Інфляція призводить до відчутних наслідків у багатьох сферах суспільного життя, насамперед у соціальній та економічній. Якраз через ці наслідки інфляція постійно перебуває в центрі суспільної уваги, викликає занепокоєння в підприємців, політиків, усієї громадськості.

До соціальних наслідків інфляції належать:

зменшення доходів тих верств населення, що живуть за рахунок бюджетних коштів (педагоги, медики, державні службовці та ін.);

зменшення доходів у пенсіонерів;

зменшення доходів у осіб, що живуть за рахунок виплат по соціальному страхуванню (інваліди);

знецінення заощаджень;

зниження життєвого рівня населення із фіксованими доходами;

невпевненість працівників щодо працевлаштування;

невпевненість підприємців щодо перспектив свого економічного становища;

скорочення платоспроможного попиту населення;

загострення соціальних суперечностей у суспільстві.

Ще ширший діапазон негативних наслідків інфляції в економічній сфері. Особливо відчутно вона впливає на розвиток виробництва, торгівлю, кредитну і грошову системи, державні фінанси, валютну систему і на платіжний баланс країни. Інфляція спричинює посилення хаотичності і диспропорціо-нальності розвитку суспільного виробництва.

До економічних наслідків інфляції належать:

скорочення обсягів виробництва товарів і послуг, посилення диспропорційності розвитку економіки (інфляція зумовлює звуження ринку збуту товарів народного споживання, що може викликати затухання темпів їх зростання чи навіть скорочення обсягів виробництва, нерідко виникає затоварення на цих ринках при абсолютному скороченні особистого споживання, спад виробництва може зумовлюватися також відпливом капіталів з виробничої сфери в торгівлю, де інфляційне зростання цін підсилюється спекуляцією, яка зумовлює прискорення обігу капіталу та зростання прибутків);

зниження обсягів інвестицій, скорочення нових капіталовкладень, спад науково-технічного прогресу (часті коливання і стрибки цін посилюють економічний ризик інвестицій, що викликає скорочення нових капіталовкладень і затухання науково-технічного прогрессу, технічному регресу сприяє також те, що в період інфляції ціна робочої сили нерідко зростає повільніше, ніж ціна засобів виробництва, і застосування ручної праці виявляється вигіднішим, ніж техніки));

розбалансування банківської системи (зменшення обсягів депозитів та подорожчання банківських позичок, позичкові капітали спрямовуються переважно в галузі зі швидким зростанням цін і відволікаються з інших галузей, де може настати застій і занепад виробництва);

скорочення обсягів міжгосподарського кредитування (кредиторам невигідно і ризиковано продавати свою продукцію з відстрочкою платежу);

поширення бартерних операцій (у власників товарів поступово знижується бажання реалізовувати їх за знецінені гроші, і вони переходять на бартерні операції чи продають їх за іноземну валюту, натуралізація обміну прискорює інфляційне знецінення грошей, оскільки звужується матеріальна основа їх обігу, а також спричинює розрив традиційних господарських зв'язків, уповільнює товарооборот та викликає додаткові витрати обігу);

девальвація національної валюти;

зменшення реальної вартості держаних доходів (реальна вартість всієї суми державних доходів постійно зменшується, тому держава змушена весь час використовувати друкарський верстат, щоб компенсувати фінансові втрати від інфляції. Оскільки зробити це неможливо, то їй доводиться так чи інакше зменшувати свої витрати, передусім на соціальні потреби, що ще більше загострює соціально-політичну нестабільність у країні. На певній стадії інфляції подальше зростання емісії стає фінансово невигідним і соціальне небезпечним);

здійснення неконтрольованої емісії грошей (у міру поглиблення інфляції, особливо на гіпервисокій стадії, виникає "голод" на грошові знаки, бо дрібні купюри зовсім втрачають свою вартість і перестають функціонувати. Тому швидко зростає потреба у великих купюрах, за якою не встигає їх випуск емісійним центром. Створюється парадоксальна ситуація, коли за наявності в обігу великої маси зайвих грошей усі економічні суб'єкти відчувають недостачу платіжних засобів (грошовий "голод"). Поступово цей "голод" поширюється і на оборот грошового капіталу, внаслідок чого у дедалі більшої частини підприємств посилюється недостача основного й оборотного капіталу. Розвивається глибока криза неплатежів. Це пояснюється тим, що випереджаюче знецінення грошей порівняно з ростом їх емісії призводить до зменшення реальної цінності грошової маси в обігу);;

дезорганізація зовнішньоекономічних зв’язків, стримування припливу іноземного капіталу, погіршення платіжного балансу країни.

Державне регулювання інфляції

Антиінфляційна політика – це комплекс заходів щодо державного регулювання економіки, які спрямовані на боротьбу з інфляцією.

Антиінфляційна політика включає в себе дефляційну політику і політику доходів.

Дефляційна політика – це ряд методів обмеження платоспроможного попиту через фіскально-бюджетний і кредитно-грошовий механізм. Вона включає:

скорочення державних витрат (скорочення субсидій підприємствам, скорочень витрат на соціальні потреби, на розвиток інфраструктури, на потреби військово-промислового комплексу);

посилення податкового тиску на доходи як підприємств так і фізичних осіб;

випуск державних цінних паперів;

кредитну рестрикцію ( або скорочення банківського кредитування економіки) – підвищення дисконтної ставки центрального банку, регулювання процентних ставок за пасивними і активними операціями комерційних банків, збільшення норми обов’язкових резервів; контроль за обґрунтованістю видачі кредитів комерційними банками на великі суми)

лімітування (таргетування) випуску готівки в обіг.

Політика дефляції при жорсткому її проведенні може дати бажаний антиінфляційний ефект, проте посилює соціальне напруження, виникає загроза економічного спаду виробництва, зменшення зайнятості.

Політика доходів – це державний контроль над заробітною платою та цінами. Вона включає:

фіксацію заробітної плати на певному рівні («заморожування») або встановлення темпів зростання заробітної плати у певних межах;

фіксацію цін на товари і послуги;

проведення жорсткої антимонопольної політики, заохочення ринкової конкуренції, стимулювання підприємницької активності;

На сьогодні більшість країн Заходу відмовилися від прямого втручання в ціни і заробітну плату і спрямували свої заходи на стимулювання приватного підприємництва та розвитку виробництва, ведення гнучкої податкової політики та стимулювання грошових заощаджень населення. Завдяки цьому країни змогли подолати з початку 80-х років галопуючу інфляцію, та ввести її в межі повзучої.

Уряду кожної країни, що знаходиться в кризі, слід проводити антиінфляційну політику. Засоби боротьби з інфляцією можуть бути як прямі так і непрямі.

Частіше всього проявляється наступна закономірність - чим більш кризовою стає ситуація, тим більш актуальні прямі засоби впливу уряду і центрального банку на економіку і грошову масу, як її складову частину.

Непрямі засоби включають:

1. Регулювання загальної маси грошей шляхом управління ними центральним

банком.

2. Регулювання позикового і облікового процесу комерційних банків через управління ними центральним банком.

З. Обов'язкові резерви комерційних банків, операції центрального банка на відкритому ринку цінних паперів.

4. Операції центрального банка на відкритому ринку цінних паперів.

5. Регулювання процентних ставок комерційних банків через управління ними центральним банком.

Непрямі засоби не можуть працювати в нашій економіці на повну потужність по
причині її недостатньої "ринковості". Повноцінний ринок цінних паперів, в тому
числі ринок державних зобов'язань у нас відсутній, а відповідно центральний банк не може впливати на грошову масу через куплю-продаж цінних паперів.

Прямі засоби боротьби з інфляцією, включають в себе:

1. Пряме і безпосереднє регулювання державою кредитів і тим самим - грошової маси.

2. Державне регулювання цін.

3. Державне (по угоді з профспілками) регулювання заробітної плати.

4. Державне регулювання зовнішньої торгівлі, операцій з іноземним капіталом і валютного курсу.

Практика прямого регулювання грошової маси широко розповсюджена у високо розвинутих країнах. США неодноразово в 60х-70х роках заморожували ціни на численні товари. Півтора десятиріччя після другої світової війни знадобилося країнам західної Європи для початку лібералізації цін, та навіть неповної. Франція повністю лібералізувала ціни на внутрішньому ринку лише в 1986 року. Ф. Рузвельт виводив США із найглибшої кризи 30 –х років шляхом жорсткого державного регулювання економіки. В більшості країн існували спеціальні закони, що обмежують прибуток від торговельного посередництва.

До першочергових антиінфляційних заходів відносять такі:

1. Забезпечення країни у достатній кількості продовольством. Це найперша умова будь-яких реформаторських зусиль. Для налагоджування продовольчої справи в країні слід надати державну фінансову допомогу сільськогосподарським

підприємствам всіх форм власності:

а) встановлення порядку надання кредитів сільськогосподарським підприємствам під векселя з погашенням їх за рахунок прийдешнього врожаю;

b) встановлення державних закупівельних цін, а також цін на ресурси, що споживаються в сільськогосподарському виробництві на рівні, що забезпечує рентабельну роботу товаровиробників і утворення системи контрактної торгівлі

промисловими товарами в обмін на сільськогосподарську продукцію.

2. Відтворення зруйнованого інвестиційного поля народного господарства, без якого функціонування економіки стає неможливим. В цих цілях слід передусім відтворити шляхом індексування на банківських рахунках підприємств амортизаційні суми і власні оборотні грошові кошти втрачені через різке зростання цін і знецінювання грошей.

3. Налагоджування постачально-збутових зв'язків між підприємствами. Господарські зв'язки підприємств в ринковому режимі найбільш ефективні в основному через систему великих оптових покупців-синдикатів. Ці структури можуть функціонувати як в рамках окремих регіонів, так і в загальнодержавному масштабі.

4. Замість податку на додаткову вартість, що стимулює в сучасних умовах господарювання в Україні зростання інфляції і вкрай важко контролюється податковими інспекціями, визначити основним платежем в бюджет податок на прибуток, диференціюючи його ставки залежно від зростання рентабельності і зростання обсягу виробництва, що буде націлювати виробників на зростання маси, а не тільки норми прибутку.

5. На час кризи необхідно централізувати банківську систему країни, маючи на увазі обов'язкове виконання комерційними і інвестиційними банками директив Центрального банку по пріоритетності і пільговості кредитування регіонів, галузей, підприємств, додержання нормативних термінів документообігу.

6. Для стабілізації споживчого ринку доцільно:

а) створити систему стимулювання розвитку дрібного бізнесу в сфері виробництва і послуг. Ввести державні кредити на оренду виробничих приміщень і лізинговий кредит на оренду устаткування (з можливістю послідовного викупу) , а також ввести обов'язкове страхування малих підприємств на перші 3-5 років діяльності, коли ризик руйнування особливо великий;

7. Протягом кризового періоду треба також проводити політику захисту внутрішнього ринку і суворого контролю приватної експортної діяльності. Всі експортні операції повинні здійснюватись через кілька великих фірм і синдикатів, що контролюються державою і виконують експортні операції на комісійних податках.

Предыдущая 1 2 3 4 5 6 789 10 11 12 13 14 Следующая