Психологічні особливості гуманістичної

Релігійної моралі

Завдяки гуманістичній моралі доброчинності, ідеа­лу любові християнство набуло величезної життєдай­ної сили. На відміну від іудейських пророків, а також Заратустри (зороастризм), які вчили, що втручання Бо­га буде лиш завершенням, апогеєм діяльності людей, спрямованої на вдосконалення світу, раннє християн­ство не вважало моральне вдосконалення людини осно­вою перетворення земного світу на краще, активного наближення людьми царства Божого на землі, а вбачало його покликання в тому, щоб врятувати душу людини. А царство Боже утвердить сам Бог, який не потребує в цій справі активної допомоги людей, що є авторитарним елементом.

З утвердженням у Новий час (добу капіталізму) оптимістичних поглядів на людину, її можливості, гу­маністичних ідей (впевненості у можливості й необхід­ності розвивати в людині найкращі якості, у спромож­ності її розуму, величі почуттів тощо) ранньохристиянський і середньовічний (августиніанський) песимізм, скепсис, зневага у поглядах на можливості і покликан­ня людини у вдосконаленні світу, у наближенні царс­тва Божого зійшли нанівець. Натомість утвердилася думка, що моральне вдосконалення людини, до якого закликає християнство, має на меті і спасіння її душі в раю після смерті тіла, і перетворення земного світу на християнських засадах, а не тотальну аскетичну відмо­ву від нього. Ісус постав не палким поборником катего­ричного аскетизму, як у ранньому та середньовічному християнстві, а творцем і захисником добробуту і щас­тя людини і в її земному житті. Ця широка гуманістич­на інтерпретація покликання християнської моралі є ідейною базою мотивації доброчинної поведінки.

Християнство закорінено в мораль національної ре­лігії євреїв іудаїзму, в лоні якого воно зародилося. Ос­новними догматами іудаїзму є: віра в єдиного Бога Яхве, у богообраність євреїв, безсмертя людини, загроб­ний світ, небесне царство, пришестя месії (рятівника) єврейства, який вчинить праведний суд і утвердить правильні порядки у світі, у святість, божественне походження єврейського релігійного писання — Старого Завіту і Талмуду (багатотомний збірник іудаїстських догматів, релігійно-філософських, правових, мораль них, побутово-звичаєвих приписів, які є коментарями до Старого Завіту).

Згідно з ученням іудаїзму, що засади моралі були відкриті Богом Яхве пророку Мойсею (головний пророк і вчитель євреїв, який, за Священним Писанням, вивів їх з єгипетського рабства) на горі Синай, вони є абсолютно довершеними, універсальними на всі часи і для всіх людей. Йдеться про Десять заповідей (Декалог), чотири з яких визначають, як віруючим ставитись до Бога і до культових приписів. Інші шість заповідей власне моральні, визначають принципи взаємин між людьми: «Шануй батька твого і матір твою», «Не кради», «Не бажай дому ближнього твого», «Не бажай дружини ближнього твого», «Не бажай ні раба, ні рабині ближнього твого», «Не бажай ні вола, ні осла ближнього твого ».

В іудейській моралі помітні суттєві суперечності, яких рабини (іудейські священнослужителі) і талму­дисти (іудейські богослови) не можуть здолати, оскіль­ки не відмовляються від жодного з тих положень Свя­щенного Писання, які породжують це протиріччя. А узгодити їх неможливо, бо вони є взаємовиключними. У цих положеннях сформульовані ідеї фаталізму (лат. fatalis — визначення долею, від fatum — доля, рок) і сво­боди морального вибору.

Талмуд пройнятий фаталізмом. Релігійний фата­лізм є світоглядом, що розглядає все у світі як наперед визначене Богом, невідворотне, в якому виключені випадковість, вільний вибір людиною вчинку, пози­ції. Людина, за талмудистським моральним вченням, народжується, живе, помирає і звітуватиме Богові не за своєю волею. Це логічно суперечить іудейським по­ложенням про необхідність для людини морального вибору, вченню про рай і пекло як винагороду і пока­рання за дотримання моральних законів у її земному житті.

Земне життя, згідно з іудаїзмом, дається людині як можливість приготувати себе до життя у потойбічному світі. Винагородою за страждання і праведність у земному житті для віруючого буде вічне щастя і блаженс­тво після смерті. Людина має тіло і душу, в якій постій­но борються добро і зло. Добром в іудаїстській моралі є безумовне виконання усіх заповідей, приписів Яхве, все, що сприяє їх дотриманню, а злом — усе, що супе­речить заповідям, приписам. Іудаїзм стверджує, що схильність до зла закладена в природі людини, в гли­бинах її душі. Служіння добру вимагає від неї величез­них зусиль, успішність яких забезпечується постій­ним прагненням до добра усім серцем і всією душею. Усе це своєрідно репрезентує психологію вільного ви­бору, активної духовності. Але відразу постає фаталіс­тичний мотив: якщо людина досягає такого прагнення і відповідного поводження, Яхве звільняє її душу від зла і спрямовує на шлях добра, що було заздалегідь визначено.

Джерелом зла, страждань і смерті іудаїзм проголо­шує природну гріховність людини. Година смерті кож­ного визначена заздалегідь, тому слід бути готовим до неї повсякчас — сумирно каятися, молитися, постити, боятися лику Яхве. У повчальній іудаїстській книзі «Орахот адиким» («Шляхи праведних») подано визна­чення страху і благоговіння, які випливають із сутності людини в її відношенні до Бога: «Споглядання діянь Бо­жих і повсякденних його творінь, що виявляють без­межну і всеохоплюючу премудрість, у зв'язку з аналізом власної нікчемної, розумово злиденної і безпорадної осо­би викликає в людині, з одного боку, любов до Бога і пристрасне бажання пізнати його сутність, а з іншого — благоговіння і страх перед ним». Отже, кожна людина тлумачиться як раб Божий, причому жінка є рабинею не лише Бога, а й свого чоловіка, незаміжня — батька.

У коментарях іудаїстських богословів до старозавіт­ного сюжету про створення Єви з ребра Адама йдеться, що Яхве довго вагався, з якої частини тіла Адама зроби­ти Єву. «Створю я її, — міркував він, — не з голови — щоб вона не піднімала високо голову, не з ока, щоб не підглядала, не з вуст, щоб не базікала, не з серця, щоб не була заздрісна». Нарешті Яхве вирішив створити її з прихованого органа — ребра, щоб вона була скромною. Створюючи кожен з її органів, він примовляв: «Будь скромною!»

Талмудисти, намагаючись подолати суперечність між фаталізмом і свободою волі в іудаїзмі і цим надати люди ні перспективи розвитку духовності та інтелекту, дійшли незбагненного висновку: «Все передбачено, і свобода дана». Тобто усе, що діється, фатально визначено, і водно час людина може мати свободу у вчинках і помислах.

З початку XX ст. гуманістично налаштоване крило талмудистів, рабинів намагається переконати, що служіння добру, доброчинність є найвищими цінностями іудаїзму, який має подолати вузьконаціональні межі, відкинути авторитарні принципи й заборони, набути привабливої універсальності. Ця течія в іудаїзмі відпо­відає ідеалу братньої любові, діяльного альтруїзму.

Своєрідними особливостями наділена і психологія мусульманської моралі. Мусульманство, або іслам (арабськ. покора, віддання себе Аллаху) — одна із сві­тових релігій, що виникла у Західній Аравії у VII ст. Віровчення викладене в Корані (арабськ. кур'ан — читання) — священній книзі, яку мусульмани вважа­ють богонатхненною, тобто продиктованою Богом за­сновнику мусульманства пророку Мухаммеду. Голов­ними догматами ісламу є визнання єдиного істинного Бога — Аллаха як творця, володаря небес і землі; страшний суд, рай і пекло; визначеність волею Аллаха усього, що було, є і буде.

Свої моральні принципи іслам проголошує абсолют­но досконалими, незмінними, вічними. Стан людства до виникнення ісламу він трактує як дикість, варварс­тво, невігластво. Моральні вчення інших релігій, як і вони самі, оцінюються як несправедливі, неістинні, не­досконалі. Однак ядро мусульманської моралі утворю­ють норми, які з певними варіаціями повторюються у всіх релігіях з гуманістичним началом: «не вбивай», «не кради», «не перелюбствуй», «будь чесний», «будь добрий і ввічливий», «люби ближнього», «шануй бать­ка і матір своїх», «не залишай людину в біді» і т. ін. Цим нормам притаманна загальнолюдська значущість.

Власне мусульманським є принцип рівності всіх людей перед Аллахом у покорі — всі беззастережно ко­ряться Аллаху. Цей принцип конкретизується у нор­мах: «будь богобоязним», «невідступно думай про Бо­га», «шануй Аллаха, його ангелів і пророка», «бійся гріха», «молись», «найкращі з доброчинностей — мо­литва і піст», «вгамуй гординю, підкорись володарям і сильним світу цього, бо вони від Бога».

Невідступне, наполегливе дотримання моральних принципів і норм ісламу забезпечує мусульманину до­сягнення основної мети його життя — блаженства у раю. Моральною людиною вважається кожен, хто не порушує моральних норм і культових приписів. Але порушники мають шанс за платню одержати від мулл, муфтіїв, ішанів (мусульманські священнослужителі) відпущення гріхів.

Моральні, правові (спадкові, карні, шлюбно-сімей­ні) норми, регламентації, культові приписи викладено у шаріаті (арабськ. шаріат — законоположення) — уні­версальному ісламському нормативному регуляторі, складеному на основі Корану і Сунни (арабськ. сунна — звичай, переданий предками, священний переказ му­сульман, який містить описи діянь, вчинків, висловів Мухаммеда та його видатних сподвижників). Шаріат передбачає карні покарання за порушення моральних норм, зокрема тілесні, і привселюдні, в громадських місцях — за недотримання культових приписів, право­вих і моральних норм.

Усе це свідчить, що іслам, з одного боку, орієнтує людину на внутрішній, автентичний вибір добра, доб­рочинності, хоча й під тиском авторитарного страху та покори, а з другого, вчинивши зло, мусульманин має здіймати руки до небес і вигукувати: «Така була твоя воля, о Аллах!» Тобто ісламу притаманний фаталізм, чимало дослідників підкреслювали, що фаталізм є стрижнем мусульманства. Коран орієнтує людину на те, що вона не володіє для себе ні користю, ні шкодою, якщо того не побажає Аллах. «Якщо б я знав прихова­не, я помножив би собі всіляке добро, і мене не торкну­лось би зло.» Але людина не може знати цього досте­менно. Та навіть якби їй стало відомо, чим є добро і зло, вона не спромоглася б зробити між ними самостійний вибір. Адже милосердний Аллах «кого хоче, того зби­ває зі шляху, а кого хоче, того ставить на прямий шлях». Священне Писання мусульман підкреслює, що «без волі Аллаха жодна волосина не впаде з голови лю­дини» , що «жодна дія в природі і суспільному житті не може здійснитись без волі Аллаха». Земне життя люди­ни — швидкоплинна ілюзія, вона в ньому не належить собі, не вважається господарем своєї долі. Все, що у неї було, є і буде, належить не їй, а Аллаху, для нього вона живе і діє. Людина — раб Божий, який може хіба що молити його про милість і заступництво. Людина почу­вається неоплатним боржником Аллаха, адже вона не може збагнути підстав, на яких він допускає людину до зла чи спрямовує на шлях доброчинності і на цій осно­ві засуджує її на вічні муки у пеклі чи нагороджує віч­ним блаженством у раю.

У сучасному ісламі виразно окреслюється гуманіс­тична тенденція, яка стимулює волю і творчу актив­ність людини, спрямовані на її моральне піднесення, духовне зростання, на вільний пошук добра, краси та істини. Проголошується, що від волі Аллаха залежить тільки доброчинність, добропорядність людини, а зло у всіх його проявах — від злої волі людини, від зловжи­вання свободою, яку Аллах дав людині щодо вибору нею добра і зла. Вберегтися від зла людина може влас­ною волею і зусиллями, що є вірогідною підставою для припущення і надії, що саме таку протидію злу Аллах бере до уваги, наділяючи благом, добром. У межах цієї тенденції служіння справами (відмовою від зла, проти­дією йому і утвердженням добра, доброчинністю, доб­розичливістю) вивищується над культовим служінням.

Психологія позбавленої фаталізму, активної духов­ності домінує у моральному вченні буддизму. Але буд­дизм скеровує духовно-моральний пошук віруючих до специфічного аскетизму, ігнорування своїх земних потреб.

Буддизм є однією із світових релігій, що виникла в Індії у середині І тис. до н. є. Поширений він у країнах Південно-Східної і Центральної Азії, Далекого Сходу. Назва походить від імені Будда (санскр. buddha — про­світлений, осяяний вищою істиною), яке одержав за­сновник цієї релігії, принц Сіддхартха Гаутама Шак'я-Муні, котрий досяг найвищого, вічного блаженства тим шляхом, який пропонує послідовникам своєї релі­гії. Будда вважається і найвищим, абсолютно доскона­лим божеством, вказує людям шлях до спасіння від страждань і до вічного блаженства. Кожен, хто успішно пройшов шляхом Будди, якимось чином прилуча­ється до найвищого божества, стає ним.

Буддизм навчає, що життя у всіх його проявах є злом у тому сенсі, що усе живе страждає. Джерелом страждань людини вважається її прихильність до чут­тєвого світу, що спричиняє круговерть перероджень — обертання колеса сансари (санскр. sansara — блукання, перебіг життя, проходження через щось, перероджен­ня, безперервне переродження душі). Суть вчення про сансару полягає в тому, що кожен живий організм має душу, яка після смерті тіла вселяється у якесь нове, но­вонароджене тіло, з яким душа страждатиме менше чи більше, ніж з попереднім. Це залежить від змісту її життя у попередньому втіленні — чим більше він відпо­відав релігійним принципам, нормам, настановам, тим кращим, пов'язаним з меншими стражданнями і біль­шими втіхами буде нове перевтілення. Найвищими пе­ревтіленнями є цар, нижче божество.

Цілковите позбавлення від страждань, вічне спасін­ня, абсолютна втіха можливі у нірвані (санскр. nirvana — згасання, застигання, заспокоєння), яка є ідеалом, ос­новною метою буддиста. Досягається вона припиненням перероджень душі, випадінням із кола сансари внаслі­док знищення усіх своїх мирських пристрастей, бажань, схильностей. Тільки це створює відповідну нірвані карму (санскр. karma — діяння і відплата) — сукупність діянь, вчинків людини у теперішньому й попередніх вті­леннях її душі, які фіксуються та зберігаються духов­ним способом і визначають її долю (перевтілення), особ­ливості теперішнього життя.

Буддійський ідеал полягає в насолоді безпристрас­ним, абсолютно спокійним розумовим спогляданням у нірвані. Буддист має всіляко наближатись до такого стану і у втіленому перебуванні його душі, що й забез­печить їй наступне краще переродження. Але буддизм не закликає до крайнього аскетизму всіх, таким є лише шлях монахів. Усім іншим слід дотримуватися се­рединного шляху, який передбачає праведні погляди, праведні прагнення, праведне мовлення, праведну по­ведінку, праведне життя, праведні зусилля, праведне споглядання, праведні розмірковування.

Праведні погляди — це знання і правильне сприй­мання «чотирьох благородних істин»: будь-яке існування є стражданням; причина страждань — у людині, це — її жадоба до життя, насолод, влади, багатства, її схильність до життя у будь-якій формі; щоб припинити страждання, необхідно звільнитися від жадоби життя, досягнути стану відсутності сильних почуттів, при­страстей, знищення бажань; вибір шляхетного се­рединного шляху. Праведні прагнення тлумачаться як рішучість того, хто пізнав «чотири благородні істини», реалізувати їх у своєму житті. Праведне мовлення по­збавлене брехні, брутальності, грубості, наклепів. Осно­вою праведної поведінки є дотримання п'яти моральних вимог: відмовитись від убивства будь-якої живої істоти; не красти; не обманювати; дотримуватися подружньої вірності; не вживати алкоголю. Ці вимоги переважно аналогічні за змістом заповідям Яхве й Аллаха.

Праведне життя — це насамперед чесне здобуван­ня засобів до існування. Праведні зусилля мають спря­мовуватися на подолання всього того, що прив'язує сві­домість до цього ілюзійного буття. Праведне споглядан­ня забезпечується постійним зосередженням на досяг­неннях на шляху до спасіння, подоланням земних схильностей. Праведні розмірковування є послідовним удосконаленням свідомості, поступовим відсторонен­ням від усього земного, здобуванням такого внутріш­нього спокою і незворушності, в яких немає місця на­віть для радості з приводу звільнення від земних зв'яз­ків і появи перспективи нірвани.

Найміцнішими земними путами, найважчими кай­данами для душі буддизм проголошує прихильність до жінки — коханої, дружини, матері, доньки. Ця при­хильність є найважчою перешкодою на шляху до спа­сіння. «Поки у чоловіка не викорінене бажання до жі­нок — нехай і найменше, — доти його розум прип'ятий, подібно до теляти, що ссе молоко у матері», — гласить буддійське вчення. Ранній буддизм розглядав жінку взагалі як найгірше зло, а безшлюбність — як найвищу доброчинність. З часом це твердження ставало менш категоричним, але трактування жінки як нижчого вті­лення залишилось. Жінка, згідно з буддійським учен­ням, не може стати на прямий шлях спасіння, її душа має спочатку заслужити перевтілення у добропорядно­го чоловіка.

Попри все це, у буддизмі домінує гуманістична тен­денція. У ньому немає авторитарного приниження лю­дини, заперечення можливостей її духовного та інте­лектуального зростання — людина може власними ду­ховними зусиллями досягнути досконалості божества, вона має шукати добро та істину, перетворювати на цій основі себе і світ. Важливу роль буддійське моральне вчення відводить співчуттю і любові до всього живого.

Отже, психологічними особливостями гуманістичної релігійної моралі є орієнтація людини на автентич­ну доброчинність, дотримання норм, які являють со­бою фундаментальну основу життєдайних людських стосунків. Гуманістичні тенденції у моральних вченнях різних релігій мають свою специфіку.

Релігійно-моральний