Слобожанщина: етнографічні особливості матеріальної культури.

Слобод. охопл. сх. част Укр.. —Хар., Сум., , північні Донецької, Луганської областей та суміжні р-ни Білгор. і Воронезької областей,Росії. Цікаве походження назви цього історико-етнографічного рейс­ів її XVII XVIII ст. переселенці з Лівобережної і Правобережної України їм раїнські селяни й козаки, які позбувалися гніту Речі Посполитої),Росії, одержавши тут на певний час різні пільги ("свободи"), засно-п піни поселення — слободи, чи поселення на "слободах". Ні і часів монголо-татарської навали ця територія була малолюдною, заз-и н їм постійних нападів кримських і ногайських татар. Після заселення |і ійону їм створюються як військові опорні пункти козацькі слобідські полки Для традиційно-побутової культури Слобожанщини характерні риси степової України та Полтавщини, Оскільки основна хвиля мігрантів ішла із суміжної Полтавщини. Слобожанщина визначається як спільна з нею етнографічна об і-і її Середньої Наддніпрянщини, то істотним стало привнесення багато побутових елементів із цих регіонів. Позначилося на традиційно-побутовій культурі і заселення Слобідської України росіянами. Особливо посилився їхній вплив на Слобожанщину з ліквідацією тут козацького самоврядування, провед. централізат. і русиф..Уже в другій половині XIX ст. етнографи констатували значні зміни у ірадиційно-побутовій культурі населення Слобідської України. В одяг робітників і селян дедалі більше входять фабричні тканини, різні компонен-іп міського вбрання, російські сорочки-косоворотки, сарафани і т. д. Пору­шуються устої і традиційної духовної культури — звичаї, обряди.

89. Становлення і розвиток української етнографії у другій половині ХІХ століття

Хоч етнографічне вивчення і надалі тісно поєднане з краєзнавством, історією, дослідженням народної мови і фольклору, в ньому зростає повсякчас увага до складових народознавства, які становлять предмет етнографії як окремої наукової дисципліни: до виробничого, сімейного і громадського побуту народу, звичаїв, вірувань, традиційних знань, ремесел, будівництва, одягу, їжі та інших ділянок матеріальної і духовної культури. Активізується розробка проблеми етногенезу українського народу, а в зв'язку з цим — і вивчення різних локальних етнографічних груп її населення. До важливих народознавчих видань належать два томи "Записок о Южной Руси" П. Куліша (1856—1857), дослідження І. Данилевського про українських чумаків (1857), М. Маркевича про українські народні звичаї та їжу (1860), О. Торонського про лемків (1860), І. Галька "Народні звичаї і обряди з-над Збруча" (1861), монографія Г. Бідерманна про закарпатських українців (1862), праця О. Потебні "О мифическом значении некоторых обрядов й поверий" (1865) та інші публікації цього відомого вченого.

На західноукраїнських землях вивчення народного побуту і культури пожвавилося у зв'язку з появою української періодики (газета "Слово", журнали "Вечорниці", "Мета", "Ластівка", "Правда", "Буковинская зоря" та ін.). На їх сторінках систематично друкували етнографічні матеріали, здебільшого описи народних звичаїв, обрядів, повір'їв, а також присвячені їм дослідження. У 60-70-х роках зміцнилися зв'язки і співпраця у сфері народознавства західноукраїнських і наддніпрянських вчених.

У 50—60-х роках важлива роль в організації науково-етнографічної діяльності в Україні належить заснованій у Києві 1851 р. "Комісії для опису губерній Київського учбового округу", зокрема її етнографічному відділенню. В тій комісії брали участь відомі вчені М. Максимович, М. Іванишев, М. Маркевич, Д. Журавський, А. Метлинський, письменник і етнограф А. Афанасьєв-Чужбинський. Вона розробила і розповсюдила спеціальну етнографічну програму (1854), організувала низку експедицій для етнографічного дослідження населення центральної України. Було зібрано великий матеріал і підготовлено серйозні дослідження, розгорнулася, зокрема, велика і плідна збирацька діяльність француза за походженням Дем'яна Делафліза, який створив дев'ять альбомів з описами побуту українців Київщини та Чернігівщини. Кращі з цих малюнків видані в Києві у двох томах за редакцією член-кореспондента НАН України В. Наулка.

В 1873—1876 pp. у Києві діяв Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Його головою було обрано Гр. Галагана, але фактичним його організатором і керівником став видатний український етнограф, правознавець, автор слів національного і державного гімну "Ще не вмерла Україна" Павло Чубинський (1839—1884). У 1869 р. він повернувся із заслання з Архангельщини, і його ім'я стало символічним серед молоді. Почалося бурхливе українське відродження. У 1869—1870 pp. П. Чубинський провів три експедиції в Україні. Джерельні матеріали і дослідження експедиції стали основою фундаментальної семитомної (в дев'яти книгах) праці "Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край" (1872—1878).

Велика роль у збиранні та редагуванні матеріалів цього видання належала Миколі Костомарову, який, по суті, довів цю роботу до завершення вже після видання царського указу 1876 р. і закриття відділу. Було видано понад 4 тис. пісень, казок, описів весіль, записів про народний побут, звичаєве право, національні меншини, статистичні відомості.

До першого тому ввійшли вірування, народні забобони, приказки, загадки і чари, другого — казки й анекдоти; третього — народний календар, веснянки, обжинки, колядки; четвертого — родини, христини, весілля й похорон; п'ятого — народні пісні; шостого — юридичні звичаї; сьомого — етнографічні матеріали про представників інших народів, які проживали в Україні.

Відділ двічі видав "Програму" для збору етнографічних відомостей (автори Ф. Вовк та О. Русов 1873, 1875), здійснив перепис населення Києва, який показав, всупереч офіційним даним, що більшість населення міста становлять українці; організував і провів III Археологічний з'їзд, який продемонстрував високий науковий рівень та потенціал українських вчених, видав два томи "Записок Юго-Западного отделения Императорского русского географического общества" тощо.

Було встановлено тісні зв'язки із вченими інших слов'янських народів і західноєвропейських країн, налагоджено ділові контакти зі слов'янськими і західноєвропейськими вченими та науковими товариствами, зокрема Антропологічним товариством у Парижі.

Зазначимо, що П. Чубинський, М. Костомаров і В. Антонович не лише брали активну участь в організації і діяльності Південно-Західного відділення Російського географічного товариства (РГТ) (В. Антонович 1875 р. був обраний головою відділення), а й написали низку цінних етнографічно-фольклористичних праць. Так, П. Чубинський видав у Петербурзі "Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии" (1869). За дослідження "Чари на Україні" В. Антонович отримав ід РГТ бронзову медаль, а народознавчі праці М. Костомарова були зібрані й видані окремим фундаментальним виданням під назвою: "Етнографічні писання Костомарова..." (К, 1930), куди ввійшли дослідження народної поезії з Поділля, Волині, історичний фольклор, рецензії та його студія "Слов'янська міфологія".

З самого початку українській етнографії чинили різні перешкоди. Заняття українським народознавством належало, за визначенням І. Франка, до небезпечних. Зрозоміло чому. Адже вивчення походження народу, його традиційно-побутові культури, як і вивчення його мови, громадянської історії спрямовувало до пізнання глибини історичного буття народу, його культурної самобутності, тобто усвідомлення своєї етнічної, національної особливості, свого "Я". Цьому якраз всіляко намагалися перешкодити поневолювачі українського народу.

Вже члени "Руської трійці" реально зіткнулися в народознавчій діяльності з протидіями австрійських, польських, угорських, румунських правителів західноукраїнського краю. Ще більшою мірою ці протидії характерні для Наддніпрянської України. Російський царизм уважно стежив за розвитком українознавчої думки, послідовно обмежував і рішуче присікав будь-які її виходи за межі офіційно допустимого. Помітивши небажану активність в українознавчій діяльності Піденно-західного відділу Російського географічного товариства, він негайно закрив його (1876).

Серйозними перешкодами на шляху розвитку української етнографії були горезвісні валуєвський циркуляр 1863 р. та емський царський указ 1876 p., які забороняли друкувати українською мовою, українську пресу, публікації українських перекладів, українські театральні вистави, санкціонували широке переслідування "українського руху", закривали українські наукові осередки.

І все-таки у цих надто несприятливих умовах українське народознавство розвивалося. Матеріали і дослідження з української етнографії друкувалися в російських виданнях, губернській пресі, зокрема в українському російськомовному журналі "Киевская старина", що виходив з 1882 р. Значна кількість етнографічних публікацій наддніпрянських авторів з'явилася в українській пресі Галичини, а також в іншомовних західноєвропейських виданнях. Так, перервана в Росії (1875) українознавча дослідницька (у тому числі й фольклористично-етнографічна) діяльність Михайла Драгоманова продовжувалася в еміграції, висвітлювалася в працях, надрукованих у Галичині, Франції, Німеччині, Болгарії. Саме йому належить виступ і публікація в Парижі 1878 р. звернення до народів Європи в обороні українського слова.

М. Драгоманов належав уже до нового покоління вчених, котрі розглядали фольклор як відображення історичної пам'яті народу, його поглядів на минулі події. Дума й історична пісня були основними об'єктами в дослідженнях вченого. Він, застосовуючи порівняльний метод у фольклористиці, розглядав українську народну творчість у контексті європейського та світового народознавства.

Розпочавши ще в київський період життя величезну працю, спрямовану на збір публікації етнографічного та фольклорного матеріалу (Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова. — К., 1874, Т. 1; 1875, Т. 2. Малорусские народные предания и рассказы. — К., 1876), вчений продовжив її в еміграції (Політичні пісні українського народу XVIII—XIX ст. з увагами. Женева, 1883. — Т. 1, 1885. — Т. 2; Нові українські пісні про громадські справи (1754—1880). — Женева 1881). У Женеві та Софії М. Драгоманов опублікував низку досліджень і методичо-теоретичних етнологічних праць, зокрема "Науковий метод в етнографії" (1888), "Для начинаючих фольклористів на Україні" та багато інших. Деякі з них згодом видав М. Павлик у чотиритомнику під назвою "Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність та письменство" (1889—1907).

Продовження роботи над вивченням етнографії Галичини, Буковини, Закарпаття засвідчують численні відповідні публікації в українській пресі — львівських журналах "Правда", "Зоря", чернівецьких часописах "Родимий листок" і "Буковина", закарпатських виданнях. Багату етнографічну інформацію містять дослідження Якова Головацького про народний одяг Галичини і Закарпаття, прикінцеві коментарі та додатки до його збірника "Народніе песни Галицкой и Угорской Руси" (1878), народознавчі розвідки та статті буковинця Григорія Купчанка, закарпатців Анатолія Кралицького, Євгена Фенцика, галичан Омеляна Партицького, Івана Верхратського, Володимира Навроцького, Данила Лепкого та ін.

Подальший якісний розвиток українського народознавства у Галичині пов'язаний з появою нового покоління прогресивної інтелігенції, очоленої Іваном Франком. Разом з Михайлом Павликом він залучив молоді сили до збирацької і дослідницької етнографічної та фольклористичної діяльності, намагаючись підняти її науковий рівень. У 1883 р. він заснував у Львові "Етнографічно-статистичний кружок", програмою якого охопив вивчення широкого кола народознавчих питань, активізацію польових досліджень і публікацію матеріалів.

Істотне місце посідають матеріали і розробка питань з української етнографії в працях інонаціональних дослідників, зокрема польських (Оскара Кольберга, Едуарда Руліковського, Ізидора Коперніцького), російських (Ореста Міллера, Олексія Петрова), австрійських (Леопольда Вайгеля, Раймунда Кайндля), чеських (Франтішека Ржегоржа, Людвіка Куби) та ін.

У 80-х на початку 90-х років з'явилися перші широкі огляди історії української етнографії (разом з фольклористикою): присвячені цій темі третій том праці російського вченого Олександра Пипіна "История русской этнографии" ("Этнография малорусская", 1891) і четвертий том історії української літератури Омеляна Огоновського "Етнографія" (1894). Дев'яності роки XIX — початок XX ст. — період чи не найінтенсивнішого і продуктивного розвитку української гуманітарної науки. Він пов'язаний з піднесенням суспільно-політичної активності народних мас, революційними подіями в Росії, інтенсивним процесом зростання національної свідомості в усіх частинах України, з діяльністю заснованого 1873 р. у Львові Літературного Товариства ім. Шевченка, реорганізованого 1892 р. у Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ), яке згуртувало плеяду видатних українських вчених-гуманітаріїв на чолі з Іваном Франком (1856—1916), Михайлом Грушевським (1866—1934), Володимиром Гнатюком (1871—1928) і Федором Вовком (1847—1918).

Новий етап української етнографії зумовлювався і визначався підвищенням наукового рівня вивчення народної культури і побуту, орієнтацією на кращі досягнення європейської етнографічної науки, публікаціями цього профілю в журналі "Житє і слово" І. Франка (друга половина 90-х років) і, зокрема, створенням Етнографічної комісії в НТШ (1898) та її серійних видань "Етнографічний збірник" (з 1895) і "Матеріали до українсько-руської етнології" (з 1899). Численні матеріали з української етнографії та її історії друкувалися з 1892 р. в основному виданні НТШ — "Записках Наукового товариства ім. Шевченка" (ЗНТШ).