ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Будова мовленнєвого апарату.

Будова мовного апарату:

1)Органи дихання – легені, бронхи, трахея (дихальне горло); нижній поверх мовленнєвого апарату.

2)Вібратори – голосові зв'язки (вібруючи під тиском повітряного струменя, що йде з легенів, вони творять голос різної сили і висоти (голосні, дзвінкі, сонорні).

3)Резонатори – гортань, ротова й носова порожнина ( верхній поверх), гортань – середній поверх.

4)Артикулятори – язик, губи, нижня щелепа, м'яке піднебіння.

Активні – голосові зв'язки, задня стінка глотки, язик, губи.

Пасивні нерухомі – тверде піднебіння, зуби, носова порожнина.

Органи дихання безпосередньої участі у звукотворенні не беруть. У них (носова порожнина) виникає повітряний струмінь, що створює коливання необхідні для творення звуку. Струмінь повітря з легенів через трахею потрапляє в гортань (струмінь повітря зустрічає перепону – голосові зв'язки). Голосові зв'язки під тиском повітря вібрують і відіграють вирішальну роль у творенні голосу. З гортані струмінь повітря разом з голосом чи шумом потрапляє на верхній поверх мовленнєвого апарату – в надгортанні порожнини (глотка, носова і ротова порожнини, глотка (г, ґ).

Артикуляція, її етапи.

Артикуляція — це утворення звука, тобто робота апарата мовлення, необхідна для одержання даного звука. Іншими словами — рухи та відповідні позиції органів мовлення, пов'язані з вимовою того або іншого звука (лат. articulare — членоподільно вимовляти).

В артикуляції звука прийнято розрізняти три фази:

Приступ, або екскурсію, яка полягає в підготовці апарата мовлення для вимови звука.

Витримку, тобто саму вимову звука і збереження того положення органів мовлення, яке потрібне для вимови.

Відступ, або рекурсію, тобто закінчення звука, при якому органи мовлення перебудовуються для вимови наступного звука або ж переводяться в стан спокою.

Основна й додаткова артикуляція.

Основна артикуляція – це робота органів мовлення, необтяжена додатковими рухами.

Додаткова артикуляція – це додаткові рухи органів мовлення під час вимови звуків. Види додаткової артикуляції:

- лабіалізація (заокруглення губ);

- палаталізація (пом’якшення);

- назалізація (наявність носового відтінку);

- аспірація (придиховий призвук);

- веляризація (додаткове ствердіння приголосних).

Артикуляційна база.

Артикуляція у кожній мові має свої особливості. Так, для англійської мови характерне напружене положення губ і розслаблення передньої частини язика. В укр. мові більшість приголосних утворюється зближенням передніх частин органів мовлення (губи, передня частина язика, верхні зуби). Французьке [r] твориться вібрацією маленького язичка, тоді як українське [р] є передньоязиковим. У грузинській мові приголосні [n],[m],[k] вимовляються напружено і з придихом. Сукупність артикуляційних навичок, характерних для певної мови, називається артикуляційною базою. Артикуляційна база рідної мови часто перешкоджає людині оволодіти вимовою звуків іншої мови, що виявляється в акценті. Так, представникам неслов’янських мов важко оволодіти вимовою м’яких приголосних, а в українців виникають певні труднощі у вимові французького увулярного [r] тощо.

 

 

ТЕМА 5. КЛАСИФІКАЦІЯ ЗВУКІВ МОВЛЕННЯ.

Класифікація голосних звуків за рядом і підняттям.

Відмінності між окремими голосними звуками полягають в особливостях типового для кожного з них тембру. Однак описати голосні звуки за тембром дуже складно, через що найпоширенішою класифікацією є артикуляційна, тобто з а ступенем просування язика вперед або назад і ступенем його підняття при їх творенні. За цими ознаками голосні поділяються на голосні переднього, середнього та заднього рядів і низького, середнього та високого піднесення. Більшість голосних – це голосні переднього і заднього рядів. Голосних середнього ряду мало. Так, в укр. та тюркській мовах немає жодного. Дехто вважає, що голосні середнього ряду – це пересунені голосні переднього і заднього рядів (так. рос. звук [ы] пересунений з переднього ряду). Високе підняття мають: укр.[и], рос. та казах.[ы]; [у]; середнє підняття: [е],[о], нім.,фр. [ö]; низьке підняття – рос. та укр. [а], англ. [æ].

Опозиції голосних.

За положенням губ під час артикуляції звуків розрізняють лабіалізовані та не лабіалізовані голосні. Лабіалізовані вимовляються з участю витягнених і заокруглених губ. До них належать [у],[о], німецькі [ö], [ü]. Лабіалізовані звуки є також в уральських і алтайських мовах. За положенням м’якого піднебіння при артикуляції голосні поділяються на ротові й носові. Носові голосні є в польській, португальській та інших мовах. Особливо багато носових у мові гінді, де кожному чистому голосному відповідає носовий: наприклад, [а] – [ã]. Залежно від ступеня розкриття рота розрізняють відкриті та закриті голосні. Так, наприклад, у французькій мові є відкритий [ε] і закритий [е], а в німецькій відкритий і закритий [о]. За тривалістю звучання розрізняють довгі і короткі голосні. Довгі голосні були в латинській мові, а зараз існують в англійській (ship «судно» – sheep «вівця») та німецькій.

Класифікація приголосних звуків за участю голосу й шуму.

За акустичною ознакою (співвідношенням голосу й шуму) приголосні поділяють на сонорні й шумні. У сонорних приголосних голос (тон) переважає над шумом. До них належать л, р, м, н, j, укр. [в], англ. [w] [η], нім.[η]. У шумних приголосних шум переважає над голосом або наявний лише шум. Шумні приголосні в свою чергу поділяються на дзвінкі й глухі. У дзвінких шум переважає над голосом. До них належать: б, г, д, ж, з, дж, анг. [ð]. Глухі приголосні творяться тільки шумом. До них належать к, п, с, т, ф, х, ц, ч, ш; нім. [h].

Класифікація приголосних звуків за місцем та способом творення.

За місцем творення розрізняють губні (лабіальні), язикові, язичкові (увулярні), глоткові (фарингальні) і гортанні (ларингальні) приголосні. Губні (лабіальні): губно-губні (білабіальні) – б,п,м, анг. [w]; губно-губні (лабіодентальні) – ф, в. Язикові приголосні поділяються на: передньоязикові – д, т, ж, з, с, ш, р, л, н, ц, ч, дж, дз, анг.[ð]; середньоязикові – [й], фр.,італ., ісп.,[η]; задньоязикові – ґ, к, х, англ.[η]. Язичкові приголосні характеризуються активною артикуляцією маленького язичка. Таким є французький гаркавий звук [r]. Глоткові приголосні творяться в порожнині глотки. До них належать укр. [г], нім. [h]. Гортанні звуки утворюються при зімкненні або зближенні голосових зв'язок. Ларингальним є англ. [h].

За способом творення приголосні поділяють на проривні, щілинні, зімкнено-прохідні й африкати. Проривні або зімкнені утворюються зімкненням двох артикуляторів, що створюють перешкоду. Їх ще називають вибуховими. До них належать б, п, д, т, ґ, к. Щілинні або фрикативні приголосні називають ще спірантами. До них належать: в, з, ж, г, ф, с, ш, х, англ.[ð], англ. і нім.[h]. Зімкнено-прохідні приголосні утворюються одночасним поєднанням зімкнення і проходу (щілини). Зімкнено-прохідними є р, л, м, н, французький увулярний [r]. Африкати – зімкнені приголосні, вимова яких закінчується щілинною фазою. До них належать [ц], який починає вимовлятись, як проривний [т], що згодом переходить у фрикативний [с], і [ч], початок вимови якого нагадує [т], а кінець [ш], також звуки дз, дж.

Опозиції приголосних.

Існують такі опозиції приголосних: глухі і дзвінкі, м’які та тверді, довгі та короткі.

Шумні приголосні поділяються на дзвінкі й глухі. У дзвінких шум переважає над голосом. До них належать: б, г, д, ж, з, дж, анг. [ð]. Глухі приголосні творяться тільки шумом. До них належать к, п, с, т, ф, х, ц, ч, ш; нім. [h].

М’які або палаталізовані звуки відрізняються від твердих тим, що при їх творенні відбувається артикуляційний зсув у напрямку до середнього піднебіння. Саме тому всі середньоязикові є м’якими: т', с', л', н', та інші. М’які приголосні, що утворюють із твердими пари, є тільки у слов’янських, японській та ще деяких мовах. В інших мовах кожен із приголосних є або м’який, або твердий. Так. У французькій мові приголосні ж, ш – м’які.

За тривалістю вимовлення (артикуляції) приголосні, як і голосні, бувають довгими і короткими. Наприклад, в українських словах знання і життя довгими є приголосні [н:'], [т:'], які звичайно називають подвоєними, але в транскрипції записують як довгі звуки. У російській мові довгим є [ж:] – изжога. В арабській мові довгота приголосних широко використовується для розрізнення слів.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти