ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ІСТОРІЯ ПРОТЕСТАНТИЗМУ В УКРАЇНІ

Історія протестантизму в Україні умовно можна поділити на кілька «хвиль», що припадали на різні періоди української історії.

«Перша хвиля». Протестантизм почав проникати в Україну вже через кілька десятиліть після свого виникнення в країнах За­хідної Європи через територію Польського королівства (як час­тини союзної держави Польщі та Литви — Речі Посполитої). У самій Польщі прибічниками Реформації Церкви виступали — щоправда з суто економічних і політичних міркувань — представ­ники шляхти (близько 20 % вже у 60-ті pp. XVI ст.). На відміну від Західної Європи, протестантизм в Україні був позбавлений підтримки широких народних мас. Вони здебільшого вороже ста-

Розділ 9. Історія і сучасний стан релігії в Україні

вилися до нововірства як чужого народній традиції, як «віри панів», що часто-густо запроваджувалась насильницьким шляхом. Існувало два основних шляхи занесення нових релігійних ідей до України:

• навчання шляхетського і навіть міщанського юнацтва за кордоном (наприклад, найвідоміший український гуманіст Ст. Оріховський-Роксолан, навчаючись в університеті німецького міста Віттенберг, мешкав у будинку основоположника Рефор­мації Мартіна Лютера);

• місіонерська пропаганда через проповідь, відповіднуліте-ратуру, організацію протестантських громад за підтримки яко-го-небудь шляхтича або впливового і заможного купця, реміс­ника, мішанина.

Першими організаційно оформленими протестантськими течіями в Україні стали лютеранство і, особливо, кальвінізм. Вони з'явились у ЗО—40-х pp. XVI ст. Відомо, наприклад, шо у 1539 р. у Вільні (сучасний Вільнюс) відкривається школа на 50 учнів при тамтешній лютеранській громаді. Період найбільших успіхів протестантизму цієї «першої хвилі» припав на 60—80-ті pp. XVI ст., коли на всіх українських землях діяло тільки до 500 кальвіністських (реформатських) громад.

У цей час протестантизм об'єктивно сприяв національно-культурному піднесенню України через розвиток освіти, науки, книгодрукування, утвердження самодостатності рідної мови, пропаганді віротерпимості та свободи совісті.

Друга половина XVIІ — початок XVI11 ст. — період найбіль­ших втрат протестантизму в Україні. Це було спричинено пере­дусім Руїною, постійними військовими діями на українській землі, занепадом економічного і культурного життя. Із західно­українських земель на протестантизм вівся наступ з боку Римсь­ко-Католицької Церкви, яка спромоглася поновити панівні позиції у Речі Посполитій. Зі східноукраїнських земель протес­тантизм відтіснявся Руською Православною Церквою, яка на­прикінці 1680 pp. підпорядкувала собі Православну Церкву в Україні. Не дивно, шо у першій половині XVIII ст. переважно на західноукраїнських землях залишалося фактично близько 20 лютеранських і реформатських зборів.

Нова, «друга хвиля» протестантизму в Україні розпочалася з другої половини XVIII ст. Центр діяльності переходить з пра-

Кислюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

вого берега Дніпра на лівий. Протестантизм втрачає свій пере­важно «західноукраїнський» характер і стає фактором релігій­ної історії всієї України. У цей час лави українських протестантів поповнили десятки тисяч родин іноземних переселенців, яких уряд запросив для господарського освоєння південноукраїнсь­ких земель, відвойованих у Кримського ханства і Туреччини. З другої половини XIX ст. в Україну, де формувався індустріаль­ний район гірничодобувної і машинобудівної промисловості, почали запрошувати також іноземних інженерів, значна части­на яких теж сповідувала різні напрями протестантизму. Посе­ленці та інженери не тільки істотно сприяли розвитку народно­го господарства України, а й поширювали свою віру серед тисяч українських робітників, які працювали на їхніх чималих земель­них наділах, або під їхнім керівництвом на заводах і шахтах.

Протестантські організації діяли на засадах самоврядуван­ня і контролювалися цивільною владою Російської імперії. Став­лення російського уряду до протестантів будувалося на принципі цілковитої віротерпимості. Постійно існувала лише заборона на вільну проповідь свого вчення серед «осіб іншого сповідання» (вважай — православних), і деякі обмеження стосувалися зміша­них шлюбів. До 1917 р. протестанти становили 3 % населення Російської імперії (п'яте місце серед інших конфесій). Сприят­ливе політичне середовище призвело до створення у протес­тантів розгалуженої релігійної організації церковного типу. Най­більшим розмахом відзначалася діяльність остаточно конститу­йованої 1832 р. Євангелічно-Лютеранської Церкви, до складу якої входили й українські лютерани.

«Третя хвиля» протестантизму на території України на­прикінці XIX — першій третині XX ст. пов'язана з поширенням нових протестантських течій — баптизму, адвентизму, згодом — п'ятидесятництва, а також поновленням діяльності лютерансь­ких і кальвіністських об'єднань на західноукраїнських землях. Від початку свого існування ці течії зазнавали переслідувань. Руська Православна Церква вбачала у їхніх поглядах близькість до однієї із заборонених єресей. А царський уряд на цій підставі взагалі спочатку оголосив баптизм «однією з найнебезпечніших у церковному і державному відношенні сект». Легального стату­су вони набули після знаменитого маніфесту Миколи II «Про дарування населенню непорушних основ громадянської свобо-

Розділ 9. Історія і сучасний стан релігії в Україні

ди на засадах реальної недоторканості особи, свободи совісті, слова, зборів і союзів» від 17 жовтня 1905 р.

Не було в нових протестантських течіях порозуміння між собою. Не існувало злагоди між ними й традиційними протес­тантськими визнаннями (лютеранством і кальвінізмом). Основ­ною причиною було те, що лави кожного з цих напрямів попов­нювались з одного й того самого середовища.

Офіційною датою започаткування баптизму в Україні вва­жається 1867 р. Цього року під впливом баптистських місіонерів із Німеччини, що вели свою діяльність серед іноземних посе­ленців на Півдні України, водне хрещення за баптистських обря­дом прийняли Трифон Хлистун та Іван Царенко із с Карлівка Єлизаветградського повіту. У 70-80-х pp. XIX ст. підготовлений попередніми протестантськими впливами баптизм поши-зрювався у багатьох населених пунктах Лівобережної та Півден­ної України. На початку 80-х pp. XIX ст. перша група українців-баптистів виникла у Західній Україні. В усій Україні у цей пері­од налічувалось 20 тис. баптистів. З 90-х pp. XIX ст. розпочався процес формування його ідейно-догматичної системи, вироб­лення норм внутрі- та позарелігійного життя.

Першою зареєстрованою баптистською громадою у 1907 р. стала київська. Чисельні баптистські громади (від 100, 200 і більше членів) утворилися в інших великих містах України. З 1905 по 1911 р. чисельність баптистів зросла тут до 50 тис. вірую­чих. Україна неодноразово ставала місцем проведення з'їздів Союзу руських баптистів. Західноукраїнських баптистів об'єдну­вали Союз зборів німецьких баптистів й Союз зборів слов 'ямських баптистів з центром у Варшаві. У 1905—1917 pp. у Петербурзі діяли Біблійні курси для професійної підготовки служників куль­ту в баптистських громадах.

Перше післяреволюційне десятиріччя самі духовні керівни­ки баптизму називають «золотим десятиріччям». Зайнята бороть­бою із Руською Православною Церквою, Радянська влада не за­надто переймалась справами інших конфесій. Тому в цей час спостерігалося швидке зростання і поширення по Країні Рад баптистських громад, створення ними колективних господарств, комун і кооперативів, організації Баптистської спілки молоді (Бапсомолу). У Мелітопольському районі Бапсомол об'єднував, до речі, 90 % молоді.

Кислюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

У травні 1921 р. відбувся II Всеукраїнський з'їзд баптистів. На ньому було засновано Всеукраїнський союз баптистів. Наступ­ного року він увійшов до складу відповідного всесоюзного об'єд­нання. До Всеукраїнського союзу на федеративних засадах вхо­дили інші регіональні союзи. Всеукраїнський союз очолювало правління, що складалося з 12 пресвітерів і мало низку відділів. Старший пресвітер керував діяльністю громад на території пев­ної області. Хоча кожна громада мала свою церковну раду, вона була зобов'язана виконувати рішення старшого пресвітера, а через нього — центрального проводу. Найвищим законодавчим органом братства вважався з'їзд, який обирав правління і зат­верджував план його роботи у міжз'їздівський період. В Україні видавався журнал «Баптист України», постійно виходили дру­ком поетичні збірки, календарі, релігійно-етичні брошури. 'Бап­тисти створили й власну освітню мережу підготовки «професій­них кадрів». Вона складалась із короткострокових-курсів на місцях, й стаціонарних Біблійних курсів у Москві. Вони діяли з 1927 до 1929 pp., і серед 50 їхніх слухачів 12 студійців були з Ук­раїни.

За баптистською статистикою 1930 р., на західноукраїнсь­ких землях діяло 23 громади Союзу зборів слов'янських бап­тистів, що налічували приблизно 4 тис. віруючих. Союз володів 19 молитовними будинками, орендував 42 зали для зібрань, мав 37 дитячих і юнацьких гуртків, 65 недільних шкіл, видавав низ­ку газет і журналів. У серпні 1928 р. тут було створено перший національний осередок баптизму — Союз українських євангельсь­ких християн-баптистів. Союз об'єднував понад 60 баптистсь­ких громад, видавав самостійні періодичні видання, друкував серію біблійно-тлумачних і поетичних збірок рідною мовою. Головним осередком Союзу була Колонія Баптистів (селище під Белзом), де баптисти мріяли створити своєрідну оазу релігійної свободи та успішного фермерського господарювання.

В Росії народилася ще одна течія баптизму — євангельське християнство. Воно виникло у 70-ті pp. XIX ст. у великосвітсь­ких петербурзьких салонах під впливом проповідей англійця Гренвілла Редстока. Однак дуже швидко євангельська проповідь втратила свій вплив на соціальну верхівку й звернулася до більш широких верств населення. У 1880 р. у Харкові з'явилась перша громада євангельських християн. У 1892 р. організувалася гро-

Розділ 9, Історія і сучасний стан релігії в Україні

мала у Севастополі, що об'єднувала портових робітників і мат­росів, згодом — громади у Катеринославлі, Сімферополі, Ялті та Києві. У 1908 р. в Одесі пройшов перший з'їзд течії, у якому взяли участь 14 представників від 9 громад, хоча реально громад євангельських християн в Україні було значно більше. Невдовзі 1. Прохановим у Петербурзі був створений Всеросійський союз євангельських християн. Ця організація, однак, не мала істотно­го впливу на релігійні процеси в Україні.

Громади євангельських християн існували також у Західній Україні. Перша з них утворилась у 1909 р. у Ковелі на Волині внаслідок місіонерства найближчих соратників І. Проханова. У 1920 р. був конституйований Союз слов'янських зборів єван­гельських християн у Польщі, до якого ввійшли поляки, українці, росіяни, чехи, котрі жили у Західній Україні. У 1933 р. це об'єд­нання євангельських християн було найзначнішим на захід­ноукраїнських, білоруських та східнопольських землях. Воно налічувало 66 громад, мало у своєму розпорядженні 181 при­міщення та 346 місійних пунктів, налічувало понад 12 тис. віру­ючих. Ним видавався україномовний журнал «Євангельський християнин».

Започаткування в Україні адвентизму (переважно у вигляді адвентистів сьомого дня) пов'язане з діяльністю європейських центрів течії, насамперед у Гамбурзі. Тут у другій половині XIX ст. були створені Міжнародне трактатне товариство, що розпов­сюджувало адвентистську літературу, а також біблійна школа, де готували місіонерів для роботи у Східній Європі. В Україні перші групи АСД з'явилися у місцях найбільшого зосередження німецьких колоній. У 1886 р. місіонер Луї Конраді (з 1910 р. — голова Європейського дивізіону Генеральної конферениіїадвен-тистів сьомого дня ) став пресвітером першої громади АСД у колонії Бердубулат (тепер с. Привольне) в Криму. Упродовж наступних трьох років виникли інші громади у Таврійській, Хер­сонській, Київській, Полтавській губерніях, па Волині, Кубані, Донеччині. У 1896 р. у Російській імперії налічувалось 779 ад­вентистів, у 1906 р. — 2261, у 1911 р. — 4 тис. Напередодні рево­люції їх кількість зросла до 6 тис. Вони були об'єднані у 269 гро­мад, в яких працювало 78 пресвітерів. У 1907 р. відбувся Пер­ший Всеросійський з'їзд АСД, що поклав початок самостійної Російської церкви АСД. У 1908 р. вона була виділена в Російсь­кії,

Кислкж К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

кий уніон Всесвітнього союзу А СД з центром в Ризі. У 1924 р. офі­ційна статистика налічує 11 500 адвентистів у СРСР, 1925 р. — 12282, 1928 р. — 13404. З них на Україні налічувалося 5073 члени громад АСД, серед яких більшість «крамарі, ремісники, робіт­ники». Разом із членами родини адвентистів їхній вплив поши­рювався на 40 тис. осіб.

На початку 20-х pp. утворилося Всесоюзне об'єднання АСД. Воно налічувало 605 громад і до 1929 р. встигло провести шість з'їздів. У 1925 р. розпочало свою діяльність Всеукраїнське об'єд­нання АСД. Крім розв'язання загальновіросповідних та органі­заційних проблем, його завдання полягали у створенні біблійно­го Інституту АСД у Києві, короткострокових біблійних курсів у різних містах України, видання адвентистської літератури, роз­повсюдження українських Біблій і збірників духовних гцсень ук­раїнською МОВОЮ. ^ ч

Адвентизм був поширеним і в Західній Україні. Иерша гро­мада АСД виникла у 1890 р. під Луцьком.. її членами стали німецькі поселенці, а керівником — К. Рейвен, емігрант з Тав­рійської губернії. В основному осередки адвентизму засновува­лись зарубіжними місіонерами або адвентистами-переселенця-ми із південних областей України. У 1922 р. західноукраїнські адвентисти об'єднались у Союз АСД у Польщі, що увійшов до Східноєвропейського дивізіону. У Бєльськуу 1926 р. відкрилась біблійна школа, що готувала проповідницькі кадри для східних теренів Польші. У Варшаві, Лодзі, Львові видавалась німецькою, польською, російською мовами адвентистська загальна віроспо­відна та біблійна література (насамперед численні твори заснов­ниці АСД Гелен Уайт), часописи і журнали. За обмеженими те­риторією Волині відомостями, у 1932 р. тут діяли 1103 адвентис­ти.

Перші кроки п'ятидесятництвана Україні пов'язані із іме­нем Івана Воронаєва, який у 1921 р. приїхав до Одеси з Північної Америки, де кілька років знаходився в еміграції. Він розпочав активно проповідувати новий протестантський напрям серед баптистів, адвентистів і православних, обернувши у нову віру багато прихильників. У 1922 р. в Одесі відкрилась перша п'яти-десятницька громада, члени якої розгорнули місіонерську діяльність, подорожуючи по всій Україні. У 1926 р. було створе­но Всеукраїнський союз християн євангельської віри (ХЄВ), який

Розділ 9. Історія і сучасний стан релігії в Україні

наступного року налічував 350 громад і 17 тис. віруючих. З 1928 р. почав виходити журнал «Євангеліст». Однак сформувати цер­ковну структуру в Україні п'ятидесятникам до Другої світової війни не вдалось. У 30-х pp. керівники Союзу ХЕВ були заареш­товані (доля самого І. Воронаєва досі лишається невідомою), громади закриті, їхнє майно конфісковане.

У 20—30-х pp. на Волині і Галичині, знову-таки завдяки про­повідницьким зусиллям закордонних місіонерських центрів, була започаткована ше одна п'ятидесятницька течія — християн віри євангельської(ХВЄ). Перший з'їзд п'ятидесятників Східної Польщі, Західної Білорусі та Західної України відбувся у 1929 р. На ньому було прийняте рішення про створення Союзу зборів християн віри євангельської з центром у Лодзі. Союз у 1937 р. на­лічував 500 громад і 18 197 віруючих. Він мав власну мережу з 30 недільних шкіл. По суті, Союз ХЄВ встановив у Західній Україні єдину організаційну п'ятидесятницьку мережу.

Повернення в Україну лютеранства і кальвінізму пов'яза­не насамперед з процесами, шо відбувались у 20—30-х pp. XX ст. Події Першої світової війни, революції у Росії та Європі, розвиток у Західній Україні національно-визвольного руху й активізація національно-культурної діяльності численних гро­мадських, кооперативних, освітніх, наукових організацій — все це зумовило загальне політичне й духовне піднесення украї­нського населення регіону, урізноманітнення його релігійно­го життя. Польська влада до середини 30-х pp. доволі терпимо ставилося до релігійних рухів поза офіційною Римсько-Като-лицькою Церквою. Нарешті, новоутворені українські люте­ранські і кальвіністські громади спиралися на матеріальну, моральну, організаційну підтримку українських емігрантських Церков у США і Канаді, допомогу протестантських об'єднань Західної Європи.

Підґрунтям українських лютеранських і кальвіністських гро­мад стали неукраїнські ранньопротестантські Церкви, шо діяли на етнічних українських землях і мали серед своїх прибічників чимало українців. Йдеться про Варшавську та Віденську єван-гельсько-аугсбурзьку консисторії (48 тис. членів у громадах ве­ликих українських міст) та Союз церков євангельсько-аугсбурзь-кого і гельвецького визнання (СЦАГ). Останній у 30-х pp. на­лічував понад 100 громад з 26,5 тис. членів.

Кислюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

За допомогою С ЦАГу у 1925 р. створилася Українська церковна рада, перейменована згодом в Українську євангельсько-аугсбурзьку місійнурадуз центром у Станіславі. До початку 30-х pp. Раді вдало­ся створити свої осередки у більше як 20 населених пунктах Гали­чини та Волині, які налічували понад 1,1 тис. членів. Упродовж наступних восьми років ця цифра відчутно не збільшилась.

Першу українську реформатську громаду в Західній Україні створив у 1922 р. у селі Молодятині селянин Роман Кваснюк. Під час Першої світової війни він опинився у полоні, де позна­йомився з кальвінізмом. Через кілька років реформатські гро­мади діяли майже у всіх навколишніх селах. Загалом на початку 30-х pp. вони існували вже у кількох десятках населених пунктів, у тому числі у Львові, Коломиї, Станіславі, об'єднуючи у своїх лавах 1,5 тис. українців-кальвіністів. У 1931 р. у Молодятині відбувався перший з'їзд українських кальвіністів, цього ж року — конференція у Коломиї, де було розв'язане питання їхнього об'єднання у Союз українських євангельсько-реформованих г_ромад (СУЄР). З 1933 р. він діяв як незалежна церковна організація з центром у Коломиї. До його складу входило 68 релігійних осе­редків з 2760 дорослими віруючими. Під його опікок? перебува­ло 20 недільних шкіл з 360 учнів. Головним друкованим орга­ном СУЄР був часопис «Віра і Наука», що виходив тисячним накладом у Коломиї у 1926-1939 pp.

Цікавою ознакою кальвіністського руху в Західній Україні стало набуття ним виразних національних рис. Недарма вся усна та друкована пропаганда, проповідь і культ велися тільки рідною мовою. Свою ідейну програму СУЄР офіційно визначив як таку, що повинна будуватися на «базі національного принципу». По­дібна позиція, власне кажучи, стала чи не найголовнішою при­чиною переслідувань українських лютеран і кальвіністів сере­дини 30-х pp. спершу польською владою, а незабаром, після при­єднання Західної України та Західної Білорусі до СРСР, — Радянською владою.

У 30-і pp. всі протестантські течії незалежно від їх територі­ального розташування та напрямів діяльності спіткшіа однако­ва доля: керівників громад і найактивніших віруючих було вис­лано до Сибіру, закатовано у тюрмах чи таборах ГУЛАГу, деко­му пощастило емігрувати, а ті, хто залишався, змушені були провадити свою діяльність під повним контролем влади.

Розділ 9. Історія і сучасний стан релігії в Україні

З часів відносного пом'якшення політики режиму у релігій­ному питанні і до кінця 80-х pp. функціонування протестантсь­кої конфесії відбувалося, по суті, на двох рівнях:

• Перший — офіційний, або легальний; до нього належали громади, шо сприйняли законодавство, були зареєстровані в органах влади.

• Другий — неофіційний, або нелегальний. Сюди входили частина лідерів та віруючих громад християн-баптистів, п'яти­десятників, адвенстистів-реформістів. їхню діяльність було ого­лошено протизаконною. Окрім цих незареєстрованих осередків, діяла низка менших сект і навіть просто груп по кілька десятків віруючих визначеної або напіввизначеної конфесійної орієн­тації. Істотного впливу на загальну релігійну ситуацію в Україні та розвиток протестантизму вони не мали.

Осередком офіційного протестантизму був Союз євангельсь­ких християн-баптистів. Він був створений у 1944 р. і до 1963 р. об'єднав у своїх лавах основні протестантські течії. Союз бу­дувався на федеративних принципах, тобто його окремі осеред­ки мали право на місцеві, регіональні, республіканські утво­рення, однак підпорядковувалися єдиному центрові — Всесо­юзній радієвангельських християн-баптистів (ВРЄХБ) у Москві. Раду обирали на з'їздах Союзу, що проходили шоп'ять років. Усією поточною діяльністю керувала президія на чолі з гене­ральним секретарем. Для підготовки кадрів священнослужи­телів у структурі Союзу з 1968 р. відновили діяльність Біблійні курси. Шість разів на рік регулярно виходив журнал «Братсь­кий вісник». Союз ЄХБ входив до Всесвітньої ради баптистів. На початок 90-х pp. він об'єднував 2500 громад і близько 300 тис. віруючих.

Поза межами Союзу ЄХБ у повоєнний період існувало ше дві легальні протестантські структури. Перша структура — авто­номно зареєстровані п'ятидесятницькі громади, які отримали на це дозвіл тільки на початку 70-х pp. і впродовж наступних деся­ти років діяли переважно у східних і південних регіонах Украї­ни. Станом на 1 травня 1989 р. в Україні існувало вже 652 такі громади, з яких тільки четверта частина були натежним чином зареєстрована.

Друга структура — громади адвентистів сьомого дня. Вони утворились після ліквідації у 1960 р. Всесоюзної організації АСД.

Кислкж К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

Дезінтеграційні процеси у середовиші адвентистів тривали до середини 70-х pp. Відтоді організаційну кризу вдалось подола­ти. В 1979 р. вже було зорганізовано 11 обласних і міжобласних союзів та об'єднань на чолі із старшими проповідниками. Ук­раїна мала власне Республіканське об'єднання церков АСД. Кількість віруючих у ньому, за офіційними даними, становила близько 20 тис. осіб. Республіканське об'єднання церков АСД працювало у спілці з іншими республіканськими об'єднання­ми, підпорядковуючись загальному органові — З'їзду (або на­раді) церков АСД в СРСР. У грудні 1988 р. була створена єдина Всесоюзна Церква адвентистів сьомого дня. У 1990 р. на 55- му Всесвітньому з'їзді Генеральної Конференції Всесвітньої Церк­ви АСД в американському Індіанаполісі за участі 35 делегатів від радянських адвентистів за ними був визнаний статус світового відділення (дивізіону). -v

9.7. СУЧАСНА РЕЛІГІЙНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ'

Події середини 80-х — початку 90-х pp. призвели до значних змін у релігійному житті України. <'

1) Наявна чітка тенденція зростання питомої ваги віруючих серед дорослого населення (понад 18 років) України. Якщо у 1991 р. тих, хто називав себе віруючим, було трохи більше 40 %, то у 2002 р. — вже понад 60 %. Якщо десять років тому на чолі цього руху стояли люди, чиї пригнічені доти релігійні почуття нарешті змогли вирватися назовні, то тепер таку активність дедалі більшою мірою демонструють ті, хто відчув потребу в прояві власних релігійних переконань порівняно недавно.

Шлях людей до релігії полегшується нині низкою обставин:

• Після краху тоталітарного режиму в масовій свідомості утворився вакуум, який нині поступово заповнюється і відрод­жуваною національною свідомістю, і новим відчуттям грома­дянськості, і релігією.

• Збереглися відчутні релігій но-культури і традиції, особли­во у західноукраїнських областях.

• Залишається загатьнодуховна потреба в релігії, яка полег­шує людські біди, знімає стресові навантаження, обіцяє заступ­ництво з боку Всевишнього.

Розділ 9. Історія і сучасний стан релігії в Україні

• Зміни соціальної структури у бік виразної нерівності (ба-гаті-бідні) спричинили гостру потребу в релігійному милосерді та добродійності.

• Нарешті, у суспільстві складається доброзичливо-зацікав-лене ставлення до релігії завдяки активній її популяризації з боку ЗМ1.

2) Помітно пожвавились інституційні прояви релігії. Зага­лом станом на 1 січня 2003 р. у країні було зареєстровано 26 271 релігійна громада (1076 - діяли без реєстрації). Це - вдвічі більше, ніжу 1991 р. В Україні налічується 25871 священнослу­житель, 344 монастирі з 5864 ченцями і черницями, 249 місій, було відкрито більше 150 духовних навчальних закладів з 18 тис. слухачів, майже 10 тис недільних шкіл, виходить 334 періодич­них видання. У розпорядженні релігійних організацій знаходить­ся 19 112 культових споруд (церкви, храми, мечеті, синагоги тощо), 2332 — у процесі будівництва. Пов'язано це із загальною демократизацією суспільства, зняттям обмежень на діяльність релігійних організацій і полегшенням їхньої реєстрації в Україні, що створило юридичну базу для потужного розвитку різномані­тних визнань.

3) Розширився релігійний спектр. На сьогодні в Україні кількість відомих релігій сягнула за сто, однак 99,5% всіх реліг­ійних утворень належать до 25 основних віровизнань чи напря­мів. Серед опитаних у 2002 р. 70% дорослого населення України назвали себе православними ( у тому числі ті, хто коливається, невіруючі), 7% - греко-католиками, 2,2% — протестантами, менше 1% - римо-католиками, мусульманами, іудеями.

Протестантські громади

27,9%

Сучасна конфесійна структура України \

(приблизнапитома вага зареєстрованих та незареєстрованих громадстаном на 1 січня 2003 р.) •• ч

НАЙЧИСЛЕНН1Ш1КОНФЕСІЇ В УКРАЇНІ У 1991-200^ pp. (приблизна кількість зареєстрованих громад)

  20вЗ (1 січня)
УПЦМП
УПЦ-КП -
УАПЦ
УГКЦ
РКЦ
Баптисти
Адвентизм
П'ятидесятництво
Іслам
Іудаїзм

Водночас сучасна релігійна ситуація в Україні позначена низкою особливостей:

1) Значний відсоток (від 20 до 25) громадян коливається між вірою та невір'ям. Решта — невіруючі, переконані атеїсти, про­сто байдужі до релігії.

Розділ 9. Історія і сучасний стан релігії в Україні

2) Релігійність сучасних українських віруючих має помітно поверховий характер й у багатьох випадках зводиться лише до прийняття відповідної атрибутики й виконання формальних вимог (хрещення, носіння натільного хрестика тощо). Лише 20 % віруючих відвідують службу Божу раз на тиждень чи частіше, ще 20 % — раз на місяць, половина — тільки у дні релігійних свят. Трохи більше третини віруючих знають лише одну молитву (ймо­вірно, «Отче наш»), ше третина — по 2 — 3.

Принагідно зазначимо, що 85 % дорослого населення пройшло хрещення, тобто формально є християнами. Поло­вина чи навіть більше невіруючих, байдужих і переконаних атеїстів, відвідують богослужіння у дні релігійних свят, мате­ріально підтримують Церкву. Значна частина з них вірить у Бога.

3) Релігійна свідомість людей, як віруючих, так і невірую­чих, відрізняється помітною невизначеністю свого змісту. Як правило, люди визнають існування Бога, однак не завжди виз­нають існування диявола; вірять в існування душі, гріху, раю і пекла. Таким чином, ці поняття набувають нині не тільки релі­гійного, а радше морального забарвлення. Причому третина віру­ючих, половина тих, хто коливається між вірою та невір'ям, шоста частина невіруючих і атеїстів примудряються одночасно вірити у переселення душ.

Загалом, опитування 2002 р. виявило лише 1,7 % людей, яких за низкою критеріїв можна віднести до категорії «справжніх віру­ючих». Це — переважно одинокі похилого віку жінки, які жилли у сільській місцевості. Для порівняння. Приблизно таку саму картину дало тривале міжнародне дослідження сучасної російсь­кої релігійності (Д. Фурман, К. Каариайнен). У США на сере­дину 80-х pp. понад 90% американців вважали себе віруючими, 60 % — перебували членами релігійних організацій, 50% — ре­гулярно відвідували богослужіння.

4) Релігійність населення західноукраїнського регіону є в цілому вищою за релігійність інших областей України. Ще до початку перших реальних кроків у лібералізації радянської дер­жавної політики стосовно до релігії на сім західноукраїнських областей припадало більше половини зареєстрованих релігійних громад. Незважаючи на те, що на 2003 р. цей відсоток зменшив­ся до 40, віруючими називає себе 80% дорослого населення цьо-

Кислюк К.В., Кучер О.М, Релігієзнавство

го регіону. Якщо в цілому в Україні на один населений пункт припадає в середньому 0,7 громад, то в західних областях цей показник є в 2—3 рази вишим.

5) Центрами поширення нетрадиційних релігій, навпаки, є Донецька, Київська області, Автономна Республіка Крим (до по­ловини всіх зареєстрованих організацій) — регіони без устале­ної історичної традиції, або такі, де результати політики викорі­нення релігії виявилася найуспішнішими.

6) Центр релігійної діяльності перенесено у міста, позаяк у дореволюційні часи та у перші десятиліття Радянської влади ре­лігійним було в передусім, українське село. Вказана особливість віддзеркалює загальну для всіх більш-менш розвинутих країн тенденцію до урбанізації.

7) Релігійні організації відчувають гостру нестачу культових споруд. Незважаючи на те, що згідно з двома березневими (1992 і 2002 pp.) указами Президента України релігійним організаці­ям було передано понад 3000 культових споруд і 8 Ö00 одиниць церковного майна, ще 3 638 споруд було збудовано упродовж 1992—2002 pp., приблизно 25% нині діючих культових споруд є лише пристосованими для молитовних цілей, ще 25% -»оренду­ються з тією ж метою. Рівень забезпеченості різни^релігійних конфесій культовими спорудами різниться. Стовідсотково забез­печені ними громади Закарпатської реформатської (кальвіні­стської) Церкви. Найнижчий відсоток забезпеченості - у ново­утворених протестантських громад і нетрадиційних для країни релігійних віровизнань.

8) Якщо православні і католицькі об'єднання відчувають потребу в кваліфікованих кадрах священнослужителів, то в про­тестантських громадах завдяки створеній ними власній системі духовної ос віти їх у 2-3 рази більше, ніж самих громад. Зважаю­чи на наріжний протестантський принцип «загального священ­ства», у цьому не вбачається проблеми у протестантському се-редовищі.

9) Стався розкол в українському православ'ї. Зараз в Україні діють:

1. Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), що перебуває під духовною опікою глави Українських Церков в Аме­риці і в діаспорі митрополита Константина (Багана), предстоя­тель - митрополит Мефолій (Кудряков).

Розділ 9. Історія і сучасний стан релігії в Україні

2.Українська Православна Церква-Київський патріархат (УПЦ-КП), її очолює патріарх Київський і Всієї Руси-України Філарет (Денисенко).

3. Українська Православна Церква Московського патріархату (УПЦ-МП), очолювана митрополитом Київським і всієї Украї­ни Володимиром (Сабодан).

Початок розколу припадає на той час, коли в лютому 1989 р. у Києві було створено ініціативний комітет відродження УАПЦ в Україні. 19 серпня 1989 р. Львівська православна пара­фія святих апостолів Петра і Павла на чолі з протоієреєм Воло­димиром Яремою вийшла з юрисдикції РПЦ і оголосила себе приналежноюдоУАПЦ. Таким чином, 1989 р. є роком початку третього відродження УАПЦ.

5 — 6 червня 1990 р. був скликаний Перший Всеукраїнський Собор УАП Ц, на якому була утворена українська патріархія на чолі з патріархом Мстиславом, що тоді очолював УАПЦ в Аме­риці.

УПЦ МП бере свій початок, як ми вже знаємо, з 1686 р. Хоч так вона ніколи не називалася. З 1 січня 1990 р. Синод РПЦ на­дав Українській Церкві статус автономної і перейменував її на УПЦ. Однак це практично нічого не змінило у становищі УПЦ, яка, як і раніше, підпорядковується московському патріархату. Церква ця має парафії по всій Україні, найбільше в східних і південних її частинах. В юрисдикції цієї Церкви знаходяться такі українські святині, як Києво-Печерська та Почаївська лаври.

Починаючи з відродження УАПЦ між нею і УПЦ МП поча­лося протистояння і боротьба за парафії.

Подальший розвиток подій пов'язаний з постаттю митро­полита Філарета (Денисенка), який в той час очолював У П Ц М ГІ.

У листопаді 1991 р. на соборі УПЦ МП в Києві митрополит Філарет висловився за незалежність Української Церкви від РПЦ. Всі єпископи на чолі з митрополитом Філаретом поїхали до Москви просити відпускну грамоту.

1 — 3 квітня 1992 р. Синод РПЦ розглянув прохання украї­нських єпископів про автокефалію і не задовольнив його. Більше того, Синод позбавив митрополита Філарета єпископської гідності. 27 травня 1992 р. архієрейський собор УПЦ у Харкові оголосив своїм предстоятелем замість митрополита Філарета митрополита Ростовського і Новочеркаського РПЦ Володими-

Кислюк К,В., Кучер P.M. Релігієзнавство

pa (Сабодана). За митрополитом Володимиром пішов весь епис­копат, а при митрополиті Філареті залишився Володимирський собор у Києві й один епископ, теж за це позбавлений сану РП Ц. Проте митрополит Філарет не визнав цих рішень і пішов на крайній крок. За підтримки тодішнього президента України Л. М. Кравчука і деяких народних депутатів він оголосив про своє об'єднання з УАПЦ і утворення нової релігійної організації — УП Ц—КП, на Всеукраїнському Православному Соборі в червні 1992 р. Малось на увазі, що нову Церкву очолить патріарх Мстис­лав, який навіть був відсутній на Соборі, а заступником патріар­ха став митрополит Філарет (посада заступника патріарха була встановлена вперше за більш як тисячолітню історію правосла­в'я), ч '

Після Собору і формального об'єднання митроцолчіт Філа­рет дістав змогу заволодіти грішми УПЦ МП, а поізсій Україні почалися акції насильницького приєднання парафій УПЦ МП й УАПЦ до новоутвореної УПЦ—КП.

Фактично ж відбулося не об'єднання Церков, а черговий розкол в українському православ'ї, із двох Церков, утворилося три, з одного патріархату — два. Патріарх Мстислав не визнав новоутворену Церкву і призначив архієпископа Львівського і Галицького Петра (Петруся) очолити ту частину УАПЦ, що не приєдналася до УПЦ-КП. Після утворення УПЦ-КП УПЦ МП не припинила свого існування й надалі залишалася в підпоряд­куванні РПЦ. Кількість її парафій практично не зменшилася, лише окремі з них перейшли в УПЦ—КП.

11 червня 1993 патріарх Мстислав помер і був похований у своїй резиденції в м.Саунт-Бавнд-Брук в Америці. У вересні 1993 року УАПЦ обрала свого патріарха — Димитрія (в миру Володи­мир Ярема).

23—24 жовтня 1993 р. на соборі УП Ц—КП було обрано но­вого патріарха, ним став митрополит Володимир (Романюк). хоча фактично Церквою керував митрополит Філарет. Після смерті патріарха Володимира (Романюка) у липні 1995 р. УПЦ— КП став керувати митрополит Філарет, обраний патріархом на соборі цієї Церкви.

У лютому 2000 р. вмер і патріарх УАПЦ Димитрій, відповід­но до його заповіту нового патріарха було вирішено не обирати, а просити митрополита Костянтина (Багана), який очолює ук-

Розділ 9. Історія і сучасний стан релігії в Україні

раїнські Православні Церкви в Америці й у діаспорі, духовно опікувати УАПЦ. Це було дуже важливо, оскільки всі українські Церкви за кордоном були прийняті в євхаристійне спілкування константинопольським патріархом. Формальним же предстоя­телем УАПЦ в Україні став митрополит Мефодій (Кудряков).

У червні 2003 р. стався черговий розкол в УАПЦ. Мефодій (Кудряков) оголосив себе митрополитом Київським і всієї Ук­раїни, вийшовши з-під опіки митрополита Костянтина. В юрис­дикції ж останнього залишилася Харківсько-Полтавська єпар­хія й поодинокі парафії по всій Україні.

Увесь цей час йдуть розмови і переговори на різних рівнях про майбутнє об'єднання всіх галузей українського православ'я, але всі Церкви висува

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти