ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


У гуманістичному психоаналізі

Людина в сучасному індустріальному суспільстві магістрально спрямована на наукове вивчення і техніч­не перевлаштування навколишнього світу, на розробку його науково-технічної моделі як системи причинно-наслідкових взаємозв'язків. Ця тенденція наростає з початку XVIII ст.

Із технічною реконструкцією навколишнього світу на основі його наукового вивчення на перший погляд нібито погано поєднуються ірраціональні, інтуїтивно-містичні позиції релігійної віри, адже вони виводять людину на недосяжні для наукових технологій обрії, створюючи цим «зайві» проблеми. Могутня науково-технічна опосе­редковуюча ланка між світом і людиною заслоняє від неї інтуїтивні, містичні, ірраціональні, духовні шляхи про­никнення в сутності, у глибини предметів, явищ. Тому Бога делікатно «усунули» від перетворюючих, креативних науково-технічних діянь, поставивши його поруч із матеріальним світом, у якому людина визначила себе цілком компетентним і повноправним володарем і хвацько заходилася господарювати. Віра, містичне залиши­лися для екзистенційних «слабкостей душі».

Безперечно, науково-технічний прогрес є для людс­тва радикально позитивним, життєдайним явищем. Він відкриває реальні перспективи нагодувати всіх, іс­тотно продовжити і суттєво поліпшити якість життя людини, об'єднує народи, сприяє перетворенню земної цивілізації на планетарну тощо. Але духовний, моральний прогрес суспільства відстає від науково-технічного. Е. Фромм зауважував, що люди створили чудові речі, проте не змогли стати істотами, гідними затрачених зусиль. Одним із найбільших дефіцитів у сучасному світі він вважав дефіцит братерства, щастя, спокійного вдоволення. їх витіснив близький до бе­зумства духовний хаос, який нагадує шизофренію (грец. schizo — розсікаю, розділяю і phren — душа, ро­зум) — психічну хворобу, що характеризується дегра­дацією психіки людини, недоумством, мареннями, га­люцинаціями, страхами.

За таких умов недостатньо уваги зверталось на де­монічний аспект людської природи, про який ідеться в Святому Письмі. Пов'язані з цією природою проблеми тлумачились як продукт несприятливих зовнішніх умов життя, з радикальною зміною яких на краще лю­ди стануть «янголами у плоті» тощо. Однак цей аспект людської природи нерідко надто дорого обходився ок­ремим народам і людству загалом, особливо за тоталі­тарних режимів (більшовизм, нацизм та ін.).

Напевно, демонічність природи людини є істотним чинником деструктивних, руйнівних ефектів науково-технічного прогресу щодо природи, а у зв'язку з цим і щодо людського здоров'я, культури, духовності. Сучас­на людина розгублено дивиться на створені нею засоби науки і техніки, катастрофічно руйнівні і такі, що заг­рожують руйнуванням, з якими вона не може справи­тися. Людина усвідомлює, що стає не володарем світу і самої себе, а частиною створеної нею реальності, річчю серед інших речей, «гвинтиком» величезної суспільної машини, у якій мусить знайти своє місце, пристосува­тись, інакше ця машина її знищить. У нових реаліях людину часто розглядають як засіб для досягнення ути­літарних цілей. Проблеми унікальності особистості, високого смислу її життя, нескінченності не знаходять належного місця в програмах індивіда як суспільного функціонера.

За спостереженнями Е. Фромма, навіть психологія, намагаючись підлаштуватися під науково-технічний прогрес, уподібнювалась динамічно-прогресуючим природничим дисциплінам. Вона нерідко віддалялася від досліджень душі, спрямованих на досягнення доб­рочинності і щастя, на піднесення духовності, мораль­ності людини. Імітуючи природознавство з його лабора­торно-експериментальними методами вимірювання та зважування, академічна психологія переймалася меха­нізмами формування реакцій, інстинктами тощо, але не душею, не духовними цінностями. Вживаючи слово «душа», а не «психіка», вчений виходив з того, що асо­ціюється з духовними людськими силами, які є вер­шинними, духовно-моральними утвореннями психіки людини. їх вивчає заснований Фроммом гуманістич­ний психоаналіз. У сфері релігії, віри першочергова проблема для нього полягає не в тому, чи вірить люди­на, чи повернеться вона до релігії, чи «воскресить Бога», а в тому, чи живе вона духовно, морально в добро­чинності й любові і чи мислить за істиною.

Людина органічно потребує системи орієнтації та служіння. Це, за Фроммом, найпотужніше джерело її життєвої енергії. Мати чи не мати ідеали, ціннісні орі­єнтації не є проблемою вибору особистості, це не­від'ємна складова її свідомості, органічна, обов'язкова структура психіки, структурно-функціональне ядро мотивації як рушійної сили її життєдіяльності. Люди­на вільна вибирати тільки між тими ідеалами, цінніс­ними орієнтаціями, які перебувають у полі її вибору.

Люди є ідеалістами в тому сенсі, що прагнуть до то­го, що виходить за межі їх фізичного існування. Вони орієнтуються на неоднакові ідеали, духовні цінності. Найсуттєвіше розрізнення ідеалів, ціннісних орієнта­цій полягає у з'ясуванні їх істинності, яка визначаєть­ся їх впливом на психіку особистості, соціальної групи. Якщо вплив ідеалів, ціннісних орієнтацій сприяє гума­нізації, гармонізації, ушляхетненню, сповненню істи­ною, добром, красою, радістю буття, то вони є істинни­ми незалежно від можливості наукової верифікації (експериментальної і аналітичної перевірки) об'єктив­ної правдивості, реальності покладених у їх основу тверджень. Істинність ідеалів, ціннісних орієнтацій ви­значається, як висловлювався Е. Фромм, «здатністю розкрити людські сили і стани, реальною відповіддю на потребу людини у рівновазі і гармонії її та світу».

Суть системи цінностей, ідеологій він убачав не в то­му, релігійними чи світськими вони є, а в їх значенні для людини (сприяють її розвитку чи спрямовують на руйнацію і самознищення). Це твердження Фромм вва­жав найістотнішим і найґрунтовнішим формулюван­ням проблеми у психології релігії. Для гуманістичної психології найважливіше, які людські відносини вира­жає конкретна релігія, який вплив вона чинить на лю­дину, на розвиток її творчих, життєвих сил, на її само­почування. Психологія має виявляти психічні корені, вияви релігії взагалі та кожної релігії, конфесії зокре­ма, але ключовою проблемою для неї є їх істинність у духовному сенсі. З урахуванням цього Фромм класифі­кував релігії на авторитарні та гуманістичні. За таким самим принципом поділяв і світські ідеології, називаю­чи їх «нетеїстичними релігіями».

Е. Фромм вважав, що авторитарні релігії охаракте­ризував «Оксфордський словник», однак вміщене в ньо­му визначення стосується релігії загалом: «Релігія є визнанням людиною якоїсь вищої невидимої сили, що керує її долею і вимагає слухняності, вшановування та поклоніння». Воно засвідчує, що людиною керує вища сила, яка має над нею абсолютну владу і, перебуваючи зовні, вимагає беззаперечної слухняності, вшановуван­ня. Про якісь високі духовно-моральні якості божества, які могли б викликати захоплення, замилування, лю­бов людини, у цьому визначенні не йдеться.

Авторитарність передбачає ставлення, засноване на страху перед розправою, покаранням, санкціями владної сили за непослух, непокору, непідпорядкування, спротив, протидію їй. Найвищою доброчинністю в авторитарній релігії є рабська покора, слухняність, відсутність власної думки, а найбільшим гріхом — критичне осмислення її настанов, освячених іменем бо­жества, і непокора як наслідок критично налаштованої думки. Чим вище підноситься величність, всемогут­ність, всезнання авторитарного божества, тим безсилі­шою, немічнішою трактується людина, яка може зас­лужити поблажливе ставлення божества лише цілко­витою покорою. У такому акті капітуляції людина втрачає здатність до самостійного, незалежного, віль­ного, автентичного (особистісного) мислення і діяння, внутрішню і зовнішню свободу, але здобуває відчуття захищеності внаслідок усвідомлення беззастережної віддачі себе могутній надприродній силі і цим прилу­чення до неї. Аналогічний психологічний зміст має капітуляція особистості перед світською авторитарною силою. Нищівне презирство людини до себе, усвідом­лення власної обмеженості, нікчемності, підпорядку­вання свого розуму Богові, від імені якого виступають його служителі, є психологічним стрижнем усіх авто­ритарних релігій.

Виразним прикладом авторитарного богословського мислення Е. Фромм вважав учення церковного рефор­матора, засновника одного з напрямів у протестантизмі (кальвінізму) Жана Кальвіна (1509—1564). Це переконливо підтверджує висловлювання Кальвіна: «Бо я не назву це упокоренням, якщо ви припускаєте, ніби в нас ще щось залишається... Ми не можемо думати про себе так, як нам слід думати, не зневажаючи цілком все, що може здатись кращими нашими рисами. Упо­корення є щирий послух розуму, сповненого глибоким почуттям власного падіння та нікчемності, тому що та­ким є звичне описання його словом божим». Елементи авторитаризму виразно простежуються і в іудаїзмі, іс­ламі (слово «іслам» означає «покора»), у російському православ'ї.

У гуманістичних релігіях центральне місце нале­жить людині, її свободі, незалежності, розвитку, вдос­коналенню її життєдайних сил відповідно до ідеалів добра, істини, краси. Людина в них має осягати віль­ним, незакомплексованим розумом своє місце і покли­кання у Всесвіті, шукати істину, розвивати здатність [Любити інших і себе, відчувати і зміцнювати єдність, [спорідненість усіх живих істот світу, розуміти добро і тло, совісно реагувати на них. Позбавлена любові людина схожа на порожню оболонку, навіть якщо вона має глибокий розум і зосередила у своїх руках владу, ба­гатство. Людина є метою в собі, а не засобом для досяг­нення цілей інших людей і груп, навіть якщо вони діють від імені Бога.

Мета людини в гуманістичній релігії полягає в на­бутті сили, а не в цілковитому безсиллі, як це властиво авторитарній релігії. Доброчинність особистості поля­гає у самореалізації, самовдосконаленні відповідно до найвищих ідеалів. її віра засновується на автентично­му особистісному досвіді почуття і думки, домінуючим емоційним станом є радість, а не страх і провина. Бога людина сприймає як символ своїх найвищих духовних устремлінь, прагнень, мрій, носія усього найкращого, найвищого, найдосконалішого, що їй відоме, як абсо­лютну істину, добро, красу.

До гуманістичних релігій Е. Фромм зараховував ранній буддизм, даосизм, учення Сократа, Ісайї, Ісуса, релігію Розуму у французькій революції. Так, Буд­да — великий учитель, дух якого прокинувся, осяяний світлом істини, промовляє не від імені надприродних сил, а від імені розуму. Він радить кожному розумом і почуттями шукати осяяння, розвивати любов до всіх живих істот. Наскільки людині це вдається, настільки вона звільняється від руйнівних для її душі ірраціо­нальних пристрастей. Людина мусить визнавати свою обмеженість, однак вона має активізувати свої духовні сили, щоб долати її. Станом найвищого блаженства, остаточною метою буддиста є нірвана. Це не бездумний спокій, не рослинна безтурботна веселість, а межова концентрація актуалізованих найвищих духовних сил людини.

Згідно з канонами дзен-буддизму (японського варі­анта буддизму) знання не має жодної цінності, якщо не виростає з внутрішнього світу людини, з її автентич­них роздумів і переживань. Жодний авторитет, жоден сенсей (учитель) не навчить людину нічого, окрім сум­нівів. Готові способи, системи мислення, вчення, які засвоюються інтелектом і пам'яттю без критичного ставлення до них, небезпечні, бо легко перетворюють­ся на предмети поклоніння, на авторитарних ідолів. Людина, її життєві потреби є вищими за будь-які ідо­ли, предмети культу.

Це ілюструє одна з історій дзен-буддистського вчен­ня. Коли Танке з Танської династії зайшов у столичний храм, було дуже холодно. Взявши одне з дерев'яних зображень Будди, він розпалив з нього багаття. Нагля­дач, побачивши це, сильно розгнівався і заволав: «Як ти посмів спалити дерев'яне зображення Будди?!» Танке почав порпатися в золі, немов шукав щось, і промовив: «Я зберу в золі святе сарірі» (мінеральний залишок після кремації людського тіла, що вважається символом святості життя). «Яким чином, — сказав наглядач, — можеш ти зібрати сарірі дерев'яного Будди?» Танке відповів: «Якщо сарірі немає, то чи не можна мені під­класти у вогонь цих двох дерев'яних Будд, які залиши­лись?» Наглядач втратив згодом обидві брови за про­тест проти ніби очевидної нечестивості, а на Танке гнів Будди не впав.

Християнство, будучи гуманістичним у своїх гли­бинних основах, також містить авторитарні елементи. Особливо помітні вони у Старому Завіті. Бог створив людей за своїм бажанням і в будь-яку мить може зни­щити їх за своєю волею. Він категорично заборонив їм куштувати плоди з Дерева пізнання добра і зла, лякаю­чи смертю від них.

Сатана в образі змія спокусив Єву і Адама скуш­тувати ці плоди, запевнивши, що вони не помруть, а лише прозріють, пізнають добро і зло і уподібняться богам. Але Бог побоювався, щоб людина, скуштував­ши з цього Дерева і пізнавши добро і зло, «не простяг­нула руку свою і не взяла також від Дерева життя, і не скуштувала, і не почала жити вічно», уподібнившись йому самому. Він жорстоко покарав людей, вигнавши їх з Едему на землю, і сказав, що будуть вони в поті ли­ця свого здобувати хліб свій і в муках народжувати. На сході Райського саду Бог поставив ангела з вогняним мечем стерегти Дерево життя.

Як провину, гріх людей розцінено не пізнання доб­ра і зла, а непослух, порушення заборони, бунт проти вищості Бога, спробу наблизитись до нього, зрівнятися з ним. У християнстві пізнання сутності добра і зла, свідомий вибір добра, вершиною якого є братня любов, вважається найвищою доброчинністю, основним по­кликанням, смислом життя людини.

Старий Завіт сповнений багатьма сюжетами автори­тарних за своєю сутністю стосунків між Богом і людь­ми. Ключовим моментом переходу від авторитарних до гуманістичних відносин, за одним із них, став Вселен­ський потоп. Коли Бог переконався, що розпуста серед людей набула загрозливовго розмаху, то пожалкував, що створив людину, і затужив. Він вирішив знищити на поверхні землі усе створене ним — не лише людей, а й ні в чому не винних худобу, звірів, птахів небесних. За доброчинність і працелюбність Бог врятував Ноя з родиною, а заодно і всілякої «тварі по парі» для роз­множення нових живих істот на землі. Бог чинив без­застережно довільно, волюнтаристично, авторитарно.

Але після потопу з'явився прообраз гуманізму і де­мократичних засад у відносинах Бога з людьми. Було укладено угоду, згідно з якою він пообіцяв, що більше не буде знищувати всіляку плоть і спустошувати землю водами потопу. Людина ж зобов'язалася дотримувати­ся заповіді не вбивати. Так утверджувався принцип шанування, збереження життя, поваги до нього.

Відповідно до цих принципово нових відносин Авраам звернувся до Бога з протестом щодо його наміру порушити ним самим установлений кодекс — знищити цілком Содом і Гоморру за гріхи, які охопили ці міста. «Не може бути, — каже Авраам, — щоб ти вчинив так, щоб ти погубив праведного з нечестивим, щоб те саме було з праведником, що з нечестивим, не може бути від тебе! Суддя всієї землі чи вчинить неправосудно?»

Отже, в гуманістичній релігії Бог є турботливим про­відником людини до всебічного, гармонійного розвитку, носієм найвищих ідеалів, які він з любов'ю і піклуван­ням їй відкриває. В авторитарній релігії Бог постає як єдиний володар того, що мало б належати людині, як засіб її вдосконалення, піднесення, розвитку. Йому нале­жить усе найкраще, а вона позбавлена високих духовних та інтелектуальних якостей, спустошена і знедолена. Проектуючи ці якості тільки на Бога, людина відчужу­ється від самої себе, ставиться до себе і до інших людей як до низьких істот, позбавлених високих якостей, що ро­бить її недоброзичливою, злою. Поклоняючись Богові, вона намагається наблизитись до належних тільки йому людяності, гуманності, доброзичливості, любові.

Реакцією суб'єкта на свій гріх (непослух, порушен­ня імперативів і табу авторитарного божества) є страх перед покаранням, який спонукає до ритуального каят­тя, демонстративної упокореності. Наляканий суб'єкт беззастережно віддає себе у владу розгніваного божес­тва, представленого його служителями, покладаючись тільки на їх милість. Унаслідок цього виникають відра­за до себе, неприйняття себе як психологічне самопокарання за ці страх і приниження. А до тих, хто позбав­ляє від страху і знімає гріхи, вдаючись до покарань і санкцій, формується рабська вдячна прихильність, по­чування підневільної залежності від них.

У гуманістичних релігіях до гріховних вчинків лю­дини домінує ставлення без ненависті і нетерпимості. Навіть дуже суворе покарання за тяжкі гріхи позбавле­не злостивого презирства. Вважається, що реакцією суб'єкта на свій гріховний вчинок має бути не страх пе­ред покаранням і плазування перед божеством та його служителями, а докори совісті і спокутування гріха доброчинністю, адресованою насамперед тим, хто потерпів від нього. Муки совісті є психологічним стриж­нем каяття і спокути, що мають привести суб'єкта до розчулення, замилування, любові, доброзичливості.

За переконаннями Е. Фромма, трагедією великих гуманістичних релігій є порушення і спотворення гу­маністичних принципів духовної свободи, істини, лю­бові, як тільки вони стають масовими організаціями, якими керують чиновники, бюрократія. Захищаючи і зміцнюючи себе, ці організовані структури пов'язують своїх віруючих догмами, імперативами, табу, які не завжди відповідають гуманістичним ідеалам. Бог вша­новується лише через релігійну організацію, яка вважає тільки себе уповноваженою виступати від його імені. У такій організації стає неможливим визнання пріоритет­ності принципів міжособистісної, незалежної від жод­ної суспільної належності братньої любові перед корпо­ративними інтересами.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти