У релігійно-культові ритуали

Магічні дійства були неспроможні реально вплинути на результати, які первісна людина намагалась одер­жати з їх допомогою. Вони не відповідали об'єктивним, істотним причинно-наслідковим зв'язкам у природі, будучи лише їх зовнішньою, неістотною подобою, поверховим контактом з об'єктами, на які людина прагнула магічно вплинути. Тобто магічні впливи на предмети унеможливлювалися природою цих предметів. Важливий, значущий ефект магії полягає в тому, що оптимістично налаштовані магічною відправою люди діяли впевненіше, ефективніше у тій сфері, якої стосувалася відправа. Але їх результати залежали здебіль­шого від випадкового збігу обставин, природних закономірностей. Випадок, тобто все те, що тепер називають удачею, щастям, таланом, був для первісних людей явищем незрозумілим, таємничим.

Магія, чаклунство, до яких вдаються і в наші дні, часом демонструють те, що можна назвати надприродним дивом, пояснити яке не можуть ні наука, ні канонічне богослов'я. Але це лише винятки, котрі не спростовують твердження про магію як про неадекватний, неефективний спосіб взаємодії людини зі світом, як про Ілюзійну форму суспільної свідомості.

Первісна людина зауважувала, що свідомо визначе­на мета, досягненню якої присвячені магічні дії, не завжди реалізовувалася. Це спонукало її до відповідних розмірковувань, оскільки кожне життєво важливе «ні» І «так» пов'язане з інтенсивними емоційними переживаннями. А вони є найпотужнішим психічним чинником стимуляції мисленнєвої діяльності, внутрішнім двигуном процесу осмислення об'єкта, який викликає емоційне переживання.

Суть мислення полягає в тому, що суб'єкт піддає речі у іншому випробуванню іншими речами і, усвідомлюючи зміни, відносини та взаємодії, які виявились між ними внаслідок цього випробування, робить висновки про приховані від безпосереднього сприймання властивості цих речей. Хибність, ілюзійність чи правильність, адекватність мисленнєвого процесу (суджень про приховані Під безпосереднього сприймання властивості об'єктів мислення) зумовлюються не відмінностями у функціональній структурі мисленнєвих механізмів, а розумінням суб'єктом процесу мислення сутності цих об'єктів.

Осмислення, усвідомлення первісною людиною практичної недієвості своїх магічних відправ не могло бути правильним, оскільки у неї не було відповідних знань. Тому вона усвідомила недієвість магії не як результат хибності, ілюзійності її основи, принципів, а як недовершеність, зробивши з цього цілком логічний висновок про необхідність підсилити її чимось ефективним. Таку силу первісна людина знайшла в анімізмі, у вірі в душу як джерело руху, активності.

Будучи певною, що всі предмети мають таку саму дуту, як і вона, людина дійшла висновку, що вплинути на них можна тими засобами, що й на людей: проханнями, щоб викликати толерантність, співчуття; платнею, даруванням чогось цінного, приємного; обіцянками, погрозами, залякуванням, примушуванням, фізичним впливом. Магія, реалізуючись як імітація, зображення, демонстрування, показування, диктування того, що і як мало б відбуватися, поступово доповнювалася, сповнювалась цими засобами впливу, які за своєю суттю були анімістичними. Це спричиняло утворення магічно-анімістичних комплексів.

Магічно-анімістичний комплекс — поєднання у ритуальному дійстві спрямованих на духів магічних (імітація, зображення бажаного) та анімістичних (прохання, дари, обіцянки, погрози) засобів впливу, в які органічно вплітались практично-адекватні форми діяльності, засновані на знанні повадок тварин, властивостей рослин, прикмет тощо.

Усвідомлення того, що і магічно-анімістичний спосіб впливу на навколишню дійсність не є дієвим, ефективним, привело людину до релігії. Цей процес був дуже повільним, його гальмувала нерозвиненість первісного мислення, застиглість мисленнєвих стереотипів, усталених суджень, трактувань, реакцій, способів дії, неймовірна консервативність первіснообщинних спільнот.

Людський розум взагалі схильний до утримання та зміцнення своїх стереотипів. На думку англійського філософа Френсіса Бекона (1561—1626), він притягує все для підтримання прийнятого раніше, або тому, що це є предметом загальної віри, або тому, що так йому подобається. Якими б не були обставини, що свідчать про протилежне, розум не помічає їх або нехтує ними з ве­ликим і згубним упередженням, дбаючи про непорушність попередніх висновків.

Первісна людина з непохитною вірою ставилася до духовної спадщини предків, до вироблених ними форм життєдіяльності. Навіяна їй упевненість у їх незаперечній досконалості майже завжди переважувала найочевидніші факти, навіть безпосередньо здобуті нею. Віра в силу, дієвість магії, чаклунства, впливу духів була такою потужною, що люди нерідко вмирали від самонавіяного жаху, дізнавшись про скоєне проти них чаклунство, про нацькованих на них чи розлючених їхніми вчинками духів. Багато таких випадків зафіксовано серед аборигенів Австралії, Полінезії, Меланезії, Африки та ін. За такої віри один випадковий успіх, що підтверджує правильність усталеного стереотипу, значно сильніше впливає на психіку, ніж чисельні невдачі, що заперечують його. Такі невдачі пояснюють тим, що неретельно, не до кінця витримано ритуал, порушенням різноманітних табу, втручанням несприятливих факторів, серед яких найпотужнішим вважався протилежно спрямований магічний вплив.

Організатори, керівники і основні діючі особи ма­гічно-анімістичних дійств, тобто шамани (евенкійськ. чаклун, знахар) не були свідомими ошуканцями, коли вигадували різноманітні причини своїх невдач. Вони обманювали і самих себе. Очевидно, їх самообман неусвідомлювано стимулювався і жахом перед карою за непоштиве поводження зі священним магічно-анімістичним (за доповнення його свідомим обманом, тобто за сумнів у його всемогутності), і страхом перед відповідальністю за визнані неефективними магічно-анімістичні дійства (помстою розлючених, охоплених відчаєм одноплемінників).

Шаманізм є дивовижним за своїм психологічним змістом феноменом, що містить багато неймовірно-очевидного, таємничого, нерозгаданого наукою. Цей феномен відповідає рівню магічно-анімістичної діяльності. Провідну роль у ній виконує шаман, який, як вважається, спілкується з духами з метою отримання від них цінної для людей інформації, допомоги, убезпечення під шкоди, їхньої протидії. Таке спілкування з духами називають камланням. Шамани камлають у стані особливого афективного збудження.

Існує думка, що найчастіше шаманами стають невропатичні, істеричні особи. Мовляв, схильність до істерії та інших невропатичних розладів передається в шаманських родинах спадково. Але відомо чимало фактів, що не узгоджуються з такими твердженнями. Вони дають підстави не називати шаманів невротиками, істериками у традиційному розумінні цих термінів, а їхню хворобу вважати «шаманською». Це специфічний нервово-психічний стан, який характеризують занепокоєння, особлива інтровертованість (спрямована на свій внутрішній світ самозосередженість з одночасним цілковитим психічним відчуженням від зовнішнього середовища). Симптоми такої інтровертованості сприймаються суб'єктом як шаманський поклик-обрання духами для безпосереднього спілкування. Вони проявляються переважно у деяких родичів шамана невдовзі після його смерті. «Покликаний» суб'єкт розвиває шаманські якості в процесі своєрідних аутогенних (самонавіювальних), інтуїтивних репетицій. Якщо перші спроби камлання виявляються вдалими, спільнота визнає його шаманом.

Важливим чинником стабілізації магії та анімізму було поєднання їх у єдиний, цілісний духовно-практичний комплекс з обмеженими, але практично-дієвими, нерідко філігранно-майстерними формами діяльності, заснованими на знанні різних прикмет, повадок тварин, властивостей рослин тощо. Успіхи, досягнуті такими діяльнісними формами, приписувались магічно-анімістичним впливам.

Нерідко події закономірно розвивалися в тому напрямі, куди їх скеровували магічно-анімістичні дійства, що рятувало людей, суб'єктів цих дійств і зміцнювало їх магічно-анімістичні вірування — успіх приписувався цим віруванням і відповідним діям. Якщо ж вони гинули внаслідок несприятливого для них розвитку подій, то сумніватися в дієвості магії та анімізму вже не було кому.

Однак з часом визрівала нагальна потреба вдосконалення магічно-анімістичної діяльності, котра не усвідомлювалась як така, оскільки все відбувалося на інтуїтивно-підсвідомому рівні. Це поступово зумовило появу релігійних уявлень.

Доповненню магічно-анімістичих дій релігійними сприяв такий важливий чинник, як жеребкування. Його психологічний зміст полягає у здатності людини уявно оволодівати ситуацією, ілюзійно опановувати її, свідомо включаючи в неї фактор випадковості на кшталт жеребка. Як свідчать етнографічні матеріали, кидання жеребка й ідентичне йому за психологічним змістом ворожіння посідали помітне місце у житті первісних спільнот, які не приймали жодного важливого рішення без їх використання.

Разом з ідеєю жеребка зародилося уявлення про душу, духовну силу, яка керує не окремими предметами, явищами, процесами одного виду і типу, а має інформацію про всі тенденції, рухи, зіткнення, про їх наслідки, результати, перебіг подій у майбутньому і може так чи інакше впливати на них. Духовній силі, здатній оволодівати і оперувати інформацією про всі події, про тенденції їх розвитку, цілком логічно приписували і здатність впливати на ці події, керувати ними. Це є своєрідною мисленнєвою інтерпретацією закономірності, вираженої такою словесною формулою: хто володіє інформацією, той володіє ситуацією. Очевидно, мислення первісної людини ще не розмежовувало функції збирання та узагальнення інформації про перебіг подій у навколишньому світі і керуючого, коригуючого впливу на них. Тобто духовна сила, до якої апелювали за допомогою жеребка та інших засобів ворожіння, наділялась функціями верховної влади над світом, над усіма його персоніфікованими, анімізованими предметами і явищами. В такий спосіб зароджувалось і утверджувалось уявлення про верховну, головну душу, про дух, якому підпорядковані всі інші душі. Звертаючись до такого духа-фатума під час жеребкування, ворожіння, людина перекладала на нього відповідальність, позбувалася її психологічного тягаря і очікувала своєї долі у заздалегідь визначеній духом-фатумом ситуації, у якій вона сама вже не могла вирішально діяти.

Навіть цивілізована, освічена людина не завжди усвідомлює, від чого залежить результативність її дій, не­рідко пояснюючи свої успіхи чи невдачі втручанням духовно-фатумних агентів. Тому цілком природно, що первісна людина, у свідомості якої вже з'явилися уявлення про духів-фатумів, пояснювала свої успіхи й невдачі їх безпосереднім втручанням. Виразним прикладом такої логіки є впевненість давнього грека, що влучність пущеної ним стріли чи кинутого списа залежить від волі богині Афіни Паллади тощо. Отже, з появою уявлень про владних, керівних духів людина остаточно втратила свою самовладність, упевненість у здатності здійснювати свою владу відповідно до своїх потреб. Анімістичні вірування започаткували руйнування цієї впевненості.

Становлення уявлень про владних, керівних духів з широким діапазоном впливу, який охоплював і результативність людської діяльності, було вирішальним пси­хологічним моментом у трансформації магічно-анімістичних вірувань у релігійну віру. Розвиток релігійного світогляду пов'язаний з поступовим мисленнєвим роз­межуванням людського, земного, матеріального і надлюдського, духовного, нематеріального світів аж до цілковитого протиставлення їх як природного і трансцендентного (надприродного). Вони перебувають у ієрархічному співвідношенні, згідно з яким природний світ залежить від трансцендентного, воно контролює всі матеріальні процеси і може будь-коли втрутитися в дію законів матеріальної причинності, змінити їх на свій розсуд. Це розмежування було нерозривно пов'язане з опануванням людиною природи, з пізнанням її особливостей, зако­номірностей, з формуванням таких складних абстрактних понять, як «природне» і «надприродне» тощо.

Коли первісна людина більш-менш виразно усвідомила існування непідвладних її магічно-анімістичним дійствам сил, вона була змушена змінити їх цілеспрямованість. Як відомо, суб'єкт не винаходить цілі, не формує їх для себе довільно. Вони є наслідком дії об'єктивних обставин. Визначення цілей являє собою не одномоментний автоматичний акт, а відносно тривалий процес випробування цілей діями. Усвідомивши недієвість магічно-анімістичних засобів, первісна людина спробувала убезпечити себе від неприємностей, заручившись підтримкою могутніх духів, які в її уяві поступово набували атрибуту всемогутності. Це стало передумовою і початком трансформації магічно-анімістичних дійств у культові, тобто одним із психологічних чинників зародження релігійної віри. Ключовим моментом цієї трансформації було виправдання впливами якоїсь могутнішої сили, ніж магічно-анімістичні дійства, руйнівного для людини зла, якого вона зазнавала всупереч цим дійствам.

Практична недієвість магічно-анімістичних відправ підносила їх об'єкт над матеріальним світом, спрямовувала думки людини до духовних, всемогутніх, надприродних сил, що, як їй здавалося, здатні надати цим відправам належної дієвості. Цим вона пояснювала собі, чому не вдавалось уникнути небажаного і виправдовувала спрямовані на це уникнення свої старання, по-особливому оцінюючи їх, визначаючи залежність результатів ма­гічно-анімістичних відправ від волі вищих сил.

Таке оцінювання було важливим психорегулятивним засобом, сприяло розрядці негативно забарвлених (тривожно-невпевнених, налякано-песимістичних тощо) емоційних станів і стимуляції позитивних (впевнено-оптимістичних, піднесено-рішучих). Логіка оцінювання полягала в тому, що, можливо, ритуальні дійства цього разу сподобаються вищим духовним силам і вони санкціонують їх ефективність. Головне — не си­діти склавши руки, змирившись із бідою й невизначеністю, а діяти, наприклад, танцювати, як наставляв індіанця Головний Великий Орел. Оскільки тодішня людина не володіла адекватними й ефективними реально-практичними способами дій, то була змушена шукати сенс у ритуально-символічних діях.

Сутність такого виправдання ритуальних дійств, його деталі, ідейне обґрунтування для абсолютної більшості людей були незрозумілими, та вони, очевидно, й не цікавили їх. Важливим було те, що все це освячене вищими силами, божествами, а глибинні таємниці відомі спеціальним достойникам, священнослужителям. Для мас було достатньо знати, як діяти у скрутних ситуаціях, які ритуальні дійства використовувати. У цьому закорінені психологічні причини того, що більшість людей поверхово орієнтується у релігійній догматиці, мало цікавиться її особливостями, суттю, вважаючи цілком достатнім дотримання обрядових традицій, культових ритуалів.

У процесі трансформації магічно-анімістичних дійств у релігійно-культові ритуали їх зміст і форми ра­дикально, хоч і поступово, поетапно, змінювалися.

У ході розмежування у свідомості людини світу на природний і надприродний сформувалися проміжні уявлення: про чаклунів-богів, які нібито належать і до вищого, духовного світу і водночас наділені «звичайни­ми» магічними здатностями; про царків-богів, божест­венних двійників тощо. Засоби магічного і анімістич­ного впливу ще довго функціонували поряд із власне релігійними віруваннями, широко застосовувались во­ни і до богів, надприродних сил.

Вірування первісних спільнот і архаїчних цивіліза­цій поєднували в собі магічні, анімістичні, релігійні елементи і пласти. Наприклад, поняття вірувань евен­ків «шингкена» означає і мисливську удачу, щастя; і предмет, що приносить мисливцям успіх; і духа-господаря тварин та місцевостей, у яких ведеться полюван­ня. Найпізнішим серед цих значень є останнє — дух-господар тварин і місць їх перебування. Віра у цього ду­ха ще не була релігійною, хоч він і наділений великою могутністю, абсолютною владою у надзвичайно важли­вій сфері діяльності для евенків — полюванні. Цей дух евенків міг трансформуватись у всемогутнього, а відтак у надприродного володаря. А значення слова «шингкена» як предмета, що приносить мисливську вдачу, во­чевидь, має магічну природу.

Індіанці-гурони, намагаючись впливати на небо, землю, озера, ріки, тварин, небезпечні схили тощо, ма­гічно-анімістичними засобами, безпосередньо зверта­лись до них як до персоніфікованих істот, що, за їх уяв­леннями, як і люди, мають душі. Водночас вони вже мали уявлення про «окі» — могутню духовну силу з широкими владно-керівними повноваженнями, що по­ширювалися на пори року, погоду, вітри, хвилі та ін.

Зулуси (південна Африка) говорили про небо як про особистість, що виявляє свою волю, свої бажання і не­бажання, і про Духа Неба як про могутню істоту, якій підвладні і небо, і земля, і люди. У віруваннях племен західної Африки дослідники простежували у XIX ст. перехід від уявлень про персоніфіковане, уособлене не­бо до уявлення про могутнього небесного духа, здатно­го створювати і перетворювати предмети і явища мате­ріального світу. Так, народ боні (Кенія, Сомалі) одним і тим самим словом позначав небо, хмару і наймогутнішого духа. В індіанців оджібва слово «ніанкупона» оз­начало і видиме небо, небесне склепіння, і вищий не­приступний для людини світ, уявлення про який було дуже невиразним, розпливчастим. Подібні уявлення про небо та духа неба мали практично всі індіанські племена Північної Америки, північноазійські племена, китайці, індуси, греки, римляни та ін.

У ранніх віруваннях давніх греків гамадріади — німфи дерев, їх персоніфіковані душі, духи — вмирали одночасно із зрубуванням дерев, тобто разом зі смертю своїх тіл-дерев. Пізніше вони і в давньогрецькій міфо­логії, й у віруваннях інших народів переживали заги­бель дерева. А от про їхню смертність чи безсмертя од­нозначної інформації немає. Зевс, верховне, наймогутніше божество давньогрецького пантеону, «народився» гамадріадою. Спочатку могутній і прекрасний Додонійський дуб вважався самим Зевсом, його тілом. Потім цей дуб уявляли лоном, житлом антропоморфного Зевса, а ще пізніше стверджувалося, що він липі інколи жив у Додонійському дубі.

Геліоса спочатку вважали персоніфікованим Сон­цем, згодом богом Сонця; Гею — уособленою землею і бо­гинею землі; Урана — богом неба; Селену — небом і боги­нею місяця; Борея і Зефіра — богами вітрів; Хроноса — богом часу. Окремі боги опікувалися феноменами люд­ської психіки: Мнемозіна — богиня пам'яті, Гіпнос — бог сну, Морфей — бог сновидінь. Зевсу належали фун­кції загального контролю, координації, арбітражу. Де­мократично налаштовані елліни не могли зосередити абсолютну владу над світом у віданні одного духа, бо­жества і тому наділяли владно-регулюючими повнова­женнями у різних сферах навколишнього світу різних богів.

В індуїзмі світ теж вважається підпорядкованим ногам, хоча люди можуть впливати на них, вдаючись до мантр — молитов зі строго визначеним текстом. За уявленнями індуїстів, суворе дотримання правил ви­голошення мантр заворожуюче, магічно діє на богів, які після цього виконують усе, що в них просять за до­помогою правильно побудованих мантр. Виголошу­вання мантр належить до компетенції брахманів — священнослужителів, представників вищої касти. Це дає підставу для висновку, що брахмани мають магічну владу над богами завдяки засобу з магічними властивостями — мантрам.

Протягом багатьох століть, особливо в добу серед­ньовіччя, у християнській Європі відбувалися процеси над відьмами, відьмаками, чаклунами, магами, яких звинувачували переважно в тому, що, встромляючи голки, шпильки, пера та інші предмети в зображення людей, вони завдавали їм хвороб, смерті. Участь у та­ких звинуваченнях є побічним свідченням віри в ма­гію, властивої християнам, хоча християнська релігія за своєю сутністю є абсолютно духовно-моральною і не­сумісною з чаклунством та магією.

У Франції навіть у XX ст. селяни очікували від ка­толицьких священнослужителів уміння викликати дощ заклинаннями та імітацією. Один із найпопулярніших французьких письменників минулого століття Моріс Дрюон (нар. 1918) в історичному романі «Отрута корони» із серії «Прокляті королі» описав акт анвутування (франц. envouter — псувати, зачакловувати когось, проколюючи його зображення з воску), здійсне­ний найвищою духовною особою країни — католицьким кардиналом при дворі Людовіка X. Анвутування, як правило, полягало у виготовленні та проколюванні зі спеціальним магічно-чаклунським супроводом воскових зображень людей, яким намагалися у такий спосіб спри­чинити хворобу або вбити. Перед вчиненням анвутуван­ня кардинал охрещував воскове зображення приречено­го за всіма правилами хрещення католицької церкви.

Герой повісті Михайла Коцюбинського (1864— 1913) «Тіні забутих предків» Юра здійснював згубні магічні дії над дерев'яним зображенням Іванка, нама­гаючись зжити його зі світу.

У середині XX ст. у Сибіру прославилась жінка, яка ефективно лікувала людей, чаклуючи над їх зображен­нями, зробленими з дерева. При цьому її вважали доброчесною християнкою.

Розповіді про руйнуючі, згубні впливи чорної магії, про цілюще-благотворні ефекти білої трапляються й нині.

Про збереження рудиментів магічних вірувань свід­чать певні забобони серед спортсменів (яхтсмени, щоб викликати вітер, свистять у відповідному напрямку), представників різноманітних професій (шотландські рибалки намагаються «керувати» вітрами, вдаючись до магічного зав'язування вузлів) тощо.

Прихильники магії є й серед учених. Вони вважа­ють, що надзвичайно плідним для науки було б поєд­нання її з магією, творче впровадження в наукові мето­дології магічних засобів. Такі міркування ґрунтуються на переконаності в тому, що магія і наука мають одна­кові вихідні принципи, психологію. За твердженнями Дж.-Дж. Фрезера, магія передбачає строгу причинно-наслідкову необхідність процесів, явищ, без втручання у ці самодостатні процеси будь-яких вищих сил. Мовляв, маг одноосібно впливає на навколишній світ, і тільки від рівня його майстерності, від міри проникнення у магічні сутності речей залежить ефективність його впливів на предмети, явища, процеси. Здій­снюючи свою владу щодо об'єктів магічного впливу, маг не вважає її безмежною — мовляв, вона залежить під того, наскільки строго він дотримується правил ма­гічного мистецтва і природних закономірностей, як їх розуміє.

Таким є становище і вченого, який перебуває на­одинці із законами природи й суспільства, своїми нау­ковими методами. Він здійснює над ними свою владу, а якщо й вірить у Бога-Творця, то у своїй науковій діяль­ності не передбачає внесення Творцем змін у закони і механізми існування створеного ним світу і вважає, що людина здатна самотужки пізнавати світ і використовувати здобуті знання для своїх цілей.

Магія істотно відрізняється від науки тим, що ви­ходить з ілюзійних, хибних уявлень про закономір­ності світу, механізми його причинно-наслідкових зв'язків, взаємодій, взаємовпливів. А наука спираєть­ся на знання про реальні закони, причинно-наслідкові зв'язки, структурно-функціональні системи світу. Принаймні, правильність здобутків науки, їх адекват­ність світовому порядку спростувати не зміг ніхто. Наука ґрунтується на абстрактному, теоретичному, формальному, творчому мисленні, магія — на фантазійно-образному.

Отже, з формуванням у первісних людських спіль­нотах анімізму як переконання в існування душі, магія доповнилася засобами анімістичного впливу, спрямо­ваного на душі предметів і явищ навколишнього світу, які за потребами, уподобаннями, емоціями, мисленням уподібнювались людській душі. Це дало змогу «впли­вати» на них тими самими засобами, що й на людей (просити, задобрювати, залякувати, карати), що психо­логічно зміцнило людину. Вдаючись до спілкування посередництвом певного ритуалу з душами, духами з метою захисту, вона почувалася впевнено, оптимістич­но. Магія як примушування доповнилася вшановуван­ням. Важливою складовою анімізму стало уявлення, що у світі існують істоти, могутніші, ніж людина, її ма­гічні засоби. Цих істот слід просити, догоджати їм, спо­діваючись на їх милість. З появою уявлень про природні закономірності, могутні духи були наділені «надпри­родними» властивостями, що означало їх здатність во­люнтаристично втручатись у перебіг земних подій. З цього починалося формування релігії, трансформація магічно-анімістичної обрядовості у релігійний культ.

Запитання. Завдання

1. На яких ілюзіях грунтується магія?

2. Чому магія є самовладдям людини?

3. Які психологічні ефекти спричиняла магія?

4. Що було психологічним зародком і пізнавальним грунтом анімізму?

5. Порівняйте психологічний зміст магічного і анімістичного двій­ників.

6. Які психологічні ефекти спричиняв анімізм?

7. Знайдіть спільні та відмінні психологічні особливості у вірі в могутніх і надприродних духів.

8. Як утворились магічно-анімістичні комплекси?

9. Які психологічні чинники зумовили трансформацію магічно-анімістичних комплексів у релігійно-культові ритуали?

10.Чим подібні і чим відрізняються магія та наука?

3.

Психологічні аспекти

Релігійного культу

Релігійний культ є зовнішнім виявом віри. Реалізується він у ритуальних, обрядових діях, що означають для віруючих засіб спілкування з надприродним. Беру­чи в них участь, людина сподівається привернути до себе увагу надприродних сил, випросити в них під­тримку, допомогу. Особлива значущість культових дій для віруючих виявляється в урочисто-таємничому, піднесено-хвилюючому їх проведенні, використанні со­ціально-психологічних механізмів (навіювання, емо­ційного зараження, наслідування), засобів символіза­ції та естетизації. Все це благотворно впливає на пси­хіку, передусім на емоційну сферу віруючих, нейтралі­зуючи тривожні емоції, стимулюючи душевний спокій, оптимізм тощо.