші сфери прикладання своїх сил.

Різновидом слов'янського язичницького ритуапу може вва­жатися поховальний культ.

За кілька століть до хрещення Русі у давніх слов'ян перева­жали обряди кремації. Вони полягали у тому, що небіжчика ра­зом з речами і їжею, що повинні були знадобитися йому в по­тойбічному світі, спалювали в човні. Таким чином, як вважали давні слов'яни, душі померлих швидше досягнуть неба.

Однак найчастіше язичницькі поховання поєднували фор­ми кремації та інгумації (закопування в землю). На місці похо­вального вогнища насипали курган, куди іноді клали урну з пра­хом. Горщик з прахом поміщали й у труну у вигляді невеликого будиночка на стовпах. (Цей прототип казкової «хатинки на ку­рячих ніжках» більше був поширений у північних регіонах Росії). Напередодні хрещення Русі була помітною тенденція до посту­пового витиснення поховання померлих через спалення їх по­хованням у землі, хоча вона пояснювалася радше розвитком культу предків.

До християнських часів зберігався започаткований, можли­во, ше скіфами, звичай супровідної кривавої жертви. У цьому лег­ко переконатися, звернувшись до розповіді візантійського ав­тора Лева Диякона, який був безпосереднім свідком війн князя Святослава з Візантією в середині X ст.: «І ось, коли настала ніч

Киспюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

і засіяло повне коло Місяця, скіфи вийшли на рівнину і розпо­чали підбирати своїх мерців. Вони нагромадили їх перед стіною, розіклали безліч багать і спалили, заколовши при цьому за зви­чаєм предків безліч полонених, чоловіків і жінок. Здійснивши цю криваву жертву, вони задушили [декілька] грудних немов­лят і півнів, топлячи їх у водах Істра [Дунаю. — Авт.]¹».

Завершувалася поховальна церемонія тризною, відомою у праслов'янського населення Україні ще з І тисячоліття до н. є. У власному розумінні тризна мала вигляд військового турніру чи битви і була покликана відганяти смерть від живих; у широ­кому розумінні тризною можна вважати весь комплекс поховаль­них обрядів безпосередньо після кремації чи інгумації, які, крім військових змагань, включали в себе криваве жертвопринесен­ня на жертовному вогнищі і жалобне частування з пияцтвом.

Обряд, що поєднував еле­менти кдемації і закопування в землю, був док­ладно дослід­жений під час розкопок бага­тої Чорної мо­гили під Черні­говом. На гори­зонтальному огородженому майданчику бу­ло споруджено дерев'яний бу­динок мертвих. Після здійснен­ня кремації на місці будинку виріс невелич­кий курган. Ро­дичі померлого

Курган Чорна Могила сер. Хет. Розріз.

Внизу план поговального вогнища

(у збільшенному масштабі)

¹ Диакон Лев. История. - М, 1988. - С 78.

392 •■/■

Розділ 9. Історія і сучасний стан релігії в Україні

поклали на його верхівку зброю небіжчика і справили по ньому тризну. 1 тільки після цього насипання кургану було остаточно завершено.

Річний цикл язичницьких святбуло побудовано за сонячно-господарським принципом. Інакше кажучи, головні свята при­урочувалися до основних положень сонця: зимового та літного сонцестояння, весняного та осіннього рівнодення, яким відпо­відали основні цикли сільськогосподарських робіт.

Найзначнішим святом давніх слов'ян було поза всяким сум­нівом свято Івана Купала, якому передував Зелений, або Ру-сальський тиждень. Назва, під якою відомий нам цей день по­ходить від злиття його власної язичницької назви — Купала, із християнським святом на честь Іоанна Хрестителя. Воно при­падало наденьлітнього сонцестояння (24 червня). Вказівки, що Купаласвяткувався на початку липня пояснюються плутаниною старого і нового стилів, різниця між якими складає приблизно два тижні. Але річ не в конкретній даті затим або іншим стилем, а в тому, на яке число календаря випадає те природне явище, в ознаменування якого було започатковане свято.

Усі ритуали на свято Купала обертаються навколо двох стихій — вогню та води, адже воно знаменувало собою досяг­нення природою своєрідного піка родючої сили (див. текст 9.2). Це — тріумф сонячного начала, об'єднання родючої сили води та світла (звідси і топлення Купана), що повинне незабаром при­нести людям хороший врожай. І в той же час у цьому перемож­ному мотиві вже відчувалися нотки тривоги: гине сонячний ге­рой, персоніфікація літнього життєдайного сонця, отже, неза­баром потрібно чекати «контрнаступу» темних сил.

Показово склалась історична доля язичництва на Русі. Проникнення на Русь християнства, а потім і його прийняття як більш розвиненої релігії, теоретично мало б призвести до по­ступового викорінювання язичницьких обрядів, вірувань і культів. Незважаючи на це, на сьогодні у більшості дослідників немає сумнівів у тому, шо період з ІX до середини XI11 ст. можна вважати періодом двовірства на Русі — одночасного співіснування давніх язичницьких та християнських вірувань і культів на всій території країни і у всіх верствах населення. Це двовірство накла­ло досить помітний відбиток на всі сторони життя києворусько-го суспільства і давньоруське мистецтво, тому наявність цього

Киспюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

феномена неважко підтвердити конкретними прикладами. Усіх найвідоміших київських князів —Володимира І Святославича, Ярослава Мудрого, Володимира II Мономаха —ми знаємо лише за їхніми «поганськими» іменами, хоч вони мали і християнські імена, шо давалися їм при хрещенні: обидва Володимири звали­ся Василіями, Ярослав — Георгієм.

У періоді двовірства можна виділити два етапи:

• перший охоплює IX—X ст.ст. та характеризується перева­гою язичництва;

• другий — це кінець X — початок XIII ст., коли більшого поширення набуває християнство.

У період співіснування язичництва та християнства перше було поширено в селах серед селян, а друге — у містах серед дру­жинників, торговців і ремісників.

Закінчується двовірство після монголо-татарсько'( навали, коли Християнська Церква одержала від завойовників, зацікав­лених у зміцненні своєї влади на підкорених землям," достатні привілеї, щоб остаточно затвердити своє панівне становище.

Таке гривате співіснування язичництва й християнства ча­сто пояснюють «природними» причинами — великою терито­рією країни, федеративністю політичного укладу тощо. Разом з тим, як справедливо зазначає автор найфундаментальнішого дослідження з язичництва Давньої Русі акад. Б.О. Рибаков, не можна відкидати і наполегливе небажання верхівки києворусь-кого суспільства відкинути деякі милі їхньому серцю язичницькі звичаї. Серед них — і напівлегальне багатоженство, і ритуальні бенкети по п'ятницях, шо, крім іншого, певним чином урівню-вали їхніх учасників, скрадаючи поступове збільшення одноосо­бової влади князя¹.

Можна сказати, що двовірство носило досить мирний ха­рактер, якщо не брати до уваги такі «незначні» епізоди в його історії, як хрещення Новгорода «вогнем і мечем», періодичні розправи над язичницькими жерцями й волхвами, про що по­відомляють руські літописи та інші письмові джерела.

Потрібно відзначити, шо кінцевим підсумком тривачого періо­ду двовірства стаю не стільки викорінювання всього язичницького, скільки адаптація християнства до язичницьких обрядів і культів.

Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. — М., 1987. — С. 743.

Розділ 9. Історія і сучасний стан релігії в Україні