|
У гуманістичному психоаналізі
Людина в сучасному індустріальному суспільстві магістрально спрямована на наукове вивчення і технічне перевлаштування навколишнього світу, на розробку його науково-технічної моделі як системи причинно-наслідкових взаємозв'язків. Ця тенденція наростає з початку XVIII ст. Із технічною реконструкцією навколишнього світу на основі його наукового вивчення на перший погляд нібито погано поєднуються ірраціональні, інтуїтивно-містичні позиції релігійної віри, адже вони виводять людину на недосяжні для наукових технологій обрії, створюючи цим «зайві» проблеми. Могутня науково-технічна опосередковуюча ланка між світом і людиною заслоняє від неї інтуїтивні, містичні, ірраціональні, духовні шляхи проникнення в сутності, у глибини предметів, явищ. Тому Бога делікатно «усунули» від перетворюючих, креативних науково-технічних діянь, поставивши його поруч із матеріальним світом, у якому людина визначила себе цілком компетентним і повноправним володарем і хвацько заходилася господарювати. Віра, містичне залишилися для екзистенційних «слабкостей душі». Безперечно, науково-технічний прогрес є для людства радикально позитивним, життєдайним явищем. Він відкриває реальні перспективи нагодувати всіх, істотно продовжити і суттєво поліпшити якість життя людини, об'єднує народи, сприяє перетворенню земної цивілізації на планетарну тощо. Але духовний, моральний прогрес суспільства відстає від науково-технічного. Е. Фромм зауважував, що люди створили чудові речі, проте не змогли стати істотами, гідними затрачених зусиль. Одним із найбільших дефіцитів у сучасному світі він вважав дефіцит братерства, щастя, спокійного вдоволення. їх витіснив близький до безумства духовний хаос, який нагадує шизофренію (грец. schizo — розсікаю, розділяю і phren — душа, розум) — психічну хворобу, що характеризується деградацією психіки людини, недоумством, мареннями, галюцинаціями, страхами. За таких умов недостатньо уваги зверталось на демонічний аспект людської природи, про який ідеться в Святому Письмі. Пов'язані з цією природою проблеми тлумачились як продукт несприятливих зовнішніх умов життя, з радикальною зміною яких на краще люди стануть «янголами у плоті» тощо. Однак цей аспект людської природи нерідко надто дорого обходився окремим народам і людству загалом, особливо за тоталітарних режимів (більшовизм, нацизм та ін.). Напевно, демонічність природи людини є істотним чинником деструктивних, руйнівних ефектів науково-технічного прогресу щодо природи, а у зв'язку з цим і щодо людського здоров'я, культури, духовності. Сучасна людина розгублено дивиться на створені нею засоби науки і техніки, катастрофічно руйнівні і такі, що загрожують руйнуванням, з якими вона не може справитися. Людина усвідомлює, що стає не володарем світу і самої себе, а частиною створеної нею реальності, річчю серед інших речей, «гвинтиком» величезної суспільної машини, у якій мусить знайти своє місце, пристосуватись, інакше ця машина її знищить. У нових реаліях людину часто розглядають як засіб для досягнення утилітарних цілей. Проблеми унікальності особистості, високого смислу її життя, нескінченності не знаходять належного місця в програмах індивіда як суспільного функціонера. За спостереженнями Е. Фромма, навіть психологія, намагаючись підлаштуватися під науково-технічний прогрес, уподібнювалась динамічно-прогресуючим природничим дисциплінам. Вона нерідко віддалялася від досліджень душі, спрямованих на досягнення доброчинності і щастя, на піднесення духовності, моральності людини. Імітуючи природознавство з його лабораторно-експериментальними методами вимірювання та зважування, академічна психологія переймалася механізмами формування реакцій, інстинктами тощо, але не душею, не духовними цінностями. Вживаючи слово «душа», а не «психіка», вчений виходив з того, що асоціюється з духовними людськими силами, які є вершинними, духовно-моральними утвореннями психіки людини. їх вивчає заснований Фроммом гуманістичний психоаналіз. У сфері релігії, віри першочергова проблема для нього полягає не в тому, чи вірить людина, чи повернеться вона до релігії, чи «воскресить Бога», а в тому, чи живе вона духовно, морально в доброчинності й любові і чи мислить за істиною. Людина органічно потребує системи орієнтації та служіння. Це, за Фроммом, найпотужніше джерело її життєвої енергії. Мати чи не мати ідеали, ціннісні орієнтації не є проблемою вибору особистості, це невід'ємна складова її свідомості, органічна, обов'язкова структура психіки, структурно-функціональне ядро мотивації як рушійної сили її життєдіяльності. Людина вільна вибирати тільки між тими ідеалами, ціннісними орієнтаціями, які перебувають у полі її вибору. Люди є ідеалістами в тому сенсі, що прагнуть до того, що виходить за межі їх фізичного існування. Вони орієнтуються на неоднакові ідеали, духовні цінності. Найсуттєвіше розрізнення ідеалів, ціннісних орієнтацій полягає у з'ясуванні їх істинності, яка визначається їх впливом на психіку особистості, соціальної групи. Якщо вплив ідеалів, ціннісних орієнтацій сприяє гуманізації, гармонізації, ушляхетненню, сповненню істиною, добром, красою, радістю буття, то вони є істинними незалежно від можливості наукової верифікації (експериментальної і аналітичної перевірки) об'єктивної правдивості, реальності покладених у їх основу тверджень. Істинність ідеалів, ціннісних орієнтацій визначається, як висловлювався Е. Фромм, «здатністю розкрити людські сили і стани, реальною відповіддю на потребу людини у рівновазі і гармонії її та світу». Суть системи цінностей, ідеологій він убачав не в тому, релігійними чи світськими вони є, а в їх значенні для людини (сприяють її розвитку чи спрямовують на руйнацію і самознищення). Це твердження Фромм вважав найістотнішим і найґрунтовнішим формулюванням проблеми у психології релігії. Для гуманістичної психології найважливіше, які людські відносини виражає конкретна релігія, який вплив вона чинить на людину, на розвиток її творчих, життєвих сил, на її самопочування. Психологія має виявляти психічні корені, вияви релігії взагалі та кожної релігії, конфесії зокрема, але ключовою проблемою для неї є їх істинність у духовному сенсі. З урахуванням цього Фромм класифікував релігії на авторитарні та гуманістичні. За таким самим принципом поділяв і світські ідеології, називаючи їх «нетеїстичними релігіями». Е. Фромм вважав, що авторитарні релігії охарактеризував «Оксфордський словник», однак вміщене в ньому визначення стосується релігії загалом: «Релігія є визнанням людиною якоїсь вищої невидимої сили, що керує її долею і вимагає слухняності, вшановування та поклоніння». Воно засвідчує, що людиною керує вища сила, яка має над нею абсолютну владу і, перебуваючи зовні, вимагає беззаперечної слухняності, вшановування. Про якісь високі духовно-моральні якості божества, які могли б викликати захоплення, замилування, любов людини, у цьому визначенні не йдеться. Авторитарність передбачає ставлення, засноване на страху перед розправою, покаранням, санкціями владної сили за непослух, непокору, непідпорядкування, спротив, протидію їй. Найвищою доброчинністю в авторитарній релігії є рабська покора, слухняність, відсутність власної думки, а найбільшим гріхом — критичне осмислення її настанов, освячених іменем божества, і непокора як наслідок критично налаштованої думки. Чим вище підноситься величність, всемогутність, всезнання авторитарного божества, тим безсилішою, немічнішою трактується людина, яка може заслужити поблажливе ставлення божества лише цілковитою покорою. У такому акті капітуляції людина втрачає здатність до самостійного, незалежного, вільного, автентичного (особистісного) мислення і діяння, внутрішню і зовнішню свободу, але здобуває відчуття захищеності внаслідок усвідомлення беззастережної віддачі себе могутній надприродній силі і цим прилучення до неї. Аналогічний психологічний зміст має капітуляція особистості перед світською авторитарною силою. Нищівне презирство людини до себе, усвідомлення власної обмеженості, нікчемності, підпорядкування свого розуму Богові, від імені якого виступають його служителі, є психологічним стрижнем усіх авторитарних релігій. Виразним прикладом авторитарного богословського мислення Е. Фромм вважав учення церковного реформатора, засновника одного з напрямів у протестантизмі (кальвінізму) Жана Кальвіна (1509—1564). Це переконливо підтверджує висловлювання Кальвіна: «Бо я не назву це упокоренням, якщо ви припускаєте, ніби в нас ще щось залишається... Ми не можемо думати про себе так, як нам слід думати, не зневажаючи цілком все, що може здатись кращими нашими рисами. Упокорення є щирий послух розуму, сповненого глибоким почуттям власного падіння та нікчемності, тому що таким є звичне описання його словом божим». Елементи авторитаризму виразно простежуються і в іудаїзмі, ісламі (слово «іслам» означає «покора»), у російському православ'ї. У гуманістичних релігіях центральне місце належить людині, її свободі, незалежності, розвитку, вдосконаленню її життєдайних сил відповідно до ідеалів добра, істини, краси. Людина в них має осягати вільним, незакомплексованим розумом своє місце і покликання у Всесвіті, шукати істину, розвивати здатність [Любити інших і себе, відчувати і зміцнювати єдність, [спорідненість усіх живих істот світу, розуміти добро і тло, совісно реагувати на них. Позбавлена любові людина схожа на порожню оболонку, навіть якщо вона має глибокий розум і зосередила у своїх руках владу, багатство. Людина є метою в собі, а не засобом для досягнення цілей інших людей і груп, навіть якщо вони діють від імені Бога. Мета людини в гуманістичній релігії полягає в набутті сили, а не в цілковитому безсиллі, як це властиво авторитарній релігії. Доброчинність особистості полягає у самореалізації, самовдосконаленні відповідно до найвищих ідеалів. її віра засновується на автентичному особистісному досвіді почуття і думки, домінуючим емоційним станом є радість, а не страх і провина. Бога людина сприймає як символ своїх найвищих духовних устремлінь, прагнень, мрій, носія усього найкращого, найвищого, найдосконалішого, що їй відоме, як абсолютну істину, добро, красу. До гуманістичних релігій Е. Фромм зараховував ранній буддизм, даосизм, учення Сократа, Ісайї, Ісуса, релігію Розуму у французькій революції. Так, Будда — великий учитель, дух якого прокинувся, осяяний світлом істини, промовляє не від імені надприродних сил, а від імені розуму. Він радить кожному розумом і почуттями шукати осяяння, розвивати любов до всіх живих істот. Наскільки людині це вдається, настільки вона звільняється від руйнівних для її душі ірраціональних пристрастей. Людина мусить визнавати свою обмеженість, однак вона має активізувати свої духовні сили, щоб долати її. Станом найвищого блаженства, остаточною метою буддиста є нірвана. Це не бездумний спокій, не рослинна безтурботна веселість, а межова концентрація актуалізованих найвищих духовних сил людини. Згідно з канонами дзен-буддизму (японського варіанта буддизму) знання не має жодної цінності, якщо не виростає з внутрішнього світу людини, з її автентичних роздумів і переживань. Жодний авторитет, жоден сенсей (учитель) не навчить людину нічого, окрім сумнівів. Готові способи, системи мислення, вчення, які засвоюються інтелектом і пам'яттю без критичного ставлення до них, небезпечні, бо легко перетворюються на предмети поклоніння, на авторитарних ідолів. Людина, її життєві потреби є вищими за будь-які ідоли, предмети культу. Це ілюструє одна з історій дзен-буддистського вчення. Коли Танке з Танської династії зайшов у столичний храм, було дуже холодно. Взявши одне з дерев'яних зображень Будди, він розпалив з нього багаття. Наглядач, побачивши це, сильно розгнівався і заволав: «Як ти посмів спалити дерев'яне зображення Будди?!» Танке почав порпатися в золі, немов шукав щось, і промовив: «Я зберу в золі святе сарірі» (мінеральний залишок після кремації людського тіла, що вважається символом святості життя). «Яким чином, — сказав наглядач, — можеш ти зібрати сарірі дерев'яного Будди?» Танке відповів: «Якщо сарірі немає, то чи не можна мені підкласти у вогонь цих двох дерев'яних Будд, які залишились?» Наглядач втратив згодом обидві брови за протест проти ніби очевидної нечестивості, а на Танке гнів Будди не впав. Християнство, будучи гуманістичним у своїх глибинних основах, також містить авторитарні елементи. Особливо помітні вони у Старому Завіті. Бог створив людей за своїм бажанням і в будь-яку мить може знищити їх за своєю волею. Він категорично заборонив їм куштувати плоди з Дерева пізнання добра і зла, лякаючи смертю від них. Сатана в образі змія спокусив Єву і Адама скуштувати ці плоди, запевнивши, що вони не помруть, а лише прозріють, пізнають добро і зло і уподібняться богам. Але Бог побоювався, щоб людина, скуштувавши з цього Дерева і пізнавши добро і зло, «не простягнула руку свою і не взяла також від Дерева життя, і не скуштувала, і не почала жити вічно», уподібнившись йому самому. Він жорстоко покарав людей, вигнавши їх з Едему на землю, і сказав, що будуть вони в поті лиця свого здобувати хліб свій і в муках народжувати. На сході Райського саду Бог поставив ангела з вогняним мечем стерегти Дерево життя. Як провину, гріх людей розцінено не пізнання добра і зла, а непослух, порушення заборони, бунт проти вищості Бога, спробу наблизитись до нього, зрівнятися з ним. У християнстві пізнання сутності добра і зла, свідомий вибір добра, вершиною якого є братня любов, вважається найвищою доброчинністю, основним покликанням, смислом життя людини. Старий Завіт сповнений багатьма сюжетами авторитарних за своєю сутністю стосунків між Богом і людьми. Ключовим моментом переходу від авторитарних до гуманістичних відносин, за одним із них, став Вселенський потоп. Коли Бог переконався, що розпуста серед людей набула загрозливовго розмаху, то пожалкував, що створив людину, і затужив. Він вирішив знищити на поверхні землі усе створене ним — не лише людей, а й ні в чому не винних худобу, звірів, птахів небесних. За доброчинність і працелюбність Бог врятував Ноя з родиною, а заодно і всілякої «тварі по парі» для розмноження нових живих істот на землі. Бог чинив беззастережно довільно, волюнтаристично, авторитарно. Але після потопу з'явився прообраз гуманізму і демократичних засад у відносинах Бога з людьми. Було укладено угоду, згідно з якою він пообіцяв, що більше не буде знищувати всіляку плоть і спустошувати землю водами потопу. Людина ж зобов'язалася дотримуватися заповіді не вбивати. Так утверджувався принцип шанування, збереження життя, поваги до нього. Відповідно до цих принципово нових відносин Авраам звернувся до Бога з протестом щодо його наміру порушити ним самим установлений кодекс — знищити цілком Содом і Гоморру за гріхи, які охопили ці міста. «Не може бути, — каже Авраам, — щоб ти вчинив так, щоб ти погубив праведного з нечестивим, щоб те саме було з праведником, що з нечестивим, не може бути від тебе! Суддя всієї землі чи вчинить неправосудно?» Отже, в гуманістичній релігії Бог є турботливим провідником людини до всебічного, гармонійного розвитку, носієм найвищих ідеалів, які він з любов'ю і піклуванням їй відкриває. В авторитарній релігії Бог постає як єдиний володар того, що мало б належати людині, як засіб її вдосконалення, піднесення, розвитку. Йому належить усе найкраще, а вона позбавлена високих духовних та інтелектуальних якостей, спустошена і знедолена. Проектуючи ці якості тільки на Бога, людина відчужується від самої себе, ставиться до себе і до інших людей як до низьких істот, позбавлених високих якостей, що робить її недоброзичливою, злою. Поклоняючись Богові, вона намагається наблизитись до належних тільки йому людяності, гуманності, доброзичливості, любові. Реакцією суб'єкта на свій гріх (непослух, порушення імперативів і табу авторитарного божества) є страх перед покаранням, який спонукає до ритуального каяття, демонстративної упокореності. Наляканий суб'єкт беззастережно віддає себе у владу розгніваного божества, представленого його служителями, покладаючись тільки на їх милість. Унаслідок цього виникають відраза до себе, неприйняття себе як психологічне самопокарання за ці страх і приниження. А до тих, хто позбавляє від страху і знімає гріхи, вдаючись до покарань і санкцій, формується рабська вдячна прихильність, почування підневільної залежності від них. У гуманістичних релігіях до гріховних вчинків людини домінує ставлення без ненависті і нетерпимості. Навіть дуже суворе покарання за тяжкі гріхи позбавлене злостивого презирства. Вважається, що реакцією суб'єкта на свій гріховний вчинок має бути не страх перед покаранням і плазування перед божеством та його служителями, а докори совісті і спокутування гріха доброчинністю, адресованою насамперед тим, хто потерпів від нього. Муки совісті є психологічним стрижнем каяття і спокути, що мають привести суб'єкта до розчулення, замилування, любові, доброзичливості. За переконаннями Е. Фромма, трагедією великих гуманістичних релігій є порушення і спотворення гуманістичних принципів духовної свободи, істини, любові, як тільки вони стають масовими організаціями, якими керують чиновники, бюрократія. Захищаючи і зміцнюючи себе, ці організовані структури пов'язують своїх віруючих догмами, імперативами, табу, які не завжди відповідають гуманістичним ідеалам. Бог вшановується лише через релігійну організацію, яка вважає тільки себе уповноваженою виступати від його імені. У такій організації стає неможливим визнання пріоритетності принципів міжособистісної, незалежної від жодної суспільної належності братньої любові перед корпоративними інтересами.
|
|
|