ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Аналіз праці В.Ф.Горленка «Нариси з історії української етнології»

Аналіз праці В.Ф.Горленка «Нариси з історії української етнології»

Розділ 1. 1)Про початок укр. Етнології; 2) Етнологія в К.Р. Етнологічна спадщина росіян, українців, білорусів. 3) Етнологія в Україні 15-17ст. Пише, що в 16 ст 1 пол.17 ст. поступово полісся було пов’язане з культурами українців, білорусів, росіян. Етнознання в Українібазувалися на етнознаннях давньоруської народності. Про їх свідчать писемі і усні пам’ятки, живопис, ’’ПВЛ’’, історичні пісні і думи «про козака Голоту», Густинський літопис. Цінні етнознаняможна знайти в І.Вишенського, Бельського, Литвина, Боплана «учительное Евангелие»(етноілюстрації)

Розділ 2. Після 1654 підвищилисяз росіянами етнопрадідів українців «Синопсис». 2) Г. Новицький велиий вкладукраїнського вивчення у історіографію + Григорвич іБарський. 3) дальше нагромадження віддомостейпро культуру, побут українців (літопис Грабянки), вірші Клим. Зинов’єва.

Розділ 3 1) Міллер, Радіщев, Ломоносов- внесок в українську етнологію. Рос АН організувала «Велику сказательную експедицію» (програма Туманського про збирання відомостей, о топографії карти Малоросї, що робилось найкращими топографами Чернігівського і Харківського намісництв виконані Шафонським, Загорським. Опис праці Річельмана, Марковича 2) Просвітитество – демократичний напрямів Україській етнології. Г Сковорода, Калиновський ( українське весілля ’Енеїда’ Котляревського)

Розділ 4 40-ві 19 ст. в етнології виділяються 2 протилежні напрями: ревоюційно-демократичний, ліберально-буржуазійний. Діяльність Т.Г. Шевченка, М. Гулак; РГТвідділ етнографії. Українська культура, побут у працях членів РГТ.

 

Бджільництво в Україні. Форми пасічництва в історичному розвитку.

Бджільництвом в Україні займалися здавна. Переконливі свідчення про нього маємо з періоду Київської Русі, коли мед і віск були символом багатства, ними обдаровували послів та іноземних володарів, вивозили в країни Європи і Близького Сходу. Мед широко використовувався в харчуванні. Жодне обрядове діііство не обходилося без меду. Сита (медовий напій) у цей час була останньою стравою в трапезах, звідки й походить вислів "наїстися досита", "насититися".

Впродовж багатьох віків населення лісових районів України платило данину медом і воском. Літописи розповідають про походи князів на удільні землі за бортною даниною. З прийняттям християнства попит на продукт бджільництва значно підвищується. Без них не могла обійтися жодна культова споруда. В період Київської Русі склалося "бортне прано", «фіксоване у "Руській Правді", окремі статті якої визначали досить сувору відповідальність за різноманітні бортні злочини.

Особлива увага приділялася розвитку бортницького промислу в часи Великого князівства Литовського. Статті Литовських Статутів передбачали навіть смертну кару за крадіжку меду. Бортні землі і дерева згадуються майже в кожному документі на земельні володіння. Для окремих селян у феодальних маєтках бортництво було основним заняттям: "Омелян бортник на волоці не робить і податку не дає, одно тільки бору милує".

У XIV—XVIII ст. власники бджіл продовжували платити податки медом. У лісостепових районах, де переважало колодне бджільництво, віддавали десяту колоду (бджолина десятина) або платили її вартість грішми. Коли селяни мали менше 10 колод, то давали "очкове". У XVIII ст., в результаті знищення лісів і зменшення попиту на продукти бджільництва, почалося його швидке скорочення. Масово відкривалися цукрові заводи, які виготовляли цукор із буряків. На зміну традиційному медоварінню прийшло вино-горілчане виробництво. Для виготовлення свічок почали використовувати стеарин і парафін, які замінили віск і в окремих технологічних процесах.

Першою формою культурного бджільництва було бортництво — лісове бджільництво, яке базується на утриманні бджіл у природних чи штучних дуплах дерев — бортях. У розвитку бортництва можна визначити три етапи:

— охорона і догляд за дикими бджолами, які самостійно поселились у природному дуплі дерева;

— утримання свідомо посадженого рою лісових бджіл у пристосованих для цього дуплах дерев;

— розведення бджіл у спеціально видовбаних бортях.

Борті видовбували в соснових, дубових, липових деревах за допомогою сокири.

В інших районах з появою колод розвивалося домашнє бджільництво пасічництво. На Поліссі перехід до домашнього бджільництва розпочався з другої половини XIX ст. Основним і майже єдиним типом вулика на пасіках були колоди і дуплянки — колоди без дна. Певне поширення мали вулики, плетені із солом'яних джгутів, очерету, рогози, розщеплених лозових пру тиків і обмазаних глиною. У 1814 р. чернігівський бджоляр П. Прокопович винайшов перший у світі рамковий вулик. У 1857 р. І. Меринг запропонував спосіб виготовлення штучної вощини, а в 1865 р. Ф. Грушка сконструював медогонку. Почався перехід до раціонального бджільництва, що передбачало використання більш досконалих бджільницьких пристосувань рамкових вуликів, штучної вощини, пасічницького інвентарю.Широке впровадження рамкових вуликів припадає на кінець XIX — початок XX сі

Отже, бджільництво в Україні розвивалося у двох формах: лісове (бортництво) — з утриманням бджіл у бортях і колодах — та домашнє (пасічництво) — розведення бджіл у колодах і рамкових вуликах.

Великодні свята

До Великодня обов'язково кололи кабанця, бо м'ясні страви з свинини (шинка, кендюх) були традиційними на великодньому столі. Цікаво, що в окремих регіонах (зокрема, на Чернігівщині) свиню кололи в середу, при цьому вносили відрізану свинячу голову і клали на кілька хвилин на піч, щоб усі свині були такими жирними й великими, як піч, а хвоста кидали у хлів, щоб свині не переводилися. Отже, пережитки жертвоприношення тварин, умилостивлення печі збереглися на початку XX ст. у таких трансформованих проявах, зберігши магічні уявлення про подібність уявного й реального. У великодню суботу печуть паски, запікають шинку, фарбують яйця. Раненько доручають чоловікам посіяти буряки в городі, — обов'язково натще серце, щоб не були гіркі. Залежно від руху пасхалій на середину квітня або початок травня при падає найбільше весняне свято — Великдень. День воскресіння Ісуса Христа збігається з давнім дохристиянським святом приходу Весни. Ритуальними стравами Великодня були неодмінно пшеничні й сирні бабки, паски, варене біле і мальоване яйце, м'ясні страви. Свято зародилося серед стародавніх єврейських кочових племен Аравії у III—II тис. до н. е. Відбувалося весною, коли худоба починає давати приплід. Первістка корови чи вівці приносили в жертву божеству, яке опікувалося скотарством. Кров'ю зарізаного ягняти скроплювали одвірки дверей, щоб відігнати злих духів ночі й пустині. Свято мало сімейний характер, готувалися спеціальні м'ясні страви. У християнстві свято Пасха пов'язується з міфом про смерть та воскресіння Ісуса Христа. Святкується церквою з початку V ст., встановлене імператором Феодосієм II. Рухається за пасхаліями і святкується в першу неділю після весняного повного місяця. Рідко може збігатися з святом Благовіщеня (7 квітня), але ніколи не буває раніше нього. Сама назва є також пізнім явищем і в Україні не була домінуючою. Більше збережена і побутувала дохристиянська назва свята приходу Весни - Великдень, Світлий день. У характері святкування самого Великодня безумовно чітко простежується його давня основа і напластування елементів, привнесених християнством. Святкували за традиціями до 30-х років нашого століття. Коли відбулася насильницька ломка традиційної культури засобами більшовицької ідеології, заборонами, оголошенням свята робочим днем, традиції почали занепадати. В 50-60-х роках XX ст. в колгоспах були випадки вимушеного виходу на роботу. Щоб змусити людей грішити у Світлий день, виписували дозвіл на оранку присадибних ділянок колгоспними кіньми лише на Великодні свята. Поволі свято Першотравня (окрім західних районів) витісняло Великдень. Найбільш стійкими елементами свята залишалися у селі й місті традиція випікання великодніх страв: бабки, Пасхи і фарбування яєць. Щодо останніх, то заборона на них була досить суворою. Учителька в школі оглядала руки дітей, особливо дівчат, чи немає на них слідів фарби. Звичайно ж, знаходила і довго вичитувала про втрату піонерської гідності. А хто насмілювався принести крашанку в школу — міг позбутися піонерського галстука, бути осоромленим на шкільній лінійці перед усією дітворою школи. І все ж пекли й фарбували. Серед інших слов'янських народів українці чи не найкраще зберегли до кінця XIX — початку XX ст. цю давню градин по розписувати і фарбувати яйце до Великодня. Особливо розвинуте було мистецтво писанки, відрізняючись в окремих регіонах кольоровою гамою, назвами візерунків, технікою виконання. Писанки розписували переважно жінки, дівчата, а пізніше зрідка й чоловіки. У народних віруваннях розписане чи пофарбоване й освячене яйце наділялося надзвичайною здатністю оберігати людей від злих сил, сприяти любові, здоров'ю, берегти від пожежі, сприяти росту рослинності. Це був символ життя, тому й малювали на ньому безкінечник. Писанки за технікою виконання були декількох видів: "крапанки", "дряпанки" тощо. Найбільш поширеним був розпис яйця за допомогою воску. Воском покривалися місця, де мали бу ти інші кольори. Опускаючи кілька разів яйце в теплу воду, щораз наносили нові фарби, досягаючи поліхромності. Яйце для писанки не варили, зберігаю чи у ньому зародок життя. Писанкою не фали в "навбитки", не котили з па юрба. її дарували і берегли до наступного свята. Дарували дівчата парубкам як запоруку своєї вірності, дарували хрещеникам як оберіг, дітям на щастя. Писанок у родині виписували багато, на Поділлі найчастіше копу — 60. Серед українців Холмщини й Підляшшя до 1940-х років зберігалися цікав) архаїчні локальні мотивації окремих візерунків, звичаї дарування писанок Молодим господарям дарували писанки з візерунком "свинячі дороги", щоб "свині велися". Писанку із зображенням "оснівниці" (частина ткацькою інвентарю) тримали дома, щоб "льон родив". Мати таку писанку дарувала молодому подружжю зі словами: "Христос Воскрес! Щоб у вас полотно було, щоб ви мали на чому мотати", "щоб оснівниця не була у вас пустою". Найдавніші орнаментальні мотиви — сонечко, вітрячки, грабельки, курячі лапки, сосонка, баранячі ріжки, безконечник, бджілка, риба, хрест та ін. — мали кожен свою символіку. Зокрема, сорок клинців означали хвалу небу, землі, воді, повітрю, оранці, сіянню, збиранню врожаю. Мотив хреста існував до поширення християнства і символізував чотири сторони світу, чотири пори року. Весна, як початок нового господарського року, мала особливі ритуали очищення. Починалися вони в Чистий четвер з ритуального спалення смыття, з вогню в печі, а закінчувалися розпалюванням великоднього багаття на майдані біля церкви, яке підтримували всю ніч. Парубки приносили для розпалювання сухе дерево й спалювали з ним і нечисту силу, яка там ховалася. А також клали у багаття старе колесо, стару бочку, діжку, тобто символи сонця - небесного вогню. Інколи такі речі викрадали у священика, господаря, на що ті не гнівалися, бо то для святого вогню. Намагалися, щоб у Великодню ніч не гасло світло і в хаті, тоді янголи наближаються до таких осель, а нечисті сили відступають. Вірили також, що в цю ніч горять вогні там, де заховані скарби. Коли в церкві проспівають "Христос Воскрес", то земля їх відкриває. Існує чимало легенд про скарби і шукачів скарбів. Але сутність їх завжди зводиться до того, що знайдені гроші ніколи не приносять щастя, вони закляті. Другого дня Великодня, у так званий обливаний понеділок, хлопці й дівчата ходили по хатах і обливали господарів водою, щоб були здорові. Обливали й зустрічних. Три дні на Великдень дзвонили дзвони, щоб силою мелодії розбудити до життя природу і дати ріст усьому живому. Дзвонили, щоб гречка родила, весілля справляли. З цією ж метою дівчата біля церкви та на майданах, вигонах водили таночки і співали веснянок Найголовнішим серед лап ців був ритуальний КрИВИЙ танець, який символізував безкінечність життя на землі.Розбурханню природи від зимового сну сприяли молодіжні ігр. Поширеною великодньою веснянкою, у якій ідеться про прихід НОВОЮ року, нової пори року — весни, була веснянка "Розлилися води". Третій Великодній день присвячувався відвідинам родичів. Молоді матері носили подарунки бабі-повитусі, умилостивляючи через її посередництво померлих родичів. Дарували сирну чи пшеничну бабку, писанки. Люди вірили, що вчасний прихід кожної пори року забезпечують ПО мерлі родичі і тому чотири рази на рік умилостивлювали їх, вшановували. Весняне шанування пращурів відбувалося через тиждень після Великодня і мало локальні назви У різних етнорегіонах України. Це: Проводи, Діди, М<> гилки, Гробки, Томина неділя, Дарний тиждень. Прибирають могилки рідних, садять квіти. Відповідно до місцевих звичаїв у понеділок чи вівторок, протягом тижня після Великодня, несуть до церкви "мисочки" - калачі, цукер ки, фрукти, мед, коливо. Після літургії і панахиди (парастасу) роздають усе те людям і хресним ходом рушають на цвинтар, де відправляється загальна панахида. Опісля сім'ями збираються біля могил рідних, застеляють скатер і пни і пригощаються, згадуючи померлих. Починаючи трапезу, примовляють: "Святі діди, ходіть до нас хліба й солі їсти", "Христос Воскрес, зі святими спочивайте та нас дожидайте", або ж: "Нашим родичам легко лежати і землю держати, а на тім світі царство небесне". За віруванням, померлі родичі трапезують разом з родиною. Вони сприяють пробудженню землі від зимового сну, забезпечують урожай.

На Поліссі, Холмщині, Підляшші донедавна зберігався звичай обкочувати кожну могилу червоним великоднім яйцем. Страви на поминках іакі ж, як і на Великдень. Шкаралупи від крашанок збирають у хустинку і на другий день несуть до річки та пускають їх на воду. Вірили, що вони допливають до далеких земель, де живуть рахмани, і ті дізнаються про Великдень.

Шлюб на Поліссі та Київщині

Шлюб та шлюбні відносини характеризувалися певними особливостями. У XIX ст. в українському селі існували такі основні форми укладення шлюбу: за домовленістю між батьками; за домовленістю між молодими. Перша форма в усе ще патріархальному середовищі була нормою, а друга — винятком. Для XIX ст., принаймні його першої половини (до відміни кріпосництва, в умовах домініального, або так званого панського права), характерна була ще й третя форма укладення шлюбу — за рішенням землевласника. Укладення шлюбу за домовленістю між батьками мало в українському патріархальному середовищі два варіанти: за згодою молодих (тобто коли вибір партнера і укладення шлюбної угоди здійснювалися батьками, а молодих лише питали згоди на шлюб) і за ініціативою молодих (коли молоді самі обирали собі пару і повідомляли батьків, а ті вже укладали між собою шлюбну угоду). За спостереженнями дослідників XIX ст., в Україні батьки чи не найбільше, порівняно з усією територією Росії, прислухалися до бажання своїх дітей. Наскільки поважалися права батьків, настільки ж поважалися і права дітей на шлюб: якщо не було згоди дітей, батьки не мали права приневолювати їх до шлюбу. В Україні перешкоджання закоханим взяти шлюб щонайменше засуджувалося, а часом вважалося навіть гріхом. Укладення шлюбу за домовленістю між молодими передбачало або одруження самостійних у господарчому плані осіб (вдови чи вдівця), або таємне одруження всупереч волі батьків. Останній вид укладення шлюбу не був поширеним. Самовільне одруження каралося певними санкціями з боку батьків: позбавленням спадщини, приданого, позбавленням батьківсько­го благословення. Третій варіант укладення шлюбної угоди "домініальний". В таких випадках поміщики мали укладати між собою угоду на обмін, і лише після цього можна було селянам одружуватися. Умовами взяття шлюбу, за звичаєм, були: певний вік молодих; відсутність між ними спорідненості (кровного і свояцтва). Ці дві умови цілком відповідали нормам церковного шлюбного права та офіційного права. Інша річ, який саме вік вважався шлюбним. Так, за за­коном Російської імперії шлюби не допускалися, якщо женихові було мен­ше 18, а нареченій — менше 16 років. Народна ж традиція схвалювала ранні шлюби. Як уже наголошувалося, вік у народній традиції визначався не за роками, а за фізичними даними особи, враховувалася передусім статева зрілість. Дівчина, якій було більше 20 років, уважалася вже "застарілою" для шлюбу. Батьки нерідко намагалися віддати доньку раніше заміж, "щоб не набігала чого, щоб дурнички якої не ухватила". Щодо парубків, то орієнти­ром була не лише статева зрілість, а й, зважаючи на подільність сімей, по­тенційна спроможність молодого чоловіка вести господарство самостійно. Що стосується спорідненості, то закон не допускав шлюбів у ступенях спорідненості і свояцтва, заборонених церковним правом: між кровними родичами прямої лінії, бічної ліній (до четвертого ступеня включно), між двоюрідними родичами (також до четвертого ступеня включно). Шлюб у п'ятому, шостому і сьомому ступенях двоюрідної спорідненості допускався лише з дозволу єпархіального начальства. Перешкодою для шлюбу була, за церковним правом, і духовна спорідненість як поміж хрещеними батьками і похресниками, так і між кумами. У селянському побуті також уникали шлюбів з родичами, оскільки селяни були переконані, що такі шлюби нещасливі. В селі усі ці умови контролювалися місцевим священиком, який повинен був за метричними книгами з'ясувати точний вік молодого (молодої) і відсутність між ними спорідненості. Шлюбна угода укладалася поетапно, за структурою вона кількарівнева або кількаступінчаста, побудована за принципом ієрархічності. Кожен наступний рівень не лише закріплював угоду, укладену на попередньому рівні, а й піднімав її в статусі, в т.ч. юридичному, на вищий щабель. 1 етап пов'язаний з домовленістю між молодими про наміри взяти шлюб, це було тією базою, на основі якої складалися подальші до говірно-зобов'язальні відносини. Ця домовленість мала значною мірою вирішальне значення, проте аж ніяк не юридичне. Молоді давали одне одно му "слово", "присягали" або "умовлялися" тощо. Другий етап шлюбно-весільної угоди відповідав такій структурній час нині весільного обряду, як "сватання" з усіма його підрозділами: "розвідини"вивідки", "змовини", "заручини", "оглядини", "торочини" і т. д. Лише на третьому етапі — вінчально-весільного комплексу — відбувається скріплення угоди про шлюб, що була укладена в передвесільному циклі весняної обрядовості: шлюб визнається громадою (весільний обряд), у тому числі молодіжною, і церквою (вінчання). Всередині весільно-вінчального обрядового комплексу є обрядодії більш значні в юридичному відношенні і менш значні. При тому, що головною санкціонуючою обрядодією був посад молодих (за звичаєм) і вінчання (за церковним правом), однак угода вступає в дію і того моменту, коли молода (з усім своїм приданим) переїжджає до молодого. Отже, договірно-зобов'язальний шлюбний комплекс мав таку структуру: — угода про шлюб і вироблення взаємних зобов'язань, пов'язаних з май бутнім шлюбом (придане; умови, на які іде наречена в нову сім'ю); — угода про весілля; — взаємні зобов'язання між батьками та родинами молодих щодо він par, подарунків тощо; — угода зі священиком про вінчання; — угода з людьми, яких наймають на весілля (куховарки, музики)

Поселення та житло

Культура українців за суттю своєю завжди була осідлою, аграрною. Тому основним типом поселення були села та хутори. Максимально враховуючи природні умови, найдавніше населення території Украіни будувало свої оселі біля водоймищ, на захищених від вітру ділянках. Жителі території сучасної України використовували печери та напівпечери (пізніше використовувалися землянки), інколи будівлі ставилися на стовпах, на платформах. Ці типи житла використовувалися поряд зі звичайними будинками майже до 19 століття. Для будування використовувались майже всі матеріали, що могла дати природа — дерево, солома, очерет, глина, каміння.

Форма та планування поселення також залежали найчастіше від природніх умов та ландшафту. Так, в Карпатах будинки у селищах ставилися безсистемно, на зручних земельних ділянках. В північній частині України переважало вуличне планування. Інколи селища та міста будувались за радиальною системою — колами, в центрі яких знаходилася центральна торгова площа. На півдні України, де планування часто-густо відбувалося за наказом або під керівництвом адміністрації, переважала квартальна форма планування.

Внаслідок сприятливих погодних умов на більшості території України сформувався відкритий тип двору. В ньому земельна ділянка, прилегла до хати, залишалася просто неба. Господарські споруди найчастіше були повністю відокремлені від житлового будинку (хоча зустрічалися і часткове, і повне приєднання господарських споруд до житла). Житловий будинок знаходився в глибині двору, часто закритий від поглядів ззовні деревами та кущами.

Житло жителя України було двокамерним — складалося з опалюваної хати, та неопалюваних сіней. Пізніше, в залежності від заможності хазяїна, погодних умов, особливостей етнокультурних контактів з іншими народами, почали опалюватися обидві частини житла, або інколи вони мали різні входи. Трикамерний тип житла був відомий з XV століття. В такому житлі були сіні, хата, та комора. Хата та комора розташовувалися з різних боків від сіней. Інколи замість комори буда друга хата. Таке розташування набуло назви хати на дві половини. Стіни житла зводились з місцевих будівельних матеріалів залежно від ресурсів та можливостей забудовників. Існувало два типи конструкції стін — зрубний і каркасний. Перший зустручався зрідка, переважно в районах, багатих на лісоматеріали. Каркас заповнювався глиною, перемішаною з соломою. У ряді районів поряд з глиною та соломою вживалося каміння. Підлога в хаті була також глиняною, дощана зустрічалася дуже рідко.

Народний одяг

Український народний одяг — самобутнє явище, що розвивалося і вдосконалювалося протягом століть, вбираючи в себе досягнення інших культур, водночас не втрачаючи оригінальних ознак.

Чоловічий селянський одяг складався із сорочки до колін, що вдягалася навипуск та перепоясувалась шкір’яним або в’язаним поясом, нешироких штанів. Сорочка часто оздоблювалася вишивкою. На поясі кріпилися необхідні інструменти (ніж, гребінь). Взимку поверх рубахи вдягався хутряний кожух, восени та навесні — сукняна свита. На ноги одягалися постоли — стягнуті шматки сиром’ятної шкіри, більш заможні чоловіки — черевики, чоботи. Волосся різали під макитру. Цей вид стрижки поступово замінював розповсюджене в XV—XVIII ст.ст. гоління голови із залишенням оселедця. Бороди носили літні чоловіки.

Жіночий народний одяг складався з сорочки, запаски або юпки, кожуха (взимку). Дівчата заплітали волосся в одну або дві коси. У Карпатах заможні жінки також заплітали волосся в коси. Голову влітку обв’язували стручкою або хусткою. Заміжні жінки обов’язково носили очіпок. Святковим взуттям були черевики. Здебільшого повсякденно ходили босоніж або у постолах.

У степовій частині України в XIX столітті побутувала фабрична одежа. Вдягалися за міським зразком — верхні міські сорочки, пальта, прямоспинні свити, кожухи у чоловіків; сарафани, спідниці, кофточки, блузки, пальта — у жінок.

Харчування

До середини XIX століття сформувався господарський комплекс, що включав в себе землеробство зі скотарством (при перевазі землеробства). Рибальство, бджільництво, мисливство та збиральництво являли собою допоміжні засоби здобуття їжі.

Сіяли головним чином жито, хоча на Півдні все більше площ віддавалося під пшеницю. Сіяли гречку, просо, ячмінь, овес, горох, квасолю, коноплі, мак, льон. Поширюється соняшник. З кінця XIX століття розповсюджується кукурудза, але помітної ролі в харчуванні вона не відіграє.

Овочеві культури — капуста, буряк, морква, огірки, цибуля, часник. З XIX століття картопля починає поступово замінювати хліб в раціоні багатьох регіонів. Вирощувалися гарбуз, в південних районах — кавун і диня. З приправ росли пертрушка, пастерна, хрін, кріп. З садівних культур — яблука, груші, сливи, вишні, смородина.

Тваринництво складалося з вирощування корів як тяглової сили, свиней, овець на м’ясо, птиці.

Основним способом переробки зерна був млинарський. Мололи жито, пшеницю, гречку, просо, ячмінь, кукурудзу. Робили крупи з проса, гречки, ячменю, пшениці, кукурудзи. На зиму солоили та квасили овочі та фрукти. Сушили яблука, груші, сливи, вишні, смородину, гриби, на півдні — абрикоси.

М’ясо намагалися продавати через його дорожнечу. Інколи продавали не тільки надлишки, але й те, що було необхідно для власного споживання. Свинину звлишали собі, продавали яловичину та телятину. Худобу звичайно забивали двічи на рік — на Різдво та на Паску. Сало солили, м’ясо готували свіжим або мороженим, інколи теж солили. Кишки та шлунок після ретельної обробки начиняли м’ясом, салом, кров’ю, і робили ковбаси, кров’янки.

З молочних продуктів готували сир, в Карпатах та там, де розводили овець на молоко, готували овечу бринзу. Готували сметану, яку частково переробляли в масло, здебільшого на продаж. Молоко квасили на кисляк і ряжанку.

Рибальство було підмогою до бідного на білки селянського харчування. Рибу солили або в’ялили.

Повсякденні страви. Найбільш поширеними стравами були виготовлені з рослинних складників. Більшу роль відігравали страви з зернових. Каші виготовлялися з проса, гречки, кукурудзи, ячменю, вівса, зрідка пшениці. Каші з жита не готували. Готували рідкі кашоподібні страви — куліш, ячний крупник.

Хліб цінувався біл за всі інші печені страви. В Україні пекли хліб переважно з житньої муки. Але у другій половині XIX століття із зубожінням селянства в жито почали домішувати іншу муку. На Полтавщині і Слобожанщині домішували гречку, на Поліссі — картопляну, У Західній Україні — ячмінну, кукурудзяну, вівсяну. Хліб завдавали у дерев’яній діжці на залишкові розчини з минулої випічки, вимішували спочатку дерев’яною кописткою, а з додаванням борошна та загустінням тіста — рукою. Тісто підходило декілька годин у теплому місці, потім його сажали у піч, на дубовому або капустяному листі, без форми. Хліб пекли жінки, рідше дівчата, раз на тиждень, найчастіше в суботу. З випіканням хліба було пов’язано багато заборон і правил. Так: не можна було випікати хліб у п’ятницю, тримати двері відчиненими при садженні хліба у піч, торкатися тіста “нечистій” жінці.

З супів були розповсюджені два. Це різні види борщу, капусняк. Борщ готували найчастіше з буряком, капустою, морквою, картоплею (у XIX столітті). На півдні додавали картоплю. На свята в борщ клали м’ясо, у будні заправляли салом. У піст в юшку клали сушену рибу, заправляли олією. Навесні готували зелений борщ з щавлю, копиви, лободи, кропу, петрушки. Заправляли сметаною і вареними яйцями. Влітку готували холодний борщ на сироватці, який не варили. До сироватки додавали варену картоплю або буряк, петрушку, кріп, цибулю, по можливості круте яйце і сметану.

Молочні страви були досить розповсюджені. На столі бували сир, молоко свіже і кисле, в Карпатах — бринза.

Пили узвари з сухих і свіжих фруктів та ягід, кваси, настої з трав. Хмільний мед і пиво в XIX столітті вже майже не готували.

Хліб мав і велике ритуальне значення. На весілля пекли коровай. Короваї виготовляли у обох молодих і ділили під час їх дарування.

Побут і звичаї

Духовну культуру й побуд суспільства визначав принцип корпоративності — належності індивіду до соціальної групи. Сільска територіальна община називалася громадою. З часом значення общини зменшувалося. Але цей процес був нерівномірним. Якщо на Правобережній та Західній Україні вона втратила своє значення вже в XVII-XVIII століттях, то На Лівобережжі вона існувала до XVIII століття. У житті дореволюційного села поряд з офіційним правом зберігало силу і право звичаєве. Існувало два типи громадського землеволодіння — громадсько-подушний і громадсько-подвірний. Періодичні переділи землі були великою подією в селі. Громада мала право при несправній сплаті податків відібрати частину землі в одного господаря і передати іншому. У користуванні громади знаходилися спільні ліси, водоймища, пасовища. Громада контролювала проведення ярмарків, корчем, базарів. Вона слідкувала за станом доріг, мостів, громадських будівель. Кругова порука мала місце при відбуванні казенних повинностей.

Члени громади спільно наймали пастухів для догляду за стадом. Платили пастуху як в грошовій, так і в натуральній формі. Крім того, господарі по черзі давали пастуху одноденний харч.

Для оранки важких грунтів інколи необхідно було впрягати три-чотири пари коней. В таких випадках селяни об’єднувалися для спільної обробки землі. Розповсюдженою була форма допомоги на відробіток, тобто люди працювали по черзі один за одного.

Важливу роль у громадському житті відігравала церква, відвідання якої вважалося обов’язком кожного християнина. За цим стежили представники духовенства. Але вони самі відзначали, що люди ходять не “в церкву” а “під церкву”, тобто поспілкуватись, почути останні новини. Своєрідним клубом була корчма. Сюди збиралося в години дозвілля все село. Тут же у корчмі укладалися різні усні угоди, які скріплювалися рукобиттям та могоричем. Статевікова диференціяція в селі була чітко визначена. Вона регулювала розподіл праці, права і обов’язки, регулювала норми поведінки. Панував патріархат, наприклад жінки не могли входити до виборних оргнів громади.

У окремі громади збиралась молодь. З такої парубочої громади обирався ватажок, який захищав інтереси громади, організовував дозвілля. Менш чіткою була організація дівочих громад, які поступово зливалися з парубковими. Улітку молодь вечорами збиралась у загальноприйнятих місцях на розваги і танці, а в холодний час — у спеціально найнятих хатах на вечорниці.

Календарні свята та обряди. Календар свят визначався аграрним устроєм життя. Селяни нерідко замовляли хресний хід і молебень у полі до початку оранки, сівби, перед початком жнив. Відмічали день святого, ім’ям якого був названий місцевий храм.

Святом, коли “вводиться літо в зиму”, вважали Введення(21 листопада). На введення стежили, щоб до хати не зайшла першою особа жіночої статі — це приносило негаразди.

Свята Катерини (24 листопада) і Андрія (30 листопада) слугували немов би репетицією до наступних різдвяно-новорічних свят. На Катерину ворожили про майбутню пару в шлюбі. На Андрія проводилися великі вечорниці. В ніч на Андрія дозволялися жарти та навіть хуліганські вчинки, такі як замикання дверей хати ззовні, затикання комина, та інші.

На дванадцятиденні свята (Різдво, Новий рік та Хрещення) проводилося багато магічних ритуалів, що за віруваннями повинні були забезпечити людям вдачу наступного року. На Різдво колядували, на Новий рік щедрували. Ходили по хатах, співали, славили господарів, бажали їм щастя, добробуту, за що отримували певну винагороду. По хатам ходили з вертепом, де ставилися такі собі лялькові вистави, або ж влаштовували ритуальну гру-виставу «Коза», яка символізувала кругообіг часу.

На початку весни (кінець лютого - початок березня) відзначали Масляницю— прихід весни. На масляну готували млинці, вареники, куштували горілку, ходили в гості один до одного. На Масляницю парубки та дівчата, що не оженилися восени, тягнули колоду. До них прив’язували колоду або стрічку та вимагали могорич.

Перед Паскою фарбували яйця, випікали паску, начиняли ковбаси, готували інші страви для великодньої вечері. У святкові дні відбувалися триденні народні гуляння, які відбувалися на майдані біля церкви. В ці дні всім дозволялося дзвонити у церковні дзвони. Першу неділю після Великодня вшановували памть померлих. Йшли на кладовища провідувати мертвих, туди ж несли їжу. Обідали на могилах. У цей день годували старців та роздавали милостиню «за упокій душі».

Завершення весни і початок літнього періоду пов’язувався із Зеленими святами (Трійця). В ці дні хату та господарські будівлі обов’язково прикрашали зеленими гілками. Відвідували померлих на кладовищах.

Купала відзначали 24 червня. Напередодні діди примітивними способами розводили вогнища. Вважалося, що ці вогнища мають цілющу силу. Через них стрибали для того, щоб очиститися, вилікуватися від хвороб. На Купала багато ворожили «на майбутнє», збирали трави, що повинні були захищати від відьом.

Після закінчення жатви святкувався обжинок. З останнього колосся жниці робили сніп і вінок, які передавалися господарю садиби, в якій святкували. З цього снопу розпочинали наступну сівбу. Так замикався календар свят аграрної культури українців.

Сім’я

Шлюб завжди був не тільки актом цивільно-правового характеру, а об’єднував в собі соціальні, біологічні, матеріальні та духовні аспекти. Шлюб в Україні був моногамним, патріархальним. Багато складових шлюбу відрізнялися в різних районах України, що було зумовлено перебуванням цих районів у складі різних держав. Але існівала усталена основа, притаманна українському населенню всіх регіонів. Так, підготовка до шлюбу була справою не тільки молоді, батьків та родичів, але й громадськості. Вплив здійснювався через громаду, молодіжні громади.

Безшлюбність загалом осуджувалась суспільством, хоч з цього правила існували і винятки. Від шлюбу могли відмовитися один з синів або одна з дочок, щоб не ділити господарство та годувати молодших сестер та братів.

Шлюб був різновидом договору, який укладався усно, а в XVIII-XIX століттях письмово, особливо, коли йшла мова про розділ землі. Нареченій батько видавав придане, або посаг. До нього входила скриня (постіль, одяг, білизна), інколи худоба (худоба, земля, гроші).

Ролі в сватанні відрізнялися в залежності від того, наскільки консервативною була система землеволодіння та землекористування. При консервативній системі роль самих молодих була дуже незначною, адже в договорі йшлося не про любов молодих, а про “поле”, яке належало батькам.

Звичаєве право обмежувало укладання нерівних шлюбів, перш за все між багатими та бідними. І багаті і бідні неохоче віддавали дітей за нерівного.

Загальним правилом було, що невістка йшла у сім’ю чоловіка. Але в нерівних шлюбах зустрічався і випадок, коли бідний чоловік йшов у сім’ю жінки, на приймацтво. Приймацтво розрізнялося за причиною, існувало три його види — за бажанням, за волею батьків, за запрошенням. В першому випадку положення зятя було подібним до найманого працівника, нерівне в сім’ї. Зять не був головою в сім’ї, а тому ставлення до нього з боку громадськості було здебільшого зневажливим. В третьому випадку зятя запрошували найчастіше, коли не було голови сім’ї. Тоді ним ставав зять. Приймацтво за бажанням та за запрошенням найчастіше схвалювалося громадою.

До XVI століття панував громадянський шлюб, коли шлюб був дійсним після громадського весілля. Пізніше (з 1744 року) Синод затвердив указ, згідно з яким шлюб набував чинності тільки через вінчання.

Українська сім’я після одруження ділилася — оженившись, син ішов з дому і будував власний. Але для допомоги батькам один з синів ззалишався допомагати батькам. На Правобережжі залишався старший, на Лівобережжі — молодший. Інколи (коли у батька не було синів) залишалися і дочки. В разі передачі спадщини за договором (зараз він називається “договір довічного утримання”) батько сам визначав, хто з дітей залишається при ньому, обсяг обов’язків та долю в спадщині.

Висновок

Матеріал виявився набагато цікавішим, ніж я вважав на початку написання роботи, і на превеликий жаль, значний його обсяг не вдалося вмістити в рамки цього реферату. Але, на мій погляд, викладений

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти