|
Релігія як ціннісно-орієнтаційна діяльність
В.П.Москалець ПСИХОЛОГІЯ РЕЛІГІЇ Зміст
1. Психологія релігії Як наукова дисципліна Психологія релігії вивчає всі психологічні аспекти релігії як форми суспільної свідомості. Носіями її є люди, їхня психіка, яка виявляє прийняття чи неприйняття догматів ідей, концепцій, духовних цінностей, принципів, норм, що становлять основний зміст цієї форми суспільної свідомості, схильність чи несхильність до них. У різних структурних елементах релігії психологічні феномени виявляються неоднаково. Наприклад, догматика, богослов'я охоплюють думки, у яких психологічне представлене в абстрактно-концентрованій формі. Значно більше психологічного містить релігійна мораль. А віра і культ є суто психологічними. Йдеться про емоційні переживання, фантазію, духовно-моральні пошуки, ціннісно-орієнтаційні вибори. Релігія як ціннісно-орієнтаційна діяльність Із психологічного погляду релігія є різновидом ціннісно-орієнтаційної діяльності людини, що виявляється у формуванні та функціонуванні ціннісно-орієнтаційної сфери людської психіки, яка відіграє визначальну роль у мотивації поведінки, вчинків. Досліджує це явище і психологія релігії. Психологія релігії — психологічна дисципліна, галузь психологічного знання і релігієзнавства, яка вивчає психологічні аспекти релігії як форми суспільної свідомості і ціннісно-орієнтаційної діяльності. У психологічному сенсі цінність є тим важливим, значущим для людини, що становить предмет її прагнень, мрій, тим, заради чого вона живе, докладає зусиль, страждає. Психологію релігії цікавлять передусім різноманітні вияви у психіці людини такого феномену, як релігійна духовна цінність. Духовна цінність — цінне, важливе, значуще для людини, соціальної групи в духовній сфері (моральні принципи, художньо-естетичні позиції, політичні ідеї, патріотичні переживання, релігійні вірування тощо). Істинність цінності для суб'єкта визначається його ставленням до неї, глибинну основу якого становлять емоційні реакції — захоплення, інтерес, привернення, любов, що орієнтують його до цінностей. А відтак ціннісна орієнтація пов'язана зі специфічною суб'єктивністю — ставленням суб'єкта до цінності. Наприклад, для мусульман абсолютно істинним є твердження: «Немає Бога, окрім Аллаха, і Мухаммед — пророк його». Але не мусульмани не вважають його ціннісною орієнтацією. Цим духовно-ціннісні твердження відрізняються від наукових, практично-досвідних, емпіричних істин, що існують об'єктивно, незалежно від ставлення до них особистості (за весною приходить літо, квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів тощо). Об'єктивну істинність більшості духовно-ціннісних тверджень наука не спроможна встановити чи спростувати. Іноді агресивна ідеологія безпідставно з наукового погляду, але категорично проголошує свої духовні цінності такими, що відповідають об'єктивним, науково обґрунтованим суспільним законам, природі людини. Прикладом такої псевдонаукової претензійності є комуністична ідеологія, яка виявилась грандіозною утопією. Зважаючи на суб'єктивність цінностей, ціннісних орієнтацій, гуманістично зорієнтована наука послуговується особливим критерієм їх верифікації (наукової, експериментальної або теоретично-аналітичної перевірки) на істинність. Йдеться про характер впливу цінності, ціннісних орієнтацій на психіку особистості, соціальної групи, а відповідно на соціальні й суспільні відносини. Ціннісна орієнтація, яка сприяє їх гуманізації, гармонізації, ушляхетненню, сповнює добром, красою, вселяє людині радість буття, вважається істинною незалежно від можливості науково верифікувати об'єктивну правдивість того, на чому вона засновується. Тобто ідеї, на яких ґрунтуються істинні в гуманістичному сенсі духовні цінності, можуть не піддаватися науковому тлумаченню, здаватись ірраціональними (незбагненними, непоясненними мисленнєво, раціонально), ілюзійно-фантазійними тощо. Такими видаються релігійні духовні цінності.
Методи психології релігії У своїх дослідженнях психологія релігії послуговується різними методами. Найчастіше вона вдається до вивчення самоспостережень, рефлексій (самоосмислення, самоаналіз) релігійних осіб, про зміст яких вони розповідають під час бесід, інтерв'ю, письмово. При цьому дослідникам доводиться постійно намагатися відрізнити у щоденниках, автобіографічних нотатках, розповідях віруючих, містиків, аскетів, самітників, ясновидців бажане від дійсного. Йдеться про контакти з надприродним, яких вони намагаються досягти молитвами, медитаціями, постами, а відтак можуть сприйняти свої галюцинації (лат. hallucinatio — маячня, видіння), віртуальні продукти уяви як реальність, справжній контакт. Водночас немає жодних вагомих аргументів, які б спростовували, заперечували ймовірність існування таких контактів. Поширений у психології релігії, як і в інших галузях психологічних досліджень, метод інтерв'ю — розмова науковців з віруючими, під час якої вони відповідають на заздалегідь підготовлені і на спонтанні запитання. Особливо цікаву інформацію вдається почерпнути під час нежорстко фіксованого інтерв'ю, особливістю якого є вільні, не регламентовані темою і формою питання, а відтак можливість досягнути високої щирості, вдумливості, рефлексивності людини, якій адресовано запитання. Жорстко фіксованому, закритому інтерв'ю, в якому респондентам необхідно лише вибрати один із заздалегідь підготовлених варіантів відповіді на поставлене питання, бракує щирості, інформації про різноманітні нюанси емоційного, психічного життя особистості. Проте отримані за такою методикою дані значно легше стандартизувати, опрацьовувати. Активно використовує психологія релігії метод спостереження. Дослідники спостерігають за психічними реакціями, вчинками, поведінкою релігійних осіб, груп під час культових відправ, богослужінь, молитов, інших форм спілкування, діяльності. Враховуючи інтимність, вразливість релігійних переживань віруючих, спостереження за ними мають бути особливо тактовними, делікатними, непомітними. Іноді психологія релігії використовує природні експерименти. При цьому абсолютно має бути дотриманою вимога, згідно з якою жодні експериментальні втручання в релігійну діяльність і в повсякденне життя віруючих є неприпустимими. Ними послуговуються для порівняння однорідних об'єктів дослідження, одна частина яких зазнає певних, можливо, організованих експериментаторами в припустимих межах впливів, а інша — ні. Наприклад, якась кількість осіб, груп слухає проповіді певного змісту, проголошувані проповідником з тими чи іншими особливостями, рисами. За відмінностями, які виникли між групами, особистостями, що слухали ці проповіді, і тими, що їх не слухали, роблять аналітичні висновки про ефективність використовуваних у проповіді інформаційних впливів, соціально-психологічних механізмів, комунікативних прийомів, особистісних характеристик оратора тощо. Ці методи є найбільш уживаними у сфері психології релігії. Але за необхідності у психологічному дослідженні релігійних феноменів може бути застосований будь-який з методів психології. Зібрані за допомогою таких методів факти аналізують, теоретично осмислюють, трактують на основі відповідних концепцій. Загалом психологія релігії має трактувати релігію відповідно до її найістотнішої сутності, що відрізняє її від усіх інших феноменів. Таку сутність, характерну ознаку будь-яких однорідних феноменів наука називає дедуктивним ядром.
Психологія магії й анімізму Магію й анімізм вивчає релігієзнавство (теологія). Разом з аніматизмом, землеробським культом вони належать до ранніх вірувань людей. Ці феномени ще не мають мінімуму (дедуктивного ядра) релігії — віри в надприродне і його промисел щодо людей, однак вони генетично передували релігії, яка розвинулася з них. Зрозуміти, як це відбувалось, дає змогу з'ясування психологічної основи магічних уявлень, анімістичних вірувань, а також для магічно-анімістичних комплексів, що трансформувались у релігійні культ і віру. Таке розуміння є особливо важливим для дослідження психологічних витоків релігії. Психологічні ефекти магії Первісні люди ставились до магічних дійств як до найважливішої діяльності, оскільки пов'язували їх із предметами, явищами, процесами, від яких залежали життя, здоров'я, благополуччя людських спільнот, але прояви, перебіг яких були для них далеко не завжди сприятливими. Наприклад, відомий англійський дослідник Б.-К. Маліновські зауважив, що на Тробріандових островах (Меланезія) магічні дійства завжди поширені в ситуаціях, насичених елементами випадковості, непередбачуваності, коливаннями між надією і страхом, тобто амбівалентними емоційними станами. Зважаючи на це, основний психологічний ефект магії він вбачав у тому, що магічні дії і вірування, які містять певні розумові і практичні прийоми, покликані заповнити небезпечні прогалини, що виникають у вирішальні хвилини за критичних обставин. Магія допомагає людині впевнено досягати важливих цілей, зберігати психічну рівновагу та цілісність у нападах гніву, в муках ненависті, неподіленого кохання, відчаю, страху. Основна її функція полягає в стимулюванні оптимізму людини, утвердженні її віри в успіх, перемогу в подоланні страху надією. Йдеться про те, що негативно забарвлені, амбівалентні емоційні переживання — тривога, страх, сумніви, невпевненість — знаходять розрядку, вихід, знищення у магічних діях. Водночас стимулюються оптимістичні настрої, сподівання на успіх, удачу тощо. Виконані перед полюванням, риболовлею, боєм та іншими життєво важливими подіями магічні ритуали оптимістично настроювали, налаштовували первісних людей стосовно дій, яким вони присвячувались, розвіювали страх, сумніви, невпевненість, оскільки їм здавалось, що завдяки імітації, пластичному, графічному зображенню подій вони спрямовували їх у бажаному напрямі. Деякі дослідники підкреслюють, що первісні люди були необтяжені страхом, побоюваннями, невпевненістю, життєрадісні і безпечні. Ці міркування вони ілюструють сюжетами з побуту папуасів, яких етнографи, котрі тривалий час жили з ними, характеризували як безтурботних, байдужих до небезпек. Так характеризували і австралійське плем'я біндібу, знайдене на початку XX ст., представники якого вражали своєю життєрадісністю, безпечністю, безстрашністю. Такі психологічні особливості цілком природні для спільнот, що живуть у сприятливих природних умовах, над якими не тяжіє проблема виживання, виснажливої боротьби за існування. Ці первісні спільноти, напевне, мали менше власне магічних ритуалів, але в непевних ситуаціях, які викликали стурбованість, тривогу, страх, вони теж вдавалися до магічних дійств. Отже, психологічними ефектами магії є: — стимулювання надії, оптимізму, впевненості людини стосовно проблематичних для неї подій, сприятливий перебіг яких мали забезпечити магічні відправи; — підтримка і збереження психічної цілісності, рівноваги. Ці ефекти забезпечували неусвідомлювану психопрофілактику, психогігієну первісної людини.
Психологічні аспекти Релігійного культу Релігійний культ є зовнішнім виявом віри. Реалізується він у ритуальних, обрядових діях, що означають для віруючих засіб спілкування з надприродним. Беручи в них участь, людина сподівається привернути до себе увагу надприродних сил, випросити в них підтримку, допомогу. Особлива значущість культових дій для віруючих виявляється в урочисто-таємничому, піднесено-хвилюючому їх проведенні, використанні соціально-психологічних механізмів (навіювання, емоційного зараження, наслідування), засобів символізації та естетизації. Все це благотворно впливає на психіку, передусім на емоційну сферу віруючих, нейтралізуючи тривожні емоції, стимулюючи душевний спокій, оптимізм тощо. В ранніх формах релігії Основні особливості мотивації та психологічних функцій культу виявились уже в ранніх формах релігії. Віра у всемогутні надприродні сили внесла у фруструючі, здебільшого амбівалентні, негативно забарвлені емоційні переживання людини (коливання між надією і страхом, тривогою, відчаєм тощо) усвідомлення своєї абсолютної залежності від волі цих сил і покладання на них своїх заповітних бажань і мрій. Німецький філософ Людвіг-Андреас Фейєрбах (1804—1872), зауважив, що те, чим людина не є, але чим би хотіла бути, вона уявляє втіленим у своїх богах. Вони уособлюють здійснені бажання людини і символізують реалізоване у її фантазіях прагнення до щастя. Психологічним чинником цього уособлення, символізації було почування належності людини передусім від природи. З розвитком релігійних уявлень ускладнювалася, видозмінювалася культова діяльність. У ритуальних дійствах поступово атрофувалися магічні елементи, а анімістичні підпорядкувалися сумирним проханням, благанням, молінням, молитвам. Це, однак, не викоренило анімістичних спроб впливу на навколишню дійсність, багато з них у різних релігіях, конфесіях набували своєрідних форм і особливостей. Так, божків і богів ранніх язичницьких (політеїстичних) релігій уявляли здебільшого корисливими, примхливими, підступними, жорстокими. У таких характеристиках надприродних істот завжди виявляється своєрідний психологічний момент, суть якого зводиться до того, що жорстокість божеств є прямим наслідком жорстокості тих, хто поклоняється їм. Очевидно, цим спричинене трактування у віруваннях деяких народів надприродного начала, божественних сил як відверто злих. Наприклад, тубільці Бразилії, Флориди, Віргінії триста-чотириста років тому поклонялися злому божественному началу, боготворили все, здатне завдати їм відчутного зла, навіть коней і гармати білих завойовників (коней в Америку завезли європейці). Поклоняючись таким божкам, до них підлещувалися приниженими благаннями, жертвопринесеннями, цінними дарами (їм приписували уподобання, ціннісні вибори, властиві людям), концертами, виставами (танцями, піснями, інсценуваннями). Але якщо божки, «взявши дари», «переглянувши виставу», «вислухавши моління», не виправдовували сподівань віруючих, їх нерідко і «карали» — шмагали батогами, періщили палицями, скидали у прірви чи у воду, палили. Ідол (грец. eidolos — маленьке зображення) — зображення надприродної істоти, яке ототожнюється з нею, уявляється як те, в чому вона безпосередньо перебуває. Портрет-ідол ототожнювався з тим, кого він зображував. Вважалося, що могутній дух, божок чи бог з'являється, немов душа у тілі, коли до цього зображення ритуально звертаються. Поклоніння ідолу та вшановування його за своєю психологічною природою є авторитарним явищем. У фетиші, як і в ідолі, за уявленнями людей, присутня вища сила, але, на відміну від ідола, він не є зображенням всемогутньої чи надприродної істоти. Фетиш (франц. fetishe, від португ. feitico — амулет) — предмет, наділений чудодійною силою, об'єкт поклоніння первісних людей. Фетишем може бути будь-який предмет. Наприклад, для тубільців південно-західного регіону Африки ним ставав кожен предмет, що вражав їхню уяву. Поклонялися вони й ідолам. Щоб ідол чи фетиш краще запам'ятав і швидше виконав прохання, у нього забивали цвяхи. Психологічно тотожні фетишеві амулет — невеликий предмет, який носять, вважаючи, що він має надприродну силу, здатність оберігати, захищати власника від хвороб, нещасть, і талісман — предмет, якому приписують чудодійну силу, здатність приносити успіх, щастя, але його носіння на тілі не є обов'язковим. Використання фетишів, амулетів, талісманів дехто називає захисною магією, але це не магія, бо якщо ці предмети пов'язують з духами, то це анімізм, а якщо з надприродними силами, то — фетишизм (примітивна релігія). До захисної магії можна зарахувати хіба що такі предмети, як чуринг. Буддизм, іслам, християнство заперечують ідолопоклонство та фетишизм. Проте священні ступи, у яких, на думку буддистів, перебуває дух Будди, священний чорний камінь Кааба у Мецці, де, за переконанням мусульман, присутній Аллах, християнські святі мощі, чудотворні ікони тощо за психологічним змістом наближаються до фетишистсько-ідолопоклонницьких форм релігії і культу. У ранніх формах релігії культове спілкування з надприродними силами має суто практичну мету — заручитись їх підтримкою у розв'язанні складних життєвих проблем. Культові відправи стимулюють оптимізм, надію, впевненість і водночас розряджають тривожність, страх, сумніви, невпевненість завдяки впливу віри, що ці відправи привернуть прихильність богів, спонукають їх допомогти. Як і магічні та анімістичні дійства, культ виконує психорегулятивну, емоційно-очищувальну, катарсичну (грец. katharsis — очищення) функцію. Він послаблює, нейтралізує фруструючі, здебільшого амбівалентні, негативно забарвлені емоційні переживання (коливання між надією і страхом, тривогу, відчай тощо). Культова обрядовість, як і магічні та анімістичні ритуали, виконує інтегративну (об'єднувальну) функцію. Вона реалізується як наочно-образне, урочисто-піднесене, таємничо-істинне втілення почуття «Ми» — групової, племінної, етнічної, ранньодержавної єдності, солідарності, спільності. Це сприяє посиленню почуття «Ми» учасників культових відправ, що є наслідком інтенсивного емоційного очищення в процесі культових дій, а також згуртування, консолідації, інтеграції навколо культу як образно-дієвого втілення їх найвищих цінностей, ідеалів. Йдеться про те, що почуття групової солідарності у груповій та індивідуальній свідомості нерозривно пов'язується з культом, оскільки під час культових відправ учасників єднає динаміка емоційних процесів: розрядка негативно забарвлених переживань і поява впевненості, бадьорого настрою, почування сили групи, про яку дбають прихильно налаштовані культом її божества. Спільність культу є об'єктивованою, видимою груповою солідарністю, емоційною канвою, у яку вплетене почуття «Ми». Важливість культу в житті людини забезпечила йому значущу роль у функціональній структурі релігії. Догматика релігій, етнонаціональний ґрунт, на якому вони виникають та існують, зумовлюють особливості їх культів. Але психологічне ядро культів (ставлення як до засобу спілкування з надприродним, катарсис, інтеграція) є незмінним. Це стосується і релігій з розвинутим моральним началом (християнство, буддизм, іудаїзм, іслам та ін.), яке вимагає насамперед дотримання освячених іменем Бога моральних принципів стосовно людей, світу. Вони рішуче орієнтують людей на служіння справами — вдосконалення і поведінку, що відповідає нормам моралі, яку вони пропонують від імені Бога. Але і в них важливу роль відіграє культ.
Релігійної моралі і культу
Найбільш наближеною до проблем людських взаємин та організації суспільства є релігійна мораль, яка пропонує оптимальне їх розв'язання. Релігійна мораль — система проголошених від імені Бога моральних уявлень, понять, принципів, норм, настанов, дотримання яких є необхідною умовою вдосконалення світу, людства, особистого спасіння. Етичне вчення, моральна мотивація спілкування людини з Богом і людей між собою на передньому плані фігурують у християнстві, буддизмі, його японському різновиді — дзен-буддизмі. Наприклад, християнська мораль налаштовує людину на щиру любов, доброзичливість, доброчинність тощо. Це надто високий орієнтир для пересічної в духовно-моральному аспекті людини, якій у досягненні його висот доводиться долати себелюбство, корисливість, лінощі, пристрасть до тілесних задоволень. Вона не здатна завжди чинити альтруїстично-доброчинно. Служіння справами вдається духовно, морально розвиненим людям. А цілковито відповідають християнському моральному ідеалу тільки святі. Більшості християн необхідна компенсація своєї духовно-моральної недосконалості, неповноцінності, віддаленості від християнського ідеалу людини. Таким компенсаційним чинником для неї є участь у культовому служінні. У первісному християнстві (середина І — середина II ст.) культ містив лише моральні проповіді, молитовні звернення до Бога про зміцнення духовних сил людини. Ранньохристиянські (античні) общини, існування яких припадає на І—V ст., об'єднували людей, які щиро прагнули самовдосконалення відповідно до ідеалів Ісуса, а також рабів та інших знедолених. Одні з них аскетично (грец. askesis — вправляння, подвиг) самообмежувалися задля духовного піднесення, інших обмежував соціальний статус. Для них християнська віра була гіперкомпенсацією обмеженості їхнього буття. Християнські ідеї-принципи про страждання-благо, непротивлення злу насильством дають змогу знедоленому, пригнобленому піднестися у своїй душі, досягти торжества над гнобителями і улюбленцями долі. Людина психологічно оволодіває благами, яких позбавлена, підкоряє їх, відкидаючи від себе як зло, гріх, непотріб, що нищить її єдину безмежно дорогоцінну сутність — душу, перекриває їй шлях до вічного, високого блаженства. Після такої психологічної операції неможливість задоволення бажань щодо оволодіння благами, котрі християнство проголошує злом, сприймається як сприятлива обставина, що стимулює заспокоєння, надію, вдоволення. За словами Г.-В.-Ф. Гегеля, почуття вдоволення зумовлюється відповідністю зовнішнього внутрішньому. Відповідно, перебудова внутрішнього симетрично змінює емоційне ставлення до зовнішнього, визначає зміну вдоволення ним на невдоволення чи навпаки. Оскільки всі християни античної доби служили ділом, їх буття відповідало християнському світогляду, то вони не мали потреби в культовому служінні. Коли християнство прийняли представники всіх соціальних верств, його моральні та соціальні принципи як основа стратегічної лінії життя, повсякденної поведінки виявилися не однаково прийнятними для різних людей. У цей період сформувався культ, який розвинувся згодом до складних, помпезних форм, властивих передусім католицизму та православ'ю. Культове служіння стало засобом компенсації недостатнього служіння справами і гріхів. Але християнський культ не зводиться до засобу компенсації духовно-моральної недосконалості, гріховності участю віруючого в ритуалах, молитвами-проханнями про прощення гріхів, жертвуванням грошей, матеріальних цінностей. Культ у психологічному сенсі є комплексом механізмів емоційної психокорекції, в якому віра безпосередньо виявляє, демонструє себе Богові і цим утверджується, зміцнюється. Саме емоційні ефекти культу є головним чинником привабливості, принадності релігії, зокрема й християнства. Забезпечуються вони різними засобами. Усі емоційні ефекти культу спрямовані передусім на утвердження його ключового психологічного змісту — ставлення до нього як до способу досягнення найближчого контакту, найнаближенішого спілкування з Богом і надприродними силами. Таке ставлення є основним і найпотужнішим джерелом емоційної динаміки культу. Віруючий уявляє, що, здійснюючи культові обряди, він налагоджує і підтримує безпосередні стосунки з Богом, з надприродними істотами. При цьому він може не очікувати їх сприяння у задоволенні його мирських, меркантильних бажань, оскільки в християнській інтерпретації такі бажання прилягають до сфери марноти, гріховності, але сподівається, що культові відносини з надприродним сприятливо вплинуть на перебіг подій. Ця антиципація (передбачення) є ключовим чинником катарсичного ефекту релігійного культу. Аналогічні за основним психологічним змістом діалектичні (як заперечення заперечення, єдність і боротьба протилежностей) процеси співвідношення моралі і культу відбуваються у кожній релігії з відносно розвинутим морально-етичним ученням. Але у кожній з них є свої конкретно-специфічні особливості. Наприклад, дзен-буддистська мораль поміркована, філософськи поблажлива, не принципова категорично, а відтак не вимагає інтенсивної культової компенсації за порушення — гріхи. Катарсичну емоційну динаміку в процесі культових відправ забезпечують соціально-психологічні механізми взаємовпливу, релігійна символіка і твори культового мистецтва.
У процесі культових відправ
Катарсична емоційна динаміка у психіці учасників культових відправ охоплює три фази, які, розгортаючись, змінюють одна одну. Характерна особливість релігії, яка реалізується під час культових відправ, полягає у зверненні до емоцій людини. Якщо учасники культової відправи достатньо схвильовані, емоційно збуджені нею, а священнослужителю вдається цілеспрямованими діями (словами, співом, інтонаціями, динамікою тіла, мімікою) посилювати, стимулювати це збудження і спрямовувати його у русло віри, то відбувається наростання емоційного взаємозараження та взаємонаслідування. Свідченням цього є міміка, ритмічні рухи тіла, жестикуляція, збільшення частоти ритму і амплітуди дихання, голосових реакцій, котрі, в свою чергу, впливають на емоційне збудження, що стимулювало їх. Це нерідко спричинює індивідуальні та групові бурхливі емоційні вибухи, розрядки зі сльозами, екзальтованими вигуками, інтенсивними рухами, що особливо помітно під час культових відправ у деяких сектантських общинах. Перебіг емоційних процесів під час сектантських культових відправ виявив на початку XX ст. православний богослов Д. Г. Коновалов, звернувши увагу, що вони мають три періоди розвитку: замилування, захоплення і натхнення. Екстатична, екзальтована радість є інтенсивно наростаючим емоційним стрижнем усіх періодів. Цей процес завершується бурхливою розрядкою, названою Коноваловим клапаном, через який виривається гнітюче нервове напруження. Ця радість проноситься над душею, немов благодатна весняна гроза, після якої духмяніє атмосфера. Екстаз(грец. extasis — захоплення) — найвищий ступінь захоплення, що доходить до несамовитості. За спостереженнями психіатра П. Ганнушкіна, екстаз є переживанням надто «високого блаженства, пов'язаного з почуттям розчинення особистісного «Я» і віддання самого себе у владу улюбленої чи вищої істоти». У своїх крайніх проявах він супроводжується розладами свідомості, іноді галюцинаціями (видіннями). Богослови, віруючі тлумачать екстаз із позицій віри. Першим спробував пояснити його давньогрецький філософ Плотін, який, зокрема, зазначив, що екстаз є надрозумним спогляданням, коли душа, відкинувши все чуттєве та інтелектуальне, підноситься над сферою буття, розуму і в захваті та піднесенні безпосередньо торкається надбуттєвого Єдиного. На думку Плотіна, такий стан можливий лише за умови попереднього морального очищення душі, яка пройшла всі етапи доброчинного життя і піднеслась над марнотами. Це дає підстави вважати релігійний екстаз доволі рідкісним явищем. Проте сучасні богослови стверджують, що цей дар, навіть цілком несподівано для себе, може одержати будь-яка людина. Найвиразніша, найінтенсивніша емоційна динаміка, в якій помітне місце посідають різноманітні екстатичні прояви, характерна для культових відправ у сектантських общинах, особливо у християн євангельської віри (п'ятдесятників). Дослідники у різних країнах виявили спільні, однакові особливості перебігу таких фаз (етапів) емоційних процесів учасників цих відправ: 1. Поступове наростання емоційного напруження. Домінують негативно забарвлені переживання: гріховності, вини, тривоги, страху, розпачу, відчаю, пригніченості тощо. У екстатиків вони особливо інтенсивні. Пастор веде мову про гріховність світу, про прірву, в яку провалюються гріховні душі, закликає покаятись, нагнітаючи емоційне напруження. Весь цей час звучить мінорна музика. Завершується перша фаза емоційними самозвинуваченнями та каяттям, нерідко зі сльозами, а відтак прощенням ворогів, недоброзичливців і замилуванням. 2. Кульмінація емоційного збудження. У цій фазіемоційне напруження виливається у бурхливу розрядку, в «солодкі» сльози замилування. Негативно забарвлений емоційний стан змінюється позитивним, який можна охарактеризувати як просвітлення, осяяння. Як висловився керівник однієї з общин п'ятдесятників, «Радість така з'являється. Все всередині ніби плавиться. Себе віддав би у вогонь. Це вперше так, а потім радість періодично з'являється». Екстатики проявляють на цьому етапі крайні, на межі з патологією, форми екстазу, відключення від зовнішнього світу з містичними видіннями і так званою глосолалією — невимушеним, спонтанним мовленням псевдословами, звукосполученнями, які не належать жодній із мов, але звучать немов різні мови відповідно побудовані, структуровані, інтоновані. 3. Домінування спокійних, позитивно забарвлених емоційних процесів. Вони сприймаються як душевне звільнення і просвітлення, як духовне світло, божественна легкість і радість. Емпіричною основою з'ясування емоційної динаміки у процесі культових відправ є записані, проаналізовані й узагальнені самоспостереження їх учасників. Наприклад, одна з учасниць зібрань п'ятдесятників розповідала, що спочатку всі слухають проповідь, моляться, а потім починають скрикувати, трястись, битись об підлогу, рвати на собі одяг, скавулити. Спостерігаючи за ними, вона відчувала, як щось захоплює свідомість, вселяє страх, хвилювання і кудись несе. Жінка кричала від жаху, билася об підлогу, стіну. Хотілося ще сильніше битися, щоб заглушити сором і жах. Коли такий стан минав, з'являлося відчуття порожнечі. Не було сил ні думати, ні рухатись. Увесь тиждень після цього вона жила як у тумані, а потім знову чекала зібрання. У цій розповіді простежується стрижневий вектор характерної емоційної динаміки у психіці людини під час культової відправи — наростання душевного тягаря з розрядкою, звільненням від нього. Такий очищений стан душі є особливо приємним і значущим для неї. Крім ефекту віри, сприятливого налаштування учасників культових відправ, впливів проповідників, дії соціально-психологічних механізмів, на емоційну динаміку психіки віруючих під час культових відправ у общинах п'ятдесятників впливає тіснота приміщень. Пояснюють це високою концентрацією вуглекислого газу, який знижує здатність кори великих півкуль головного мозку контролювати фізіологічні та психічні процеси, посилює афективні емоції. Так само діють виснажувальні пости, недоїдання, недосипання, штучна ізоляція, сенсорний голод, нескінченні поклони, підстрибування. Такі інтенсивні емоційні процеси, екстатичні стани, за спостереженнями американських дослідників, не виникають у віруючих спонтанно. Важливу роль при цьому відіграє спеціальне навчання — прилучення всіх, хто вступив до общини, до духовних цінностей віри, емоційно-регулятивних, емоційно-коригуючих процедур, які практикують п’ятидесятники. Основою цих процедур є інтенсивне навіювання і спонукання до наслідування тих, хто досяг рівня справжнього християнина євангельської віри. Ключовим моментом динаміки емоційних процесів у психіці віруючих під час культових відправ є трансформація — перетворення негативно забарвлених, гнітючих емоційних станів у позитивно забарвлені, світлі, радісні, стенічні (активізують життєдіяльність, посилюють життєву енергію людини). Такий перехід від душевного страждання до радісного звільнення від нього В. Джемс вважав істотною психологічною особливістю всіх релігій. У культах різних релігій, конфесій цей процес має різну інтенсивність і специфіку. Наприклад, у прав |
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|