ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


СЛОВ'ЯНСЬКИЙ ЯЗИЧНИЦЬКИЙ ПАНТЕОН І РИТУАЛ. ІСТОРИЧНА ДОЛЯ ЯЗИЧНИЦТВА

Язичницькі ідоли

Слово «Бог» у всіх слов'янських мовах має загальний індоє­вропейський корінь: «Богават», «Бог-вана» — вічна істота. По­ява пантеону богів у слов'янському язичництві стала наслідком його тривалої еволюції.

У наизагальнішому вигляді еволюцію слов'янського панте­ону дослідники уявляють так: спочатку в предків слов'ян були поширені давні анімістичні культи, потім (у трипільський пері­од) настала черга аграрних культів, пов"язаних з богинею Маті-р'ю-Землею; з 11 тисячоліття до н.е. почали формуватися культи чоловічих божеств, шо уособлювали собою Всесвіт. Пантеон богів, який безпосередньо передував хрешенню Русі, сформу-

Кислюк К,В., Кучер P.M. Релігієзнавство

вався, ймовірно, після VI ст. н.е. Він органічно увібрав у себе як поклоніння духам, яким знайшлося місце на його нижчих сту­пенях, так і поклоніння богині-землі, богам Всесвіту, що зайня­ли в ньому не досить високе, однак підлегле становище. Очоли­ли цей пантеон боги, яким поклонялася князівсько-дружинна верхівка тодішнього давньослов'янського суспільства.

Про язичницький давньослов'янський пантеон, що за рівнем «зрілості» відповідав розвинутому політеїзму національ­но-державної стадії еволюції релігії, ми знаємо з датованого 980 роком повідомлення «Повісті минулих літ», позв'язаного з діяльністю князя Володимира І Святославича (980—1015):

«І став княжити Володимир у Києві один. І поставив він ку­мири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев,'яного, а голова його [була] срібна, а вус — золотий, — і Хорса; і Дажбога, іСтрибога, і Сімаргла, і Мокош. І приносили їм люди ^жертви], називаючи їх богами, і приводили синів своїх і жертвували [їх цим] бісам, і оскверняли землю требами своїми. І осквернялася жертвами їхніми земля Руськая і пагорб той».

Головний бог давньослов'янського пантеону Перун— по­дібний до античного Зевса, бог грози і блискавки-^ чиїм атрибу­том був дуб. Поклоніння Перуну (або божеству, яке виконувало в пантеоні подібні функції) сягає ще індоєвропейських часів. Ре­тельні лінгвістичні спостереження дають вагомі підстави вважа­ти, що в індоєвропейських космогонічних міфах про утворення світу внаслідок запеклої боротьби бога-громовика зі змієм, який викрадав худобу, світло і воду, виконавцем головної ролі був про­тотип саме Перуна. Однак на чолі давньослов'янського пантеону він став не стільки через свою надзвичайну могутність, що пере­важала силу інших богів. Тут вирішальне значення мали, очевид­но, суто політичні міркування. Авторитет Перуна, шо зайняв пер­ше місце в пантеоні язичницьких богів, служив ідеологічним об­грунтуванням військово-політичної влади князя і його військової дружини. Тому центрами культу Перуна були Київ і Новгород.

Стрибог, Дажбог і Хоре були дуже часто згадуваними небес­ними богами, відомими нашим предкам досить-таки тривалий час — з передскіфського періоду (І тисячоліття до н. є). Вони виступали гарантами мирної хліборобської праці.

Стрибог(вірогідно, від давньослов'янського «стерти» — по­ширювати) — бог-отець. Бог — творець Всесвіту, повелитель не-

Розділ 9. Історія і сучасний стан релігії в Україні

бесних стихій (недарма в «Слові о полку Ігоревім» вітри названі «стрибожими онуками»), батько Перуна. Аналог давньогрець­кого Урана.

Про поширення культу Стрибога красномовно свідчать гео­графічні назви: ріка Стрибозька на Київщині, село Стрибож на Житомирщині. У той же час немає ніяких достовірних відомос­тей про те. що наприкінці X ст. у пантеоні князя Володимира Стрибог виконував які-небудь важливі функції, крім представ­ницьких.

Можливе протиставлення Стрибога як бога темного і бурем­ного неба і Сварога(санскр. сонце) як персоніфікації ясного, спокійного неба, батька Дажбога. Однак в останні століття сло­в'янського язичництва і період двовір'я, два світлих божества злилися для своїх шанувальників воєдино, хоча досить ймовір­но, що свого часу і Сварог, і Дажбог були окремими божества­ми, уособленнями конкретних світлих сил природи.

Дажбог— бог сонячного світла і достатку, тобто тих благ, яке сонячне сяйво несе з собою людям. В одному з давньорусь­ких літописів міститься розповідь про те, як за часів Сварога люди навчилися кувати зброю і оволоділи ковальським мистец­твом, а у «Слові о полку Ігоревім» русичі прямо названі «дажбо-жими онуками». В українських народних колядках Дажбог-Сва-рог виступає заступником весілля і шлюбу, особисто зустрічаю­чи князя-жениха на світанку під час сходу сонця. Зрозуміло, шо на честь цього бога називали багато городищ, наприклад, сучас­не селище Савара на р. Рось.

Хоре— бог самого сонячного світила, котре щоденно вико­нує свій шлях на небосхилі на конях і лебедях, схожий за при­значенням на грецького Геліоса. Очевидно також, що відбува­лося зближення й об'єднання в очах віруючих язичників функцій Хорса і Дажбога, подібно до того, яку Єгипті були об'єднані Гор і Ра, в Греції — Геліос і Аполлон.

Сімаргл,або Сімургл(Переплут) — божество іранського по­ходження, бог насіння і посівів, адже саме Сімарглові зороастрій-ський Ахурамазда доручив охороняти небесне дерево з насінням всіх корисних рослин (у християнстві, очевидно, для ефектив­нішого виконання своїх охоронних функцій, він перетворився на диявольського змія). Виглядав Сімаргл як крилатий пес, та­ким його і зображували на стінах Борисоглібського собору у Чер-

Кислюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

нігові і різноманітних предметах домашнього ужитку та ювелір­них прикрасах. Сімаргл через своє «іноземне» походження до­сить швидко (у XII—XIIIст.) зник не тільки з пантеону, а й з народної свідомості.

Ім'я єдиного жіночого божества в язичницькому пантеоні давніх слов'ян Макош-Мокошпоходило від слова «кіш» або «киш», яким називався плетений кошикдля зерна. Мокош відо­ма як головне божество трипільців як богиня родючості, богиня землі, шо дарує життя злакам і рослинам, богиня врожаю. Про­відне значення землеробства в господарстві давніх слов'ян по­яснює, чому протягом кількох тисячоліть Мокош зберігала по­чесне місце в пантеоні давньослов'янських богів. Супутницями і помічницями Мокошібули Лада\Леля. На жаль, призначення і функції цих божеств з'ясовані ще недостатньо.

Зрозуміло, шо в пантеон князя Володимира потрапили не всі шановані слов'янами-язичниками боги, а тільки ті,*які хоч якоюсь мірою підпадали під ціннісні уподобання правлячої вер­хівки: сила, міць, потужність, відвага, перемога або смерть в жорстокій битві. За його межами опинилися багато давніх впли­вових божеств, які заслуговують детальної згадки.

Велес (Волос)(індоєвропейське походження^від кореня «вел», «вол») — традиційно вважався богом скотарства, худоби, торгівлі і ремісництва, музики та співу (адже всім відомо, що пастухи добрі співаки і музики). Проте, є вагомі підстави нази­вати Велеса більш значним за своїми функціями богом, ім'ям якого русичі недарма неодноразово клянуться поруч з іменем Перуна при укладанні мирних договорів з Візантією. В останніх дослідженнях Велес постає перед нами як бог миру, тобто вод­ночас заступник сільської слов'янської громади, її території та господарства, підтримувач злагоди, гармонії між суспільством і навколишнім світом. Для широких верств населення Давньо­руської держави ІХ-ХІ ст.ст. Велес був тим же самим, шо й Пе­рун для правлячої князівсько-боярсько-дружинної еліти. Більше того, і в християнстві Велесу знайшлися відповідники — св. Власій і (гіпотетично) св. Микола, найшанованіший на Русі свя­тий, її заступник і захисник.

Бог Рід (Святовид)і пов'язані з ним рожаниці в образі зоря­ного неба і зірок уособлювали собою Всесвіт, а шодо кожної ок­ремої людини виступали як бог і богині долі. Як прояв життє-

Розділ 9. Історія і сучасний стан релігії в Україні

дайної, родючі сили, що просякає, породжує увесь світ, слов ян-ський Рід був ближче усього до індійського Брахми, єгипетсь­кого Осіріса, давньосхідного Ваала, біблійного Саваофа.

Добре відомі нам за етнографічними джерелами Коляда, Ярило, Купайло відповідали кожній з трьох найважливіших для життя природи і ведення господарства позицій сонця. їм були присвячені радісні і веселі народні свята.

Колядауособлював собою зимове сонцестояння, після яко­го починалося пробудження природи, що обіцяло майбутній врожай і статок.

Ярило(давньослов. яр, ярий, вищий прояв плідної або відтворювальної сили природи, землі, худоби, людини) за зна­ченням був близький до бога Ладо. Власне кажучи, Ярило являв собою весняну іпостась Дажбога.

Купайло (Купало),як засвідчує назва найзначнішого язич­ницького свята, був вираженням літнього сонцестояння, досяг­нення сонцем найвищої сили та могутності.

Живаі Мора (Морена)— боги життя і смерті. Жива уособ­лювала собою красу, юність, любов, прири шу родючість, Мо­рена — хворобливість, старечу неміч з наступним неминучим кінцем — смертю. Відповідно, у природі Жива позначала момент весняного пробудження природи, цвітіння і зеленіння, Морена — дозрівання плодів і врожаю як провісників майбутнього в'я­нення природи та її осінньо-зимового засипання. У цій своїй якості Морена, наприклад, з'являлася на святі Купайла.

Ушановування язичеських богів здійснювалося в різнома­нітних формах індивідуального і колективного культу. Матеріа­ли археологічних досліджень Києва свідчать про наявність у житлах своєрідних домашніх вівтарів з дерев'яними ідолами, а повідомлення візантійських і арабських авторів засвідчують, шо поклоніння цим ідолам полягало в обряді жертвопринесень, що супроводжувався молінням. Богів молили про дарування вро­жаю, щастя, матеріального добробуту, про захист від ворогів, хво­роб, різних лих, просили поради і вказівок, у сумнівних випад­ках з їх допомогою намагалися зазирнути в майбутнє.

Досить часто колективні ритуали відбувалися просто неба, хоча давні слов"яни зі скіфських часів знали і тип закритого свя­тилища — капища(можливо, від «кап» — ідол, бовван, кумир). Звичайно, такі святилища були обгороджені валом з частоко-

Кислюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

лом, а в середині стояла дерев'яна статуя бога, розмішувалися жертовник і палав жертовний вогонь. Перепалені кістки жер­товних тварин і попіл зносили у розташований неподалік золь­ник.

Яскравим прикладом подібного святилища може вважати­ся вже згадуване капище богів Володимира. Залишки цієї куль­тової споруди язичницького часу були знайдені в 1975 р. непода­лік від Андріївської церкви в Києві. У плані воно являло собою прямокутник (7 х 1,75 м) із шістьма закругленими симетричними виступами (діаметр двох великих дорівнював 2 м, малих — 1 м), шо прилягали до святилища з півночі, сходу, півдня. Саме на цих виступах знаходилися постаменти богів.

Розділ 9. Історія і сучасний стан релігії в Україні

Найвідомішим зразком язичницького кумира за правом вва­жається відомий Збруцький ідол, випадково знайдений у 1848 р. у водах притоки Дністру річки Збруч. Цей ідол являє собою вап­няну колону 2,7 м чотиригранної форми з малюнками на кож­ному з боків. Капище цього ідола розташовувалося за 5 км від с Городниця Гусятинського району Тернопільської області, влісі, на найвищому у цій місцевості пагорбі Богиті.

/Зі

Збруцький ідол

Громадські богослужіння проводилися, скоріш за все, у дні свят, при надзвичайних подіях — виступ у військовий похід, по­вернення з походу, епідемії, ворожій навалі, посусі й неврожаї, окремо - на честь того чи іншого божества. За уривчастими фольклорними відомостями, колективні язичницькі обряди в основних своїх рисах дуже нагадували індуїстський ритуал ве­дичних часів. Його головним обрядом можна вважати жертвоп­ринесення. Тут відбувалося заклання жертовної тварини стар­ійшинами родів, жрецями-волхвами або князями, що викону­вали певні жрецькі функції. Частину жертовної тварини спалювали на вогняному вівтарі перед ідолом, її кров розбриз­кували — чи для оборони від злих сил, чи на знак поваги до бо-

Киспкэк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

жественноїжиттєдайноїсили цієї рідини. На нутрощах жертов­них тварин ворожили. Рештки кривавих жертв богам з'їдали учасники обряду. Ритуальне частування супроводжувалося нео­бмеженим уживанням хмільних напоїв, звичайними у подібних випадках музикою, піснями, іграми.

Для шанування богів забивати биків, півнів, кабанів, іншу худобу і птицю. Іноді приносили й криваві людські жертви. Роз­повідь про одне з таких жертвопринесень, регулярних, проте, скоріш за все екстраординарних за значенням, зберегла нам «Повість минулих літ» (див. текст 9.1). Ця розповідь підтверд­жується численними повідомленнями давніх авторів, хоча архе­ологічних підтвердженьтаким фактам під час дослідження язич­ницьких капищ досі не знайдено.

Більша частина безкровних жертвопринесень у вигляді хліба, меду, сиру діставалася Роду (можливо, і Велесу). Оскіль­ки ці страви завжди фігурували і на весільному столі, можна при­пустити, що безкровні жертвопринесення супроводжувалися моліннями про врожай, приплід худоби чи поповнення родини дітьми.

Безумовним відгомоном подібних язичницьких ритуалів слід вважати трапезу, що її за народними билинами та літопис­ними повідомленнями раз на тиждень влаштовував у себе на дво­рищі князь Володимир. Ці частування супроводжувалися грою скоморохів, музикою, боротьбою з ведмедями та іншою «куль­турною програмою», зображення якої зберегли для нас фрески Софійського собору у Києві, а також щедрою роздачею милос­тині.

Зрештою, і звичай колядування був звичаєм збирання жертв богові-сонцю, що народжується, і тому потребує матеріального підкріплення своїх сил. Зрозуміло, що левова часткажертву виг­ляді зібраних наїдків та напоїв споживалися самим дарувальни-ками і збирачами. В описаних ритуалах був і певний практич­ний сенс: кн. Володимирові, який збирав податки у натуральній формі, нікуди було їх подіти, а пересічному слов'янину трапеза на свято Коляди надавала рідкісну можливість досхочу наїстися вишуканого м'яса домашніх тварин і сподіватися, що він не за­буде його смак у наступному році.

На жать, наука має у своєму розпорядженні тільки фрагмен­тарні відомості давніх авторів про особливу й авторитетну жрець-

Розділ 9. Історія і сучасний стан релігії в Україні

ку верству{«волхвів») на Русі. Літописна легенда про «віщого Олега», використана О.С.Пушкіним, дозволяє говорити проте, що певні жрецькі функції виконував і князь. Логіка переходу від первісного суспільства до держави в сучасному розумінні цього слова також підтверджує цю обставину: правитель у ранньокла­сових суспільствах досить часто поєднував військове керівниц­тво, адміністративно-виконавчу і законодавчу владу з виконан­ням жрецьких обов'язків, оскільки завдяки цьому він одержу­вав на свої безмежні повноваження єдино зрозумілу для його підданих санкцію — божественну. На користь існування жрецт­ва говорить і розвинута термінологія щодо магії і людей, які її практикували. Однак різноманітна діяльність волхвів — і як жерців, і як лікарів, і як чаклунів свідчить про те, що жрецтво в язичницький період у слов'ян так остаточно і не сформувалося. Після хрещення Русі його представники стали об'єктом жорсто­ких переслідувань з боку державної влади і змушені були шука­ти інші сфери прикладання своїх сил.

Різновидом слов'янського язичницького ритуапу може вва­жатися поховальний культ.

За кілька століть до хрещення Русі у давніх слов'ян перева­жали обряди кремації. Вони полягали у тому, що небіжчика ра­зом з речами і їжею, що повинні були знадобитися йому в по­тойбічному світі, спалювали в човні. Таким чином, як вважали давні слов'яни, душі померлих швидше досягнуть неба.

Однак найчастіше язичницькі поховання поєднували фор­ми кремації та інгумації (закопування в землю). На місці похо­вального вогнища насипали курган, куди іноді клали урну з пра­хом. Горщик з прахом поміщали й у труну у вигляді невеликого будиночка на стовпах. (Цей прототип казкової «хатинки на ку­рячих ніжках» більше був поширений у північних регіонах Росії). Напередодні хрещення Русі була помітною тенденція до посту­пового витиснення поховання померлих через спалення їх по­хованням у землі, хоча вона пояснювалася радше розвитком культу предків.

До християнських часів зберігався започаткований, можли­во, ше скіфами, звичай супровідної кривавої жертви. У цьому лег­ко переконатися, звернувшись до розповіді візантійського ав­тора Лева Диякона, який був безпосереднім свідком війн князя Святослава з Візантією в середині X ст.: «І ось, коли настала ніч

Киспюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

і засіяло повне коло Місяця, скіфи вийшли на рівнину і розпо­чали підбирати своїх мерців. Вони нагромадили їх перед стіною, розіклали безліч багать і спалили, заколовши при цьому за зви­чаєм предків безліч полонених, чоловіків і жінок. Здійснивши цю криваву жертву, вони задушили [декілька] грудних немов­лят і півнів, топлячи їх у водах Істра [Дунаю. — Авт.]1».

Завершувалася поховальна церемонія тризною, відомою у праслов'янського населення Україні ще з І тисячоліття до н. є. У власному розумінні тризна мала вигляд військового турніру чи битви і була покликана відганяти смерть від живих; у широ­кому розумінні тризною можна вважати весь комплекс поховаль­них обрядів безпосередньо після кремації чи інгумації, які, крім військових змагань, включали в себе криваве жертвопринесен­ня на жертовному вогнищі і жалобне частування з пияцтвом.

Обряд, що поєднував еле­менти кдемації і закопування в землю, був док­ладно дослід­жений під час розкопок бага­тої Чорної мо­гили під Черні­говом. На гори­зонтальному огородженому майданчику бу­ло споруджено дерев'яний бу­динок мертвих. Після здійснен­ня кремації на місці будинку виріс невелич­кий курган. Ро­дичі померлого

Курган Чорна Могила сер. Хет. Розріз.

Внизу план поговального вогнища

(у збільшенному масштабі)

1 Диакон Лев. История. - М, 1988. - С 78.

392 •■/■

Розділ 9. Історія і сучасний стан релігії в Україні

поклали на його верхівку зброю небіжчика і справили по ньому тризну. 1 тільки після цього насипання кургану було остаточно завершено.

Річний цикл язичницьких святбуло побудовано за сонячно-господарським принципом. Інакше кажучи, головні свята при­урочувалися до основних положень сонця: зимового та літного сонцестояння, весняного та осіннього рівнодення, яким відпо­відали основні цикли сільськогосподарських робіт.

Найзначнішим святом давніх слов'ян було поза всяким сум­нівом свято Івана Купала, якому передував Зелений, або Ру-сальський тиждень. Назва, під якою відомий нам цей день по­ходить від злиття його власної язичницької назви — Купала, із християнським святом на честь Іоанна Хрестителя. Воно при­падало наденьлітнього сонцестояння (24 червня). Вказівки, що Купаласвяткувався на початку липня пояснюються плутаниною старого і нового стилів, різниця між якими складає приблизно два тижні. Але річ не в конкретній даті затим або іншим стилем, а в тому, на яке число календаря випадає те природне явище, в ознаменування якого було започатковане свято.

Усі ритуали на свято Купала обертаються навколо двох стихій — вогню та води, адже воно знаменувало собою досяг­нення природою своєрідного піка родючої сили (див. текст 9.2). Це — тріумф сонячного начала, об'єднання родючої сили води та світла (звідси і топлення Купана), що повинне незабаром при­нести людям хороший врожай. І в той же час у цьому перемож­ному мотиві вже відчувалися нотки тривоги: гине сонячний ге­рой, персоніфікація літнього життєдайного сонця, отже, неза­баром потрібно чекати «контрнаступу» темних сил.

Показово склалась історична доля язичництва на Русі. Проникнення на Русь християнства, а потім і його прийняття як більш розвиненої релігії, теоретично мало б призвести до по­ступового викорінювання язичницьких обрядів, вірувань і культів. Незважаючи на це, на сьогодні у більшості дослідників немає сумнівів у тому, шо період з ІX до середини XI11 ст. можна вважати періодом двовірства на Русі — одночасного співіснування давніх язичницьких та християнських вірувань і культів на всій території країни і у всіх верствах населення. Це двовірство накла­ло досить помітний відбиток на всі сторони життя києворусько-го суспільства і давньоруське мистецтво, тому наявність цього

Киспюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

феномена неважко підтвердити конкретними прикладами. Усіх найвідоміших київських князів —Володимира І Святославича, Ярослава Мудрого, Володимира II Мономаха —ми знаємо лише за їхніми «поганськими» іменами, хоч вони мали і християнські імена, шо давалися їм при хрещенні: обидва Володимири звали­ся Василіями, Ярослав — Георгієм.

У періоді двовірства можна виділити два етапи:

• перший охоплює IX—X ст.ст. та характеризується перева­гою язичництва;

• другий — це кінець X — початок XIII ст., коли більшого поширення набуває християнство.

У період співіснування язичництва та християнства перше було поширено в селах серед селян, а друге — у містах серед дру­жинників, торговців і ремісників.

Закінчується двовірство після монголо-татарсько'( навали, коли Християнська Церква одержала від завойовників, зацікав­лених у зміцненні своєї влади на підкорених землям," достатні привілеї, щоб остаточно затвердити своє панівне становище.

Таке гривате співіснування язичництва й християнства ча­сто пояснюють «природними» причинами — великою терито­рією країни, федеративністю політичного укладу тощо. Разом з тим, як справедливо зазначає автор найфундаментальнішого дослідження з язичництва Давньої Русі акад. Б.О. Рибаков, не можна відкидати і наполегливе небажання верхівки києворусь-кого суспільства відкинути деякі милі їхньому серцю язичницькі звичаї. Серед них — і напівлегальне багатоженство, і ритуальні бенкети по п'ятницях, шо, крім іншого, певним чином урівню-вали їхніх учасників, скрадаючи поступове збільшення одноосо­бової влади князя1.

Можна сказати, що двовірство носило досить мирний ха­рактер, якщо не брати до уваги такі «незначні» епізоди в його історії, як хрещення Новгорода «вогнем і мечем», періодичні розправи над язичницькими жерцями й волхвами, про що по­відомляють руські літописи та інші письмові джерела.

Потрібно відзначити, шо кінцевим підсумком тривачого періо­ду двовірства стаю не стільки викорінювання всього язичницького, скільки адаптація християнства до язичницьких обрядів і культів.

Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. — М., 1987. — С. 743.

Розділ 9. Історія і сучасний стан релігії в Україні

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти