ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Розподіл праці в традиційній українській сімї.

Здавна утвердився розподіл праці на «чоловіче діло», «жіноче діло» і спільну працю. До чоловіка належало все надвірне господарство, обробіток землі, будівництво, обмолот зерна, догляд за худобою, виготовлення с/г інвентаря, забезпечення паливом, кормом для худоби. До жінки – хатня робота. Підтриманні порядку в хаті і біля хати, готування їжі, обробіток городу, прядіння, виготовлення тканини, шиття одягу, догляд і виховання дітей. В малій родині крім повного обсягу хатньої роботи жінка була змушена виконувати і значну частину спільної з чоловіком роботи – заготівля сіна, збір урожаю та ін. Дітей готували до трудової діяльності за принципом – передача досвіду від батька синові, від матері – доньці. З 12 років хлопець повинен був опанувати види чоловічого діла і працювати з дорослими, а дівчина – знати жіночі роботи: ткати, прясти, шити одяг, варити їжу та інше. Коли в родині займалися ремеслом та цьому навчали дітей. У великій родині хатнє господарство велося під керівництвом старшої господині. Найчастіше матері – свекрухи у батьківській сімї. Жінки старшого брата у братській родині. Тут мали місце різне несправедливості у розподілі обов’язків, але голова родини мав стежити, щоб нікому не чинили кривди.

80. Російська національна меншина в Україні

Росіяни — найбільша після українців етнічна група в Україні. Найбільша національна меншина в Україні та у Європі і найбільша російська діаспора у світі (2007).
Другий за чисельністю народ в Україні після українців (станом на 2006 рік).

Від 14 до половини 17 ст. чисельність росіян,— точніше тогочасних жителів Великого Князівства Московського та інших російських земель,— на території теперішньої України була незначною. Здебільшого в Україні перебували тимчасово лише урядові або духовні особи та московські купці (гості), що жили іноді по кілька місяців у житлових приміщеннях при торгівельних коморах Києва, Чернігова, Луцька та інших міст України.

Від середини 16 ст. почалася колонізація вільних земель Слобожанщини, у якій брали участь також московські переселенці. Це заселення відбувалося під охороною московських військових укріплень.

Одночасно із переселенням українських і білоруських князів, бояр та їхніх слуг на московські землі відбувалося переселення московських князів та бояр на українську територію. За царювання Івана Грозного до Великого князівства Литовського, зокрема в Україну, емігрували князі Пронський, Курбський та ін. Вони ставали на службу до Великого князя Литовського, що наділяв їх маєтками. До України та Білорусі тікали із Московщини від переслідувань московського уряду й Церкви деякі церковні діячі, зокрема ті, що виступали проти офіційного вчення Московської Церкви і за що їх вважали єретиками. Живучи на українських і білоруських землях, вони (наприклад, Феодосій Косой, Васіян, колишній учень Максима Грека Артемій та ін.) були проповідниками нового релігійного вчення, яке не визнавало храмів, ікон, обрядів. Втікачем був також московський друкар Іван Федоров; переслідуваний московським духовенством і переписувачами книг, він залишив 1566 року Москву і переїхав на литовські землі, а згодом до Львова й Острога, де став засновником друкарства в Україні і змінив своє прізвище на І. Федорович.

Перебування Чернігово-Сіверщини у складі Московської держави у 16 — на початку 17 ст. сприяло появі тут російських поміщиків та іншої московської людності. Серед місцевих «дітей боярських» знаходимо також росіян, нащадки яких залишилися тут і після того, як землі за Поляновським миром 1634 року перейшли до Польсько-Литовської держави, а потім увійшли до складу Козацько-Гетьманської держави. Згодом, після так званої Смути, до них приєдналися різні московські емігранти, які дістали від королів Жигмонта III і Володислава IV маєтки на Сіверщині: Климови, Льовшіни, Грязнови, Салтикови та ін.; вони частково зберегли свої маєтки і після Хмельниччини, а дехто з них поріднився із українською шляхтою та козацькою старшиною та розчинилися в українській масі.

Певна кількість росіян, здебільшого втікачів, перебувала в козацькому війську 16 — 17 ст. Окремі росіяни, серед них письменники, митці та ремісники, жили по українських монастирях, зокрема в Києві. Ченцем Києво-Межигірського монастиря був Йоаким Савелов, що згодом став московським патріархом (від 1674).

Починаючи від 1640-их років, до України прибували щоби вчитися в Києво-Могилянській Колегії деякі росіяни, із поміж них І. Озеров і П. Зєркальников, московський купець, що за дорученням Ф. Ртищева спровадив до Москви Є. Славинецького, А. Сатановського й ін. київських учених. У 1680-их роках у Київському Колеґіумі навчалися Каріон Істомін, згодом начальник московського «Печатного двора», та Канон Зотов, згодом видатний російський мореплавець. У Києві навчалися також діти російської знаті, що служила в Україні, серед інших сини князя Ромодановського, боярина П. Шеремєтєва та ін.

Друга половина 17 століття — 18 століття[ред. • ред. код]

Ширші можливості для російської колонізації в Україні відкрилися після Переяславської угоди 1654. Початком її була поява московських воєвод і військових залог у Києві та деяких інших українських містах. Встановлена початково на 2 000 піхоти київська залога була незабаром (1661) збільшена до 5 000. Осередком її була новозбудована фортеця у Старому Києві, навколо якої були розселені московські стрільці й рейтари; з ними жили і їхні родини. Окрім того, тут були різні адміністративні службовці (воєводи, дяки тощо), а також ремісники та купці, в торговельну діяльність яких включилися активно московські стрільці в Києві, створюючи різними торговельними операціями досить важку конкуренцію для київського українського купецтва та міщанства. За «Московськими статтями» 1665 гетьмана І. Брюховецького, московські залоги, кількість яких була збільшена до 11 600 війська, мали перебувати у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині, Новгороді-Сіверському, Прилуці, Полтаві та в деяких інших містах України. За гетьмана І. Мазепи в гетьманській столиці Батурині стояли постійно спочатку один, а потім три стрілецькі полки, нібито «для охорони гетьмана». Війни з Туреччиною (до 1700) і Швецією (Північна війна 1700 —1721 pp.) і пов'язане з цим будівництво Печерської фортеці в Києві 1706 стягли на територію України чималі московські військові сили, а Полтавська поразка 1709 року спричинилася до постійного перебування значних російських військ (до 10 полків) у Гетьманщині. Вони, як і діяльність першої Малоросійської Колегії з великим штабом московських урядовців, призводили до все більшого втручання російського уряду у внутрішні справи України. Російські губернатори у Києві, резиденти при гетьмані у новій столиці Гетьманщини Глухові, обер-коменданти в Києві й коменданти в полкових містах, з чималою кількістю різних урядовців-росіян — все це сприяло збільшенню російського елементу в Україні і зростанню його впливу.

У першій половині 18 ст., серед інших росіян, які вчилися в Києві, був російський лікар К. Щепін з Вятки. З 1734 якийсь час у Києво-Могилянській Академії вчився також рос. письменник і вчений М. Ломоносов. Р. навчалися в Києво-Могилянській Академії й пізніше.

Від часів Петра І почалося поширення російського землеволодіння в Гетьманщині й Слобожанщині. Конфісковані маєтки мазепинської старшини, і емігрантів переходили здебільшого до російських високих достойників (кн. О. Меншиков та ін.), які часто переводили до них своїх російських кріпаків, зокрема для праці на створених тут мануфактурах (Почепівська й Шептаківська полотняні фабрики). Накинуті рос. урядом гетьманові Д. Апостолові 1728 «Рішительні пункти» дозволяли Р. купувати землі в Україні. Обмеження й заборона зовн. торгівлі Гетьманщини з Західною Європою і підпорядкування її контролеві рос. уряду й купецтва сприяли поселенню в Україні, зокрема в Києві та в більших м. Гетьманщини, купців Р. та їх прикажчиків (у Києві, 1742 жило вже 120 рос. купців). Передача укр. відкупів, зокрема індукти, рос. купецтву (наприклад, віддання індукти севським купцям Шереметцовим) ще більш посилила просякання російського елементу в Україну.

Окрему групу російської масової колонізації до України становили так звані розкольники (старообрядці), які, уникаючи репресій з боку Російської Церкви та уряду, тікали в Україну, де утворили низку так званих «розкольничих» слобід на території Стародубського й Чернігівського полків. Цей рух (розпочався за гетьмана Д. Многогрішного й посилився в часи Мазепи і Скоропадського. Не зважаючи на протести укр. дідичів і гетьманського уряду, рос. уряд не тільки не перешкоджав цим втікачам, а, навпаки, легалізував їх становище в Україні[1][2][3], передаючи в їхнє володіння землі, які вони колись одержали й заселили з дозволу дідичів та місц. адміністрації. Тим самим на півн. Гетьманщині виникли постійні рос. колонії, які, поруч з госп. (пром.) розвитком цієї території (Клинці), значно змінили її етнічний склад і характер, що великою мірою визначило долю північної Чернігівщини і сприяло відокремленню її від УРСР. Див. також Російська мова в Україні.

Окремою, вкінці, категорією рос. людності, яка переходила до України впродовж 18 ст., були різного роду втікачі: кріпаки, військ. дезертири тощо, які уникали поміщицького або урядового визиску й сподівалися хоч тимчасово знайти собі волю і захист на території Гетьманської держави, на Землях Війська Запор. Низового, на Слобожанщині, навіть в Правобережній Україні. Частина з них змушена була повертатися назад, але чимало залишалося в Україні, зокрема на Півдні, де запорізький уряд, а згодом рос. адміністрація та місцеві дідичі, зацікавлені в скорішому заселенні цих земель, укривали втікачів і нерадо повертали їх на старі місця. Також численні рос. поміщики переводили до одержаних на південній Україні за Катерини II маєтків своїх кріпаків з метою скорішого заселення новопридбаних земель.

Число росіян на українських землях у 18 ст. невідоме. Фрагментарні дані виявляють, що воно було невелике, найбільше в т. зв. Новоросії. Так, наприклад, 1763–1764 на території майбутньої Херсонської губернії., у тодішній Єлисаветградській провінції, жило 4 273 Р. і 20 505 українців (1782 — 5 851 і 57 302), у Бахмутській — 3 891 і 12 177 (1782 вже 12837 і 57302).

Після поділів Польщі (I-1772, II-1793 і III-1795), а ще більше після невдалого польського повстання 1830–1831 деяке число росіян наплинуло на Правобережжя, на якому їх досі (за винятком Києва) майже не було. Це були чиновники й військові, значно менше купців, ремісників і дрібних заробітчан, натомість дуже мало селян. Після другого польського повстання 1863 — 64 частину земель, сконфіскованих у польських поміщиків, російський уряд віддав росіянам.

Росіяни постійно напливали в слабо-заселену південну Україну, як до міст, так і до сіл (селяни поміщицькі, державні, військові поселенці, але найбільше як вільні поселенці). Деякі з них згодом були асимільовані українським населенням, збільшеним в наслідок міграційної хвилі з Лівобережної України, Слобожанщини та Правобережної України; але там, де росіяни становили більші масиви, вони зберегли свою національність. Це тим більше, що після скасування панщини російські селяни й далі, хоч і в невеликому числі, поселювалися на півдні України.

Ліквідація Козацько-Гетьманської держави і Запоріжжя та поширення в Україні російської адміністративно-судової системи, почавши з останньої чверті 18 ст., відкрили ширший шлях для переселення російської людності в Україну. На українські землі посунули різного роду службовці російського походження, військовики різних рангів, російські поміщики (головно із сусідніх з Україною повітів Росії), купці, дрібні торгівці, ремісники-заробітчани тощо. Лівобережно-українські міста на деякий час втратили своє право самоврядування (магдебурзькі привілеї) й разом з тим мусили поступитися російським зайдам, які все більше почали прибирати до своїх рук міське господарство й суспільне життя, міське самоуправління тощо. Захопивши міцні позиції в торговельному житті Лівобережної і Південної України (за винятком великих портових міст, зокрема Одеси), російське купецтво вже в першій половині 19 ст. посіло також чимале місце у промисловості цілої України. За даними 1832, в українській капіталістичній промисловості росіяни посідали перше місце (44,6%; українці мали 28,7%), при чому в групі купецтва вони мали абсолютну більшість (52,6% проти 22,2% українців), особливо виразну у вищих ґільдіях (наприклад, у II ґільдії росіяни мали 76,9%, а українці лише 15,4%). Натомість у групі міщанства росіяни мали лише 35,5% (українці — 31,4%). Ця перевага російського елементу в торгово-промисловому житті України (крім Правобережжя, без Києва, де чималі впливи мали поляки й євреї), в умовах капіталістичного розвитку країни, надавала більшим українським містам 19 ст. все більше російського характеру.

Приплив росіян в Україну збільшився з 1880-их рр., коли воїни почали напливати (в основному з перенаселених центральних чорноземних губерній) до новопосталих потужних центрів важкої промисловості на Донбасі і в Дніпровському промисловому районі (у деякій мірі також до Харкова). У 1897 році росіяни становили вже 68% робітників у великій промисловості Катеринославської губернії. Чималої росіян напливало в Україну на сезонні заробітки.

У світлі перепису 1897 (даних про кількість росіян в Україні до того часу нема) на українській суцільній етнографічній території жило 3,8 млн росіян на 27,8 млн всього населення, тобто вони становили 11,7% (у дійсності число росіян було менше, бо воно в переписі перебільшене). Тому що на українських землях в Австро-Угорщині росіян майже не було (ледве 3 000 старовірів, т.зв. липован на Буковині), то їх відсоток на українських землях у Російській Імперії становив 13,1% всього населення. На території 9 українських губерній їх було 2,4 млн (10,4% всіх), на території УРСР в межах з 1938 — 2,1 млн (10,0% всіх), у сучасних межах 2,8 млн (10,5% всіх).

Високий відсоток росіян у містах — 42,3% від їхньої загальної кількості (частка від всієї чисельності українців у містах мешкало — 5,4%, усе міське населення України становило 12,6% загальної чисельності населення), 57,7% у селах. Серед міської людності росіяни становили 33,7% (українці — 32,5%), у місті з понад 100 000 меш. навіть 53,4% (українці — 12,6%), натомість серед сільської людності ледве 6,7% (українці — 83,0%; числа стосуються лише території, яка входила 1938 до складу УРСР). Найбільші міські скупчення росіян такі: Одеса, Київ, Миколаїв, Катеринослав, Херсон і значно менші: Житомир, Полтава тощо.

Географічне розміщення Р. було нерівномірне. Вони були нечисленні в давно заселеній смузі Лісостепу (за винятком Слобожанщини) і північної України, разом бл. 0,6 млн (або 3% всього населення), у тому ч. 134 000 у Києві. Більший відсоток Р. становили в пізніше заселених краях, як на півдні Україні, де їх було 1,2 млн (у тому ч. в Одесі 198 000) або 60% всього населення та на Кубані (без сх. її частини) — 340 000 (34%); 1 млн P. жило на Слобожанщині (у тому ч. 100 000 у Харкові), частково спільно колонізованій з українцями. Докладніше див. карту.

За своїм соц. окладом Р. на У. були в усіх суспільних класах і прошарках населення. Найчисленнішою, особливо по містах, була верства чиновників — службовців усякого роду цивільних і військ. установ. Дуже сильною, поза купецтвом і промисловцями, була верства рос. землевласників (поміщиків), наділюваних зем. власністю в Україні P., поміж ними кол. офіцерів (важливіші роди див. стор. 2 259). Чимало Р. було в інтелігентських колах, зокрема серед професури і учительства вищих і сер. шкіл, а також поміж духовенством, здебільше у м. Безустанно збільшувалася кількість не лише сезонних, але й постійних рос. робітників, сприяючи дальшій русифікації більших індустріальних осередків в Україні. Окремими поселеннями в Україні жили рос. селяни, спроваджувані рос. поміщиками або поселені рос. урядом і ті, що вільно поселялися.

Сіль. рос. населення жило, як правило, в окремих селах або, в частинах сіл, лише рідко всуміш з українцями. Рос. села відрізнялися своїм виглядом від укр. (ін. будова хат, мало садів). Рос. селянин відрізнявся також від укр. оточення своїм побутом; його взаємини з укр. селянином були стримані, мішаних рос.-укр. подруж — мало. Цілком відокремленим життям жили Р. старовіри (як від українців, так і від ін. P.); вони становили бл. ⅓ загалу рос. селян.

У своєму наставленні до України й українців загал Р. на У. стояв на позиціях імперської політики, допомагаючи рос. урядові здійснювати його централістичні й русифікаційні настанови. Живучи в Україні, Р. вважали її за органічну частину єдиної рос. держави, укр. народ трактували, як рос. плем'я, його мову — за рос. діалект і його культуру за варіант рос. культури; хоч дехто з них, любив укр. природу, фольклор, літературу (Шевченко), мову і шанували укр. минуле (козаччину). Але навіть прихильники рев.-інтернаціональних ідей серед росіян в Україні уявляли собі їх здійснення у всеросійському масштабі, а українське прагнення за збереження своєї національності й розвиток української мови вважали за вузький, а то й шкідливий для вселюдських ідей партикуляризм. Так, рос. учасники декабристського руху в Україні (див. Декабристи) відстоювали (за малими винятками) погляд, що всі народи, які входили до складу тодішньої Росії, мають стати нац. рос., тобто «русскими». Здебільшого байдуже, або й негативно до українського питання ставилися прихильники й учасники «Народної Волі» (див. Народництво) та ліберально-конституційних рухів в Україні. Централістичні позиції обстоювали також чл. рос. партій, що діяли в Україні — Конституційно-Демократичної, Російської Соціал-Демократичної Робітничої й соціал-революціонерів. Цілком негативним було наставлення до українства й українців російських правих партій та організацій, що діяли в Україні («праві», «рос. націоналісти», «Союз русского народа» тощо).

Нівеляційні щодо українства тенденції й настанови серед загалу росіян в Україні зміцнювалися під тиском російської адміністрації і за допомогою цілком зрусифікованого шкільництва, Православної Церкви і російської преси, не тільки видаваної урядовими чинниками, але й приватними особами.

Поряд з зростанням числа росіян в Україні, збільшилася також їх питома вага не лише в державно-адміністративному і соціально-економічному житті України, але й у розвитку її науки й культури. Зокрема визначна була участь росіян в науково-академічному житті України; чимало професорів високих шкіл були російського походження. Деякі з них зробили значний вклад в українську науку: історики В. Іконніков, С. Голубев, історики літератури М. Петров, В. Перетц, філософ О. Гіляров, археолог М. Ростовцев, хімік С. Реформатський, фізик Й. Косоногов, математик М. Крилов, ботаніки С. Навашин, О. Фомін, зоолог О. Сєверцов, геолог М. Андрусов, хірург Олексій Кримов, офтальмолог В. Філатов та багато інших. З Україною були пов'язані походженням, працею і творчістю рос. письм.: К. Рилєєв, граф. О. К. Толстой, О. Жемчужніков, М. Некрасов, М. Лєсков, В. Гаршин, А. Чехов, С. Надсон, І. Бунін, К. Треньов, М. Арцибашев; мистці Л. Жемчужніков, М. Врубель, Г. М'ясоєдов, В. Васнецов, М. Нестеров та ін.

На початку 20 століття російський православний священик Георгій Булишев здійснив етнографічні дослідження українського побуту. Результати були наведені в книзі «Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях». В цій праці можна знайти оцінку росіян українцями та навпаки; розповідь про ці відносини, стосується переважно Слобожанщини:

« Українці, за звичаєм, називають росіян "москалями", "лапотниками", "кацапами" і ставляться до них недовірливо, навіть з якимось насміхом, вважаючи їх жадібними, брутальними, нещирими, хитрими, ледачими і мстивими. Народ уникає мати будь-яку справу з "москалем", не кажучи вже про те, щоб наймати його налужу. "Москаль", — каже він, — неодмінно обдурить, або ж доведеться з ним сваритись через його лінощі і лукавство, і тоді він накоїть тобі такого, що весь вік жалкуватимеш" »

Хоча зустрічна оцінка була не краща:

« "Москалі" вважають "хохлів" брутальними, впертими і недоумкуватими. »

До організації укр. нац. сил після Березневої революції, заходів Укр. Центр. Ради й укр. домагань автономії для України загал Р. на У. та їхні політ. партії (кадети, меншовики, есери, більшовики) поставилися неґативно; вони також впливали на Тимчасовий уряд у Петрограді в напрямі, ворожому до українських домагань. Напередодні Українського Національного Конгресу (17. 4. 1917) голова Київської Ради Російських депутатів П. Незлобін заявив, що домагання автономії України — це «удар у спину революції» і на це домагання «демократія відповість багнетами». Негативна була настанова до укр. нац.-держ. відродження загалу рос. інтелігенції, службовців, впливових пресових органів («Киевлянин» і «Киевская Мысль») тощо.

Проголошення І Універсалу (23. 6. 1917) і створення Ген. Секретаріату Р. на У. прийняли як узурпацію влади. Коли ж укр. влада стала дійсністю, вони змінили свій погляд і радили Тимчасовому урядові якось порозумітися з Укр. Центр. Радою. Після II Універсалу і порозуміння між Центр. Радою і рос. Тимчасовим урядом (липень 1917) про включення до УЦР і Ген. Секретаріату представників нац. меншостей, до Центр. Ради увійшли 54 рос. депутати: 20 есерів, 20 меншовиків, 10 кадетів, 4 нар. соціалісти. У Малій Раді рос. партії мали 8 депутатів: 3 меншовики (М. Балабанов і українці — К. Кононенко й Д. Чижевський), 4 есери (О. Зарубін, О. Сараджіев, І. Скловський, К. Сухових) і один кадет (С. Крупнов). Деякий час у Центр. Раді засідали також представники більшовиків (Ю. П'ятаков, В. Затонський), але 8. 11, 1917 вийшли Із неї. У Ген. Секретаріаті були 2 представники рос. партій: ген. секретарі — пошт і телеграфу О. Зарубін і для рос. справ — Д. Одинець (рос. нар. соціаліст).

При голосуванні проголошення Укр. Нар. Республіки в Малій Раді (III Універсал 20. 11. 1917) утрималися: 1 меншовик і 2 есери, а представник кадетів вийшов з Малої Ради. Проти проголошення самостійности України (IV Універсал) голосували, за ухвалою партії, всі меншовики, натомість рос. есери утрималися. Д. Одинець лишився міністром для рос. справ в укр. уряді й після IV Універсалу.

Від самого поч. їх влади в Росії більшовики на У. (серед них переважали Р.) виступали проти її самостійности. На наказ з Москви, вони 29. 1. 1918 започаткували повстання проти укр. влади в Києві, яке незабаром було придушене. У створеному більшовиками, на противагу до Центр. Ради й її Ген. Секретаріату, сов. уряді в Харкові, т. зв. Народному Секретаріаті, більшість становили Р. і зрусифіковані українці.

До Гетьманату (квітень-грудень 1918) Р. (правих і центристських течій) поставилися позитивно. Вони входили до уряду (в останньому уряді С. Гербеля навіть становили більшість) і мали великий вплив у держ. апараті (особливо в центр.) й армії. У травні 1918 постав «Русский Союз», що мав на меті об'єднати Р. на У. для оборони й розвитку рос. культури і школи (у дійсності мав антиукр. характер); знову діяли праві і крайньо праві рос. організації. Кількість Р. на У. збільшилася коштом утікачів з-під влади більшовиків у Росії. Рос. офіцери творили в Україні базу для Добровольчої армії А. Денікіна. Ці зайшлі рос. елементи відплинули з України після переходу влади в руки Директорії, за якої Р. до українського уряду вже не входили.

Назагал у визвольних змаганнях України з Росією більшість P., що жили в Україні, стала по боці більшовиків (рос. пролетаріат) або Денікіна (переважна частина інтелігенції й буржуазія); рос. селянство було переважно нейтральне.

Окупація України більшовиками не спричинила спершу ґрунтовних змін у національних відносинах в Україні. Серед більшости росіян в Україні, головне в державному, адміністративному й партійному апараті, переважало переконання, що змінилася тільки форма політичної влади і що Росія має залишитися неподільною і їй і далі належатиме необмежене право панування над українцями й іншими народами совітської імперії. У панівній, українській за назвою частині РКП(б) — КП(б)У кількісно переважали росіяни (53,6% у 1922) або інші національні елементи (євреї, балтійці тощо), байдужі, а то й ворожі до українського питання і взагалі до українства. Ці російяни та проросійські елементи в КП(б)У намагалися навіть відокремити від української національної території Донеччину і Криворіжчину, створивши 1918 окрему Донецько-Криворізьку Республіку Совєтів у складі РРФСР, або загалом ігнорували існування УСРР, вважаючи і її й саму КП(б)У тимчасовими фікціями.

Зміни числа росіян в Україні в добу революції і за перші роки радянської влади докладніше не є відомі. Чимало росіян з упривілейованих за царату прошарків емігрувало за кордони СРСР (разом з тим в Україну наплинула значна кількість комуністів із Росії), занепад міст і промисловості спричинив ослаблення російського елементу в містах, але приплив росіян на Донбас тривав далі (1921-23 — 16000, 1924-25 — 64000 осіб). Докладні дані про кількість росіян, їх розміщення та демографічну характеристику дає совітський перепис 1926, зокрема для УСРР. За цим переписом, на українській суцільній території в СРСР жило 4,2 млн росіян (12,1% всього населеная; 1897 — 13,1%), на території УСРР у межах з 1938 — 2,7 млн (9,2%); незначне число росіян жило у Західній Україні (бл. 60 000) та в Бесарабії (бл. 60 000).

Великий відсоток росіян жив у містах: в УСРР — 50,4% від усього їх числа (1897 — 42,3%), на всіх українських етнічних землях в СРСР 40,5% (українців — 10,2%). Серед міської людности УСРР росіяни становили 25,1% (українці — 47,4), серед сільського — і 5,6% (українці — 87,6). Докладніше див. карту.

Як 1897, так і 1926 року найчисленнішими міськими скупченнями росіян були (у тис., у дужках — у % до всього населення): Одеса — 162,8 (38,7), Харків — 154,4 (37,0), Київ — 125,5 (24,4), Дніпропетровське — 73,4 (31,5), Сталіне — 59,9 (56,25), Миколаїв — 46,7 (37,0), Луганське — 31,3 (43,5); на Кубані Краснодар — 83,4 (51,3). Назагал найбільший відсоток росіяни становили у великих містах: у містах з населенням понад 100000 — 33,3%, 50-100 — 20,1%, У менших — 12,2%.

Порівняно з 1897 відсоток росіян в УСРР начебто зменшився від 10,0 до 9,2% (на селах від 6,7 до 5,7%, у містах від 33,7 до 25,1%); фактично зменшення числа росіян було менше, бо перепис 1897 дещо перебільшив їх кількість.

Розміщення росіян 1926 року було таке, як і 1897. Їх майже не було у Західній Україні, мінімальний відсоток (2%, винятково до 5%) вони становили в основному масиві України (єдине більше скупчення Київ); більший відсоток на чотирьох територіях: в Слобожанщині — бл. 25% (зокрема в українській частинах Курщини — 46% і Вороніжчини — 30% та в Харківщині), у південній Україні, де росіяни скупчилися переважно в приморських частинах, зокрема у містах (серед сільського населення їх було найбільше в колишній Мелітопільській окрузі — 24%), на Донбасі (зокрема в колишній Луганській — 42,7% і в українській частині колишньої Шахтинсько-Донецької 37% округи) та на Кубані −33,5% (особливо у її східній частині).

Російську мову вважали за рідну 2 627 000 росіян (98,1% усіх), 1289000 українців (5,5% усіх), 356 000 євреїв (22,6 всіх) та 154 000 ін. Процес мовної русифікації охопив насамперед украінську людність у містах, де 24,4% вважало російську мову рідною (у селах ледве 3,2%). З іншого боку, ледве 1,4% росіян вважало українську мову рідною (навіть у селах ледве 1,8%).

Демографічні прикмети рос. і укр. населення в УРСР були досить різні. Відмінною була статева й вікова будова обох народів. 1926 на 100 чоловіків припадало жінок: серед українців — 106,1, серед Р, — 100,2, тобто статева будова Р. була корисніша — серед них не було надміру жінок, бо Р. зазнали за війни менших втрат, ніж українці, а на Україну постійно припливали Р. — переважно чоловіки у силі віку. Тому серед Р. дорослі працездатні особи у віці 20 — 59 років становили 51,2% (серед українців 43,1%), серед усього населення 45,3%, натомість менший відсоток становили діти й підлітки — 43,4% (50,6 і 49,0%) та старілі віком — 5,4% (6,3 і 5,7%).

Ще більшою була різниця між Р. і українцями з погляду соц-проф. структури. Українці являли собою мало здиференційовану сел. масу, Р. — здиференційовану суспільність. З сіль. господарства жило 51,8% всіх Р. (українців — 90,7%), з промисловості — 20,0 (українців — 3,8%), з торгівлі — 3,3% (0,8%), на службовців поипадало 12,2% (2,6%), на ін. професії 12,7 (2,1%).

Р. були краще освічені, ніж українці: 1926 на 100 осіб у віці від 5 pp. і вище письменними були: серед Р. 76,5 чоловіків, 51,2 жінок; відпопідні числа для українців — 66,5 і 32,5. Кількість учнів, що вчилися в початкових школах з рос. мовою навчання становила 1927 — 14,1% всіх учнів (відсоток Р. в Україні — 8,4), у школах проф. освіти — 16,0%, у технікумах — 14,7%, на робітфаках — 21,5%. Подібні відносини існували й у сер. 1930-их pp.: 1936 Р. становили у вузах 15,4%, технікумах — 10,3%, на робітфаках — 16,2%.

1926 значна кількість Р. в УРСР народилася за її межами, тобто була зайшлим елементом — 779 200 осіб, які нар. в РРФСР (без Казахської і Киргизької АССР), 112500 в ін. респ.; з цих пришельців (в основному Р.) 70% оселилося в м., 30% у с., 271 000 на Донбасі. Т. ч. приблизно 25% Р. в УРСР це зайшла людність — у м. ⅓, в с. бл. 15%, на Донбасі понад ⅓. Постійний приплив Р. на Україну при одночасній еміграції українців за межі, УРСР — це гол. причина збільшення відсотка Р. Значно менше значення мав нерівномірний природний приріст людности, що був вищий в українців.

У результаті продовжуваної у 1923 — 32 українізації рос. потенціал в Україні зменшився: частина Р. повернулася до Росії, частина асимілювалася в укр. оточенні, а ще ін. частина українців, зрусифікованих царатом, повернулася до українства. Значно зменшилося ч. Р. на керівних посадах у всіх ділянках життя. Так, участь Р. в адміністративному апараті на 1928-29 (у %) була така. (у дужках участь українців): сільради — 5,1 (87,9), селищні ради — 20,9 (50,9), міські ради — 23,9 (50,4); на районових з'їздах — 7,9 (82,9), окружних рад — 14,5 (68,6); участь в членстві КП(б)У — 27,5 (52,0), ЛКСМУ — 17,1 (64,1).

Процес зростання українського елементу коштом зменшення російського припинився від 1933 з розгромом українського відродження, відомим під назвою «постишевщини». Офіційно закінченя цього періоду зафіксоване 17 з'їздом ВКП(б) (26. 1 — 10. 2. 1934), на якому Й. Сталін проголосив український націоналізм «головною Небезпекою». На цей час припадає демографічна катастрофа, спричинена большевицькою національною політикою у 1932-36 (голодомор і фізичне знищення, заслання десь-то 1 — 2 млн тощо). Але українство в основному зберегло завойовані у 1920-их pp. позиції аж до другої світової війни.

Сучасна етнічна група росіян в Україні сформувалася переважно завдяки міграційному допливу росіян з близьких до України губерній Росії від кінця XIX ст. до середини ХХ ст. та організованих російською владою масових переселень росіян на місце вимерлих українців і представників інших етнічних груп після голодоморів 1921–1923[4], 1932–1933 та 1946–1947 років, а також після депортацій українців[5] , кримських татар[6], поляків, чехів, німців та представників інших національностей. Значний вплив справила також евакуація тисяч підприємств та їх працівників 1941 року, багато із яких не повернулись в Україну, а на відбудовувані від 1943 року підприємства за «оргнабором» прибувала людність головно із Росії. Не поверталися діти із евакуйованих з України дитячих будинків, що залишились без батьків унаслідок Голодомору 1932–1933 років.

Останній період, що розпочався від 1945, характеризувався зростанням одверто ворожого й аґресивного до українства російського великодержавного шовінізму і значним напливом росіян в Україну[7][8]. Одночасно з тим, як українців виселюють за межі республіки під претекстом «організованого набору» на цілинні землі, новобудови тощо, в Україні, ніби для «братньої допомоги», населюють масово росіян[9]. Вони прибувають на новозбудовані фабрики й заводи, на обсадження партійного й державного апарату, як фахові інженерно-технічні й науково-культурні кадри, пенсіонери тощо. В результаті цих процесів відсоток росіян в УРСР (у нових кордонах) збільшився вдвічі за 1927-59 pp., (Відсоток українців лише незначно підвищився, натомість відсоток національних меншостей (без росіян) обнизився від 16,5 до 6,3 (див. стор. 1 733-35). Цей процес, хоч дещо слабше, триває й далі. Між 1959 і 1970 відсоток українців знизився від 76,81 до 74,9, а відсоток росіян зріс від 16,9 до 19,4. Зміну числа росіян в УРСР видно з табл. (у тис. і у дужках у % всього населення).

Як і давніше Р. скупчуються гол. у м.: 1970 — 64,5% (українців — 45,6%). Вони переважали у м. півд.-сх. найбільш індустріалізованої частини України (у м, Донбасу, Дніпропетровського пром. району і Харківської області Р. становили аж 60% всіх Р. в УРСР). Коли в селах відсоток Р. залишається той самий — 5-6% (українців 89-90%), то у містах він становить 30,2% (українців 63,5%). Сильний приріст Р. (за 1960-70-і pp. на 29,7*/«, українців на 9,8%; 1926 припадало на 1 000 українців і Р. разом взятих 94 P., 1959 180, 1970–206) спричинений іміґраційною політикою сов. влади; за 10-ліття 1960 — 70 на Україну наплинуло понад 1 млн P., які оселилися в найбільш пром. частинах України. Географічне . розміщення Р. (див. карту) таке саме, як давніше, з тим, що їх відсоток постійно збільшується в усій півд.-сх. Україні.

Ще більше в Україні було зростання осіб, які подали рос. мову як рідну. 1926 кількість» Р. за мовою становила 4,5 млн (11,9% всього населення), 1959 — 10,2 (24,4%), 1970 — 13,3 млн (31,6%). За останні 11 pp. зростання ч. осіб з рос. рідною мовою було в 4,3 раза швидше, ніж зростання ч. осіб з укр. рідною мовою. Одночасно відсоток українців, що вважають рос. мову за свою рідну, зростає з 4,5% у 1926 до 6,5 у 1959 і до 8,5% у 1970. Докладніше див. Русифікація.

Російська меншість в Україні як і за часів Російської імперії[10] має упривілейоване становище в галузі шкільництва, підготовки наук. кадрів, як також у різних ділянках культури — вид., мист. тощо[11]. Разом з цим все більше число українців примушене користатися рос. школами, пресою, книжкою тощо[12][13].

Напливовий рос. елемент останніх десятиліть виразно відмінний від Р. дорев. типу. Якщо ці останні жили осіло в Україні з традиційним, неґативним або нейтральним (рідше прихильним) наставленням до українців, то теперішні поповнення Р. прибувають як колонізатори, з одверто зневажливим або ворожим наставленням до особливостей культури й побуту України. Ця верства, за винятком рос. пенсіонерів, що оселяються назавжди, міґруюча. Осідаючи на довший чи коротший час в Україні, вона користується привілеями щодо житла, постачання, культ. обслуговування. Не бажаючи засвоювати укр. культуру і ставлячися до неї незичливо, ці Р. дивляться підозріло на будь-яке намагання українців зберегти свою ідентичність і навіть бажання говорити рідною мовою вважають за прояв «буржуазного націоналізму».

У цьому процесі провідна роля належить насамперед КПУ, яка своїм складом і духом тепер є більше, ніж будь-коли, російською партією в Україні: все діловодство у керівництві КПУ й у всіх її установах ведеться російською мовою. Провідні центральні та обласні партійні видання КПУ, що виходять українською мовою, мають свої відповідники російською мовою («Правда Украины», «Коммунист Украины», «Рабочая Газета», «Комсомольское Знамя», «Львовская Правда», «Закарпатская Правда», «Южная Правда», «Индустриальное Запорожье» та ін.).

Про упривілеювання Р. на У. свідчить, як приклад, що 1963 при будові Київської гідроелектростанції працювало бл. 75% робітників української національности і 20% російської, але на керівних посадах було тільки 11 українців і 127 росіян. Уся документація велася там рос. мовою, як і на ін. будовах і підприємствах. Зокрема впадає в око упривілейоване становище P.[Джерело?], як партійної й держ. бюрократії, на Західній Україні, гол. у Львові, у якому вони живуть у найкращих районах і користуються особливими привілеями.

Тільки одиниці серед Р. в УРСР прихильно ставляться до українського народу і деколи боронять його інтереси. У 1920-их pp. M. Волобуєв вимагав автономних прав для роїзвитку укр. екомоніки; письм. В. Некрасов у 1960-их і на початку 1970-их pp. виступав на оборону діячів укр. опору, але більшість рос. діячів науки, як і рос. письм., є носіями русифікації та розглядають укр. науку й культуру як складову частину рос[Джерело?]. Рух опору в СРСР 1960-70-их pp. знайшов собі прихильників також серед частини Р. на У., але вони тільки частково і дуже невиразно висловили прихильне иаставлення до прагнень українського народу.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти