ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Бджільництво в Україні. Форми пасічництва в історичному розвитку.

Бджільництвом в Україні займалися здавна. Переконливі свідчення про нього маємо з періоду Київської Русі, коли мед і віск були символом багатства, ними обдаровували послів та іноземних володарів, вивозили в країни Європи і Близького Сходу. Мед широко використовувався в харчуванні. Жодне обрядове діііство не обходилося без меду. Сита (медовий напій) у цей час була останньою стравою в трапезах, звідки й походить вислів "наїстися досита", "насититися".

Впродовж багатьох віків населення лісових районів України платило данину медом і воском. Літописи розповідають про походи князів на удільні землі за бортною даниною. З прийняттям християнства попит на продукт бджільництва значно підвищується. Без них не могла обійтися жодна культова споруда. В період Київської Русі склалося "бортне прано", «фіксоване у "Руській Правді", окремі статті якої визначали досить сувору відповідальність за різноманітні бортні злочини.

Особлива увага приділялася розвитку бортницького промислу в часи Великого князівства Литовського. Статті Литовських Статутів передбачали навіть смертну кару за крадіжку меду. Бортні землі і дерева згадуються майже в кожному документі на земельні володіння. Для окремих селян у феодальних маєтках бортництво було основним заняттям: "Омелян бортник на волоці не робить і податку не дає, одно тільки бору милує".

У XIV—XVIII ст. власники бджіл продовжували платити податки медом. У лісостепових районах, де переважало колодне бджільництво, віддавали десяту колоду (бджолина десятина) або платили її вартість грішми. Коли селяни мали менше 10 колод, то давали "очкове". У XVIII ст., в результаті знищення лісів і зменшення попиту на продукти бджільництва, почалося його швидке скорочення. Масово відкривалися цукрові заводи, які виготовляли цукор із буряків. На зміну традиційному медоварінню прийшло вино-горілчане виробництво. Для виготовлення свічок почали використовувати стеарин і парафін, які замінили віск і в окремих технологічних процесах.

Першою формою культурного бджільництва було бортництво — лісове бджільництво, яке базується на утриманні бджіл у природних чи штучних дуплах дерев — бортях. У розвитку бортництва можна визначити три етапи:

— охорона і догляд за дикими бджолами, які самостійно поселились у природному дуплі дерева;

— утримання свідомо посадженого рою лісових бджіл у пристосованих для цього дуплах дерев;

— розведення бджіл у спеціально видовбаних бортях.

Борті видовбували в соснових, дубових, липових деревах за допомогою сокири.

В інших районах з появою колод розвивалося домашнє бджільництво пасічництво. На Поліссі перехід до домашнього бджільництва розпочався з другої половини XIX ст. Основним і майже єдиним типом вулика на пасіках були колоди і дуплянки — колоди без дна. Певне поширення мали вулики, плетені із солом'яних джгутів, очерету, рогози, розщеплених лозових пру тиків і обмазаних глиною. У 1814 р. чернігівський бджоляр П. Прокопович винайшов перший у світі рамковий вулик. У 1857 р. І. Меринг запропонував спосіб виготовлення штучної вощини, а в 1865 р. Ф. Грушка сконструював медогонку. Почався перехід до раціонального бджільництва, що передбачало використання більш досконалих бджільницьких пристосувань рамкових вуликів, штучної вощини, пасічницького інвентарю.Широке впровадження рамкових вуликів припадає на кінець XIX — початок XX сі

Отже, бджільництво в Україні розвивалося у двох формах: лісове (бортництво) — з утриманням бджіл у бортях і колодах — та домашнє (пасічництво) — розведення бджіл у колодах і рамкових вуликах.

Великодні свята

До Великодня обов'язково кололи кабанця, бо м'ясні страви з свинини (шинка, кендюх) були традиційними на великодньому столі. Цікаво, що в окремих регіонах (зокрема, на Чернігівщині) свиню кололи в середу, при цьому вносили відрізану свинячу голову і клали на кілька хвилин на піч, щоб усі свині були такими жирними й великими, як піч, а хвоста кидали у хлів, щоб свині не переводилися. Отже, пережитки жертвоприношення тварин, умилостивлення печі збереглися на початку XX ст. у таких трансформованих проявах, зберігши магічні уявлення про подібність уявного й реального. У великодню суботу печуть паски, запікають шинку, фарбують яйця. Раненько доручають чоловікам посіяти буряки в городі, — обов'язково натще серце, щоб не були гіркі. Залежно від руху пасхалій на середину квітня або початок травня при падає найбільше весняне свято — Великдень. День воскресіння Ісуса Христа збігається з давнім дохристиянським святом приходу Весни. Ритуальними стравами Великодня були неодмінно пшеничні й сирні бабки, паски, варене біле і мальоване яйце, м'ясні страви. Свято зародилося серед стародавніх єврейських кочових племен Аравії у III—II тис. до н. е. Відбувалося весною, коли худоба починає давати приплід. Первістка корови чи вівці приносили в жертву божеству, яке опікувалося скотарством. Кров'ю зарізаного ягняти скроплювали одвірки дверей, щоб відігнати злих духів ночі й пустині. Свято мало сімейний характер, готувалися спеціальні м'ясні страви. У християнстві свято Пасха пов'язується з міфом про смерть та воскресіння Ісуса Христа. Святкується церквою з початку V ст., встановлене імператором Феодосієм II. Рухається за пасхаліями і святкується в першу неділю після весняного повного місяця. Рідко може збігатися з святом Благовіщеня (7 квітня), але ніколи не буває раніше нього. Сама назва є також пізнім явищем і в Україні не була домінуючою. Більше збережена і побутувала дохристиянська назва свята приходу Весни - Великдень, Світлий день. У характері святкування самого Великодня безумовно чітко простежується його давня основа і напластування елементів, привнесених християнством. Святкували за традиціями до 30-х років нашого століття. Коли відбулася насильницька ломка традиційної культури засобами більшовицької ідеології, заборонами, оголошенням свята робочим днем, традиції почали занепадати. В 50-60-х роках XX ст. в колгоспах були випадки вимушеного виходу на роботу. Щоб змусити людей грішити у Світлий день, виписували дозвіл на оранку присадибних ділянок колгоспними кіньми лише на Великодні свята. Поволі свято Першотравня (окрім західних районів) витісняло Великдень. Найбільш стійкими елементами свята залишалися у селі й місті традиція випікання великодніх страв: бабки, Пасхи і фарбування яєць. Щодо останніх, то заборона на них була досить суворою. Учителька в школі оглядала руки дітей, особливо дівчат, чи немає на них слідів фарби. Звичайно ж, знаходила і довго вичитувала про втрату піонерської гідності. А хто насмілювався принести крашанку в школу — міг позбутися піонерського галстука, бути осоромленим на шкільній лінійці перед усією дітворою школи. І все ж пекли й фарбували. Серед інших слов'янських народів українці чи не найкраще зберегли до кінця XIX — початку XX ст. цю давню градин по розписувати і фарбувати яйце до Великодня. Особливо розвинуте було мистецтво писанки, відрізняючись в окремих регіонах кольоровою гамою, назвами візерунків, технікою виконання. Писанки розписували переважно жінки, дівчата, а пізніше зрідка й чоловіки. У народних віруваннях розписане чи пофарбоване й освячене яйце наділялося надзвичайною здатністю оберігати людей від злих сил, сприяти любові, здоров'ю, берегти від пожежі, сприяти росту рослинності. Це був символ життя, тому й малювали на ньому безкінечник. Писанки за технікою виконання були декількох видів: "крапанки", "дряпанки" тощо. Найбільш поширеним був розпис яйця за допомогою воску. Воском покривалися місця, де мали бу ти інші кольори. Опускаючи кілька разів яйце в теплу воду, щораз наносили нові фарби, досягаючи поліхромності. Яйце для писанки не варили, зберігаю чи у ньому зародок життя. Писанкою не фали в "навбитки", не котили з па юрба. її дарували і берегли до наступного свята. Дарували дівчата парубкам як запоруку своєї вірності, дарували хрещеникам як оберіг, дітям на щастя. Писанок у родині виписували багато, на Поділлі найчастіше копу — 60. Серед українців Холмщини й Підляшшя до 1940-х років зберігалися цікав) архаїчні локальні мотивації окремих візерунків, звичаї дарування писанок Молодим господарям дарували писанки з візерунком "свинячі дороги", щоб "свині велися". Писанку із зображенням "оснівниці" (частина ткацькою інвентарю) тримали дома, щоб "льон родив". Мати таку писанку дарувала молодому подружжю зі словами: "Христос Воскрес! Щоб у вас полотно було, щоб ви мали на чому мотати", "щоб оснівниця не була у вас пустою". Найдавніші орнаментальні мотиви — сонечко, вітрячки, грабельки, курячі лапки, сосонка, баранячі ріжки, безконечник, бджілка, риба, хрест та ін. — мали кожен свою символіку. Зокрема, сорок клинців означали хвалу небу, землі, воді, повітрю, оранці, сіянню, збиранню врожаю. Мотив хреста існував до поширення християнства і символізував чотири сторони світу, чотири пори року. Весна, як початок нового господарського року, мала особливі ритуали очищення. Починалися вони в Чистий четвер з ритуального спалення смыття, з вогню в печі, а закінчувалися розпалюванням великоднього багаття на майдані біля церкви, яке підтримували всю ніч. Парубки приносили для розпалювання сухе дерево й спалювали з ним і нечисту силу, яка там ховалася. А також клали у багаття старе колесо, стару бочку, діжку, тобто символи сонця - небесного вогню. Інколи такі речі викрадали у священика, господаря, на що ті не гнівалися, бо то для святого вогню. Намагалися, щоб у Великодню ніч не гасло світло і в хаті, тоді янголи наближаються до таких осель, а нечисті сили відступають. Вірили також, що в цю ніч горять вогні там, де заховані скарби. Коли в церкві проспівають "Христос Воскрес", то земля їх відкриває. Існує чимало легенд про скарби і шукачів скарбів. Але сутність їх завжди зводиться до того, що знайдені гроші ніколи не приносять щастя, вони закляті. Другого дня Великодня, у так званий обливаний понеділок, хлопці й дівчата ходили по хатах і обливали господарів водою, щоб були здорові. Обливали й зустрічних. Три дні на Великдень дзвонили дзвони, щоб силою мелодії розбудити до життя природу і дати ріст усьому живому. Дзвонили, щоб гречка родила, весілля справляли. З цією ж метою дівчата біля церкви та на майданах, вигонах водили таночки і співали веснянок Найголовнішим серед лап ців був ритуальний КрИВИЙ танець, який символізував безкінечність життя на землі.Розбурханню природи від зимового сну сприяли молодіжні ігр. Поширеною великодньою веснянкою, у якій ідеться про прихід НОВОЮ року, нової пори року — весни, була веснянка "Розлилися води". Третій Великодній день присвячувався відвідинам родичів. Молоді матері носили подарунки бабі-повитусі, умилостивляючи через її посередництво померлих родичів. Дарували сирну чи пшеничну бабку, писанки. Люди вірили, що вчасний прихід кожної пори року забезпечують ПО мерлі родичі і тому чотири рази на рік умилостивлювали їх, вшановували. Весняне шанування пращурів відбувалося через тиждень після Великодня і мало локальні назви У різних етнорегіонах України. Це: Проводи, Діди, М<> гилки, Гробки, Томина неділя, Дарний тиждень. Прибирають могилки рідних, садять квіти. Відповідно до місцевих звичаїв у понеділок чи вівторок, протягом тижня після Великодня, несуть до церкви "мисочки" - калачі, цукер ки, фрукти, мед, коливо. Після літургії і панахиди (парастасу) роздають усе те людям і хресним ходом рушають на цвинтар, де відправляється загальна панахида. Опісля сім'ями збираються біля могил рідних, застеляють скатер і пни і пригощаються, згадуючи померлих. Починаючи трапезу, примовляють: "Святі діди, ходіть до нас хліба й солі їсти", "Христос Воскрес, зі святими спочивайте та нас дожидайте", або ж: "Нашим родичам легко лежати і землю держати, а на тім світі царство небесне". За віруванням, померлі родичі трапезують разом з родиною. Вони сприяють пробудженню землі від зимового сну, забезпечують урожай.

На Поліссі, Холмщині, Підляшші донедавна зберігався звичай обкочувати кожну могилу червоним великоднім яйцем. Страви на поминках іакі ж, як і на Великдень. Шкаралупи від крашанок збирають у хустинку і на другий день несуть до річки та пускають їх на воду. Вірили, що вони допливають до далеких земель, де живуть рахмани, і ті дізнаються про Великдень.

Шлюб на Поліссі та Київщині

Шлюб та шлюбні відносини характеризувалися певними особливостями. У XIX ст. в українському селі існували такі основні форми укладення шлюбу: за домовленістю між батьками; за домовленістю між молодими. Перша форма в усе ще патріархальному середовищі була нормою, а друга — винятком. Для XIX ст., принаймні його першої половини (до відміни кріпосництва, в умовах домініального, або так званого панського права), характерна була ще й третя форма укладення шлюбу — за рішенням землевласника. Укладення шлюбу за домовленістю між батьками мало в українському патріархальному середовищі два варіанти: за згодою молодих (тобто коли вибір партнера і укладення шлюбної угоди здійснювалися батьками, а молодих лише питали згоди на шлюб) і за ініціативою молодих (коли молоді самі обирали собі пару і повідомляли батьків, а ті вже укладали між собою шлюбну угоду). За спостереженнями дослідників XIX ст., в Україні батьки чи не найбільше, порівняно з усією територією Росії, прислухалися до бажання своїх дітей. Наскільки поважалися права батьків, настільки ж поважалися і права дітей на шлюб: якщо не було згоди дітей, батьки не мали права приневолювати їх до шлюбу. В Україні перешкоджання закоханим взяти шлюб щонайменше засуджувалося, а часом вважалося навіть гріхом. Укладення шлюбу за домовленістю між молодими передбачало або одруження самостійних у господарчому плані осіб (вдови чи вдівця), або таємне одруження всупереч волі батьків. Останній вид укладення шлюбу не був поширеним. Самовільне одруження каралося певними санкціями з боку батьків: позбавленням спадщини, приданого, позбавленням батьківсько­го благословення. Третій варіант укладення шлюбної угоди "домініальний". В таких випадках поміщики мали укладати між собою угоду на обмін, і лише після цього можна було селянам одружуватися. Умовами взяття шлюбу, за звичаєм, були: певний вік молодих; відсутність між ними спорідненості (кровного і свояцтва). Ці дві умови цілком відповідали нормам церковного шлюбного права та офіційного права. Інша річ, який саме вік вважався шлюбним. Так, за за­коном Російської імперії шлюби не допускалися, якщо женихові було мен­ше 18, а нареченій — менше 16 років. Народна ж традиція схвалювала ранні шлюби. Як уже наголошувалося, вік у народній традиції визначався не за роками, а за фізичними даними особи, враховувалася передусім статева зрілість. Дівчина, якій було більше 20 років, уважалася вже "застарілою" для шлюбу. Батьки нерідко намагалися віддати доньку раніше заміж, "щоб не набігала чого, щоб дурнички якої не ухватила". Щодо парубків, то орієнти­ром була не лише статева зрілість, а й, зважаючи на подільність сімей, по­тенційна спроможність молодого чоловіка вести господарство самостійно. Що стосується спорідненості, то закон не допускав шлюбів у ступенях спорідненості і свояцтва, заборонених церковним правом: між кровними родичами прямої лінії, бічної ліній (до четвертого ступеня включно), між двоюрідними родичами (також до четвертого ступеня включно). Шлюб у п'ятому, шостому і сьомому ступенях двоюрідної спорідненості допускався лише з дозволу єпархіального начальства. Перешкодою для шлюбу була, за церковним правом, і духовна спорідненість як поміж хрещеними батьками і похресниками, так і між кумами. У селянському побуті також уникали шлюбів з родичами, оскільки селяни були переконані, що такі шлюби нещасливі. В селі усі ці умови контролювалися місцевим священиком, який повинен був за метричними книгами з'ясувати точний вік молодого (молодої) і відсутність між ними спорідненості. Шлюбна угода укладалася поетапно, за структурою вона кількарівнева або кількаступінчаста, побудована за принципом ієрархічності. Кожен наступний рівень не лише закріплював угоду, укладену на попередньому рівні, а й піднімав її в статусі, в т.ч. юридичному, на вищий щабель. 1 етап пов'язаний з домовленістю між молодими про наміри взяти шлюб, це було тією базою, на основі якої складалися подальші до говірно-зобов'язальні відносини. Ця домовленість мала значною мірою вирішальне значення, проте аж ніяк не юридичне. Молоді давали одне одно му "слово", "присягали" або "умовлялися" тощо. Другий етап шлюбно-весільної угоди відповідав такій структурній час нині весільного обряду, як "сватання" з усіма його підрозділами: "розвідини"вивідки", "змовини", "заручини", "оглядини", "торочини" і т. д. Лише на третьому етапі — вінчально-весільного комплексу — відбувається скріплення угоди про шлюб, що була укладена в передвесільному циклі весняної обрядовості: шлюб визнається громадою (весільний обряд), у тому числі молодіжною, і церквою (вінчання). Всередині весільно-вінчального обрядового комплексу є обрядодії більш значні в юридичному відношенні і менш значні. При тому, що головною санкціонуючою обрядодією був посад молодих (за звичаєм) і вінчання (за церковним правом), однак угода вступає в дію і того моменту, коли молода (з усім своїм приданим) переїжджає до молодого. Отже, договірно-зобов'язальний шлюбний комплекс мав таку структуру: — угода про шлюб і вироблення взаємних зобов'язань, пов'язаних з май бутнім шлюбом (придане; умови, на які іде наречена в нову сім'ю); — угода про весілля; — взаємні зобов'язання між батьками та родинами молодих щодо він par, подарунків тощо; — угода зі священиком про вінчання; — угода з людьми, яких наймають на весілля (куховарки, музики)

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти