Сутність і структура релігії.

Намагаючись знайти змістовну і водночас універсальну дефі­ніцію релігії, вчені ХІХ — початку ХХ ст. зосередили увагу на окремих складових релігії, шукаючи серед них сутнісні та загальні харак­теристики. Американський психолог В. Джеймс вбачав сутність релігії в інтуїтивно-чуттєвій складовій релігійного життя й ви­значав релігію як відчуття «заручення» із транс­цендентним. Е. Дюркгейм вважав релігію суто соціальним яви­щем, сукупністю вірувань і практик, санкціонованих суспільст­вом та обов'язкових для його членів. К. Маркс шукав корені ре­лігії в класових відносинах та особливостях людського пізнання (релігія — фантастичне відображення у свідомості людей тих сил, природних і соціальних, що над ними панують). Ці та подіб­ні до них визначення також не можна визнати задовільними, оскільки вони не дають цілісного уявлення про предмет.

Наприкінці ХХ ст. вчені-релігієзнавці віддають перевагу синтетичним дефініціям, які висвітлюють відразу кілька суттєвих аспектів ре­лігії. Таким є, наприклад, визначення, яке належить американському антро­пологу Кліффорду Гіртцу: «Релігія – це система символів, які працюють на створення потужних, все проникаючих, довгостро­кових орієнтацій і мотивацій, спрямованих на формування уявлень про за­гальний порядок існування, що виступають для віруючих у ви­гляді єдиної реальності».

Якщо говорити про монотеїстичні релігії, то можно погодитись з визначеннями, які дають вітчизняні вчені-релігієзнавці М. М. Закович, В. І. Лубський, А. М. Черній та інші.

Релігія – (з лат. religio – святість) – світогляд, заснований на вірі в існування надприродного, фантастичне відображення в головах людей тих неземних зовнішніх сил, що панують над ними в повсякденному житті.

У багатьох релігіях – це Бог (Боги). Бог, за релігійними уявленнями, є Абсолю­том, який панує над людськими і природними силами.

Бог – верховна надприродна сутність, яка наділена вищим розумом, абсолютною доско­налістю і всемогутністю, є творцем світу і людини та спрямовує їх подальший розвиток.

Теологія (від. Teos – Бог і logos – наука) або богослов’я – слово про Бога та їх опоненти віка­ми шукають доказів як «за», так і «проти» існування Бо­га. Але жодні аргументи нічого не доводять людині, яка не вірить, і не потрібні людині, яка вірує в Бога. Ще Е. Кант стверджував, що існування Бога не можна логічно ні до­вести, ні спростувати.

На сьогодні відомо біля 5 тис.релігій, але не існує єдиного підходу до їх класифікації. Вітчизняні вчені-релігієзнавці С. Бублик, Є.Дулуман, М. Закович, А. Колодний, В. Лубський, О.Уткін, А. Черній поділяють релігії на групи, беручи за основу час ви­никнення, етнічні ознаки та рівень поширення. Такий принцип класифікації є найбільш поширеним, тому що він базується на загальноприйнятих підходах. Згідно з ними всі релігії, що існували та існують, вищевказані вчені поділяють на чотири групи.

І. Первісні родоплемінні вірування:анімізм, фетишизм, тотемізм, магія, рільницький культ і шаманізм , які формувалися майже у всіх народів світу.

ІІ. Етnоnаціоnальні релігії:іудаїзм, індуїзм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, зо­роастризм. Вони виникали в лоні певного етносу і ввібрали в себе його моральні норми, традиції, звичаї, тощо.

ІІІ. Світові релігії: буддизм, християнство, іслам. Критерієм визнання релігій світовими є не чисельність осіб, що сповідують їх, не масштаб території поширення, а їх відкритість щодо людей усього світу.

ІV. Неорелігії (нові або новітні релігії): євангельські християни-баптисти, свідки Єгови, церква Ісуса Христа святих останніх днів (мормони) та інші.

Вони об’єднують релігійні комплекси, історично не ус­падковані від попередніх епох певним етносом, не прита­манні його релігійній духовності, а поширені внаслідок місіонерської дійсності.

Релігія є складним соціально-історичним явищем. Всі елементи її структури перебува­ють у тісній єдності та взаємозалежності. До структурних елементів релігії відносяться релігійна свідомість, релігійний культ і релігійні організації.

Релігійна свідомість– це сис­тема теорій, поглядів і почуттів змістом яких є віра у надприродне.

Найважливішими аспектами релігійної свідомості є:

Релігійні теорії які проявляються через розуміння і тлумачення світу та надприродних сил. Вони існують у формі теоретичних догматичних положень.

Догматика (з грецьк. Dogmatos – думка, вчення) – це теоретичні положення віровчення певної релі­гійної конфесії, що визнаються вічними і незмін­ними.

Релігійні догмати визнаються абсолютними, незмінними, недосяж­ними для осягнення за допомогою науки і розуму розумом, не можуть бути взяті під сумнів та не піддаються критиці.

Релігійні погляд – це система уявлень, понять і су­джень людей щодо віри в надприродне.

Релігійні почуття – цепсихологічні стани людини,які виражають емоційне став­лення людини до світу і його явищ і які є індикатором щирості релі­гійних вірувань. Вони бувають позитивними (любов, благоговіння, ра­дість) і негативними (страх, розгубленість, розпач).

Основою релігійної свідомості є віра.

Релігійна віра– це такий стан релігійної свідомості, який базується на визнанні істинності певної теорії (релігійного вчення) без їх раціонально-наукового осмислення і обґрунтування.

Віруючі люди визнають віру даром, що має надприродну сутність.

Предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, по­няття про надприродне. Релігійна людина вірує у ви­нятковість надприродних істот або сил, не застосовуючи до них критеріїв раціонально-наукового підходу. Віра допомагає людині в мобі­лізації її духовних, моральних і фізичних сил при вирішенні певних проблем. З вірою пов’язаний і діалогічний аспект релігійної свідомості, оскіль­ки людина в своїх думках постійно спілкується з об'єктом своєї віри.

Віра в надприродне є головною ознакою будь-якої релі­гії.

Наявність у людській свідомості певних релігійних ідей, уяв­лень та почуттів ще не є свідченням існування релігії. Надприродні сили фігурують у деяких творах мистецтва як художні образи, але їх творці не завжди були релігійними людьми. Людина може знати сутність певних релігійних вчень і бути атеїстом. Релігійна людина сприймає надприродне як справ­ді існуюче, а віруючий прагне встановити з ним зв’язок як з реально існуючим об’єктом.

Релігійний культ як складова релігії відрізняє релігію від інших форм суспільної свідомості. Він зумовлений релігійними догматами віри, виступає зовнішнім проявом релігійного акту та спрямований на задоволення потреб віруючих і проявляється в культовій діяльності.

Релігійний культ(злат. сultus — догляд, поклоніння) — це сукупність ритуалів і правил, які визначають порядок здійснення релігійних церемоній, що регламентують порядок і характер дій священослужителів та віруючих та надають можливості для спілкування з надприродними силами.

Суб’єктом культових дій можуть бути віруючий індивід, служитель культу чи ре­лігійна спільнота. До участі у релігійній культовій діяльності можуть спонукати необхідність виконання обов’язків служителями культу та віра, почуття, потреби і сподівання віруючих. Культова діяльність потребує й специфічних матеріальних об’єктів до яких відносяться: культові споруди (храми, молитовні будинки, капища), релігійне мис­тецтво (релігійні література, живопис, музика) та релігійні речі (релігійний одяг, культові предмети поклоніння, хрести, свічки, культове обладнання). Результатом культо­вої діяльності є задоволення релігійних потреб віруючих.

Особливе місце в релігійному культі належить молитві.

Молитва — вербальне (словесне) звернення людини до об’єкта своєї віри із проханням, подякою або його прославленням.

Залежно від кількості учасників молитви бувають колективні та індивідуальні. Відправлення їх здійснюють під час богослужінь у хра­мах, молитовних будинках, на цвинтарях. Молитва є однією з найважливіших чеснот. Вище молитви є лише любов.

Релігійні організації. Культові дії потребують упорядкованості і організова­ності тобто формування релігійних організацій, що є основною передумовою формування релігії як соціального інституту.. Першою їх ланкою є релігійна група.

Релігійна організація— це об'єднання послідовників певного віросповідання, цілісність якого забезпечується змістом віровчення і релігійним культом.

Завданням релігійних організацій є донесення до віруючих цінностей і ідеалів своєї релігійної конфесії та норм і правил поведінки.

Релігійна організація – це складний соціальний інститут, що має певні особливості. У християнстві до релігійних організацій відносяться церква, секта та деномінація.

Церква (з грецьк. – kiriake – дім Господа) – особливий тип релігійної організації, що об’єднує послідовників певної релігійної конфесії з централізо­ваною та ієрархізованою системою взаємовідносин між служителями культу та ними і віруючими.

Християнська церква поділяється на служителів церкви (духовенство, клір) і віруючих (мирян). До її атрибутів належать конфесійна догматика і віровчення, релігійна культова діяльність. Відносини в церкві будуються на основі канонів — сукупності правових норм, що ґрунтуються на церковних правилах догматах. У ній чітко налагоджено взаємодію керуючої та керованої підсистем, їй властивий високий ступінь сприйняття існуючих в суспільстві цінностей.

Головними завданнями церкви є збереження і вироблення нових релігійних цінностей, релігійна пропаганда та організація і координація релігійної діяльності, регуляція поведінки мирян.

Секта– (з лат. sehta – напрям, вчення) релігійне об'єднання віруючих, що виокремилась від певних релігій або створилась на основі декількох релігійних вчень.

Характерними рисами секти є:

а) сувора дисципліна й індивідуальне членство;

б) обов’язкове дотримання особливостей внутрі­шнього морального кодексу;

в) самоізоляція від інших релігійних об'єднань;

г) проповідь істинності свої релігійної доктрини;

д) нетерпимість щодо інших релігійних організацій.­

Деномінація(з лат. denominatio –– перейменування) – проміжна ланка між сектою і церквою, яка поєднує риси секти і церкви.

Зазвичай, деномінація має чітку організа­ційну структуру і досить широкі зв'язки із суспільством. Для деномінації характерним є поєднання різнопланових культових принципів, відкритість для взаємодії з іншими релігійними організаціями.

Від церкви деномінація переймає доволі високу систему централізації та ієрархічний принцип управління, відмову від політики самоізоляції і на­явність професійних священиків, яким надаються особливі повноваження для тлумачення слова Божого. Із сектою її зближують індивідуальне членство та претензії на винятковість і богообраність. При певних обставинах деномінація може перерости в церкву або перетворитись в секту.

Отже, структура релігії породжується умовами її функціонування і розвитку. Релігійна сис­тема діє як цілісність, у кожному з елементів якої повністю проявляється сутність певного віровчення.