ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Шостий етап (1686—1919) історії Української Православної Церкви нерозривно пов'язаний з історією Руської Православної Церкви.

У середині XIX ст. національно-демократична громадськість України знову починає ставити питання щодо автокефалії Пра­вославної Церкви в Україні. Йдеться насамперед про діячів Ки­рило-Мефодіївського братства, програма якого передбачала ут­ворення «нової творчої живої братерської Церкви». Цей рух проявився і в роки першої російської революції, коли Руська Православна Церква вже перебувала в стані внутрішньої кризи.

Сьомий етап в історії Православної Церкви в України (20-і— кінець 80-х pp. XX ст.)починається з відродження Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), яке припадає лише на роки національно-демократичної революції і Грома­дянської війни. Серед віруючих у цей час отримують попу­лярність ідеї демократизації і національного відновлення цер­ковного життя. 1 січня 1919 р. уряд УНР видав декрет, яким про­голошувалася автокефалія Української Церкви.

Цього року організуються українські православні парафії, що об'єднуються у Всеукраїнський союз православних парафій під керівництвом ВсеукраїнськоїправославноїцерковноїРади (ВП ЦР).У травні 1920 року на пленумі ВПЦР була проголошена автоке­фалія Православної Церкви в Україні.

У зв'язку з відсутністю власного єпископату (жоден з ро­сійських єпископів, що перебував в Україні, не погодився очо­лити Українську Церкву) ВПЦР скликає в Києві вжовтні 1921 р. Всеукраїнський Православний Церковний Собор. На ньому було соборно обрано і висвячено руками всіх присутніх на мит­рополита Київського і всієї України протоієрея Василя Липківсь-кого{ 1864— 1937). Оскільки це було зроблено з порушенням ка­нонів Православної Церкви (єпископа рукопокдадаютьдва або три єпископи), УАПЦ не була і не могла бути визнаною іншими Православними Церквами світу.

Собор УАП Ц дав потужний імпульс активному процесу ут­ворення церковних структур. У цей час організуються бого­словські курси, гуртки й братерства, видається періодична літе­ратура, ведеться активна місіонерська діяльність у місцях ком­пактного розселення українців. Богослужбові тексти активно перекладаються з церковнослов'янської на українську мову. В

Кислюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

часи розквіту ця Церква налічувала ЗО єпископів, 2000 приходів, до 6 млн вірних.

Становище Православної Церкви докорінно змінилося в Україні, як і в Радянському Союзі в цілому, після встановлення Радянської влади. Юридичною основою взаємовідносин між Ра­дянською владою і Церквою став Декрет Раднаркому «Про відокремлення Церкви від держави, а школи від Церкви», майже без змін ратифікований більшовицьким урядом України 19 січня 1919 р. Комуністичний режим, заснований на диктатурі правля­чої партії, не міг не поставити собі за мету поступове обмеження впливу, витіснення й у перспективі — викорінення релігії. Але у 20-ті pp. основні зусилля у боротьбі з релігією Радянська держава зосередила на панівній для колишнього самодержавного ладу РП Ц з метою її упокорення і доведення до стану так званого «ло­яльного ставлення до Радянської влади». Для досягнення цієїмети використовувалися різноманітні заходи: від обмежень у світській і в релігійній діяльності, до провокування розколу у православ'ї, утворення кількох ворогуючих між собою Церков. УАПЦ самим фактом свого існування якраз відповідала цьому завданню.

Однак під духовним проводом УАПЦ перебувала в найкра­щому разі чверть чи третина православних українців. Переваж­на більшість віруючих українців продовжувала перебувати в офіційній Руській Православній Церкві. Після смерті патріарха Московського і всієї Русі Тихона (Белавіна) (1865—1925), який очолював РПЦ з 1918 p., керівництво Руською Православною Церквою перебрав на себе заступник місцеблюстителя патріар­шого престолу митрополит Сергій (Страгородський). У своїй Декларації 1927 р. митрополит Сергій від імені Церкви заявив про свою лояльність до Радянської влади з погляду цивільного, без яких-небудь поступок шодо віри. За ним пішла переважна більшість українського духовенства і віруючих. Річ у тому, що не тільки завзятих ворогів, а й щирих симпатиків самостійності Православної Церкви в Україні відлякували занадто радикатьні заклики УАП Ц до її «реформування» — на кшталт гасла змінити «єпископсько-самодержавний устрій Церкви» устроєм «церков-но-соборноправним».

У 1927 р. на Другому Всеукраїнському Православному Цер­ковному Соборі на вимогу комуністичної влади було переобра­но главу Церкви. Новим митрополитом став Микола Борецький.

Розділ 9. Історія і сучасний стан релігії в Україні

Натомість першому керівнику УАП Ц В. Л ипківському призна­чили пенсію розміром 50 крб. 1930 р. після встановлення одно­осібної диктатури Сталіна і початку відкритих масових політич­них репресій УАПЦ припинила свою діяльність як «символ на­ціонально-політичної петлюрівської самостійності» (у зв'язку із сумнозвісним процесом «Спілки визволення України»). Кому­ністи небезпідставно вважали, що незалежна Церква приховує в собі думку і про незалежність держави. Підтиском сталінського режиму зібрання кількох єпископів і 40 священників УАП Ц ого­лосило себе «надзвичайним церковним Собором». Собор виніс ухвалу про самоліквідацію своєї організації. У 30-х pp. більшість єпископів і значна кількістьсвящеників і активних мирян УАПЦ були репресовані.

З 1930 до 1943 pp. у Радянському Союзі здійснювалася ма­сова атака на релігію. Спочатку законодавчо обмежили ді­яльність релігійних організацій — задоволенням релігійних по­треб віруючих у молитовних будинках (тобто культом). Мі­сіонерську діяльність і релігійну пропаганду заборонили. Священнослужителі могли діяти тільки у культових спорудах і помешканнях віруючих. Під заборони підпали матеріальна до­помога одновірцям, створення громадських кас, кооперативів, виробничих артілей і комун, проведення зборів для дітей, юнац­тва, жінок. Не можна було мати біблійні, літературні, трудові то­вариства, гуртки,групи.

Надалі становище релігії в СРСР, у Радянській Україні про­довжувало швидко погіршуватись. У 1937 р. ЦК ВКП (б) спец­іальним рішенням проголосив «безбожну п'ятирічку». До кінця 1937 р. в СРСР мали бути ліквідовані всі конфесії і навіть зовнішні прояви релігійності. Остаточне «викорчовування» релігії проводилося у кількох напрямах — закриття діючих цер­ков (понад 8 тис.) і знищення предметів культу, економічний і моральний тиск на православне духовенство (більше 2 тис. свя­щенників змушені були зректися сану тільки у 1929-1930 pp.). пізніше — відкриті репресії. Загалом за перші 45 років Радянсь­кої влади загинуло (було розстріляно і померло в концтаборах) не менше 50 тис священнослужителів. Наприкінці 1936 р. в Ук­раїні, де ще на початку 20-х pp. храми існували майже в кожно­му селі, діяло менше і/ю церковних і молитовних споруд від їхньої дореволюційної кількості. Жодної православної церкви

Киспюк К.В., Кучер О.М. Релігієзнавство

не залишалося на початку 40-х pp. у Вінницькій, Донецькій, Кіровоградській, Миколаївській, Сумській областях, по одній

— у Полтавській, Луганській, Харківській. Із 1710 храмів Киї­вської області за призначенням використовувалися лише 2, із 23 монастирів — жодного, із 1435 священиків продовжували відправляти богослужіння лише 3. В Україні не залишилося жод­ного єпископа.

На західноукраїнських землях, що перейшли до Польщі після Ризької мирної угоди 1921 p., з 1924 р. такождіяла власна Православна Церква— ПАПЦ (ПольськаАвтокефальна Право­славна Церква), що об'єднувала православних українців і біло­русів. Константинопольський патріарх Григорій VII визнав цю Церкву і дарував їй автокефалію (13 листопада 1924 p.).

Починаючи з 1943 р., Й. Сталін застосовував тактику «відродження Церкви». Він користувався лише певним у по­літичними мотивами (заспокоїти західних союзників.)." Однак мимоволі Сталін був змушений і перехоплювати ініціативу від німецького окупаційного режиму, з дозволу якого на території СРСР було відновлено роботу понад 7,5 тис культових споруд. Наприкінці війни в Україні діяло понад 6 тисяч православних і більше 4 тисяч греко-католицьких громад. Основою для віднов­лення автокефальної Церкви в Україні стала ПАПЦ. Українсь­ка Автокефальна Православна Церква другого відродження була відновлена на канонічних засадах, єпископи цієї Церкви одер­жали висвячення від єпископів ПАПЦ. У роки німецької оку­пації відроджена УАП Ц діяла в багатьох районах України. її очо­лював митрополит Полікарп Сікорський.

Однак дуже швидко УАПЦ опинилася в стані катакомбної

— такому ж, які громади перших християн у Давньому Римі, а її керівники виїхали за кордон. Там були організовані єпархії УАПЦ, шо згодом ввійшли в юрисдикцію вселенського констан­тинопольського патріарха. Віруючі УАП Ц в діаспорі переважно належали до вихідців з Волині і Центральної України. Центр УАП Ц у США знаходиться в місті Саут Бавнд Брук недалеко від Нью-Йорка, УАПЦ в Америці має духовну семінарію, бібліоте­ку, музей, друкарню і близько сотні парафій. У Канаді існує Ук­раїнська Греко-Православна Церква. Вона також об'єднує близь­ко сотні парафій й готує священнослужителів у Колегії св. Анд­рія, асоційованої з Манітобським університетом.

Розділ 9, Історія і сучасний стан релігії в Україні

Хрущовська «відлига» (1953-1964 pp.) у сфері взаємовідно­син із релігією характеризувалася не лібералізацією, як це відбу­валось в суспільно-політичному житті, а напроти - активним проведенням політики войовничого атеїзму- Сам тодішній кері­вник країни М.С. Хрущов обіцяв всім «показати останнього попа по телевізору» в 1970 р. Практично ж ця політика пояснювалася курсом керівництва країни на прискорену побудову комуністич­ного, безкласового і безрелігійного суспільства. Основними на­прямами політики войовничого атеїзму стали: 1) активізація антирелігійної пропаганди і атеїстичного виховання; 2) усклад­нення процедури реєстрації нових громад і водночас спрощен­ня процедури їхнього закриття; 3) скорочення релігійної мережі (культових споруд, монастирів, духовних навчальних закладів і видань). Якщо в 1957 р. в Україні було закрито 10 церков, то в 1960 р. — близько 750! На початок 1961 р. кількість діючих у рес­публіці церков і молитовних будинків зменшилася до 7192, а в 1965 р. їх залишалося 4550. Скорочення провадилося переваж­но за рахунок сільських парафій, де релігійність була вищою, аніж у містах. В Україні після закриття семінарій у Києві і Луць­ку залишився єдиний духовний заклад — православна семінарія в Одесі. Інші конфесії в повоєнний час взагалі не мали своїх нав­чальних закладів. З монастирів лишилося лише 7 в РП Ц. У 1960 р. було тимчасово закрито навіть Києво-Печерську лавру! Продов­жував друкуватися лише один духовний журнал — «Православ­ний вісник». Також в Україну надсилалися «Журнал Московсь­кої патріархії» та баптистський «Братський вісник». У країні були закриті всі фабрики з виробництва церковного начиння та ат­рибутики, яку доводилося завозити з Росії.

У 70—80-і pp. стан Православної Церкви в Україні істотно не змінився. Єдине, що боротьбу з релігією здійснювали не стільки насильницькими засобами, скільки атеїстичною пропа­гандою та бюрократичними перешкодами. Наприклад, віруючі постійно, іноді десятками років, домагалися права на реєстра­цію своєї громади. У 1985 р. такі клопотання надійшли тільки від православних 73 міст України. Жодне з них не було задово­лено.

Релігійній ситуації в Україні партійні функціонери приділя­ли підвищену увагу, оскільки їх непокоїло непропорційна висо­ка питома вага релігійних громад України у загальносоюзному

Киспюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

масштабі. Наприклад, у республіці було зареєстровано приблиз­но половина всіх протестантських громад Радянського Союзу, діяло 40 % усіх священнослужителів СРСР, існувало 9 із 16 мо­настирів Руської Православної Церкви. Політбюро ЦК Ком­партії України, партійні з'їзди постійно обговорювали релігій­ну ситуацію в Україні і приймали рішення з метою нейтралізації засобами пропаганди, освіти, науки, правоохоронних органів релігійної діяльності. Про ефективність антирелігійних заходів влади красномовно свідчить такий факт. У 1985 р., коли в СРСР було прочитана понад 1 млн атеїстичних лекцій, в Україні по­над 1/4 новонароджених було похрещено.

9.5. УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА. _

Українська Греко-Католицька Церква веде відлік своєї історії з 1596 p., Брестського церковного собору, який проголо­сив про злуку Православної Церкви в Україні з Римсько-Като-лицькою Церквою. На бік об'єднаної Церкви пристати відразу 6 із 8 єпархій (Київська, Володимиро-Волинська, Туръво-Пінська, Луцька, Холмська і Полоцька) з митрополитом Киї­вським як головою, майже 15 монастирів, а між ними такий відо­мий центр чернечого життя як Видубицький монастир.

Сам Собор у Бресті було проведено як насильницьку акцію, що змусила більшість православних українських єпископів пе­рейти в унію. Український народ, до того єдиний за вірою, було поділено на православних та уніатів. Але в історичній ретрос-пективі наслідки цього Собору були не тільки негативними. Унія з Римом дали можливість за умов латинізації й полонізації збе­регти східний (православний) обряд. Це було надзвичайно важ­ливо, адже обряд — це не тільки форма віросповідання, але при­родна єдність віровчення й культури народу, вияв і фактор його духовності (див. текст 9.7).

Українська Греко-Католицька Церква стала народною Цер­квою і викликала пробудження національної свідомості ук­раїнців, стала засобом захисту мови і самобутності нації. Проте відбулося це не одразу, потрібні були роки й роки, щоб ця Цер­ква утвердилася у вирі тих подій, що відбувалися з часу її появи. У зв'язку з цим, хочеться відзначити, що панівні кола Речі По-

Розділ 9. Історія і сучасний стан релігії в Україні

сполитої, які спочатку сприяли поширенню унії, самі не вірили в її самодостатність. Вони намагалися використати унію як своє­рідний перехідний стан, чистилище для православних, аби по­легшити їхнє навернення в католицизм.

Процес розбудови Уніатської Церкви тривав до кінця XVII - початку XVIII ст. Часто він був сповнений відвертої боротьби між уніатами та православними. Так, скажімо, відбувалось у Луцькій єпархії. Кількома роками після смерті ЇЇ насельника Кирила Терлецького, одного з ініціаторів унії, єпархія поверну­лась до православ'я, яке після поновлення у 1620 р. православ­ної ієрархії швидко зміцнювало свої позиції за активної підтрим­ки українського козацтва. Хоча на цю єпархію призначалися та­кож уніатські єпископи, реальної влади вони тривалий час не мали, оскільки унії тут трималися лише близько 100 парафій та 7 монастирів. Тим часом 1646 р. про приєднання до унії оголо­сила Мукачівська єпархія на Закарпатті. Велика Перемиська єпархія, яка супротивилась об'єднанню Православної та Като­лицької Церков з часів Брестського собору, перейшла в унію 1692 р. разом із своїми 1500 церквами і понад 1 млн вірних. Нарешті у 1700 р. також офіційно обернулась на уніатську й Львівська єпар­хія, яка теж протягом усього століття зберігала вірність право­слав'ю. Таким чином, Уніатська Церква об'єднала всі єпархії на Правобережжі, західноукраїнських землях і Закарпатті, які у той час внаслідок численних війн між Україною, Росією, Польщею закріпилися за Річчю Посполитою.

1720 р. у Замості (Холмщина) відбувся перший Помісний Собор цієї Церкви. Собор визначив організаційну структуру Церкви, зміцнив у ній внутрішню дисципліну, упорядкував її обрядовість. Щодо останнього, Собор зробив значні поступки західній християнській традиції, зокрема визнавши догмат про філіокве й увівши до богослужбової практики формулу поход­ження СвятогоДухаяквід Бога-Отця,такі від Бога-Сина. Учаси свого розквіту (1771 р.) Уніатська Церква (разом із білорусько-литовськими парафіями, об'єднаними в Литовську єпархію) налічувала 12 млн вірних, 13000 парафій, 250 монастирів.

Після розділів Речі Посполитої між Росією, Австрією та Пруссією 1775—1796 pp. майже всі уніатські єпархії опинилися на землях, підвладних Російській імперії. Царський уряд доклав надзвичайних зусиль, або приєднати ці єпархії до Руської Пра-

Кислюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

вославної Церкви, як це було століття тому щодо Православної Церкви в Україні. Переломним виявився 1795 р. Під проводом спеціально створеної Синодом РПЦ комісії православні місіо­нери їздили від села до села і переконанням чи погрозами зму­шували уніатських священиків переходити у православ'я і на­вертати своїх парафіян. Цього ж року було видано указ, шо усі церкви, будь-коли засновані православними ктиторами, мають повернутися до РП Ц. У такий спосіб загалом за двадцять років (70—90-і pp. XVI11 ст.) покинуло унію 9300 парафій з 8 млн вірних. Під владою уніатських митрополитів лишились три єпархії: По­лоцька, Луцька, Берестейська. У першій третині XIX ст. в Луцькій і Берестейській єпархії налічувалося приблизно 1340 єпархій з 2 тис. священнослужителів, 1,5 млн вірних, 40 монас­тирів. Але їх було приєднано до РПЦ у 1839 р. Продовжувала існувати тільки окрема Холмська єпархія, розташована на зем­лях Царства Польського - автономної одиниці у складі Російсь­кої імперії. Вона підпала під владу патріарха Московського і всея Русі 1875 р. з усіма своїми 330 парафіями з 250 тис. вірних. Од­нак значна частина мирян і кліру у цій єпархії віддала перевагу переходу до католицизму й організації на її основі адміністра­тивних одиниць Римсько-Католицької Церкви.

Становище Уніатської Церкви на землях, підпорядкованих Австрійській імперії, виявилось значно кращим. З часом сюди переходить центр її діяльності. Австрійський уряд проводив стосовно до Католицької та Уніатської Церков політику рівно-рядності. Щоб відрізнити одну від одної, все частіше почали вживати назву «Греко-Католицька». У 1807 р. папською бул­лою було встановлено Галицьку митрополію з правами Київсь­кої уніатської митрополії. Протягом усього XIX ст. Галицька митрополія квітнула. У рамках національно-визвольного руху як на західних, так і на східноукраїнських землях у ній дедалі помітнішою ставала тенденція повернення до старих обрядо­вих форм. Найбільше зростання і цілковита українізація ГКЦ припадає на митрополитування Андрея Шептицького (1901— 1944). Напередодні Другої світової війни (1939—1945) Галиць­ка митрополія складалась із 3-х єпархій: Львівської архієпис­копи, єпископств Перемиського й Станіславського. Ідейно і фактично до неї була близька створена 1934 р. Апостольська Адміністратура Лемківшини. У свою чергу, єпархії поділялись

Розділ 9. Історія і сучасний стан релігії в Україні

на деканати, останні — на парафії (парохії). Разом у Галицькій митрополії налічувалося 2370 парафій, 62 самостійні сотруд-ництва, 60 монастирів з приблизно 1000 ченців і черниць, 2200 священиків, 3,8 млн віруючих. На Закарпатті діяли Мукачівсь­ка і Пряшівська єпархії, окрема Керижевацька єпархія була створена ще наприкінці XVIII ст. на території Югославії для задоволення релігійних потреб 40 тис. українців-уніатів, які пе­реселилися туди із Західної України.

Після повернення Радянської влади на західноукраїнські землі, визволені від фашистської окупації, вона відразу узялася за винищення Уніатської Церкви. Комуністичний режим спра­ведливо побоювався її як символу національної незалежності Ук­раїни, вбачав у ній головного супротивника в духовному впливі на місцеве населення. У березні 1946 р. у Львові 216 священиків, деканів, інших представників кліру, 19 мирян, силоміць зігна­них на Собор після арешту усієї верхівки уніатського духовен­ства, оголосили про розрив Брестської церковної унії й «повер­нення» до Православної Церкви Московського патріархату. Така сама доля спіткала наступного року Мукачівську єпархію. Пря-шівську єпархію, що була розташована на території Чехо-Словаччини, було ліквідовано трохи пізніше. Загалом вдалося навернути у православ'я приблизно 4тис. (близько 80 %) греко-католицьких парафій. Багато інших віддали перевагу по­католиченню.

Греко-Католицька Церква в Україні змушена була піти у підпілля, стати «катакомбною». Владі так і не вдалося припини­ти її діяльність, яка з роками набувала ще більших обертів: хіро-тонізувалися єпископи, висвячувалися священики, організову­валися «домашні церкви» і відновлювалися чернечі осередки. Ті, хто не зрекся своєї віри, таємно збирались для спільних молитв, висилали посилки священикам, які перебували у в'язницях і та­борах, а коли вони повертались — надавали притулок в своїх осе­лях. Найбільш підготовлені члени активу греко-католицьких громад самі хрестили дітей, відправляли похоронні обряди, ос­вячували нові помешкання, більше того - намагались організу­вати таємне навчання релігії дітей і молоді. Разом із тим, багато із послідовників УГКЦ прибрали вигляду «криптоуніатів», тоб­то прихованих прибічників греко-католицизму. Вони відвідува­ли православні храми, але зберігали специфічну уніатську мен-

Киспюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

тальність і наполягали на традиційних для себе богослужбових і обрядових формах. Це явище спричинило дещо несподівані на­слідки. Мало того, шо уніатська Галичина навіть після руйнів­них хрущовських атеїстичних кампаній залишалася краєм з най­вищою концентрацією православних громад на теренах колиш­нього СРСР. Вихідці із Західної України з їхньою непідробною релігійністю й історично високою богословською освіченістю почали дедалі інтенсивніше посідати єпархії РП Ц у Центральній, Східній і Південній Україні та за її межами. До середини 70-х pp. серед 16 архієреїв в Україні 13 були етнічними українцями. З них дев'ятеро походили із Західної України, з поміж яких 3 -колішні греко-католицькі священики.

Протягом 50-80-х pp. уніатська традиція підтримувалась у країнах з українською емігрантської діаспорою. У 60-і pp. на діас­порі склалася досить розгалужена і зорганізована Церквр. Вона отримала назву Української Католицької Церкви (УКЦ). До 1984 р. її очолював наступник Андрія Шептицького на Галицький митрополичій кафедрі Йосип Сліпий. Крім Верховногоархіє-пископа і митрополита Йосипа, до складу цієї Церкви входили ще дві митрополії (у США і Канаді), 18 єпископій. Вона налічу­вала близько 1 млн вірних, 900 священиків, кількасот ченців. Найбільше послідовників унії жило у Франції, Югославії, Вели­кобританії, Бразилії, Аргентині, Австралії. На сьогодні чи­сельність греко-католиків у світі перевищує 7 млн людей.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти