І культового мистецтва на психіку віруючих

Значну роль у створенні емоційно-регулятивного ефекту культового спілкування відіграють його симво­лічні, наочно-образні, художньо-мистецькі засоби, які своєю незвичайністю, таємничою урочистістю, есте­тичністю, красою, пишністю відповідним чином емо­ційно збуджують учасників цього спілкування.

Символ є особливим знаком. На відміну від інших знаків йому властива певна зовнішня подібність з позначуваним об'єктом. Характеризуючи символ, Г.-В.-Ф. Гегель зауважив, що, наприклад, лева вважають симво­лом великодушності, лисицю — символом хитрості, коло — символом вічності (ані початку, ані кінця), три­кутник — символом триєдності. Тобто символ є таким знаком, який у зовнішній формі втілює зміст уявлення, яке виявляє.

Одним із перших вивчав символіку культу Р. де ла Грассері. Порівнюючи її із символами світської обрядо­вості, він писав про символ як дію чи річ, які є предметом за аналогією. Наприклад, вклякання виражає покірливість та ідею ієрархії (суб'єкт зменшує свій зріст); биття себе в груди зображує каяття (суб'єкт карає себе, б'є); увінчання себе квітами є знаком вдяч­ності; змія, що кусає себе за хвіст, символізує вічність; статуя божества зі слоновим хоботом означає, що його вважають наймудрішим, як слона — наймудрішою з тварин. Сукупність символів становить обряд, коли усі символи об'єднуються навколо провідної ідеї.

Аналізуючи ритуали із застосуванням води та вог­ню, які з найдавніших часів відомі в обрядовості біль­шості народів світу, німецький психолог В. Вундт дійшов висновку, що виникнення таких обрядів пов'язане з вірою у чаклунство як у дії, здатні таємничим чином зав­давати шкоди чи приносити користь. Негативний вплив чаклунства, чарів вважали своєрідним забрудненням, спаскудженням, позбутись якого можна лише вдаючись до ритуального розчаклування, яке здійснювали за аналогією з очищенням від матеріального бруду: вода відми­ває, вогонь, знищуючи, очищає. Так, у християнстві об­ряд хрещення, в якому центральним ритуальним дійством є занурення у купель, обливання, окроплення водою, символізує очищення душі від першородного грі­ха. Вогонь культової свічки символізує разом з іншими ідеями також очищення душі від гріховних помислів.

Наспівам як складовим обрядових традицій відво­диться строго фіксоване місце в структурі обряду чи свята. Вони здебільшого монотонні, неспроможні викликати естетичне задоволення. У таких наспівах-символах головними є слова, що через художні засоби (алего­рії, метафори, персоніфікації) передають ідейноемоційний зміст обряду.

Ідейно-емоційний зміст культової відправи виразно виявляється у пов'язаній з ним музиці, своєрідній обря­довій символіці. Як стверджував Дж.-Дж. Фрезер, кожна віра виражає себе у відповідній музиці. Відмінність між системами вірувань чітко простежується і в нотних записах, оскільки крізь різну музику проглядаються різні аспекти духовного буття і діяльності людей.

Культові символи виражають ставлення людей до Бога, до надприродного, в якому виражається їх став­лення до світу, до себе, до іновірців. Адже у вірі в Бога концентруються найвищі духовні цінності, ідеали суб'єктів віри, які є мірилом, критерієм, визначальним чинником усіх їхніх диспозицій (ставлення до світу, до себе, до суб'єктів інших вір та культур), що визначають спрямованість життєдіяльності, правила поведінки. Глибинною основою будь-якої диспозиції є емоційна реакція, емоційне ставлення, переживання в межах почувань «приємне — неприємне», «приваблює — не приваблює», «подобається — не подобається».

Культові символи — використовувані під час богослужінь предмети, символічні дії, які, згідно з релігійним тлумаченням, наділені зна­чущими для віруючих, благотворними впливами щодо облагородження земного життя, пізнання Бога, злиття з ним.

Вплив культових символів на свідомість, психічний стан віруючих зумовлений їх сповненістю найвищими, смисложиттєвими, світоглядними, визначальними щодо життєвої позиції, світосприймання і світоставлення смислами, емоційними переживаннями. У таємничо-урочистій, піднесено-значущій атмосфері культової відправи ідейно-емоційний зміст культових символів взаємодіє з такою самою за змістом ідейно-емоційною налаштованістю учасників богослужінь, помітно посилюючи інтенсивність і розширюючи діапазон їх катарсичних емоційних переживань.

Важливою під час культових відправ є роль культо­вого мистецтва.

Культове мистецтво — літературні, музичні, живописні, архітектурні, скульптурні, декоративні та інші твори, які використовують під час богослужінь, прикрашаючи храми, культові споруди.

Твори культового мистецтва поділяють на дві групи:

1) зображення Бога, надприродних істот, їх матеріалізація, представлення у таких формах, до яких можна звертатися під час культового спілкування, оскільки віруючим дуже важко спілкуватися з тим, хто не має тіла, форм, не перебуває в якомусь місці, водночас пе­ребуваючи скрізь. Якщо надприродна істота ототожню­ється із зображенням — це ідол, якщо ні — символ;

2) художні засоби, які виражають ідейно-емоційний зміст культу — спів, музика, декламація, храмова архітектура та орнаменталістика, живописні, скульптурні та інші зображення релігійних сюжетів, культові атрибути, що мають художню цінність (хрести, штандарти, посуд, підсвічники та ін.).

Культові митці покликані втілити у своїх творах надприродне, неземне, нематеріальне, духовне земни­ми, матеріальними засобами, представити чуттєво те, що людські органи відчуттів неспроможні сприймати, крім тих рідкісних випадків, коли надприродне являє себе людям у сприйнятній для них матеріалізованій формі. Йдеться про інтерпретацію у земних формах неземної духовності. При цьому втілене у зображенні неземне не повинно ототожнюватись із зображенням, тобто ставати ідолом.

Намагаючись не допустити ідолопоклонства, чимало діячів церкви у часи раннього християнства вимагали заборонити будь-які зображення надприродного, як це зробили іудеї та мусульмани. Проголосивши, що творить лише Аллах, а людина не має права копіювати його творіння, іслам взагалі наклав табу на будь-яке об­разотворче мистецтво.

Противники ікон та інших зображень надприродно­го вважали джерелом ідолопоклонства будь-яке куль­тове мистецтво, яке нібито неминуче створює ідола. Во­ни стверджували, що прихильники таких зображень, молячись до них, ставлячи перед ними свічки, цілуючи їх, впадають в ідолопоклонство, Підмінюють безтілесного, духовного Бога ідолами. Іконоборство досягло неабиякої гостроти у VIII—IX ст. у Візантії.

Прихильники іконопису переконані в тому, що іко­на є лише символом неземної досконалості, абсолютних істини, добра, краси, свободи. Вона створена земними засобами і тому не може відтворити, втілити наочно не­земне, а тільки символізує тугу за ним, порив до нього, що виявляється у творенні і спогляданні особливих, сповнених величним спокоєм і духовністю форм. Ікона виражає те, що залишається невидимим, і не є знаком, зображенням, двійником зображеного, а тим більше — ним самим, тобто ідолом. В іконі максимально одухотворюється матерія, чуттєве насичується надчуттєвим, природне — надприродним. Вшановування цього чут­тєвого, молитовне звернення до нього є виявом віри і відданості символізованому ним Надчуттєвому, стремління прилучитися до нього. Таке прилучення відкри­ває обрії духовності, в яких немає місця ідолам.

Неперевершені обґрунтування символізму іконопису містяться у працях візантійських філософів, богословів Іоанна Дамаскіна (прибл. 675 — прибл. 740) і Псевдо-Діонісія Ареопагіта (V — поч. VI ст.), які переконували, що невидиме інколи втілюється у плоть, стає видимим. «Тоді зображуй подобу з'явленого., тоді накреслюй на дошках і виставляй на споглядання забаглого з'явитися», тобто Господь явив себе людям в особистості Ісуса, то чому не зображувати Ісуса на іконах?

Ікона є лише відсвічуванням, відбитком першообразу і містить у собі лише якусь мізерну частину його ду­ховної енергії. Це відсвічування можна порівняти з тим, як свічадо передає промінь, що впав на нього, іншому свічаду. Символи-відсвічування в іконописі утво­рюють ієрархію, де кожна наступна ланка відсвічує попередню і світить наступній. Наприклад, золоті ко­льори ікони символізують світло, яке, в свою чергу, є символом, відсвіченням божественних енергій. Кожна барва ікон символізує конкретну сутнісну властивість зображених на них істот вищого світу.

Символічним центром духовності в іконі є обличчя, лики Бога і святих, які беззастережно домінують над ін­шими частинами тіла, голови. Тіло зображується ефе­мерним, невагомим, ховається в одязі. В самому ликові підкреслено збільшені частини, що пов'язуються з ду­ховністю, мисленням, високими почуттями: великі, глибокі, замислено-скорботні очі, дуже високе чоло. Во­ни пригнічують частини обличчя, пов'язані з чуттєвим, природним, тілесним: губи — тонкі, безплотні, позбав­лені чуттєвості; щоки — запалі, тендітні; ніс — тонка пряма лінія з малопомітними ніздрями; шия також ду­же тонка.

Застиглість, нерухомість, незмінність фігур і поз на іконах також символізують духовність. Вони подають­ся і мають сприйматися з погляду вічності. Ікона спові­щає про вічність, нескінченність, незмінність вищого світу мовою тілесних форм, сповнених сталістю і ве­личним, незворушним спокоєм.

Символізм ікони покликаний допомогти людині торкнутись духовного світу, вказати їй на потаємні надлюдські видовища. Діапазон художнього рівня ікон доволі широкий. Але не художній рівень відіграє вирі­шальну роль у визначенні цінності ікони, а духовний зміст, який вкладає у неї майстер. Тільки цей зміст зда­тен торкнутися людської душі. Тому, як велить церков­ний канон, іконописцеві належить не шукати живі моделі, а поститись, молитись, медитувати, духовно споглядати і цим наближатись до відповідного для написання ікони осяяння.

Автори образотворчих полотен, як і творів інших видів і жанрів мистецтва, що містять релігійні сюжети, образи, мотиви, але не належать до власне культу, та­кож прагнуть втілити у художньо-мистецькій символі­ці вищу духовність. Проте, порівняно з власне культо­вим мистецтвом, їх твори є продуктом інших психологічних засад, а тому й інакше сприймаються.

Священнослужителі, особливо православні, чітко розмежовують власне культове і світське мистецтво, яке містить релігійні сюжети, образи, мотиви. На їх думку, світське мистецтво, якими б не були його сюже­ти, відволікає від молитовних настрою і поривання, привертає до земних пристрастей і проблем. Священи­ки оберігають іконопис, як і храмову музику, спів від будь-яких мирських мотивів. Наприклад, у «Настіль­ній книзі православного священика» йдеться про необ­хідність оберігати співи у храмах не лише від усього, що уподібнювало б церковний спів світському, а й від ускладненої манери виконання, властивої оперним арі­ям, — у них не повинно бути пристрасності і драматизму. Досить точно спостеріг психологічні особливості сприймання церковного співу християнський богослов Августин Аврелій: «Я вагаюсь між небезпекою задоволення і прагненням користі... Однак, коли мені доводиться захопитись співом більше ніж предметом співу, я зі скорботою усвідомлюю свій гріх і тоді волів би кра­ще не чути співака».

Поєднання художньо-мистецьких та інших символів культу в процесі відправи утворює таємничо-захоп­люючу, урочисто-піднесену, містично-зачаровуючу картину, що відповідно впливає на психіку її учасни­ків, стимулюючи, підтримуючи, зміцнюючи їх віру. Ін­тенсивність, потужність такого впливу залежить від якості художньо-мистецьких і символічних засобів культу, зумовленої насамперед їх духовним змістом. Має значення і налаштованість та здатність людини сприймати такі художньо-мистецькі й символічні твори, вжитися в них своїми почуттями, переживаннями, думками, тобто емоційно ідентифікувати, ототожнюва­ти з ними своє автентичне ціннісно-орієнтаційне «Я». Усвідомлюючи значущість такого впливу, католицьке і православне богослов'я вважають культове мистецтво однією з мов християнської церкви, що нарівні зі сло­вом функціонує у всіх смислах — догматичному, моли­товному, виховному.

Багато віруючих далекі від розуміння символічної природи ікон, інших культових зображень, образів, вони ставляться до них швидше як до ідолів, ніж як до символів вищих духовних істин, тому що нездатні вбагнути цей символізм. Це усвідомлювали християн­ські мислителі, богослови, наголошуючи, що Бога необ­хідно зображувати, оскільки людське розуміння слабке. Більшість віруючих не змогли б емоційно насичено, щиро, відверто, довірливо спілкуватися з неперсоніфікованою, присутньою скрізь і ніде конкретно божественною силою. Для них Бог має бути антропо­морфним, щоб, емоційно відкриваючи йому свою душу і накликаючи його в неї, доторкатися до нього очима, а то (І руками, звертатися безпосередньо. Таке спілкування суперечить умовності, символічності ікони, стимулює почування, що Бог перебуває у своєму зображенні.

У цьому контексті вмотивованими є міркування, що Бог, перебуваючи, згідно зі Святим Письмом, там, де йому моляться, може бути присутнім як божественна енергія у витворах культового мистецтва, принаймні у деяких — чудотворних. Заперечення цього не дає пояснення, що саме забезпечує насичення духовністю культової художньої символіки, адже, крім художньо-естетичних засобів, у які втілились натхнення та ду­ховне піднесення митця, можуть бути й інші.

Оскільки наука ще не визначилася стосовно такої енергії, то цілком правомірною у психологічному плані може бути постановка питання про те, наскільки інтен­сивність впливу культу на психіку віруючих залежить під їх віри в те, що Бог безпосередньо перебуває з ними в храмі. А також від віри в те, що він безпосередньо є в іконах, принаймні тоді, коли до них звертаються вірні. Все це потребує спеціальних досліджень. Аналітично можна припустити особливу залежність впливу культу під цього психологічного чинника, оскільки культ для віруючих є головним засобом спілкування з Богом, над­природним світом. Якщо людина знає, що якийсь куль­товий предмет не має безпосереднього контакту з Богом, він навряд чи справить на неї помітне емоційне враження, а тому й не вплине на її віру. Йдеться не про тих, хто здатен вступити у духовний контакт із не-персоніфікованим надприродним, і тим більше не про тих, для кого культові зображення Бога є лише відго­моном ідолопоклонства.

Отже, культові символіка і мистецтво у взаємодії із соціально-психологічними механізмами забезпечують катарсичні емоційні процеси у психіці віруючих.