ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Характеристика Синопсису 1674

Перше печерське видання "Синопсиса" датоване 1674 р.Говорять про 1672 також. Так, в записці Інокентія Гізеля з питання умов переговорів із Польщею 1671 — 1672 рр посилання. Але ще 1632 року Віленським братством опубліковано полемічну брошуру з назвою: "ΣΥΝΟΨΙΣ, Хоча ця брошура також містила історичні екскурси, головним чином, пов’язані з історією хрещення Русі, що охоплюють період з 946 по 1632 р., та називати її хоч в якійсь мірі попередницею печерського "Синопсиса" підстав, на разі, нема...Фактичним повторенням видання "Синопсису" 1674 року було і друге його видання 1678 року. Воно було доповнене лише поставленою в кінці розділу оповіддю про чудесну допомогу Чудотворної Печерської Ікони Успіння та інших київських святинь і святих у перемозі над турецько-татарським військом під Чигирином 1677 р. В наступному виданні "Синопсиса", датованому 1680 року текст видання розширений майже вдвічі за рахунок оповідей про події XVII ст... Всі три ці видання побачили світ у друкарні Києво-Печерської лаври . Причому навіть те з них, яке було визнане С. Масловим первісним, виходячи з датування поміщеної в ньому гравюри з зображенням св. Володимира, на якій знаходиться дата 30 грудня 1680 року, дозволяє датувати його часом не раніше 1681 року.Існує також грецький переклад "Синопсиса", здійснений на замовлення архимандрита (потім — єрусалимського патріарха) Хрисанфа. Розпочато його в Москві у квітні 1693 року, а закінчено в Іверському монастирі на Афоні . В кінці XVII ст. був здійснений також переклад його на латину, яке здійснив у Амстердамі на замовлення Петра І Ілля Копієвський. Характерно, що, як відзначав С. Маслов, для цього перекладу було використано текст видання "Синопсиса" 1674 року . Було здійснено й переклад твору на румунську мову .

101. Характеристика Трипільської культури. Погляди різних вчених

Трипі́льська культу́ра, культу́ра Кукуте́нь (рум. Cucuteni, або культурна спільність «Кукуте́нь-Трипі́лля») — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви села Трипілля на Київщині (у зазначеній «розширеній» назві культури присутня ще й назва румунського села Кукутень). Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовувалась між Карпатами та Дніпром на територіях сучасних України, Молдови та Румунії загальною площею понад 350 тис. км². У часи розквіту культури їй належали найбільші за розміром поселення у Європі: кількість мешканців деяких з них перевищувала 15 тис. осіб.

Трипільська культура є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Трипільські племена займали простори Східної Європи від Дніпра до Карпат, від Полісся до Чорного моря і Балканського півострова. Розвивалася ця культура в IV–III тис. до н. е. (протягом 1500–2000 років) і пройшла в своєму розвитку три етапи — ранній, середній та пізній. В Україні виявлено понад тисячу пам'яток трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині та Надпрутті й Надбужжі, менше у Наддніпрянщині. Вірогідно, за густотою розселення об'єднання племен.

Однією з особливостей трипільської культури була величезна територія поширення (близько 190 тис. км²). Жодна з європейських розвинених землеробських енеолітичних культур не могла зрівнятися з нею за площею або темпами поширення. Під час свого найбільшого розквіту (наприкінці середнього етапу) населення на всій території трипільської культури за різними оцінками становило від 410 тис. до щонайменше 1 млн осіб.

Проблема походження трипільців не до кінця з'ясована. Більшість археологів схиляються до думки, що основу ранньотрипільської культури становили південні землеробсько-скотарські племена культур балканського походження, які, однак, в процесі поширення на нові східні території включали в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур.

Територія поширення трипільської культури від часів її відкриття і до сьогодні належала різним державам, що спричинило появу трьох назв — Кукутень в Румунії, мальованої кераміки в Галичині і Буковині та трипільської культури на Поділлі, Черкащині та Київщині[1].

Перші відомості про архаїчну культуру з мальованою керамікою було отримано і опубліковано львівським археологом А. Шнайдером у 70-х роках ХІХ ст. за результатами досліджень на території Галицького Поділля, яке входило тоді до складу Австро-Угорської імперії. На її території в Галичині наприкінці ХІХ ст. зроблені перші стратиграфічні та хронологічні спостереження культури мальованої кераміки[1].

В Румунії культура отримала назву села Кукутені, біля якого 1884 року румунським фольклористом і етнографом Теодором Бурада[en] були знайдені перші артефакти — фрагменти кераміки та теракотові фігурки. 1885 року групою інтелектуалів з Ясс[1] були здійснені перші розкопки, і того ж року поет Ніколає Белдічану[en] опублікував статтю про старожитності Кукутені[2]. Оголошення результатів археологічних робіт відбулося 1889 року на міжнародній конференції в Парижі[3].

Археолог Вікентій Хвойка відкрив перше трипільське поселення на території сучасної України у 1893-94 роках на вулиці Кирилівській, 55, у Києві. Хвойка презентував свої знахідки у серпні 1899 року на ХІ археологічному з'їзді в Києві. Офіційним роком відкриття Трипільської культури в Україні вважається 1893 — рік початку розкопок на вулиці Кирилівській у Києві. В 1896–1897 роках кілька поселень з матеріалами, подібними до київських знахідок, Вікентій Хвойка знайшов в околицях містечка Трипілля Київського повіту (нині — село Трипілля Обухівського району Київської області). В радянських, молдавських, російських, українських та інших публікаціях для пам'яток з території України та Молдови поширена назва «Трипільська культура».

З часом стало зрозуміло, що археологічна культура Кукутень на території Румунії та культура Трипілля на території України належать до одного культурного комплексу. Зараз часто використовується назва «Кукутень-Трипілля», хоча назви «Кукутень» та «Трипілля» також можуть використовуватися окремо. Використовується також назва «культурно-історична спільність» або «спільність» Трипілля-Кукутень (Кукутень-Трипілля).

За даними Тетяни Пассек, найдавніший час знахідки трипільської культури з Подніпров'я з колекцій Державного історичного музею у Москві — 1854 рік[4]. Однак є дані, що в Галичині перші розкопки для поповнення приватної колекції відбулись 1750, а знаменита печера Вертеба з трипільськими старожитностями була випадково відкрита 1822[5]. Дослідження трипільської культури наприкінці XIX століття на землях України, які входили до складу Австро-Угорської імперії, здійснювали А. Шнайдер (Борщівщина, 1870-ті; с. Кошилівці, 1878), А. Кіркор (Більче-Золоте, 1876; с. Козаччина, 1877) І. Коперницький та В. Пшебиславський (с. Городниця, 1877) та інші. У працях вищезгаданих археологів знайдені старожитності культури мальованої кераміки були визначені як «домікенські», тим самим вказувалося на їхнє певне місце серед європейських старожитностей. Було зроблено перші стратиграфічні та хронологічні спостереження. Виникла дискусія про інтерпретацію скупчень обпаленої глини як поховальних споруд (Г. Оссовський) або жител (В. Деметрикевич, Р. Ф. Кайндль, К. Гадачек). Накопичені під час перших розкопок джерела стали базою для подальших розкопок і досліджень культури мальованої кераміки.

Археологічні дослідження на Поділлі наприкінці XIX — на початку XX ст. пов'язані з розвідувальними працями Ю. Й. Сіцінського та створенням археологічної карти Поділля. На карті, виданій у 1920-ті роки, було позначено 30 трипільських пам'яток (усього карта нараховувала біля 2 000 пам'яток). У 1891 році відомий історик В. Б. Антонович разом з Ч. Зборовським розкопали трипільське поселення біля села Кринички на Поділлі. Було досліджено залишки жител, серед яких виявлено мальовану кераміку, антропоморфні статуетки.

Культура Трипілля-Кукутень, з огляду на тривалий час її існування, значне поширення, широкі зв'язки та ступінь вивченості, займає особливе місце у розробці питань синхронізації, періодизації та хронології більшості пам'яток мідного віку в Україні та за її межами. Нині використовують дві схеми періодизації культури Трипілля-Кукутень, розроблені на підставі стратиграфічних даних, а також типологічного, стилістичного та статистичного аналізу керамічних комплексів багатьох поселень, які було досліджено на території Румунії, Молдови та України. Щодо трипільської культури в Україні дослідники застосовують насамперед періодизацію, розроблену Т. С. Пассек ще у 1930-х роках і вдосконалену у 1949 році[6] , а також вдосконалену Н. Виноградовою у 1982. Відповідно до неї виділено три періоди, два з яких поділяються на етапи:

· ранній (А),

· середній (В)

o етап ВІ,

o етап ВІ-ІІ

o етап ВІІ,

· пізній (С)

o етап СІ

o етап СІІ.

Для території Румунії періодизація (стосовно культури Кукутень) була розроблена Г. Шмідтом, а вдосконалена В. Думітреску та іншими дослідниками. Виокремлюються періоди Кукутень А (з фазами A1, А2, A3, A4), Кукутень А-В (фази А-В1 та А-В2), Кукутень В (фази В1, В2, ВЗ). В її основу покладена стратиграфія поселень, насамперед Ізвоара, та типологія мальованого посуду. Пам'ятки, що становлять основу культури Кукутень і відповідають Трипіллю А, виділено в культуру Прекукутень (Докукутень), розділену в свою чергу та три фази — І, II, III. В окрему культуру Городіштя-Фолтешть-Ербічень виділено найпізніші пам'ятки, які відповідають пізньо-трипільським (етап СІІ).

За час, що минув після виходу 1949 праці Т. С. Пассек, присвяченої періодизації поселень трипільської культури, до схеми періодизації іншими дослідниками було внесено деякі зміни та доповнення. Не всі з них були прийняті більшістю науковців, лише окремі зміни почали використовувати досить широко. Було визнано виділений Н. М. Виноградовою етап ВІ-ІІ, перехідний між етапами BI і BII середнього періоду трипільської культури[7]. Крім того, до пізнього періоду почали зараховувати лише етап СІІ, майже вийшло з ужитку застосування для південної зони поширення трипільської культури позначення відповідних етапів літерою «γ». Тому етапи γI, γІІ у багатьох сучасних працях позначені відповідно як СІ, СІІ.

Інший варіант періодизації:[8]:

· Початковий: 5300—4000 до н. е. (румунське Прикарпаття)

· Ранній: 4000—3600 до н. е. (Прутсько-Дністровське межиріччя)

· Середній: 3600—3100 до н. е. (Дністро-Бузьке межиріччя)

· Пізній: 3100—2500 до н. е. (Дністро-Дніпровське межиріччя)

У другій половині VI тисячоліття та у першій половині V тисячоліття до н. е. племена трипільської культури розселялися в басейні Дністра і Південного Бугу, де дослідники виявили багато ранньотрипільських поселень. За цього періоду вони розташувалися здебільшого в низьких місцях біля річок, але виявлено також поселення, розміщені на підвищених плато. Житла будували у вигляді заглиблених землянок або напівземлянок, а також переважно наземні, підлогу і вогнище або печі з припічком зміцнювали глиною; стіни споруджували з дерева або плоту, обмазаного глиною. На ранньому етапі розвитку трипільської культури з'являються наземні прямокутної форми будівлі на стовпах з обмазаними глиною дерев'яними плетеними стінами, що мали солом'яну або очеретяну покрівлю. У поселеннях, розташованих на підвищених плато, план розміщення жител наближався до форми кола чи овалу.

Основою господарства за цього періоду було хліборобство і скотарство. Полювання, рибальство і збиральництво також мали важливе значення. Сіяли пшеницю (однозернянку, двозернянку, полбу), ячмінь, просо, жито, горох. Землю обробляли за допомогою мотик, зроблених із рогу оленя, каменю або з кістки та палиць-копалок із загостреними вістрями. Урожай збирали за допомогою серпів з кремінними вкладнями. Зерно розтирали кам'яними зернотерками. Жінки ліпили посуд, виготовляли прядиво, одяг. Чоловіки полювали, розводили худобу, займалися рибальством, виготовляли знаряддя з кременю, кісток та каменю.

У тваринництві перше місце належало великій рогатій худобі, на другому були свині, вівці, кози. Відомий домашній кінь. Для поповнення м'ясної їжі за цієї доби велике значення мало полювання на оленя, дику свиню та сарну.

Значного розвитку досягли гончарні вироби. Глиняний посуд різноманітної форми ліпили руками: великі посудини грушоподібної форми для зерна, різної форми горщики, миски, ложки, друшляки, біноклеподібний посуд. З глини ліпили жіночі статуетки, модельки житла, намисто, амулети. Поверхню посуду вкривали заглибленим орнаментом або канелюрами у вигляді стрічок з кількох паралельних ліній, що утворювали спіральні форми орнаменту. Таким орнаментом вкривали також більшість статуеток. Статуетки, модельки жител та амулети мали ритуальне призначення і були пов'язані з хліборобськими культами. Серед досліджених ранньотрипільських поселень виявлено, хоч дуже рідко, різні вироби з міді, переважно прикраси: браслети, кільця, гачки тощо, а в поселенні біля села Корбуни в Молдавії знайдено великий скарб мідних речей, переважно прикрас, котрий датовано першою половиною V тисячоліття до н. е.

На думку фінського науковця Аско Парполи, індолога з Гельсінського університету, існують лінгвістичні причини вважати, що колесо було винайдено саме в Трипільській культурі на території сучасної України[9]. Версію про європейське походження колеса висунув ще у 1990-х німецький вчений А. Хойслер. Про знахідки моделей коліс у розкопках трипільських поселень останньої чверті 5 тис. до н. е. (за тисячоліття до відповідних знахідок у Месопотамії) повідомляв 1981 у наукових публікаціях румунський археолог Діну. Звідси інновація швидко поширилася Європою: згадки про колесо зустрічаються у поселеннях Зюшен (Німеччина), Броночице (Польща), рештки возів знайдено наприкінці 1980-х на території Краснодарського краю Росії датуванням середина 4 тис. до н. е.[10]. В українському килимарстві, гончарстві, дереворізьбярстві, вишивках і писанках існує дуже багато геометричних і рослинних орнаментальних мотивів, які виразно нагадують орнамент палеолітичної та неолітичної доби в Україні.

На середньому етапі розвитку племена трипільської культури посідали величезні простори лісостепу від Східної Трансільванії на захід до Дніпра на схід. Вони розселилися в районі сточищ Верхнього і Середнього Дністра, Прута, Серета, Південного Побужжя та Правобережжя Дніпра. Поселення цього періоду значно більші за розміром (що свідчить про збільшення кількості населення) і розташовані на підвищених плато біля річок та струмків. Наземні житла в них будувалися по колу або овалом. Житла в плані мали форму видовженого прямокутника й будувалися на фундаменті з розколотого дерева, покладеного впоперек, на нього накладався товстий шар або кілька шарів глини. Плетені дерев'яні стіни на стовпах і перегородки всередині житла обмазували глиною, з глини будували печі на дерев'яному каркасі, припічки, лежанки коло печі. З глини робили ритуальні жертовники в житлах, круглі або у формі хреста (с. Коломийщина, Володимирівка, Майданецьке, Тальянки). Разом зі збільшенням населення збільшувалися посівні площі. Скотарство також було розвинене більше, ніж раніше, полювання мало допоміжне значення. Знаряддя праці вироблялося з кременю, каменю та кісток тварин, мотики для обробки землі з рогу оленя. У поселеннях було виявлено клиновидної форми та провушні сокири з міді. Почалося видобування міді із родовищ на Волині та у Подністров'ї. Рівня ремесла досягло гончарство. Характерним для кінця цього періоду став монохромний спіральний орнамент, нанесений чорною фарбою на жовтувато-червонуватому ангобу. Посуд різних форм ліпився руками, можливо застосовувалося повільне гончарне коло. Типові великі грушовидні та кратероподібні посудини для збереження зерна, миски, горщики, біконічні посудини та ін. (Володимирівка, Сушківка, Попудня, Шипинці); також з глини виробляли схематизовані жіночі статуетки, фігурки тварин, модельки жител. Суспільний лад племен Трипільської культури цього періоду лишався далі патріархально-родовим. До середньої доби Трипільської культури належать поселення, що їх виявив В. Хвойка біля сіл Трипілля, Верем'я, Щербанівка, а також Володимирівка, Веселий Кут, Миропілля, Небелівка та ін.

За пізнього періоду трипільської культури значно розширилася територія, заселена трипільцями: на землі східної Волині, сточища рік Случі й Горині, обидва береги Київського Придніпров'я та степи північно-західного Причорномор'я, де трипільці стикалися з носіями інших культур. Значно зросло значення скотарства в степу. Скотарство кочового характеру складалося переважно з дрібної рогатої худоби (вівці, кози) (до 63-65%). Помітного значення набув кінь (до 15-16%) (Усатове). За цього періоду, на думку деяких фахівців, зберігався патріархальний лад. Під впливом контактів із племенами інших культур, коли на початку III тисячоліття до н. е. у степовій зоні, південних районах Лісостепу Східної Европи та Дніпровського басейну розселилися скотарські племена так званої ямної культури, що посувалися зі степів Поволжя та Подоння в пошуках нових пасовищ, у культурі пізньотрипільських племен зникає багато рис, характерних для трипільської культури попереднього часу. Змінюється характер житлобудівництва, зникає спіральна орнаментація в мотивах розпису посуду і типові трипільські форми, натомість з'являється новий тип посуду, орнаментованого відтисками шнура, схематизується антропоморфна пластика. З'являється новий тип поховання в ямах з насипом та без насипу з кам'яною обкладкою навкруги і витворюється обряд поховання, подібний до обряду сусідніх патріархальних племен ямної культури. Усатівські племена західних районів Північного Причорномор'я та нижнього Подністров'я (села Усатове, Галеркани, Борисівка, Маяки та ін.) були асимільовані носіями ямної культури, відтак праіндоєвропейцями. Історична доля інших пізньотрипільських племен була різна; зміни в їхній культурі Середнього і Горішнього Подністров'я пов'язані з появою на цій території племен культури кулястих амфор (рання бронза).

Споріднені археологічні культури:

· Данило-хварська культура (побережжя Адріатики);

· Бутмір (Боснія);

· Культура Вінча (Центральні Балкани);

· Тиська (басейн річки Тиса);

· Лендель (Середньодунайський басейн і північ Центральної Європи);

· Боян[ru] (Нижньодунайський басейн);

· Хаманджія (Чорноморське побережжя);

· Караново (Фракія і Східна Македонія);

· Петрешті (Трансільванія);

· Дніпро-донецька (Україна).

Країну трипільців іноді також називають Українська Аратта. Автором концепції т. зв. «Українською Аратти» є Юрій Шилов, який у 1990-их роках висловив ідею про нібито найдавнішу державу світу — «праслов'янську Аратту». Локалізація згаданої у месопотамських письмових джерелах легендарної Аратти в Україні була презентована спочатку у доповідях, тези яких були опубліковані[11][12][13], а згодом і у більших за обсягом працях[14][15].

За уявленнями Шилова трипільська Аратта — це колиска трьох братніх народів (росіян, українців, білорусів) а Російська імперія є «прямою спадкоємицею найдавнішої у світі держави Арати … і, отже, берегинею етнокультурного кореня індоєвропейських народів і земної цивілізації взагалі …». Іншими археологами[16] подібна версія вважається типовим прикладом історичної міфотворчості, оскільки суперечить науковим фактам.

За твердженням археологів[17] велика кількість літературних фантазій на тему трипільської культури створила окремий псевдонауковий жанр, який отримав назву «трипологія». Одним із його наріжних каменів є непохитний автохтонізм трипологів.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти