ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ТЕМА 7. ІСТОРІЯ ТА ОСНОВИ ХРИСТИЯНСЬКОГО ВІРОВЧЕННЯ

 

Християнство - світова наднаціональна релігія, зароджується на початку І ст. н.е. З 60 року по 310 рік християнство жорстоко переслідується римськими імператорами, починаючи від Нерона, закінчуючи Діоклеціаном. В 313 р. римський імператор Костянтин урівняв християнство в правах з усіма релігіями імперії, а в 324 р. проголосив його державною релігією. В 325 р. у м. Нікеї на першому церковному соборі фактично закріпив союз між державою і Церквою. Церква – це спільнота християн, які вірять у Бога у Пресвятій Трійці та приймають у житті сім Cвятих Таїнств. Вчення про Церкву зветься еклезіологія (із грецької мови еклезія – громада), а вчення про Святі Тайни – сакраментологія ( із латинської мови сакрамент – таїнство, присяга). Остаточно церковна організація склалася у ІV ст. Імператор Юстиніан своїм указом визначив п'ять патріарших центрів - Рим, Константинополь, Олександрію, Антіохію, Єрусалим. Кожному з них підпорядковувались відповідні митрополії, а митрополіям - єпископи. Було створено чітку систему церковних громад. Від названих патріаршеств пізніше відокремилися автокефальні (із грецької мови – ті, що мають повне самоврядування) Церкви, які існують і зараз. Поширенню християнства сприяли зовнішні та внутрішні причини. До зовнішніх причин належали:

- мир у Римській імперії

- розбудовані римські шляхи

- спільна грецька мова

- занепад давніх релігій і нахил до монотеїзму.

До внутрішніх причин належали:

- сила правди

- чуда і харизми (дари), що супроводжували проповіді апостолів

- велика ревність перших християн, які постійно перебували на “молитві і ламанні хліба”.

До ХІ ст. християнство було єдиним. З часом розпочався процес розділення римської та константинопольської Церков, який завершився у 1054 р. і західна Церква отримала назву католицької (вселенської), а східна –православної. У XVI ст. в результаті великого церковного розколу у Західній Європі в процесі реформації від католицизму відокремився ряд протестантських Церков. Так у християнстві виникли три основні течії: православ'я, католицизм, протестантизм.

Християнство є релігією спасіння від недосконалості земного буття аж до вічного буття з Богом, а “Ісус Христос учора й сьогодні – Той самий навіки” (Євр.13.8) – єдиний Спаситель світу від зла і гріха. Християнство базується на таких правдах віри:

1. Є один Бог, що все створив і всім управляє.

2. Бог є справедливий Суддя, що за добро нагороджує, а за зло карає.

3. Один Бог є в трьох особах: Бог Отець, Бог Син, Бог Дух Святий – разом Пресвята Трійця.

4. Друга особа Божа - Син Божий став чоловіком і вмер на хресті заради нашого спасіння.

5. Людська душа є безсмертна.

6. Ласка Божа для спасіння конче потрібна.

Християнство проводить ідею єдиного Бога - Творця, Вседержителя, люблячого Батька всіх людей, власника абсолютної благості, абсолютного знання й абсолютної могутності. Всі речі й істоти є Його творінням. Два центральних догмати християнства - Бог - триєдиний і Його внутрішнє життя є взаємовідносини трьох осіб: Отця (першопочатку, Який все створив), Сина – Ісуса Христа (змістовного й оформлюючого принципу, Який все відкупив) і Святого Духа (животворящого принципу, Який все освятив). Бог Отець – особа Божої всемогутності, Бог Син – особа Божої Премудрості, а Бог Дух Святий – особа Божої любові. Отці Церкви розрізняють терміни теологія та економія, визначаючи першим тайну внутрішнього життя Триєдиного Бога, а другим – усі Божі діла, через які Він об’являється і дає життя. Християни не визнають трьох богів, а лише єдиного Бога в Пресвятій Трійці. Бог Отець – особа Божої всемогутності, Бог Син – особа Божої Премудрості, а Бог Дух Святий – особа Божої любові. Бог є вічний, всюдиприсутній, всемогучий і справедливий. Його ніхто не створював, а Він існує завжди. Бог є абсолютна Істина, Правда, Краса і Добро. Вчення про Триєдиного Бога називається тринітарним богослов’ям. Бог Отець – люблячий Батько всього людства і Творець всього існуючого, Бог Син – Спаситель і Відкупитель людства, а Бог Дух Святий – є любов’ю між Богом Отцем і Богом Сином, що скрізь перебуває і все наповняє. Три особи різняться за походженням, але однакові за Божою природою.

Ім’я Христос у перекладі з грецької мови означає – Помазаник Божий, Месія, а ім’я Ісус означає – Спаситель. Він народився 749 року від заснування міста Риму або 2002 років тому від Діви Марії і Святого Духа в м. Вифлеємі (із єврейської мови – місто хліба) за часів правління імператора Августа-Октавіана. Народився в місті хліба, щоб стати хлібом життя: ”Я – хліб живий, що з неба зійшов”(Ів.6.51). “Христос став безсильним, щоб нас укріпити. Дав завинути себе в пеленки, щоб звільнити нас від кайданів гріха. Став малим, щоб зробити нас великими. Став убогим, щоб збагатити нас. Родиться, плачучи, щоб осушити наші сльози. Родиться на чужині, щоб завести нас до небесної Вітчизни. Для Нього не знайшлося місця в цілому краю, щоб ми мали забезпечене місце в небі.” Від 3 до 30 років проживав у Назареті (із єврейської мови – місто цвіту), а в 33 роки був розп’ятий на хресті, вмер, а на 3 день воскрес і на 40 день вознісся на небеса. Христос є правдивий Бог і правдива людина. Він творив чуда, які суперечать законам природи: воскресив сина вдови з Наїн, дочку Яїра, товариша Лазаря, який 4 дні вже перебував у гробі, а також Сам Христос воскрес на 3 день після Своєї смерті; помножив хліби і рибу; вмить успокоїв бурю на морі; чудесно оздоровляв глухих, німих, сліпих, прокажених та виганяв бісів із біснуватих.

Історичність особи Ісуса Христа стверджують не тільки християнські джерела, але й навіть поганські. Римські історики і письменники такі як: Пліній Молодший (61-113 р.), Корнилій Тацит (55-120 р.), Светоній (70-140 р.) згадують про Христа і християн. Єврейський історик Йосиф Флявій (37-100 р.) згадує про Христа як вчителя людей, людину великої мудрості, що був розп’ятий. Єврейський Талмуд (П-ІУ ст.) дає короткі повідомлення про Христа, а мусульманський Коран згадує про Христа як одного з пророків.

Людина, згідно із християнським вченням, створена як носій "образу і подоби" Бога. Проте гріхопадіння першої людини зруйнувало богоподібність людини, наклавши на нього пляму первородного гріха. Людина є втіленим духом і одухотвореним тілом, а її людський дух виражається тілесно. Тіло і душа людини – це не дві дійсності, що відокремлені одна від одної. Тіло – це жива матерія злучена з душею. Тіло, маючи здатність до живлення, руху, відпочинку, розмноження, підпадає під закони матерії, тобто, зокрема, під закон смерті. Тіло наділене п’ятьма органами чуття. Людська душа оживляє тіло, виявляє духовну спроможність абстрактно мислити, творити ідеї, оцінки, міркування, вільно приймати рішення. Вона не зазнає тілесної смерті і не може розкладатися. Душа людини безсмертна, має свій початок із моменту зачаття і відповідає за вчинки особи. Згідно християнського вчення людина отримує тіло через своїх батьків, а душу безпосередньо від Бога. Душа після смерті людини не перевтілюється в жодне інше тіло, а очікує його воскресіння при другому приході Ісуса Христа та Страшного Суду, на якому Він судитиме її діла. Вчення про кінцеву долю світу і людини називається есхатологія (із грецької мови – вчення про останні часи). Душа має розум і власну свобідну волю . В душі проявляються думки, почуття і бажання. Розум людини шукає найвищої правди – Бога і дороги до добра, уточнюючи закони – правила правильної поведінки. Воля бажає осягнути правду як найвище добро, притримуватися правильної поведінки й етичних законів. Щоб людина жила згідно зі своєю природою, розум має вільно і щиро шукати правди, а воля має завжди бажати пропоновану розумом правду як своє добро. Воля людини має завжди поступати за проводом розуму. Людина – це три світи: тілесний, в якому діють інстинкти, чуття; пізнавальний (відчуття); афективний (емоції, зворушення, пристрасті). Людина з точки зору християнської релігії - це щось абсолютно осібне, тобто особа як душа і тіло разом взяті, що інакша своєю сутністю, покликанням, діяльністю, гідністю, із труднощами і призначенням. Термін "особа" включає щось священне, образ Божий, тобто природну подібність до Бога своєю душею та її прикметами: розумом, волею, пам'яттю, здібністю, талантами. Не випадково, що заперечення Бога позбавляє особу її основи. Розуміння особи як подоби Божої полягає в її надприродній подібності до Бога через устремління до досконалості, святості за словами Христа: "будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий" (Мт. 5.48). Не випадково св. Атанасій Великий повчав:”Для того Бог став людиною, щoб людина стала подібною до Бога”.

Святий апостол Павло та Отці Церкви навчали, що людина – це єдність духу, душі та тіла (1 Сол. 5.23). Наука Отців Церкви зветься патрологія (із латинської мови патер – батько). Це вчення про триєдність людського буття називається трихотомією. Дух є найглибшою частиною душі, бо він відображає нашу самосвідомість. Дух – це наше власне “Я”, через яке ми безпосередньо лучимося з Богом. Не випадково, великий Каменяр Іван Франко писав: “Дух, що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя, волю, він не вмер, він ще живе …” Дух є під впливом Святого Духа, у ньому діє благодать Божа. Дух проявляється у страху Божому, совісті та пошуку (спразі) Бога. Тілом ми буваємо подібні, душевні прояви теж бувають близькими, а духом ми не однакові, бо він творить нашу неповторність та особистість. Людина може стати особистістю, коли сформується як особа, що розвинула свій творчий потенціал, ставши своєрідною унікальною неповторністю, гідною наслідування, яка відповідає за свої вчинки. Людина є ковалем свого щастя. Коли дух, душа пануватимуть над тілом, людина поступатиме морально добре, а коли, навпаки, тіло керуватиме душею, то людина попадатиме в гріх. Людина буде добре морально сформована, якщо матиме такий порядок вартостей: дух, почуття (емоції), тіло. Християнське виховання розділяє духовне життя людини на три складові частини: мислення, чуттєвість і воля. Людина як і весь світ походить від Бога. Вона залежна від Бога і має суттєво важливі відносини з Ним. Людина складається з душі і тіла, із матерії і духу, із дочасного і вічного. Вона пізнає правду про світ , про себе і про Бога. Лише тоді, коли вона намагається зрозуміти, ким є, що становить її велич, а також велич інших людей і велич Творця, Який все створив на добро людини, то усвідомить себе як особу. Вчення про триєдність людського буття називається антропологія (із грецької мови антропос – людина). Людська особа може бути носієм наступних цінностей: релігійних (святість, особиста віра, прагнення до досконалості), моральних (смирення, чистота, щедрість, милосердя, лагідність), естетичних (краса, чарівність, дотепність, художній смак), інтелектуальних (проникливість, розсудливість, інтуїція), вітальних (статевість, жвавість, енергійність) та інших цінностей. Людина покликана у житті бути носієм таких цінностей, а не мати різноманітні матеріальні, інтелектуальні цінності. Християнський принцип виховання звучить: шукайте найперше Царства Божого, а все решту вам додасться (Мт. 6.33).

У християнському вихованні молоді найважливішими завданнями є: формування розуму; творення на основі розуму та віри власних ідеалів та чеснот; осягнення стану, в якому: у розумі людини пануватиме віра і вона керуватиметься чеснотою мудрості, що наставляє розум розважно шукати правди; у волі - любов, що керуватиметься чеснотою справедливості, що наставляє волю бажати знайдену розумом правду; у почуттях - надію, які керуватимуться чеснотами мужності і здержливості, які керують почуттями у небажаній ситуації і стримують нахили злих почуттів; утвердженням стану, за якого розум, віра і совість управлятимуть всіма порухами волі. Християнське виховання базується на житті людини: у вірі, яка все прощає і зносить; у надії, яка ніколи не розчаровує та у любові, яка взамін нічого не вимагає. Святий Августин справедливо повчав: "У другорядному - свобода, в головному -єдність, а у всьому - любов".

На відміну від репресивної системи виховання, релігійне виховання використовує засоби превентивної (запобіжної) системи, розробленої відомим педагогом і святим ХІХ ст. Іваном (Доном) Боско (1815-1888). Основу превентивної системи виховання складають релігія, розум і наука, а будується вона на доброті, довір'ї і любові до вихованців. Засобами християнської виховної системи І.Боско є: християнська релігія, що включає в себе практикування Заповідей Божих, які регулюють відносини людини з Богом і ближніми та наголошують про пошану власного і чужого життя, чистоти, майна, честі, слави і почуттів; виховна атмосфера доброзичливості та родинної безпосередності; індивідуальний підхід через пізнання людини і спеціалізацію виховання; організація дозвілля і праці та безперервна зайнятість; моральні покарання і нагороди, що виключають строгі кари. Сутність християнського виховання найкраще відкрив св. Августин: "Люби Господа і роби, що хочеш", бо коли людина понад усе любить Бога, то всі її вчинки будуть скеровані на добро для ближніх. Християнське моральне виховання базується на формуванні у слухачів досконалої совісті (сумління), щo відзивається на кожен злий вчинок і скеровує їх направити заподіяне зло.

У християнському вихованні Христос є істинним ідеалом для наслідування, в Якого ніколи не було дисгармонії між словами і ділами, Який єдиний міг сказати: "Хто з вас може довести гріх Мені ?" (Ів. 8.46). Чесноти Христові: велика любов до ближніх, до ворогів, покора, лагідність, терпеливість, милосердя (“Я милосердя хочу, а не жертви” (Мт. 9.13)), миролюбність, а разом з тим справедливість, мужність, - є найкращими прикладами у формуванні характеру молоді. Характер Христа – це чудо в історії людства. В Ньому є доброта без слабостей, повага без засліплення, постійність без впертості, покора без приниження, наполегливість без малодушності. Він мав рідкісний авторитет і повагу, а Його стриманість завжди поєднувалась з великою доступністю і приязню. Він дотримувався “золотої” середини між екстравертом та інтровертом (скерування Його особистості на зовнішній світ або на себе). Христос є автором “золотого” правила етики: “Все, отже, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм”(Мт.7.12).

Христос як найкращий вчитель людства, автор і засновник християнської етики навчає всіх у Своїй Нагірній проповіді (Мт. 5. 1-12), що є найвищою цінністю і законом небесного Царства. Христові Блаженства є етикою Нового Завіту, етикою серця. Блаженства не є Заповідями, а творять християнський світогляд.

Блаженні вбогі духом – це ті, що усвідомили єдиний скарб людини – любов Бога і єдність із ним. Блаженні плачучі - це ті, сльози співчуття яких приводять до розуміння власної немочі та розтоплюють кригу гордині і самодостатності. Блаженні спраглі справедливості - це ті, що постійно шукають правди, шукають Бога і відкривають Його у світі та в інших людях. Блаженні милосердні – це ті, котрі вміють вибачати своїм ближнім. Блаженні чисті серцем – це ті, що не мають лукавих помислів і можуть дивитися на світ Божими очима. Блаженні миротворці - це ті, що мають мир у своєму серці і можуть дарувати його іншим. Блаженні переслідувані за правду - це ті, що проходять найбільші випробування заради Христа, заради Божих прав людини.

Вони закликають кожного жити у свідомості, що життя без Бога є неможливим, а тому пропонують: надмірно не прив’язуватися до матеріальних благ; бути смиренними, тихими, покірними, лагідними, скромними; йти в житті середньою дорогою, визнаючи свою грішність, внутрішньо оплакуючи свої гріхи, якими зневажаємо Бога і ближніх; прагнути жити в милосерді, чистоті серця, в мирі з Богом, ближніми і самим собою; бути голодними і спраглими правди і справедливості, не лякаючись переслідувань, гонінь, зневажань та обмовлянь. Ісус Христос прожив 33 роки життя, а в кінці його прийняв хресні муки і смерть на себе, тому християнство підкреслює очисну роль страждання і любого обмеження людей у своїх бажаннях, "приймаючи свій хрест", людина може перемагати зло в собі й оточуючому її світі. Християнське вчення наголошує:”Хто терпен, той спасен“.

Ісус Христос сповнив наступні завдання:

1. привів всіх до Бога Отця;

2. показав всім Бога Отця, кажучи:”Хто Мене бачив, той бачив Отця” (Ів.14.9), “Я і Отець - одно” (Ів.10.30);

3. знищив діло диявола.

Перлинами моральності є сім слів розп’ятого на хресті Ісуса Христа:

1. “Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять” (Лк. 23.34), які закликають любити навіть ворогів.

2. “Істинно кажу тобі: сьогодні будеш зо мною в раї” (Лк. 23.43), які сказані до розбійника, що покаявся та символізують те, що кожна людина має шанс покаятись і буде Господом прощена за свої гріхи.

3. “Елі, Елі, лема савахтані” (Мт. 28.46; Мк. 15.34), які сказані староєврейською мовою і навчають любові до рідної материнської мови та віри в Провидіння Боже.

4. “Жінко, ось син твій”,”Ось матір твоя” (Ів. 19. 26-27), які навчають пошани Божої Матері як матері всіх християн.

5. “Спраглий я!” (Ів. 19.28), які свідчать, що Христос постійно бажає від нас любові і милосердя.

6. “Звершилось” (Ів. 19.30), які навчають в покорі приймати Божу волю.

7. “Отче, у Твої руки віддаю Духа свого!” (Лк. 24.46), які навчають добровільно поручати Богові наше життя і турботи, які Він найкраще розв’яже.

Христос навчає: “Хто не зо Мною, той проти Мене” (Мт. 12.30) – це максималізм в християнській релігії. Христос закликає усіх: “Навчіться від Мене, бо Я лагідний і сумирний серцем …” (Мт. 11.29). “Ісус Христос учора й сьогодні – той самий навіки” (Євр. 13.8).

Християнська релігія є релігією любові, бо “Бог так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто увірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне“(Ів.3.16). Християн у світі близько 1 млрд. 800 млн., з яких 1 млрд. католиків, 600 млн. протестантів і 200 млн. православних.

 

Запитання для самоконтролю

 

1. Хто заснував християнство ?

2. Які головні причини сприяли поширенню християнства ?

3. Які були перші п'ять патріарших центрів християнства ?

4. На яких правдах віри базується християнство ?

5. Які чуда чинив Христос ?

6. Доведіть історичність особи Ісуса Христа.

7. У чому суть триєдності людського буття ?

8. У чому суть християнського виховання молоді ?

9. У чому полягає превентивна система виховання ?

10.Чому Христос є істинним ідеалом для наслідування ?

11. Чому християнська релігія є релігією любові ?


ТЕМА 8. ОСНОВИ ПРАВОСЛАВ'Я

 

Православ'я - одне з трьох основних напрямів християнства, історично сформувалось як його східна гілка. Головним чином поширена в країнах Східної Європи, Близького Сходу, на Балканах. Назва "православ'я" (від грецького слова "ортодоксія"), що дослівно означає правильно і незмінно славити Христа Богочоловіка, вперше зустрічається в християнських писаннях II ст. Богословські основи православ'я сформувались у Візантії у IV - XI ст. Після схизми (з грецької мови – розколу, роздору) 1054 р., внаслідок якої Патріарх Візантії М.Керулярій і кардинал Гумберт кинули один на одного взаємні клятви (прокляття) були спроби відновлення втраченої єдності на ХІУ Вселенському Соборі у Ліоні в 1274 р., а потім на ХУП Вселенському Соборі у Флоренції, де навіть 6 липня 1439 р. була підписана Флорентійська Унія (союз, єдність), але після завоювання турками мусульманами Константинополя у 1453 р. така єдність перестала існувати.

Основою віровчення признані Священне Писання (Біблія) та Священне Передання (рішення семи Вселенських соборів у IV -VIII ст., а також праці видатних церковних учитeлів, таких як Афанасій Олександрійський, Василій Великий, Григорій Богослов, Іван Золотоустий, Іван Дамаскин).

У Символі віри, прийнятому на Нікейському та Константинопольському вселенських Соборах ці основні віровчення сформульовані в 12 частинах. Філософською основою православ’я є принцип теоцентризм - Бог у Пресвятій Трійці є центром усього.

Важливе місце в православ'ї займають обряди - таїнства, під час яких на віруючих , за вченням Церкви, сходить особлива благодать. Церква признає сім Таїнств: хрещення, миропомазання, причащання, покаяння, таїнство священства, шлюбу, єлеопомазання (соборування) або помазання хворого єлеєм, що зцілює від недуги.

Велике значення в православ'ї надається святам і постам. Перше місце серед великих свят займає Пасха (з єврейської мови – Перехід). За нею йдуть 12 найбільш значних свят православ'я: Різдво Христове, Стрітення Господнє, Хрещення Господнє, Преображення, Вхід Господа в Єрусалим, Вознесіння Господнє, Трійця, Воздвиження Хреста Господнього, Благовіщення, Різдво Богородиці, Введення в храм Богородиці, Успіня Пресвятої Богородиці. Перед Великоднем (Пасхою, Воскресінням Христовим) є Великий піст, перед Різдвом Христовим є піст Пилипівка, перед празником св. Петра і Павла є піст Петрівка, а перед Успіням Пресвятої Богородиці є Успенський піст. Крім того піст є в навечір’я Різдва Христового та Богоявлення (Хрещення), у дні Усікновення голови Івана Хрестителя, Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього. Особливо строгий піст зберігається в перший день Великого посту і в Страсну п’ятницю. Для православних християн кожна середа і п’ятниця (за винятком загальниць) є також днями посту, бо в середу Христос був зраджений Юдою, а в п’ятницю був розп’ятий на хресті і вмер за нас. Православні ступені священства: диякон, священик (отець, батюшка, протоієрей, благочинний), єпископ, архієпископ, митрополит , Патріарх. Священичі ризи – це стихар (довга сорочка ясного кольору), епітрахиль (шаль зложений удвоє, на якому зображено сім хрестиків, бо священик є служитель 7 святих Тайн), пояс, нарукавники і фелон (верхня одежа, плащ). Архієрейські ризи – ті самі, що у священика, а також: набедреник (символ духовного меча, тобто, Божого слова), саккос (символ червоного плаща, яким зодягнули Христа по бичуванні), омофор (символ заблуканої овечки, яку Христос бере на рамено), нагрудна панагія, митра, жезл і мантія. Кольори церковних риз є білі (символ світла Божої слави), жовто-золотисті (символ ангелів), червоні (символ багряниці, в яку був зодягнений Христос перед Пилатом), голубі (вживаються до Богородичних свят) і зелені (вживаються до свята Зіслання Святого Духа на апостолів). При похоронах вживають ризи чорного або червоно-багряного кольору.

Теперішнім Главою всієї православної Церкви є Патріарх Варфоломій 270 наступник апостола Андрія. Центром всієї православної Церкви є м. Cтамбул з його невеличкою територією Фанара. У процесі відокремлення патріархій і митрополій, утворення незалежних національних держав, прагнення православних громад до самоуправління, сформувалися такі самостійні Церкви: Константинопольська, Олександрійська, Єрусалимська, Антіохійська, Кіпрська, Грузинська, Албанська, Сербська, Елладська, Болгарська, Російська, Румунська. Автокефальні православні Церкви є також на території Чехії, Словакії, Польщі, США та України. Сектами православної Церкви є: несторіяни-халдеї у Месопотамії, монофізити в Сірії, копти в Єгипті, Ефіопії, Абіссінії, старовірмени та старообрядці в Росії.

Запитання для самоконтролю

1. Що таке православ'я ?

2. Що є основою віровчення православ'я ?

3. Які головні свята і пости відзначаються у православ'ї ?

4. Які ступені та ризи священства ?

5. Які є самостійні православні Церкви ?

6. Які існують секти в православ’ї ?


ТЕМА 9. ОСНОВИ КАТОЛИЦИЗМУ

 

Католицизм - один із напрямків християнської релігії, признає її основні догми та обряди, але має ряд відзнак у віровченні, культу та організації. Головним чином католицизм поширений у країнах Західної Європи, Північної та Південної Америки, Африки.

Основа католицького віровчення - Священне Писання та Священне Передання. Філософською основою католицизму є принцип христоцентризму - Христос є центром усього.

Організація католицької Церкви відрізняється суворою централізацією. Голова Церкви - Римський Папа. Він обумовлює доктрини з питань віри та моралі. Його влада вище влади Вселенських соборів. Централізація католицької Церкви породила принцип догматичного тлумачення віровчення. Католицький догмат проголошує, що Святий Дух виходить і від Отця, і від Сина. Вважається, що основа спасіння - віра і добрі справи; Церква має скарбницю "добрих справ", створених Ісусом Христом, Богоматір'ю, святими, благочестивими християнами.

Церква має право розпоряджатися цими скарбами - звідси вчення про індульгенції (відпусти), правила молитов, право Папи скорочувати термін перебування душі в чистилищі (стан душі, в якому є очищення від гріхів). Католицька Церква покаялась за хрестоносні походи ХІ –ХШ ст., в яких крім визволення Святої Землі від мусульман, був ганебний похід на Константинополь у 1202 –1204 рр. та інквізицію (з латинської мови – розслідування), внаслідок якої на вогні були спалені Ян Гус, cвята Жанна Д’Арк, Джордано Бруно та інші.

Католицьке віровчення, як і православне, визнає сім Таїнств. Центр культу - храм. Католицька ієрархія - три ступені священства: піддиякон, диякон, священик (кюре, падре, патер, ксьондз), єпископ, архієпископ – митрополит, кардинал, Папа. Теперішній Папа Іван – Павло ІІ є 263 наступником апостола Петра. Папа опублікував 13 енциклік. Перша енцикліка «Redemptor hominis» («Відкупитель людини»), опублікована у 1979 році, присвячена питанням: Ісус Христос – центр Космосу та історії людства, еталон людини; місія Церкви і призначення людини. Наступні енцикліки: «Laborem Exercens» (“Виконуючий працю”,1981), «Sollicitudo rei socialis» (“Турбота про соціальні справи”,1987), «Centesimus annus» (“Cотий рік”,1991) - стосуються проблеми людської праці, розвитку народів та соціальних питань. Папські енцикліки: «Dives in Misericordia» (“Багатий у милосерді”,1980) про Боже милосердя, яка присвячена першій Особі Божій Богу – Отцю, сутність якої розкривається через милосердя і спасіння, які даруються людині через релігійну віру; «Slavorum Apostoli» (“Слов’янські апостоли”,1985) про діла просвітителів слов’ян святих рівноапостольних Кирила і Мефодія; «Dominum et Vivificantem» (“Господь і Животворящий”,1986) про Святого Духа в житті Церкви і світу, де вказується, що при досягненнях людської цивілізації, світ є на грані катастрофи, а спастись від неї допоможе лише Святий Дух, а також підкреслено, що повага до Бога і повага до людини – це галузі одного ланцюга та, що в сьогоднішніх політичних бурях дуже не вистачає поваги до людини; «Redemptoris Mater» (“Матір Відкупителя”,1987) про Матір Божу як Матір Ізбавителя; «Redemptoris missio» (“Місія Відкупителя”,1991) про постійну актуальність місійного покликання; «Veritatis Splendor» («Сяйво правди»,1993) присвячена фундаментальним питанням моральної освіти Церкви; «Evangelium vitae» (“Євангеліє життя”,1995) про євангелізацію життя, а енцикліка «Ut unum sint» (“Щоб всі були одно”,1995) стосується екуменічної діяльності Церкви. Остання папська енцикліка «Fides et ratio» («Віра і розум»,1999) торкається узгодженості між вірою і розумом та вказує, що віра і розум є наче два “крила”, на яких дух людини возноситься до пізнання істини. Крім того Іван Павло ІІ опублікував 12 Апостольських звернень і конституцій, 37 Апостольських листів та 19 особистих звернень. Слуга слуг Божих, святіший Отець, намісник Ісуса Христа, наступник апостола Петра, єпископ Рима, Глава римо-католицької Церкви, Верховний понтифік – ось головні титули Папи Івана Павла ІІ, який взяв своє наймення, намагаючись наслідувати своїх попередників: Івана XXIII, Павла VI та Івана Павла І, які великою мірою прислужились до демократизації і гуманізації суспільного ладу у світі. Здійснив понад 120 подорожей на усі континенти земної кулі і є своєрідним “божим атлетом”, що найбільше подорожував в історії папства. Іван Павло ІІ побував майже у 200 країнах і в кожній з них промовляв до народу рідною мовою. Першою він відвідав Домініканську Республіку, потім Мексику, Багами, Польщу, Ірландію, згодом – США, Туреччину, Заїр, Кенію, Гану, Буркіна Фасо, Францію, Бразилію, Німеччину, Філіппіни, Японію та інші. Об’їхавши 91 державу, Папа навідався до слов’янських держав: Чехії і Словакії. Найчастіше Папа відвідував дві країни – це Польща і Франція. Папа відвідав традиційно православні країни: Румунію, Грузію, Грецію, Україну та Вірменію. Папу Івана Павла ІІ справедливо називають апостолом Петром нових часів. Його вважають одним з найбільших моральних авторитетів наших часів, який закликає будувати цивілізацію любові. Виступає проти ліберальних течій вільної любові, проти вбивства, проти війн і кровопролиття, проти абортів, стаючи в обороні правди і справедливості. Він всіма силами старається сповнити Христовий заповіт: «Щоб всі були одно», спілкуючись з представниками всіх християнських конфесій, зокрема з протестантами і православними, а також представниками світових релігій, а саме: юдеями, мусульманами, буддистами та іншими.

Центром католицизму є м. Ватикан, як держава в м. Римі площею 44 га. Головним храмом є собор св. Петра, в якому може перебувати близько 100 тис. людей. Адміністративний апарат католицької Церкви – римська курія, що складається з конгрегацій, канцелярій, секретаріатів, трибуналів. Католицька Церква строго дотримується моралі, абсолютно не дозволяючи абортів, шлюбних розлучень. В ній обов’язковий стан целібату (неодруженості) щодо священиків. В католицькій Церкві є зразкове шкільництво і ретельний розвиток науки богослов’я. В багатьох країнах світу є католицькі Університети, в Римі їх десять. Викладачами їх є високоосвічені монахи єзуїти, домініканці, францішкани, салезіани, бенедиктинці, капуцини. Діє Папська Академія наук. Ватикан має послів у зарубіжних країнах, що звуться нунції.

Католицька Церква визнає дійсними 21 Вселенських Соборів Церкви. Крім 7 Вселенських Соборів, які проводили спільно представники східної і західної Церков, католики визнають наступні Вселенські Собори:

- УШ Вселенський Собор, який проходив в Константинополі з 869 по 870 рр., на якому було засуджено патріарха Константинопольського Фотія.

- ІХ Вселенський Собор, який проходив в Латерані у 1123 р. та затвердив конкордат у Вормосі.

- Х Вселенський Собор, який проходив в Латерані у 1139 р. та засудив схизму антипапи Анаклета.

- ХІ та ХП Вселенські Собори, які пройшли в Латерані у 1179 р. та 1215 р., на яких було засуджено єресі сект катарів та альгібійців, а також вирішено, що для обрання папи потрібно дві третини голосів кардиналів.

- ХШ Вселенський Собор, який проходив в Ліоні в 1245 р., де взяв участь чернігівський архієпископ Петро Акерович. Собор засудив німецького імператора Фрідріха П. Після Собору в 1253 р. папа Інокентій ІУ передав корону для Галицько-Волинського короля Данила.

- ХІУ Вселенський Собор, який проходив в Ліоні в 1274 р., де царгородський імператор Михайло УШ Палеолог приступив до з’єднання з апостольською столицею. Патріарх Іван Веккос та імператор склали присягу в Рим, а в 1282 р. імператор Андронник П знову сприяв роз’єднанню, ув’язнивши Патріарха Веккоса.

- ХУ Вселенський Собор, який проходив у Вієнні з 1311 по 1312 рр., на якому з’ясовано відношення душі до людського тіла та осуджено фальшивий містицизм.

- ХУІ Вселенський Собор, який проходив у Констанції з 1414 по 1418 рр., у якому брав участь київський митрополит Григорій Цамвлак. Собор засудив Віклефа і Гуса та закінчив західну схизму.

- ХУП Вселенський Собор, який проходив у Базилеї в 1430 р., у Феррарі в 1437 р., а в 1439 р. у Флоренції. На ньому царгородський імператор Іван УШ Палеолог та патріарх Йосиф П склали присягу, а 6 липня 1439 р. була підписана Флорентійська унія (єдність із Східною Церквою).

- ХУШ Вселенський Собор, який проходив у Латерані з 1512 по 1517 рр., де засуджено вчення філософів, які вчили, що людська душа смертна і єдина для всього людства.

- ХІХ Вселенський Собор, який проходив у Тренто (Триденто), який засудив протестантизм, проголошуючи Біблію і Традицію нормами віри; проголосив вчення про Службу Божу, про святі Тайни, про чистилище, про хрещення, яке змиває первородний гріх, про норми заключення подружжя і про реформу духовенства.

- ХХ Вселенський Собор, який проходив у Ватикані з 1869 по 1870 рр. та ствердив догму про непомильність папи римського в справах віри і моралі, коли він проголошує їх як найвищий авторитет Церкви.

- ХХІ Вселенський Собор, який проходив у Ватикані з 1962 по 1965 рр. та ствердив, щo: літургії мають відправлятися народними мовами; можна скорочувати літургії; Богородиця є Матір’ю Церкви; спадщина християнського сходу є скарбом вселенської Церкви; християни мають право на християнське виховання. Видано декрет про екуменізм. 10 лютого 1963 р. на Собор прибув патріарх УГКЦ Йосиф Сліпий після 18 літнього ув’язнення в СРСР. 7 грудня 1965 року на закінчення ІІ Ватиканського Собору Папа римський Павло УІ разом із Патріархом всієї православної Церкви Афінагорасом І зняли взаємні клятви кинуті при схизмі 1054 року.

За висловом сьогоднішнього Папи Церква повинна дихати “обома легенями” Сходу і Заходу, бо “Церква є православною по вірі і католицькою по любові”. Сектою католицької Церкви є лефевристи – прихильники архієпископа Марселя Лефевра, який відкинув рішення ІІ Ватиканського Собору.

Запитання для самоконтролю

1. Що таке католицизм ?

2. Якою є організація католицької Церкви ?

3. Що знаємо про Папу Івана – Павла ІІ ?

4. Які енцикліки опублікував Папа Іван – Павло ІІ ?

5. Який адміністративний апарат католицької Церкви ?

6. Яких 14 Вселенських Соборів визнає тільки католицька Церква ?

7. Якою є католицька Церква ?

 


© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти