ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Просодичні явища. Інтонація.

Просодичні явища – фонетичні явища наголос та інтонація.

Інтонація – рух, зміна, динаміка тону, що супроводжує висловлювання, ритміко-мелодійний малюнок мовлення.

Інтонація складається з мелодики, інтенсивності, пауз, темпу і тембру мовлення.

Мелодика – зміна частоти основного тону, його діапазонів, підвищень і понижень, напрямку його руху.

Інтенсивність – підвищення і посилення голосу на слові. яке хочуть виділити.

Пауза – перерва у звучанні, зупинка в потоці мовлення.

Темп мовлення – швидкість мовлення, вимірювана кількістю виголошуваних за секунду складів.

Тембр – емоційне забарвлення.

Наголос. Типи наголосів у різних мовах світу.

Наголос – виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідних одиниць за допомогою фонетичних засобів.

Залежно від того, який акустичний параметр визначає наголос, відповідно виділяють: силовий (динамічний, експіраторний)(укр.,англ.,чеськ,нім,франц,італ,іспан.), музичний (тоновий, мелодичний)(норвезька, швед,литов,латиська,словен,серб,хорват,япон), кількісний (квантитативний) наголос(новогрецька мова).

Залежно від того, з якою сегментною одиницею співвідноситься наголос, його поділяють на:

вільний (на будь-якому складі в межах слова)(укр.,рус,білорус,серб,хорват,литов,абхазька), рухомий наголос (залежно від того, чи зберігається наголошений склад в різних формах одного й того ж слова)(укр.), нерухомий (залежно від того, чи зберігається наголошений склад в різних формах одного й того ж слова)(англ), постійний (фіксований) (на певному складі в межах слова)(польська,чеська,фран,естонська).

В українській мові наголос вільний, рухомий. Для української мови характерним є і побічний наголос в багатоскладових словах.

Залежно від семантики розрізняють: логічний наголос — особливе виділення якогось слова чи кількох у реченні. емфатичний наголос — емоційне виділення сегменту мовлення.

 

 

ТЕМА 8: ФОНОЛОГІЯ.

Історія формування науки.

Фонологія- це функціональне, власне лінгвістичне вивчення тих же звуків. Це один з наймолодших його розділів. Фонології не виповнилося ще й 150 років- вона виникла в Росії в 70 роках ХІХ століття, будучи заснованою видатним польським мовознавцем І.О. Бодуеном де Кутерне, що в умовах відсутності незалежної Польщі жив і працював у Росії , багато зробивши для розвитку російського мовознавства . Термін фонологія– теж , можна сказати , грецьке слово , оскільки він утворений від давньо грецьких слів “ звук , голос “ і “ слово , вчення” . Але давні греки цього слова не знали , бо воно народилось у ХІХ ст. в Росії . І для звука , що розглядається з точки зору фонологіїї , згодом було запроваджено окремий термін фонема (гр.- звук , голос ) .

З часів виникнення фонології і до сьогоднішнього дня не вщухають дискусії про те , що є частиною чого – фонологія є розділом фонетики чи фонетика є розділом фонології . У 20 – 60 рр. ХХ ст., у період значних успіхів фонології , представники цієї лінгвістичної науки взагалі гордовито виводили фонетику за межі мовознавства : це мовляв, фізика (акустика є розділом фізики) й фізіологія, але ніяк не мовознавство. Фонетисти, в свою чергу, спочатку взагалі заперечували фонологію як таку, а потім усіляко применшували її роль. Деякі лінгвісти і досі сперечаються, що важливіше - фонетика чи фонологія.

А між тим ці два розділи мовознавства дуже добре працюють у парі, дуже багато допомагають один одному, і ніяких прогтиріч між ними не існує.І краще не вирішувати дещо схоластичне питання, що є частинолю, а що – цілим. Хоч і фонетика, і фонологія вивчають одну і ту ж річ - звук, але вивчають її з різхних точок зору. І настільки різних, що річ ця навіть термінологічно розрізняється. Те, що вивчається фонетикою, зберігає назву звук, а об’єкт фонології іменується вже фонемою.І це не просто різні терміни, різні назви одної речі. Різний підхід до звуків фонетики й фонології призводить до того, що звуки як одиниці цих двох лінгвістичних наук виявляються дуже різними величинами.

Оскільки зміст терміна «фонема» неоднаковий у представників різних фонологічних шкіл, то дальший виклад основних теоретичних положень про фонеми української мови та зміни їх у мовному потоці буде здійснюватися в світлі щербівської фонологічної школи.

Фонема як основна фонологічна одиниця.

Фонема — це найменша мовна одиниця, потенціально пов’язана із значенням, яка в будь-якій мові мовцями легко виділяється із суцільного мовного потоку. Можливість встановлення цих мінімальних одиниць мови закладена в самій природі мови, яка характеризується членороздільністю.

Фонемна значущість визначається тільки на основі функціонального (лінгвістичного)

критерію, суть якого полягає насамперед у з'ясуванні ролі певної одиниці в процесі комунікації, тобто передачі думки.

Якщо фонема — це звукова одиниця мови, то вона, як і кожна інша мовна одиниця, повинна служити одній меті — бути засобом спілкування. Спілкуватися — значить передавати зміст думки. На відміну від одиниць вищого, смислового рівня (морфем, слів, речень), фонема не може служити безпосереднім засобом спілкування, але вся її сутність полягає в тому, щоб брати участь у спілкуванні.

Автономність фонем виявляється передусім у тому, що носії мови легко членують на фонеми будь-яке незнайоме їм слово або, навпаки, складають нові слова, наприклад абревіатури, замінюють незнайомі звуки запозичених слів звуками рідної мови. Свідченням автономності звукової системи є також можливість зображення звуків у вигляді літер у звуковому письмі.

Найбільшим протиставленням є виділення голосних і приголосних. В українській мові виділяється 6 голос­них фонем і 32 приголосних, а саме:

Г о л ос н і: /а/, /о/, /у/, /е/. /и/, /і/.

Приголосні: /6/,/ п/, / в /, / м/, /ф/,/ д/,/д¢/, /й/, /т/,/, /з/, /з¢/, /с/, /с¢/ , /ц/,/ц¢/, /л/, /л¢/, /н/, /н¢/,

/р/, /р¢/, /ч/, /ш/, /ж/, /ґ/, /к/, /х/, /г/, /дж/, /дз/, /дз¢/,/т¢/.

Функції фонем.

Фонема виконує дистинктивну – тобто смисло- і форморозрізнювальну функції.

Так, у словах як [jак] так, пак, фонеми [т],[н] виконуються смислорозрізнювальну функцію, а в словах рука, руки фонеми [а], [и] мають форморозрізнювальну функцію, оскільки розрізняють іменникові форми називного і родового відмінків. Додатковою є делімітативна функція, яка вказує на межі слів чи морфем. Так в англ. мові фонема [n](н с хвостиком) не може знаходитись на початку слова чи морфеми. У японській мові фонема [g] трапляється тільки на початку слова, а в інших позиціях вона реалізується в звуці [n] .

Фонема і звук.

Фонема як функціональна одиниця матеріалізується в звуках. Однак фонема і звук — це різні величини. Відмінність між ними полягає в тому, що:

1)фонема — явище соціальне, фонема є впізнаваною не залежно від особливостей її вимови окремими людьми

звук — явище індивідуальне.

2)фонема — мовна одиниця

звук — мовленнєва одиниця.

3)фонема — абстрактна одиниця

звук — конкретна одиниця.

4)фонема — величина стала

звук — величина залежна.

Про те, що звук і фонема – різні речі, засвідчують також такі факти:

1)у ролі однієї фонеми можуть виступати різні звуки.(у словах просити і просьба фонему с представлено звуками с і з.)

2)у ролі однієї фонеми можуть виступати два звуки разом (за умови коли дифтонги трактувати як поєднання двох голосних у межах одного складу, а не один складний голосний звук).

3)в одному звукові можуть збігатися дві фонеми.(у слові сміється звук [ц] представляє фонеми [т] [с].)

4)крім сегментних фонем зокрема теорією фонем американської фонологічної школи, існують суперсегментні фонеми – фонеми тону і наголосу. У словах мука* і му*ка, сегментні фонеми одні й ті самі, однак ці слова різняться значенням, і єдиним засобом розрізнення є наголос, що дає підставу інтерпретувати його як фонему.

Ознаки фонем.

Фонемі властиві диференційні(розрізнювальні) і не диференційні(не розрізнювальні) ознаки.

Диференційні(розрізнювальні) – ознаки фонеми, за якими розрізняють значення слів чи морфем. (твердість/м'якість,дзвінкість/глухість,шумний/фонаційний,губність/передньоязиковість/середньоязиковість/задньоязиковість/глотковість,проривність/фрикативність/африкативність/зімкнено-прохідність тощо).

Так фонема [д] хар-ся передньоязиковістю, проривністю, дзвінкістю і твердістю. Ці ознаки відрізняють її від інших фонем.

Недиференційні(інтегральні) – ознаки фонем, які не розрізняють значень слів чи морфем.

Без інтегральних ознак фонема може обійтися, але без них не може існувати звук, у якому ця фонема втілюється.

У більшості мов світу вібрант [р] і плавний [л] є різними фонемами(рак і лак), тоді як у японській мові звука [л] немає і в запозичених словах будь-яке [л] змінюється звуком [р]: Лондон-Рондон.

Опозиції фонем.

Звуки стають фонемами, коли вони в опозиції до інших звуків, тобто розрізнюють значення морфем чи слів.

Опозиції бувають привативні, градуальні, корелятивні та еквіполентні.

Приватна опозиція – опозиція, в якій один член має якусь ознаку, а інший її не має.(опозиція [д]-[т].Фонема [д] має ознаку дзвінкості, якої не має фонема [т].)

Градуальна опозиція – опозиція, в якій члени характеризуються різним ступенем, градацією однієї й тієї самої ознаки.(фонеми [е] і [і] характеризуються різним ступенем розкриття рота.)

Еквіполентна опозиція – опозиція, в якій обидва члени рівноправні.( фонеми [п] і [т] – обидві мають такі ознаки, як глухість, проривність, твердість, але кожна з них ще має по одній ознаці, якої не має інша:фонема [п] має ознаку губність, а [т] – передньоязиковість.)

Корелятивна опозиція – опозиція, члени якої різняться тільки однією ознакою, а за іншими ознаками збігаються.([б] і [п] – спільні ознаки – губність, проривність, твердість, а розрізняються ознакою дзвінкість/глухість.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти