ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Семінар: Християнство як релігія Нового Завіту

1. Сутність ідей Нового Завіту. Християнство як релігія любові.

2. Раннє християнство: ідейні витоки, церковна організація, керигма.

3. Трансформація християнства в державну релігію Римської імперії.

4. Сутність ортодоксального християнського віровчення та культу.

 

Методичні рекомендації до семінару:

1. Відповідаючи на перше питання необхідно зазначити, що термін Новий завіт використовується у двох значеннях − книги, збірки канонічних християських текстів та Одкровення християнської релігії, нової угоди, яку уклав Ісус з людьми. Основні ідеї Нового Завіту стали основними положеннями християнства. В Новому Завіті серед найбільш важливих є ідеї втілення Бога (єднання з людською природою), смерті Христа за гріхи людей, його Воскресіння з мертвих, вознесіння на небо та очикування приходу Спасителя в майбутньому. Разом ці ідеї закладають фундамент для християнства як асолютно нової релігійної доктрини, в якій людина набуває перспективу стати богоподібною, увійти в майбутнє Царство Бога. Святість стає можливою через віру, служіння та любов до Бога.

У прощальній бесіді Ісус Христос сказав своїм учням: «Заповідь нову даю вам: любіть один одного!». Любов до людей, до навколишнього світу означала і любов до Бога. Христос, укладаючи Новий Завіт, відновлює внутрішній зв’язок людини з Богом. Стрижнем нового релігійного вчення стало проголошення вищого блага і вищої мети не в земному житті, а за його межами. Людські пошуки мають спрямовуватися на пошуки Царства Божого, куди увійдуть прості люди, здатні духовно оновитися, а не багаті й могутні. У Нагірній проповіді І. Христос проголосив найвищу цінність означеної простоти. «Блаженними», тобто благословенними є ті, хто добровільно зрікся пристрастей, погорди, хто прагне правди. Духовне служіння можливе через покаяння та удосконалення «Будьте досконалі, як Отець ваш Небесний!». Віра у воскресіння Христа із мертвих, яке довело його божественність, стала наріжним каменем християнства.

2. Потрібно знати, що ідейними витоками християнства є, переважно, основні ідеї іудаїзму (Старого Завіту), а також релігійно-філософське вчення Філона та Сенеки про природжену гріховність людини та необхідність врятування душі за допомогою аскетизму та страждання. Філософське, ще з часів Геракліта, вчення про Логос теж знайшло свій вияв у релігійній ідеології. Тут Логос постає як посередник між Богом і людьми. Ним є Син Божий – Ісус Христос.

Перші християни жили громадами («екклесіями»). Зростання чисельності християнських громад потребувало упорядкування їх внутрішнього життя. З’являються диякони, що допомагали виконувати службу Божу, далі – єпископи. Це фактично була перша ієрархічна посада, яка дала початок кліру – християнському духівництву.

3. Важливо знати, що за імператора Костянтина християнська церква стає дозволеною і рівноправною з іншими релігіями (з часу Міланського едикту 313 р.). У 325р. християнство проголошується державною релігією Римської імперії і конституюється у державну церкву. Костянтин сприяв розширенню влади єпископату, особливо римського єпископа, який фактично став главою Риму. Але лише у 381 р., після нетривалого повернення до язичництва імператора Іліана Відступника, християнству надаються виключні права церкви у суспільстві. Імператор Феодосій забороняє усі язичницькі релігії та культи і перетворює християнство на монопольну ідеологію Римської імперії.

Трансформація християнства у державну релігію тривало довгий час. Серед факторів, які сприяли одержавленню християнства можна назвати оформлення церковно-державного союзу, яка у Візантії набула форми цезарепапізму. Одним з проявів тісних стосунів церкви й держави стали Вселенські Собори. У 325 р. було скликано у Нікеї перший Вселенський собор, який оформив організаційну структуру – ієрархію християнської церкви. В подальшому Собор стає найвищим органом управління світової християнської Церкви, яка в той час іменувалася Кафолічною (Вселенською). Після IV Вселенського собору (451р.) оформилося п’ять управлінських центрів − патріархатів: Римський, Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський, Єрусалимський.

4. Висвітлення даного питання – це осмислення християнської ідеології, концентрованим виразом якої є Символ віри – стислий виклад 12 основних християнських догматів, які були прийняті на перших двох Вселенських соборах – 325 та 381 рр. Найважливіше положення християнства – догмат Боговтілення. Одне з центральних місць посідає догмат воскресіння Христа, яке проголошується запорукою майбутнього воскресіння всіх людей. Важливими є і інші догмати, які стверджують ідеї безсмертя душі, рай та пекло.

Найважливішими елементами християнського культу є таїнства. Християнські таїнства – це культові дії, через які, згідно зі вченням Церкви, передається віруючому Божественна благодать. Причащання або ж євхаристія (гр. «благодаріння») – центральне таїнство християнського культу, яке символізує причетність віруючих до спокутної жертви І.Христа і до Церкви, що є Тілом Сина Божого. Це таїнство здійснюється під час Богослужіння. Серед культових дій найпоширенішими є молитва, поклоніння іконам (у православ’ї), мощам святих, християнським реліквіям і святим місцям.

 

Питання для самостійної роботи:

1. Формування християнської літератури: канонічні та апокрифічні книги.

2. Християнська апологетика та її значення для формування віровчення.

3. Вселенські собори, їх значення в історії становлення християнства.

 

Методичні вказівки до самостійної роботи:

1. Студентам потрібно знати, що Святим Письмом християнства є Новий Завіт, основу якого становлять чотири Євангелія (від Іоана, Марка, Матвія та Луки). Це канонічні тексти, у яких ідеться про земне життя Ісуса Христа: його народження, дитячі роки, хрещення в річці Іордані Іоаном Предтечею, а також трьохрічну діяльність, коли Він проповідував, творив чудеса та був розп'ятий. Назва «Новий Завіт» розкривається в настанові Ісуса Христа Своїм учням: «Заповідь нову даю вам: «Любіть один одного!».

2. Велику роль у захисті християнського віровчення відігравали апологети («захисники»): Апостол Павло, Юстин Філософ на Сході імперії (середина II ст.) і Тертуліан Карфагенський на Заході. Такі діячі християнської Церкви як Іриней Ліонський, Іполит Римський, Тертуліан були не лише апологетами, а й знавцями єресей. В ході боротьби з гностицизмом (синтез східних вчень та елліністичної філософії) розвивалося християнське вчення про Логос, а також христологічна та тринітарна проблематика (Свята Трійця).

2. Питання Вселенських соборів потребує розуміння їх значення та ролі в історії становлення християнства. Після того, як нова релігія отримала статус державної, потрібно було напрацювати християнську ідеологію та надати їй канонічного статусу. Потрібно також було розробити та затвердити релігійний культ, вирішити низку питань організаційного характеру. Це все знайшло своє відображення у роботі Вселенських соборів, яких загалом було сім, але два перші з них (324 р. та 381 р.) мали особливе значення. Саме на них було затверджено християнський Символ Віри, який складається із 12 основних догматів і які становлять концентрований вираз християнської ідеології.

 

Питання для індивідуальної роботи:

1. Співвідношення основних ідей Старого та Нового Завітів.

2. В чому полягає історичне значення одержавлення християнства?

3. Ісус Христос: історична особистість чи міф? Обґрунтуйте свою думку.

4. В чому полягає сутність християнських таїнств?

5. Яка роль Літургії у християнському культі?

Проблемні ситуації:

1. Поясніть слова французького історика Еншлена: «Христос переміг тому, що потерпів поразку Спартак?»

2. Чому Нагірну проповідь можна вважати квінтесенцією християнської моралі? Які дві заповіді Христос вважав головними?

3. Як можна пояснити значення слів Ісуса Христа: «Царство Моє не від світу цього» (Ів. 18:36).

4. Прокоментуйте слова Ісуса: “Хто з хтивістю подивився на жінку, той уже перелюбствував з нею в серці своєму”.

5. В християнській церкві в процесі її трансформації відбулася заміна харизматичних керівників, для яких були характерними “видіння”, “Божі одкровення” бюрократичною ієрархією. Перші в подальшому формували інститут чернецтва, другі – інститут церкви. Як це можна пояснити?

6. Автори фільму «Дух часу» розповідають про те, що Ісуса Христа не існувало, а його вчення і особа постали в результаті запозичень із різних релігій. Чи згодні Ви з такою думкою? Обґрунтуйте свою відповідь.

Теми творчих робіт:

1. Чи змінилася суть християнства під впливом ідей античної філософії?

2. Наскільки сучасними та актуальними є ідеї Біблії?

3. Ісус Христос: історична особистість чи міф? Обґрунтуйте свою думку.

4. Біблійна та наукова космогонії: конфлікт чи діалог?

5. Церковна десятина: податок чи духовна жертва?

6. Чи можна вважати християнство результатом синтезу релігійних та філософських ідей різних релігій та культур?

7. Державно—церковні відносини в Візантії та їх характер.

Реферати:

1. Біблія як духовне та культурне джерело.

2. Християнство – найпоширеніша світова релігія.

3. Церковна десятина як одна з форм податку.

4. Державно—церковні відносини у Візантії.

 

Першоджерела:

1. Апокрифы древних христиан. − М., 1989.

2. Иисус Христос в документах истории. − СПб, 1999.

3. Канонические Евангелия / Пер. Кузнецовой. − М., 1993.

4. Писания мужей апостольских. − М., 2003.

5. Сочинения древних христианских апологетов. − СПб, 1999.

5. Гарнак А. Сущность христианства. − М., 2001.

6. Каспер В. Иисус Христос. − М., 2005.

7. Ренан Э. Жизнь Иисуса. Апостолы.--М.,1992.

8. Штраус Д. Жизнь Иисуса.--М.,1992.

 

Допоміжна література:

1. Данн Д. Единство и многообразие в Новом Завете. − М., 1997.

2. Донини А. У истоков христианства.--М., 1989.

3. Мень А. История религии. В поисках пути истины и жизни. В 7т. − М., Логос.1992.

4. Мэри Пат Фишер. Живые религии. М.,1997.

5. Каутский К. Происхождение христианства.

6. Мецгер Б. Новый Завет: контекст, формирование, содержание. − М., 2006.

7. Поснов М. История христианской Церкви. − К., 1993.

8. Религиозные традиции мира. в 2т. М., 1997.

9. Макдауэлл Д. Неоспоримые свидетельства.-- М.,1993.

10. Янг Д. Христианство. − М., 1998.

ЗМ 7.: Православ’я

Мета: розкрити причини та наслідки розколу християнської Церкви. Ознайомитися з особливостями православного віровчення та культу. З’ясувати організаційну структуру Вселенського православ’я. Усвідомити сучасний стан православ’я. Розкрити ставлення у православ’ї до фінансово-економічних проблем.

Основні поняття:Священне Писання, Священний Переказ, богослужіння, літургія, Символ віри, таїнства, обряд, духовенство, диякон, священик, єпископ, митрополит, парафія, єпархія, монах, чернецтво, святі, ікона, догмат, Апокаліпсис, канон, благодать, Трійця, містицизм, ісихія, самітник, Лавра, пустельник, пустинь, каяття, сповідь, причастя, вінчання, маслосв’яття, рукопокладення, маслопомазування.

 

План лекції:

1. Причини та наслідки розколу християнства на східне та західне.

2. Особливості східного християнства. Духовна суть православ’я.

3. Вселенське православ’я та його структура.

4. Сучасний стан православ’я.

 

Семінар: Особливості віровчення і культу православ’я

1. Особливості східного християнства та основні етапи розвитку православ’я.

2. Специфіка церковної організації православ’я. Проблема автокефалії.

3. Особливості віровчення, духовної практики та культу православ’я.

4. Православ’я в сучасному світі: проблеми, тенденції, перспективи.

 

Методичні рекомендації до семінару:

1. Розкриваючи перше питання варто вказати, що православ’я наслідує особливості східного християнства Візантійської доби. Для східної християнської ортодоксії були характерними: одержавлення церкви та активне втручання держави у справи церкви (цезарепапізм), схиляння патріархів перед імператорами (сервілізм), грекомовне культурне середовище, використання надбань старогрецької філософії, еллінізація християнського віровчення. Константинополь критикує Рим за догматичні та обрядові нововведення: додання Filioque до Символу віри, причащання опрісноками, пости по суботах, целібат духовенства.

В своєму розвитку після Великого розколу (1054 р.) православ’я пройшло декілька етапів. Перший етап − XI-XV ст. продовжувався до падіння Константинополя у 1453 р. В цей час існувало чотири православних патріархати (Константинопольський, Єрусалимський, Олександрійський, Антиохійський). До православ’я приєдналися болгари (), русичі (988), серби (9..), церкви яких здобули реальну автономію від Константинополя. Візантійська імперія під ударами арабів та турок катастрофічно зменшувалася. Відбулися хрестові походи, які остаточно розірвали стосунки між східною та західною Церквами. Замість імперського універсалізму ранньої Візантії поступово утверджується національна ідеологія візантійського еллінізму, яка протиставляє себе римському християнству. Другий етап − XV-XVIII ст. В цей час православні Близького Сходу та Балкан знаходилися під владою турків. Зміцнилася влада Константинопольського патріарха, який, з дозволу турків, мав і духовну і світську влади над християнами турецької імперії (етнархія). Продовжується посилення грецького християнського націоналізму під прапорами якого ліквідувалися національні автокефалії Болгарської (1776), Сербської (1775) Церков та у боротьбі з яким виникла автокефальна Руська Церква (1589 р.). Третій етап − XIX-XXI ст. В цей час в результаті національно-визвольних рухів масово виникають помісні православні Церкви. Проголошуються автокефалії у: 1833 р. Елладської (грецької) Церкви; 1865 р. − Румунської Церкви; 1872 р. − Болгарської Церкви; 1879 р. − Сербської Церкви; 1917 р. Грузинської; 1921 р. − Польської та Чехословацької; 1932 − Албанської; 1947 − Кіпрської; 1970 − Американської. Окрім цього, протягом XX ст. в межах Руської Церкви виникли чисельні автономні Церкви: Японська (), Фінська (), Українська (1990 р.); Естонська ().

2. Відповідаючи на друге запитання варто розкрити специфіку церковної організації православ’я. Вселенське православ’я за формою являє собою сукупність помісних (національних) церков, але за своєю суттю є єдиною Церквою. Єдність світового православ’я ґрунтується на визнанні єдиного Священного Передання, яке включає догмати віри, канони Вселенських соборів, таїнства, обряди. В той же час кожна автокефальна (самоуправна) церква є адміністративно, фінансово незалежною. Кожна церква має свого предстоятеля (патріарха чи митрополита), священний Синод, єпископів, навчальні заклади та друковані видання. В адміністративному сенсі автокефальні церкви поділяються на екзархати, єпархії, вікаріатства, благочиння, приходи. Православний церковний клір включає три рівні: дияконів (протодияконів, архідияконів), пресвітерів (ієреїв, протоієреїв), єпископів (архієпископів, митрополитів, патріархів). Єдиного керівного центру в православ’ї немає. Роль «першого серед рівних» виконує Вселенський патріарх, який має повноваження вирішувати суперечки між церквами, але не втручається в їх внутрішні справи. Керівництво церквою має здійснюватися за принципом соборності (колективного прийняття рішення).

Сучасне православ’я включає в себе 15 автокефальних та 5 автономних церков. До диптиху (списку) автокефальних включають: Константинопольську, Александрійську, Антиохійську, Єрусалимську, Руську, Грузинську, Сербську, Румунську, Болгарську, Кіпрську, Елладську (грецьку), Албанську, Польську, Чехословацьку, Американську. До автономних входять: Кіпрська, Синайська, Японська, Фінська, Українська. На сьогодні продовжується процес формування автокефальних церков. За статус автокефалії борються православні в Україні, Македонії. Загальноприйнятого механізму отримання автокефалії немає. Традиційно після надання автокефалії церквою-матір’ю своїй автономній церкві, її мають підтримати усі церкви світового православ’я. Щоправда цей процес обтяжений значними геополітичними, національними, психологічними труднощами. Провідну роль в церковній політиці та наданні автокефалії відіграють Вселенський та Руський патріархи, взаємини між якими історично обтяжені. Для остаточного виробляння механізму отримання автокефалії необхідно зібрати Всеправославний (Вселенський) собор.

3. Відповідаючи на третє запитання необхідно розкрити особливості православного віровчення, духовної практики та культу. Джерелами віровчення та практики православ’я виступають Святе Письмо, Святий Переказ та вчительство Церкви. Основою Переказу є Символ віри, догмати − істини віри, вчення отців Церкви, збірки канонів − рішень Вселенських та помісних Соборів. Православ’я наголошує, що Переказ − це не лише традиції, але й життя Духу в історії. Тому православ’я не лише незмінно зберігає вчення Христа та ранньої церкви, але й продовжує елліністичну традицію до якої входить духовність, культура, мистецтво. Біблію православні тлумачать к частину Переказу, розрізняють Переказ і місцеві традиції. Основними особливостями православного християнства є: традиціоналізм − образ життя церкви, що сходить до апостольських часів; помісний (національний) спосіб буття Церкви та її універсальний характер; соборний спосіб прийняття рішень в якому приймають рішення на Соборах та Синодах; посилання на авторитет отців Церкви; духовна практика, що полягає в незупинній молитві, духовному робленні та боротьбі із пристрастями; Шанування ікон як умогляду в красках та культу як «Неба на землі».

У віровченні православні теологи-традиціоналісти, починаючи з XIV ст., акцентують увагу на розділенні в Богові природи та енергії, вченні про апофатичне богопізнання, концепції теосису (обожнення), важливості містичного досвіду. Згідно православного Переказу призначення людини полягає у досягненні ідеалу обожнення − людина має стати богом (святим), дійти повної подоби Христу. Робиться особливий наголос на Воскресінні та преображенні Христа і людини. Для богословського обґрунтування та реалізації цих ідей православні використовують вчення Григорія Палами про божественні нестворені енергії (паламізм) та духовну практику (ісіхазм). В такому сенсі витлумачуються православні аскетика, містика та культ. Ретельно виконуючи моральні заповіді та здійснюючи духовні вправи (аскезу), людина долає в собі пристрасті і може отримати благодать Божу, яка не лише докорінно змінює особистість, але й дозволяє переживати присутність Бога. В богослужінні та церковних символах зримо виражається суть православного віровчення: «Православ’я − літургійна релігія». Участь у церковних таїнствах робить можливим «Життя у Христі».

4. Відповідаючи на четверте запитання необхідно показати проблеми, тенденції та перспективи розвитку сучасного православ’я. Сучасне православ’я має чимало проблем. Майже півтори тисячі років не збираються Вселенські Собори. Як наслідок потребують перегляду чимало канонів та правил прийнятих в церкві в епоху Середньовіччя. Вимагають серйозного обговорення чимало церковних питань: адміністративних, етичних, міжцерковних, які не відповідають вимогам часу. Зокрема досі немає відпрацьованого механізму здобуття автокефалії. Конче необхідна сучасна всеправославна концепція відношення до християнських церков та інших релігій. Нагальним є прийняття програмного документа, який би визначав ставлення Церкви до культури, досягнень науки, політичних ідеологій, національного питання, сучасних технологій, фінансових та соціальних проблем суспільства. Православне богослов’я потребує визначення церковного ставлення до проблем походження космосу та життя, людини та соціуму. Потребують оновлення православний культ та судоустрій. В той же час, на шляху скликання Собору постають багато як об’єктивних так і суб’єктивних перепон. Зокрема, за довгі століття православні втратили початкову єдність, кожна церква існує в умовах різних національно-культурних і політичних реалій. По різному склалися стосунки церков з державами, політичними системами. Найбільш важливою є проблема визначення місця й ролі традиційної церкви в сучасному постмодерному світі де панують релігійний індиферентизм, атеїстичний гуманізм та духовний плюралізм.

В сучасному православ’ї співіснують ліберальна та консервативна тенденції, які по різному визначають причини церковних проблем. Ліберали закликають до оновлення церковної традиції, яка має адаптуватися до запитів часу. Консерватори заперечують необхідність оновлення церкви, вони наполягають на поверненні до традиції, як запоруки виживання церкви в сучасних умовах. Відносний баланс між цими тенденціями останнім часом був порушений на користь консервативних сил, які відіграють все більшу роль в Руській, Сербській, Грузинській Церквах. Названі проблеми та тенденції визначають перспективи розвитку церковних спільнот. Соціологічні дослідження свідчать, що кількість православних віруючих в світі поступово зменшується. З наростанням секуляризації, збільшенні ваги протестантських конфесій та неорелігій, збільшенням ролі ідеології постмодернізму позиції православ’я в країнах з традиційною культурою слабшають. Все це створює загрози для традиційної культури, актуалізує необхідність модернізації церкви, ставить православних перед вибором − яким буде православ’я у третьому тисячолітті.

Питання для самостійної роботи:

1. Православне чернецтво та його витоки.

2. Проблематика церковно-державних відносин в православ’ї.

3. Православна Церква і проблема екуменізму.

4. Стан богословської думки в сучасному православ’ї.

Методичні вказівки до самостійної роботи:

1. Відповідаючи на перше питання варто вказати, що православне чернецтво виникає на християнському Сході у IV ст. як намір у віддаленості від світу максимально реалізувати ідеали Євангелія. Засновниками чернецтва були Антоній Великий (250-350) та Пахомій Великий (252-340), які в Єгипетській пустелі Фіваїда заснували, відповідно, одноосібне та спільножитне чернецтво. Під час постригу монах дає три обітниці: безшлюбності, послуху та відмови від приватної власності. Монахи практикують духовні вправи: мовчання, неперервну молитву, пам’ять про смерть, самотність, каяття, аналіз власних гріхів. Вони реалізують аскетичний спосіб життя, який полягає у постійних зусиллях проти зла в собі, боротьбі з пристрастями, праці, обмеженні власних бажань і потреб. Найбільш досконалі отримують дари святості: мудрості, чудотворіння, прозорливості, силу зцілювати. Існують три рівні чернецтва: послушництво, мала схима та велика схима. Серед найбільш досконалих форм ченців виділяються пустельники, самітники, стовпники, старці − духовні наставники. Життя в монастирях регулювалося Уставами, серед яких найвідомішими були Єрусалимський та Студійський. Керують монастирями ігумени. Ченці займалися духовним наставництвом і вихованням, просвітництвом мирян, надавали допомогу нужденним, захищали віру від єресей, демонстрували взірці морального життя, створювали церковне мистецтво. Можливе чернецтво не лише в монастирі, але й у миру.

2. Відповідаючи на друге питання необхідно пояснити історичні моделі церковно-державних відносин в православ’ї. Першою моделлю є церковно-державна діархія (так звана симфонія), яка передбачала узгодження інтересів церкви і державної влади. В цій ситуації держава гарантувала монопольне існування церкві, а остання ідейно обслуговувала державу. У своїй поміркованій формі ця модель втілилася в історії ранньої Візантії, Київської Русі X-XIV ст. та сучасній Греції. Часто в реальності партнерські відносини перероджувалися в панування держави над церквою − цезаропапізм. Ця модель реалізувалася у пізній Візантії, Російській імперії. Другою моделлю є церковно-державна етнархія, яка передбачала повне злиття духовної і світської влади в руках православного патріарха. Ця модель реалізувалася у Росії часів патріарха Нікона XVII століття та під час перебування Константинопольського патріархату під владою турків у XV-XVIII ст. Третя антагоністична модель жорстокого переслідування церкви державою. В цій ситуації церква фактично не мала ніяких прав в суспільстві. Ця модель була реалізована в часи гонінь ранньої церкви, в СРСР та Албанії. Четверта модель церковно-державної автаркії (розрізнення, виокремлення), яка передбачає автономне, гарантоване законом, існування церкви у державі, коли влада і церква не втручаються у справи одне одного. Ця модель характерна для демократичних спільнот. Кожна з названих моделей має свої підвиди. Отже, православ’я знає чимало варіантів церковно-державних відносин, але найкращою для реалізації християнської місії та збереження внутрішньої незалежності Церкви є демократична модель відносин.

3. Відповідаючи на третє питання варто пояснити як православна церква ставиться до екуменізму. Поясність, що екуменізм − це рух за об’єднання, взаємне порозуміння та діалог між християнами. В екуменічних зустрічах православні приймають участь з 20-х рр. XX ст. Серед основних питань цих зустрічей постають: подолання розбіжностей в розумінні істин віри, обговорення проблемних питань у відносинах між церквами. У православ’ї є два підходи до екуменізму: помірковані та радикали. Перші вважають можливим взаємне зближення та спілкування усіх християнських церков не дивлячись на догматичні відмінності. Найбільш прийнятною тут є формула: «досягнення єдності у багатоманітності» (наприклад Константинопольський патріархат). Другі стверджують неможливість і навіть гріховність участі в екуменізмі. На їх думку з тими, хто знаходиться поза Церквою неможливе примирення. Найбільша православна церква РПЦ підтримує екуменізм, але лише для «проповіді істини православ’я».

4. Відповідаючи на четверте питання необхідно пояснити, що в сучасному православ’ї існує три парадигми богословського мислення: академічна теологія, неопатристика та православний неоєвангелізм. Академічна теологія формується у XVIII-XIX ст. в результаті впливу католицької неосхоластики на східно-православне богослов’я. Представниками академічної теології були викладачі Києво-Могилянської Академії. Православна неопатристика виникає в 30-х рр. XX ст. Її засновниками були Г. Флоровський та В. Лоський, які проголосили лозунг «повернення до отців», оновлення і відродження ідей патристики засобами сучасної думки. Неопатристика на сьогодні є провідною парадигмою православної теології, переважна більшість православних теологів є представниками неопатристики. В межах неопатристики можна виділити три напрями: неопатристичний об’єктивний ідеалізм (Г. Флоровський, Т. Стиліянопулос, Юстин Попович, Й. Бер, Й. Брек, Й. Манузакіс), неопатристичний екзистенціалізм (В. Лоський, Х. Яннарас, Йоанн Зізіулас) та неопатристична синтетична теологія (Д. Станілоає). Останнім часом розвивається православний неоєвангелізм, який орієнтує теологію на євангельські принципи. Цю теологію розвивають Й. Шмеман, Антоній Сурозький. В цілому сучасна православна теологія

Питання для індивідуальної роботи:

1. Чому східне християнство називається ортодоксальним?

2. Чи вимагає сучасне православ’я модернізації? Обґрунтуйте свою відповідь.

3. Як в православ’ї поєднуються принципи Вселенської та помісної Церкви?

4. Що властиве для духовної практики православної віри.

5. Наскільки православ’я вплинуло на формування ментальності українського народу?

 

Проблемні ситуації:

1. Чи можна погодитися з думкою, що православ’я − це єдина Церква, яка зберегла неушкодженим євангельське вчення Христа?

2. Сьогодні багато хто з релігієзнавців та теологів визнає необхідність оновлення православної Церкви. При цьому обговорюються сфери церковної дійсності, які вимагають найшвидшого оновлення. Чи погоджуєтесь Ви з такою постановкою питання? Які сфери церковного життя, на Вашу думку, варто модернізувати?

3. За визначенням християнство є універсальною світовою релігією. При цьому православ’я існує у формі незалежних національних Церков. Чи може Церква одночасно залишатися Вселенською та національною? Як Ви можете пояснити засади такого єднання?

4. На сьогодні кількість православних складає біля 170 млн. В порівнянні з католицькою та протестантською, це найменша християнська Церква. Поясність причини такої ситуації. Чи є в православ’ї перспективи подальшого розвитку?

5. Чому православ’я, на відміну від католицизму, не має єдиного релігійного центру? Як це позначається на його житті?

 

Теми творчих робіт:

1. Проблема виникнення нових автокефальних церков в православ’ї.

2. Православна Церква на шляху до нового Вселенського собору.

3. Тенденції розвитку православ’я в XX ст.

4. Участь православної Церкви в міжхристиянському діалозі.

5. Православ’я і сучасність.

6. Традиція і традиції в православ’ї.

7. Православна Церква і формування громадянського суспільства.

8. Православна Церква між Сходом і Заходом.

 

Першоджерела:

1. Глубоковский Н.Н. Православие // Христианство. Энциклопедический словарь. − В 3-х тт. − Т. 3. − С. 382-389.

2. Евдокимов П. Православие. − М., 2002.

3. Калист Уэр. Православная Церковь. − М., 2001.

4. Кюнг Г. Великие христианские мыслители. − СПб., 2000.

5. Пеликан Я. Возникновение кафолической Церкви (100-600). − М., 2007.

6. Хопко Ф. Основы православия. − Минск, 1991.

7. Шмеман А. Исторический путь православия. − М., 1993.

 

Допоміжна література:

1. Бычков В.В. Византия // 200 лет христианской культуры sub specie aesthetica. − Т. 1. − М., 1999.

2. Головащенко С. Історія християнства. Курс лекцій. − К., 1999.

3. Дворкин С. Очерки по истории Вселенской православной Церкви. − Нижний Новгород, 2006.

4. Карташев А.В. Вселенские соборы. − М., 1994.

5. Керров В.Л. Вселенские соборы и разделение Церквей. − М., 1988.

6. Кураев А. Традиция, догмат, обряд. Апологетические очерки.--М., 1996.

7. Николаева О. Православие и свобода. − М., 2002.

8. Православие / Сост. Булгаков С.В. − М., 1994.

9. Православие // Энциклопедия для детей. Религии мира. − Т. 6. Ч. 2. − 189-306.

10. Мифы народов мира. В 2-х т. − М., 1992.

11. Саган О. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан. − К., 2004.

12. Рансимен С. Великая Церковь в пленении. История Греческой церкви от падения Константинополя в 1453 г. до 1821 г. − СПб., 2006.

13. Успенский Л. Богословие иконы православной церкви. − М.,1996.

14. Ильин И. Аксиомы религиозного опыта.--М., 1993.

15. Християнство і проблеми сучасності. − К., 2000.

Т-8.: Католицизм

Мета: осмислити сутність католицизму, як одного з християнських напрямів, з’ясувати особливості віровчення, культу та організації, звернути особливу увагу на сучасний стан цієї релігії.

Основні поняття: папство, курія, Ватикан, кардинал, патер, ксьондз, кюре, целібат, чернечий орден, інквізиція, індульгенція, конфірмація, чистилище, меса, екуменізм, культ серця, “filioque”, посмертне виправдання, хрестові походи.

План лекції:

1. Основні віхи формування католицької Церкви.

2. Становлення віровчення та культу в католицизмі.

3. Організаційна структура католицької Церкви.

4. II Ватиканський собор: політика оновлення католицизму.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти