ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ТЕМА 3. МОВА ЯК СИСТЕМНО-СТРУКТУРНЕ УТВОРЕННЯ.

Поняття знака. Знаковий характер мови.

Знаком називається матеріально-виражене, умовне позначення чогось. Семіотика – наука, що вивчає знаки, лінгвосеміотика – вивчає мовні знаки. Фердинанд де Сосюр у 20-х роках ХХ ст. довів, що мова – знакова система. Мовні знаки – це замінники предметів, дій, понять, кількостей, ознак і т.д. Мовні знаки існують лише в суспільстві і будь-що може стати мовним знаком з двох умов: умовності – тобто наявності згоди прийнятої суспільством про інформацію, яка виражається знаком; та довільності – властивості знака, яка означає відсутність внутрішнього зв’язку між предметом і його означенням, довільність не породжується предметом.

Мова є однією зі знакових систем. У цьому дуже легко переконатися, взявши до уваги той факт, що будь-який знак іншої семіотичної системи можна передати словом чи якимось іншим мовним виразом. Усі слова в мові є знаками, мову не слід плутати з іншими знаковими системами, бо вона всеосяжна, універсальна, придатна на всі випадки життя. Інші знакові системи мають обмежену сферу дії. Будь-яку іншу знакову систему можна передати за допомогою мови, а навпаки зробити неможливо. Мовні знаки матеріальні. Будь-який мовний знак двосторонній (має план змісту – значення, та план вираження – форму, звукову оболонку). Фонема не є мовним знаком, бо не має плану змісту. Морфема є на пів мовним знаком. Універсальним мовним знаком є лексема.

Мовні рівні, їх виділення. Основні й проміжні рівні мови.

Мова складається з мовних одиниць. Сукупність однотипних одиниць утворює мовний рівень, або рівень мови. У мовознавстві виділяють такі основні рівні мови: фонологічний (одиницею якого є фонема, а наука, яка займається вивченням – фонологія), морфологічний (одиниця – морфема, наука, що вивчає – морфологія), лексико-семантичний (одиниця – лексема, наука, що вивчає – лексикологія), синтаксичний (одиниця – речення, наука, що вивчає – синтаксис). Для розрізнення рівнів мови використовують такі принципи:

- кожен рівень повинен мати свою одиницю, одиниці одного рівня мають бути однотипними;

- одиниці будь-якого рівня виділяються шляхом сегментації складніших утворень;

- одиниці нижчого рівня входять до одиниць вищого рівня, тобто між ними існують ієрархічні відношення.

Проміжними рівнями мови є: морфонологічний (морфонологія – розділ мовознавства, що вивчає фонологічну структуру морфем: /б/→[б]баба,[б′]бійка,[бо]була), словотвірний, фразеологічний рівні. Особливістю проміжних рівнів є те, що їх одиниці мають подвійний характер: вони утворюються в одному рівні, а функціонують, як одиниці іншого рівня.

Отже, рівень мови – це сукупність однорідних одиниць, які вступають між собою у парадигматичні та синтагматичні відношення, але можуть перебувати у ієрархічних відношеннях.

Відношення між мовними одиницями.

Одиниці мови пов’язані між собою різними типами відношень. Основні види: парадигматичні та синтагматичні відношення.

Парадигматичні відношення – об’єднують одиниці мови в групи, тобто парадигми (наприклад, синонімічний ряд; частини мови; тверді, м’які приголосні). Парадигма – це ряд протиставлених мовних одиниць, кожна з яких визначається відношенням до інших; об’єднання мовних одиниць у певні класи (тверді, м’які приголосні; довгі та короткі голосні).

Синтагматичні відношення – виникають між послідовно розташованими одиницями мови в їхньому сполученні одна з одною в мовленнєвому ланцюжку; це здатність мовних одиниць поєднуватись. Ці відношення називають ще лінійними або горизонтальними.

Якщо парадигматичні та синтагматичні відношення охоплюють одиниці одного рівня, то ієрархічні відношення – різних рівнів.

Поняття системи як структури мови.

Мова є системо. Системою називається організована множина взаємопов’язаних елементів. Якщо з системи вилучити якийсь елемент, вона не зможе функціонувати або її функціонування буде недостатньо ефективним (напр.., якщо вилучити якусь літеру з алфавіту). Будь-яка система має три ознаки:

- множинність елементів;

- організованість елементів;

- взаємопов’язаність елементів.

Кожна система має свою структуру. Структура – це спосіб організації системи, її внутрішня будова. Вперше терміни «система» і «структура» ввів російський вчений О. Реформанський. Система – це єдність однорідних елементів. Структура – це єдність різнорідних елементів. Структура мови – це будова мови в ієрархічній співвідносності. Мовна система не є однорідна, вона має складну структуру, оскільки складається з часткових систем, які називаються рівнями. Отже, мова – це системно-структурне утворення.

 

 

ТЕМА 4. ФОНЕТИКА.

Фонетика як наука про звукову матерію мови.

Фонетика — галузь мовознавства, в якій вивчається звукова система мови у зв'язку з її смисловою роллю та різноманітні звукові зміни, що виступають у мовленні при сполученні звукових елементів між собою. У лінгвістиці сформувалося два погляди на фонетику як науку: 1.Фонетика вивчає артикуляційні та акустичні особливості звуків мовлення, а суспільну функцію мовних звуків вивчає інша дисципліна - фонологія. 2.Фонетика вивчає не тільки природу звуків, а й функцію їх. Фонетика у вузькому значенні ставить перед собою такі завдання: охарактеризувати артикуляційно-перцептивну та акустичну природу мовних звуків і дати їх класифікацію; встановити, в якому оточенні можуть виступати звуки даної мови; яких змін вони зазнають досліджує, якими ознаками розрізняються вони між собою, які варіанти фонем з'являються в різних фонетичних умовах; вивчає смислову функцію інших одиниць — наголосу й інтонації.

Залежно від завдань, які ставляться при дослідженні звукової системи будь-якої конкретної мови, фонетика поділяється на описову та історичну. Описова(синхронічна)фонетика займається вивченням звукової системи даної мови на певному етапі її розвитку. Історична(діахронічна) фонетика вивчає розвиток звукової сторони мови протягом ряду епох, зокрема встановлює виникнення або занепад певних звуків, еволюцію певних звукових явищ та процес становлення сучасної фонетичної системи даної мови. Також розрізняють загальну фонетику – вивчає загальні особливості, характерні для звуків усіх мов; та конкретну фонетику – вивчає звуки певної мови або якоїсь групи мов; Лінгвістична дисципліна, яка вивчає звуки мови за допомогою точних приладів та апаратів, називається експериментальною фонетикою. Осібно виділяють зіставну фонетику, яка виявляє і характеризує спільне й відмінне в звукових системах та просодичних засобах двох чи більше мов.

Три аспекти вивчення звука.

Звуки мови вивчаються з різних поглядів: фізичного; анатомо-фізіологічного; функціонального.

Фізичний або акустичний аспект вивчення мовних звуків. За акустичними ознаками: тони і шуми. У чистому вигляді тони і шуми зустрічаються рідко. Як правило, до тону завжди прилучається шум, а до шуму – незначний елемент тону. Голосні – це звуки, в основі яких лежить тон. Приголосні – звуки, в основі яких – шум. З акустичного погляду звуки (тони і шуми) розділяються за: 1.Силою 2.Висотою 3.Тривалістю 4.Тембром Сила залежить від амплітуди коливань голосових зв’язок, яка в свою чергу, зумовлюється силою, з якою тисне на голосові зв’язки чи інші перепони видихуваний струмінь повітря. Чим більша амплітуда коливання, тим більша сила звука. Так, найбільшу інтенсивність мають [а] , [е], найменшу [у], [і] у позиції, коли легко переходять в [в], [j]: ішов – йшов, учора – вчора. Висота звука визначається частотою коливань за одиницю часу. Тривалість звука визначається його протяжністю в часі, яка вимірюється мілісекундами. Тембр. У звуках людської мови розрізняють основні тони і додаткові. Сукупність усіх додаткових тонів, їх характер та взаємозв’язок з основним тоном надають мовному звуку певного забарвлення, утворюють тембр звучання. Найбільшу роль відіграє ротова порожнина.

Анатомо-фізіологічний аспект. Мовний звук досліджується з анатомо-фізіологічного погляду, тому що він твориться мовними органами людини і сприймається її органами чуттів. Анатомо-фізіологічний аналіз мовних звуків передбачає насамперед виявлення ступеня і характеру участі тих чи інших мовних органів у процесі їх творення. Звуки людської мови утворюються мовними органами, або мовним апаратом. Мовні органи з погляду їх значення у творенні звуків поділяються на дихальний апарат і органи вимовлення.

Артикуляція звука складається з 3 частин: 1) Екскурсії, яка полягає у тому, що мовні органи займають позицію, необхідну для творення звуків і починають їх творення; 2) Витримки – це центральна частина артикуляції; 3)Рекурсії – під час якої мовні органи повертаються у своє вихідне положення.

У мовному потоці між вимовленням звуків існує тісний зв’язок, тому рекурсія попереднього звука може переходити в екскурсію наступного (асиміляція, акомодація).

Лінгвістичний аспект мовних звуків. Лінгвістичний аспект мовних звуків ще називається фонологічним, іноді – соціальним. У процесі спілкування звуки виконують певні функції, отже, вони становлять функціональні одиниці мови. Аналіз звуків як функціональних одиниць – найважливіше завдання лінгвістичного аспекту. Для назви звука як функціональної одиниці існує термін фонема, а наука, що досліджує систему фонем, називається фонологією. Фонема – мінімальна одиниці звукової будови мови, функція якої полягає в розрізненні і розпізнаванні значущих одиниць морфем і слів.

Акустичні ознаки звуків.

За акустичними ознаками: тони і шуми. У чистому вигляді тони і шуми зустрічаються рідко. Як правило, до тону завжди прилучається шум, а до шуму – незначний елемент тону.

Голосні – це звуки, в основі яких лежить тон.

Приголосні – звуки, в основі яких – шум.

Як уже зазначалося, з акустичного погляду звуки (тони і шуми) розділяються за:1.Силою 2.Висотою 3.Тривалістю 4.Тембром

Сила залежить від амплітуди коливань голосових зв’язок, яка в свою чергу, зумовлюється силою, з якою тисне на голосові зв’язки чи інші перепони видихуваний струмінь повітря. Чим більша амплітуда коливання, тим більша сила звука. Так, найбільшу інтенсивність мають [а] , [е], найменшу [у], [і] у позиції, коли легко переходять в [в], [j]: ішов – йшов, учора – вчора.

Висота звука визначається частотою коливань за одиницю часу. Одиницею висоти є Герц (Гц), який дорівнює 1 коливанню за секунду. Чим більша кількість коливань за одиницю часу, тим вищий звук. Вухо людини сприймає звуки в діапазоні від 16 до 20 тис. герц.

Тривалість звука визначається його протяжністю в часі, яка вимірюється мілісекундами.

Тембр. У звуках людської мови розрізняють основні тони і додаткові. Сукупність усіх додаткових тонів, їх характер та взаємозв’язок з основним тоном надають мовному звуку певного забарвлення, утворюють тембр звучання. Найбільшу роль відіграє ротова порожнина.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти