ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Становлення психології релігії як самостійної наукової дисципліни

Основоположними для становлення психології релігії стали праці німецького теолога, філософа Фрідріха Шлейєрмахера (1768-1834) «Промови про релігію до освічених людей, які гордують нею» (1799), «Монологи» (1800) та ін., в яких релігійна віра тлумачиться як індивідуально-психологічний феномен, стан свідомості, емоційних переживань людини. Ядро релігійної свідомості Ф. Шлейєрмахер вбачав у ставленні до нескінченності та в особливій чутливості, які, динамічно поєднуючись, утворюють «внутрішнє діяння», спрямоване на пошук вічного і нескінченного в усьому, що живе й рухається, у зростанні та мінливості, у дії та стражданні. Стан чутливого «смаку до нескінченності» він вважав сутністю релігії, стверджуючи, що кожна особистість своєрідно, відповідно до свого неповторного внутрішнього світу, сприймає та переживає нескінченність.

Як самостійна наукова дисципліна, психологія релігії оформилася наприкінці XIX - на початку XX ст. Цей історичний період знаменувався бурхливим розвитком наук, визначними відкриттями. Могутній поштовх становленню психології релігії дали здобутки етнографії, порівняльної лінгвістики, міфології, релігієзнавства, соціології, соціальної психології. Вони пов’язані з науковими стараннями англійських дослідників Герберта Спенсера (1820-1903), Джеймса-Джорджа Фрезера (1854-1941), Едуарда-Бернетта Тейлора (1832-1917), Броніслава-Каспера Маліновські (1884-1949), французьких учених Люсьєна Леві-Брюля (1857-1939), Клода Леві-Строса (нар. 1908), Габріеля Тарда (1843-1904), Еміля Дюркгейма (1858-1917), німецького психолога Вільгельма Вундта (1832-1920) та ін., які узагальнили величезні за обсягом і різноманітні за тематикою матеріали про вірування, культи, міфи, мислення, мовлення та інші особливості психіки і культури первіснообщинних спільнот, племен. У більшості тодішніх концепцій виразно окреслювались власне психологічні вектори аналізу.

Релігійно-психологічними за рівнем і змістом аналізу були процеси у філософії, пов’язані з так званою «смертю Бога» - поширенням і поглибленням безвір’я, атеїзму, намаганнями осмислити становище людини в світі без Бога, його піклування і захисту. Найґрунтовніші розвідки щодо цієї проблематики належать датчанину С. К’єркегору, російським мислителям Федору Достоєвському (1821-1881), Льву Шестову (1866-1936), Миколі Бердяєву (1874-1938), Семену Франку (1877-1950), представникам німецької філософії Едмунду Гуссерлю (1859-1938), Мартіну Хайдеггеру (1889-1976), Карлу Ясперсу (1883-1969).

Дослідження усіх цих мислителів актуалізували психологічні трактування релігійних феноменів засновниками великих релігій Мойсеєм, Ісусом, Буддою, Мухаммедом. Значною мірою вони поглибили, розширили релігійно-психологічні конструкції, вибудовані давньогрецькими філософами Платоном (427-327 до н.е.), Плотіном (прибл. 204-270), Августином Аврелієм, нідердандським філософом Бенедиктом Спінозою (1632-1677), німецькими філософами Іммануїлом Кантом (1724-1804), Георгом-Вільгельмом-Фрідріхом Регелем (1770-1831).

На становлення психології релігії як самостійної наукової дисципліни відчутно вплинув розвиток власне психології на зламі XIX-XX ст. Саме тоді викристалізувалися фундаментальні психологічні концепції: рефлекторне вчення (І. Сєченов, І. Павлов, В. Бехтєрев), біхевіоризм (Е. Тондайк, Дж. Вотсон), психоаналіз (3. Фрейд) та ін. Більшість провідних тогочасних психологів звертала увагу на такий важливий у житті, психічній діяльності людини феномен, як релігія.

Вважається, що власне психологію релігії започаткувала стаття американського психолога Стенлі Холла (1846-1924) «Моральне та релігійне виховання дітей», в якій він спирався на ідею, що дитина у своєму індивідуальному розвитку долає в редукованій (згорнутій) формі основні стадії культурного розвитку людства, через які кожна людина має пройти з максимальною користю для себе. До них належить і релігійна. Пошукам ефективних методів релігійного навчання й виховання, статевим і віковим аспектам психології релігії він присвятив працю «Юнацтво» (1904). С. Холл заснував перший науковий журнал з релігійної психології та освіти. Учень Холла Едвін Старбек (1866- 1947) у своїй книзі «Психологія релігії», написаній на основі узагальнень емпіричного матеріалу, зібраного за допомогою анкетування, вивчення автобіографічних нотаток, щоденників віруючих, стверджував, що людина має вроджений релігійний інстинкт. Цього погляду дотримувався й американський психолог Джордж Коу (1861 -1951), відомий працями «Духовне життя» (1900) і «Психологія релігії» (1916).

До фундаторів психології релігії як самостійної наукової дисципліни належить американський філософ Джеймс Пратт (1875-1944), який у своїх книгах «Психологія релігійної віри» (1907), «Релігійна свідомість» (1920) досліджував психологічний зміст культу, містицизму, віри з позиції віруючої людини, якою вважав себе. Якщо більшість учених у сфері психології релігії намагалися бути об’єктивними, незаангажованими вірою чи безвір’ям, то Пратт підкреслював і обстоював правоту свого суб’єктивізму віруючого.

Найвидатнішим знавцем психології вважається американський філософ і психолог В. Джемс. Він дав ґрунтовне психологічне тлумачення релігійних явищ («Залежність віри від волі та інші досліди популярної філософії», 1897), здійснив вагоме дослідження релігійної свідомості («Розмаїття релігійного досвіду», 1902). Особливу увагу дослідник приділяв психології навернення до віри, яке називав другим народженням, станом людини, що почувається причетною до вищих істин. Цей стан Джемс вважав основою особистої релігії. Релігію він трактував з позицій гуманістичної істинності духовних цінностей: «Якщо виявиться, що релігійні ідеї мають цінність для життя, то з погляду прагматизму вони будуть істинними в міру їх корисності для цього».

Становленню психології релігії прислужилися праці американського психолога Джеймса Леуба (1868- 1946): «Психологія релігійних феноменів» (1896), «Психологія вивчення релігії» (1912), «Віра в Бога і безсмертя» (1916), «Психологія релігійного містицизму» (1925), «Бог або людина» (1933). Критикуючи традиційні релігії як обман, він стверджував, що жодний індивідуальний релігійний досвід не може свідчити про існування надприродного та його зв’язків з людиною, що релігія не є ефективним психотерапевтичним і психопрофілактичним засобом, доводив необхідність гуманістичної релігії як основи правдивої етики, всебічного гармонійного розвитку людини.

У США було сформовано засади пастирської психології (галузь психології релігії, що вивчає шляхи, механізми впливу священнослужителів на психіку віруючих) і психотерапії. Провідну роль у цьому відіграли праці Антона Бойзена «Дослідження внутрішнього світу» (1936), Джеймса Олівера «Пастирська психологія і душевне здоров’я» (1932), Карла Штольца «Пастирська психологія» (1932). їх об’єднувала ідея, що релігійна психотерапія може бути ефективним методом лікування і профілактики душевних розладів, пов’язаних із порушеннями соціальних зв’язків, зовнішніми і внутрішніми конфліктами, світоглядними проблемами суб’єкта.

Наукові набутки американських дослідників привернули увагу до проблем психології релігії вчених європейських країн, особливо Великобританії. Першою ґрунтовною британською розвідкою у цій царині була монографія Георга Стреттона «Психологія релігій» (1911), у якій зроблено порівняльну психологічну характеристику різних вірувань, релігій. Різноманітні психологічні особливості культу, психологічні аспекти віри проаналізовані у книзі Роберта Тулесса «Вступ до психології релігії» (1923).

У цей період досить складні процеси у сфері релігієзнавства розгорталися на теренах Російської імперії. Динаміку їх формували релігійний ренесанс, пристрасні інтелектуальні пошуки Бога, істинної віри і водночас зародження запеклого атеїзму, що досягнув піку в більшовицькій ідеології.

Одним із натхненників пристрасно-інтелектуальних пошуків Бога був Лев Толстой (1828-1910), який порівнював значущість релігійної віри в духовному житті людини з роллю серця у життєдіяльності її тіла. Активне прилучення особистості до християнських духовно-моральних цінностей він вважав єдиним шляхом до істинного смислу життя, який сповнює її психіку умиротворенням, спокоєм, розчуленням, милосердям, життєдайною енергією, наснагою, гармонією, опірністю злу. Його «Сповідь» є неперевершеним психологічним етюдом релігійно-морального пробудження людини.

Цю проблему в дещо іншому ракурсі розглядав Ф. Достоєвський, доводячи, що єдиним засобом приборкання демонічного в людині (безмірного егоїзму, ненаситної жадібності до грошей і тілесних насолод тощо) є розпалювання в її душі «іскри Божої» - правдивої релігійної віри. Смисл життя він вбачав у постійному «вичинюванні» своєї душі відповідно до християнських духовно-моральних цінностей, завдяки чому людина наближається до духовного безсмертя у Господі.

В одному ідейному руслі з Толстим і Достоєвським ішли російські філософи Володимир Соловйов (1853-1900), Микола Бердяєв, Семен Франк, Лев Шестов, Дмитро Мережковський (1866-1941), Василь Розанов (1856-1919), Микола Лоський (1870-1965) та ін., які обґрунтовували різні аспекти інтегруюче-особистісної ролі релігійної віри. їх твердження зводяться до того, Що лише віра у створення людини задля високої мети, відомої поки що тільки Творцю, є тим, заради чого варто жити, боротись, страждати, духовно-морально вдосконалювати себе і світ. Правдива віра, неухильне самовдосконалення роблять людину психологічно могутньою, духовно нездоланною, впевнено-оптимістичною, осяяною, щасливою. Тобто російська філософська думка того часу торкнулась філософських і світоглядних основ психорегулятивної (психокорекційної, психопрофілактичної, психотерапевтичної) функції релігії. М. Бердяєв і С. Франк сформулювали етнопсихологічні концепції релігійності як риси російського національного характеру. Цікавими є міркування Бердяєва щодо психології совісті, в якій він вбачав найвиразніший вияв Бога в людській душі.

Тогочасні російські психіатри відстежували психопатологічні релігійні прояви, зв’язки релігійної одержимості і психічної неповноцінності. Тоді було доведено, що релігійна біснуватість є специфічним хворобливо-психічним станом, який здебільшого пов’язаний із сомнамбулізмом - розладом свідомості, коли людина, перебуваючи у стані своєрідного сну, автоматично виконує звичайні за своїм змістом дії - ходить, маніпулює предметами тощо.

Відомий невролог, психіатр, психолог Володимир Бехтєрев (1857-1927) пояснював психічні епідемії релігійного змісту схильністю до істеричності більшості охоплених цими епідеміями внаслідок навіювання, самонавіювання, наслідування. Біснуватість він пов’язував із нервовим розладом, нейрофізіологічними змінами в корі головного мозку, чудесні зцілення - із самонавіюванням, що спирається на глибоку віру, довір’я до пастиря. Як засвідчили різноманітні дослідження, таке самонавіювання справді може зцілювати від функціональних розладів, якщо орган, частина тіла анатомічно не ушкоджені, їх структура не зруйнована, а вийшли з ладу внаслідок психотравми (потужного емоційного удару тощо). Для відновлення їх функціонального стану необхідний психічний удар «з протилежного боку», чим і може бути релігійне самонавіювання. Аналізуючи масові самогубства сектантів, В. Бехтєрев пояснював спокійне і покірливе прийняття ними власної смерті вкоріненням у їх психіку через навіювання і самонавіювання віри у негайне переселення їх душ після смерті тіла у лоно праведних.

Психіатр Петро Ганнушкін (1875-1933) у статті «Релігія, жорстокість і сластолюбність» довів, що релігійна нетерпимість, фанатизм, святенництво, лицемірство, ханжество, статеве шаленство, патологічна жорстокість є корелятивними (взаємопов’язаними) явищами, поєднуються в єдиному особистісному симптомокомплексі.

Але жоден з російських психіатрів, які відстежували психопатологічні релігійні прояви, не зводив релігію, віру до психопатології, невротичного за своєю природою явища, як австрійський психолог, психіатр 3. Фрейд.

Помітний внесок у становлення психології релігії зробили французькі психіатри і неврологи Жан Шарко (1825-1893), П’єр Жане (1859-1947). Вивчаючи гіпнотичні стани, вони виявили подібність процесів і результатів гіпнотичного навіювання, навіювання та самонавіювання у функціональній структурі чудодійних зцілень, а також істеричних симптомокомплексів і феноменів демономанії (охопленості злими духами), стигматизації (утворення на тілі віруючих стигм - ран, що нагадують рани Ісуса Христа). У монографії «Хвороби релігійних почуттів» (1901) Е. Морисьє тлумачить містицизм як гіпертрофоване прагнення до інтеграції з абсолютно сталим, а фанатизм - як хворобливо інтенсивну жадобу служіння суспільству.

Французький психолог релігії Еміль Бутру (1845- 1921) був переконаний, що основна проблематика психології релігії як науки полягає у спостереженні та аналізі релігійних феноменів на основі пошуку їх пояснень у загальних законах психічних явищ («Наука і релігія»). Французький психолог Теодюль Рібо (1839-1916) довів, що релігійна віра є синтезом інтелектуального, емоційного та обрядового елементів, утворенням нормальної, здорової психіки, тому немає жодних підстав намагатись звести її до сфери психопатології, невротизму («Психологія почуттів»). Французький психолог і релігієзнавець Теодор Флурнуа (1854-1920) сприяв становленню європейської наукової психології релігії тим, Що вивчав діяльність релігійних геніїв, створив першу в Європі узагальнюючо-систематизуючу працю з психології релігії («Принципи релігійної психології»).

Один із засновників соціології, французький учений Е. Дюркгейм започаткував соціально-психологічне вивчення релігії. У монографії «Елементарні форми релігійного життя» він розглядав релігію з позицій загальносоціологічної теорії суспільного життя як інтегратора суспільства і з етнологічних засад - як етнотрадиційні явища (на матеріалах вірувань аборигенів Австралії). Дюркгейм довів, що релігія інтегрує спільноту, регулює психічні процеси й поведінку людини, виражає і утверджує суспільні духовні цінності, ідеали. Проте він неправильно визначив найістотнішу сутність релігії, її мінімум, оскільки виходив з того, що основу релігії становить поділ світу на дві сфери: сакральну (священну) та профанну (звичайну), і саме в цьому поділі шукав сутність релігії. Священним для суб’єкта є те, що має над ним владу і вимагає від нього особливого ставлення - благоговіння, любові, поклоніння тощо. Священність не притаманна об’єктам іманентно (як об’єктивна, невід’ємна властивість їх природи). Вони наділяються священністю внаслідок зусиль суб’єктів. Священним Дюркгейм вважав особливо значуще. А оскільки релігія є священним предметом, то її сутність він вбачав не у вірі в надприродне та його промисел у природному світі, а у вірі в значуще.

Соціально-психологічний напрям досліджень релігії розвивав французький учений Люсьєн Арреа (1841-1922).

Французький дослідник психології релігії Р. де ла Грассері на основі психологічного аналізу значного пласта емпіричних матеріалів стверджував, що релігія є продуктом людського духу; кожна релігія відповідає певному його рівню та особливостям його розвитку, її зумовлюють закони і механізми психіки. Як першопричину релігії він розглядав стан людського духу, динамічний центр якого утворює потреба у стосунках з божеством, що реалізується через культ. Беручи участь у культових діях, люди лише згодом, і то не завжди, замислювались, якими є божества, котрим вони поклоняються.

Відомий німецький психолог Вільгельм Вундт (1832-1920) психологічні аспекти релігії досліджував на основі аналізу історичного емпіричного матеріалу, наслідком чого стала десятитомна праця «Психологія народів». На відміну від Грассері, який зосереджувався на ролі та особливостях культів, він переважно розглядав внутрішні мотиви релігійності та об’єктивні чинники, що впливали на їх формування. Міфи, вірування, за твердженням В. Вундта, є мотивацією, «ідеологією», поясненням культових дій. Культ і міфи функціонують у нерозривній єдності. У цій цілісній системі кожен елемент набуває свого істотного змісту тільки у структурно-функціональній взаємодії зі всіма іншими її елементами (істотними складовими). Його міркування про роль фантазії, уяви, пам’яті, механізмів асоціювання, емоційних переживань, мислення у виникненні та функціонуванні релігії спонукали багатьох учених до досліджень цієї проблематики.

Психологічно-релігієзнавча думка в Німеччині розвивалась і в лоні теології. Морально-психологічна проблематика пронизувала богословські праці німецьких теологів Р. Отто, Е. Трьольча, А. Гарнака, А. Річля та ін. Значний інтерес викликали розробки Рудольфа Отто (1869-1937), який доводив, що основою індивідуальної релігійності суб’єкта є його зустріч зі «святим». Ця зустріч відбувається у глибинах його психіки, є ірраціональною, викликає містичне захоплення, жах, який містить власне жах, почування величного, втаємниченості, божественної енергії, що стимулює духовну творчість. У монографії «Священне» (1917) Отто характеризував релігійний досвід як ірраціональне почування Божої могутності, в якому зливаються захоплення, схиляння перед таємничою і грізною силою, що нестримно вривається в людську душу. Цей досвід він називав «нумінозним» (осягнуте розумом), таким, що є наслідком внутрішньопсихічного споглядання.

Німецький дослідник Карл Гіргензон (1875-1925) У працях «Психологічна структура релігійних переживань» (1921), «Релігійна психологія, релігієзнавство і релігія» (1923), «Види існування релігійної думки» (1924) на основі інтроспекції (самоспоглядання як методу психологічного пізнання) намагався систематизуюче інтерпретувати психологічно-теологічні ідеї Шлейєрмахера.

Розвитку методів дослідження психології релігії, пастирської психології прислужилися праці німецького психолога релігії Вернера Грюна (1887-1961) «Ціннісне переживання. Релігійно-психологічне дослідження на експериментальній основі» (1924), «Служба священика у світлі сучасної психології» (1926), «Набожність сучасності» (1956).

Німецький учений Георг Воббермін (1869-1943) у своєму дослідженні «Систематична теологія з точки зору релігійно-психологічного методу» (1923-1925) обґрунтував необхідність для дослідника психології релігії поставити себе на місце суб’єкта, який має індивідуальний релігійний досвід «зустрічі з Богом», вжитися в цей досвід. Таке «вживання» можна називати емпатійною ідентифікацією - уподібненням-ототожненням себе з іншим на глибинному рівні розуміння його емоційних станів і співпереживання з ним.

Багатий емпіричний матеріал, цікаві спостереження є у книзі німецького богослова Фрідріха Хайлера «Молитва» (1918), сутність якої він вбачав у містичному зв’язку людини з Богом.

Глибокий аналіз методології та історії становлення психологічно-релігієзнавчої науки містить книга німецького дослідника Георга Вундерле (1881-1950), «Вступ до сучасної психології релігії» (1922).

Отже, психологія релігії в період свого становлення як самостійної наукової дисципліни розвивалась за такими напрямами: зміст і характер релігійних психічних станів, процесів суб’єкта - емоційних переживань, уявлень, фантазій, ціннісних орієнтацій, думок (Ф. Шлейєрмахер, В. Джеме, Дж. Пратт, Т. Рібо); релігійна віра як результат «зустрічі з Богом», містичного осяяння (Ф. Шлейєрмахер, Р. Отто); порівняльний психологічний аналіз первісних культів, вірувань, міфів (Г. Спенсер, Дж.-Дж. Фрезер, Е. Тейлор, Б.-К. Малі-новські, Л. Леві-Брюль, К. Леві-Строс, Е. Дюркгейм, В. Вундт, Г. Стреттон, Ф. Хайлер); психологія культу (Р. де ла Грассері, Р. Тулесс, Дж. Пратт); екзистенційна (смисложиттєва) функція релігійної віри (С. К’єркегор, Ф. Достоєвський, Л. Шестов, Е. Гуссерль, К. Ясперс та ін.); психологія релігійно-моральних пошуків людини (Л. Толстой, Ф. Достоєвський, В. Соловйов, М. Бердяєв, С. Франк, Л. Шестов та ін.); релігійні аспекти вікової і педагогічної психології (С. Холл, Р. Тулесс та ін.); соціально-психологічні аспекти релігії (Е. Дюркгейм, Л. Арреа); релігійність як риса національного характеру (Г. Лебон, Г. Тард, М. Бердяєв, С. Франк); пастирська психологія (А. Бойзен, Дж. Олівер, К. Штольц, В. Грюн); психотерапевтичні аспекти релігії (В. Джеме, Т. Флурнуа та ін.); психопатологічні і невропатологічні аспекти релігії (В. Кандинський, В. Бехтєрев, М. Кра-їнський, П. Ганнушкін, П. Жане, Ж. Шарко, П. Ріше, Е. Бутру); методологічні засади і дослідницькі методики (В. Джеме, Е. Старбек, Г. Воббермін та ін.).

Психологія релігії є самостійною дисципліною, що належить до систем і психологічних, і релігієзнавчих наук. Вона має свої проблематику, предмет, методи, дедуктивне ядро, історію становлення і розвитку.


© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти