Теїстичні вірування давніх слов’ян.

Дослідники давньослов’янської релігійної міфології відстоюють думку про існування чотирьох рівнів міфології східних слов’ян.

Перший з них характеризується найбільш абстрактними божест­венними функціями богів. Серед усіх божеств найвищим визнавали бога, який, за уявленнями, посилав блискавку, уособлюючи його і з вогнем. Він фігурує під іменем Перуна – бога грому і блискавок. По­клонялися вони Хорсу – богу сонця; Сварогу – богу вогню; Велесу (Волосові) — богу достатку, опі­кунові багатства, торгівлі, худоби; Стрибогу – богу ві­трів.

Перун.У X ст. українська міфологія визнавала найго­ловнішим бога родючості, грому й блискав­ки, володаря неба Перуна. Його вважали і творчою силою, що оживляє все, дарує дощ, а пізніше і богом-воїном, покровителем війська, яке завжди присягалося Перуном. У договорах з греками 945 й 971 pp. русичі клялися Перуном як найголовнішим серед богів. У Києві на одному з пагорбів стояло його дерев’яне зображення (статуя) зі срібною головою та золотими вусами.

За уявленнями слов’ян, він їздив по небу на вогненній коліс­ниці, запряженій крилатими вогняними кіньми. На зиму він замикав небо й засинав, а навесні зозуля, прилетівши з вирію, будила Перуна від зимового сну, і він одмикав небо, пускав на землю тепло, і все знову оживало.

Перун, вважалось, на всіх наводить страх, метаючи свої вогняні стріли в демонів, недобрих людей. Злі сили бояться грому й шукають собі порятунку під деревами, тому там не слід ховатися, щоб випадково не постраждати разом з ними.

З прийняттям християнства культ Перуна відходив дуже поволі й був перенесений на святого Іллю, який їздить небом на вогняно­му возі, полює на чортів вогненними стрілами та блискав­ками.

Сварог– бога неба, сонця, небесного вогню. Він відсутній серед Володимирових богів, хоча хлібороби його поважали. Сварога вважали й опікуном ковальства і ковалів, ви­нахідником плуга, під чиєю опікою перебували ремесла, шлюб та родинне щастя.

Хорс як бог Сонця належав до Володимирових богів, про що йдеться в літописі від 980 р. У «Слові про Ігорів похід» Хорс – бог Сонця зветься Великим.

Велес (Волос)– був одним з найважливіших слов’янських богів і вважався богом багатства, достатку, торгівлі, опіку­ном купців, охоронцем череди на землі й пастухом небе­сних стад. Значущість його підтверджується тим, що князь і дружина клялися Велесом, як і Перуном, у договорах з греками. У «Слові про Ігорів похід» по­ета і співця Бояна названо Велесовим онуком: «Віщий Бояне, Велесов внуче». Це свідчить, що Велеса вважали і богом поезії, музики, богом мистецтв загалом.

У переліку богів, яким Володимир поставив боввани у Києві, Велеса не було, але відомо, що його ідол стояв у Києві на Подолі.

Стрибог вважався богом вітру, покровителем пого­ди. Він часто згадується у давніх пам’ятках. У «Слові про Ігорів похід» йдеться про «вітри Стрибожі». У 980 р. князь Володи­мир поставив у Києві Стрибогові статую для поклоніння.

До другого рівня належали божества, що уособлювали сезонні господарські цикли і втілювали цілісність замкнених соціальних угруповань. До них відносились Род і Чур.

Третій рівень становлять персоніфіковані по­няття, до яких належать Доля, Лихо, Правда, Кривда тощо.

Чет­вертий рівень — це різні групи не індивідуалізованих істот –домовики, русалки, вії тощо.

Окрема група складається з ге­роїв міфологізованої історії східних слов’ян – це Кий, Щек, Хорів, Либідь, Аскольд, Дір та інші.

На думку М. С. Грушевського, ясними і веселими очима ди­вилися східні слов’яни на світ божий, вони не знали темних сил і су­ворих богів, що заважають щастю людей. Вони понад усе славили й шанували світло і тепло, що давало сонце, завдяки чому розквітала і буяла рослинність, і все життя природи

Не було у східних слов’ян храмів чи інших культових споруд і касти жреців, щоб служити богам. Кожен сам жертву або молився богам за себе і свою сім’ю. Молилися десь в тихому місці над во­дою, де людина найбільш глибоко відчуває подих тої таємничої сили, що оживляє природу. Ідоли (статуї богів) були рідкі. мабуть, по більших тільки містах. До нас досягли слова молитви того часу: «Господи, ти давав нам страву, дай нам її й тепер по достатку».

Щодо людського життя, то слов’яни вірили, що воно не закінчується зі смертю. Померлі, за їх уявленнями, продовжували жити далі і могли з'являтися між людьми, тому слід добрим похороном заслужити собі ласку покійника, щоб не докучав і не шкодив після смерті. На могилах справляли поминки – пили, гуляли (це звалось «тризною»). Небіжчикам оста­вляли їжу на могилі або при домашніх обідах залишали їм страву.

Давні вірування східних слов’ян (праукраїнців) не встигли розвинутися в завершену повну систему, бо прийшло християнство. Але релігійно-міфологічна культура праукраїнців не зникла, а дійшла до наших днів у формі православно-язичницькому поєднанні і переплетіння язичництва і православ’я.

Як бачимо зі змісту двох останніх питань, первісні вірування були неоднорідними в процесі їх розвитку і використовувалися для послаблення морального тиску на життя людей в складних природних умовах. Поступово ці вірування стали використовуватись для зміцнення впливу родової верхівки – вождів і старійшин на рядових членів роду. Згодом складається інститут жреців – професійних слу­жителів культу, які стали керувати релігійними церемоніями та святкуваннями і здійснювати жертвопринесення на честь богів. Однак ранні релігії не могли перетворитися на до­вершену систему. На зміну їм прийшли етнічні та регіональні релігії.

Тема 4. Найбільші національні релігії.

Індуїзм.

Індуїзм – це не просто релігія, це складна система світосприйняття. Вона вклю­чає в себе філософський, релігійний, і соціальний компо­ненти, що тісно переплетені між собою.

Щоб зрозуміти індуїзм, надзвичайно важливо мати на увазі, що для індуса не лише не існує у світі іншої релігії, крім індуїзму, а й взагалі немає нічого, що б не було охоп­леним релігією. Немає поділу на матеріальний і ду­ховний світи. Немає нічого, крім релігії, поза релі­гією, без релігії.

Індуїзм для індуса — це відчуття себе частиною Кос­мосу, слідування його вселенським законам. Індуїзм — це спосіб життя, а спосіб життя — це індуїзм. Нічого подібного в інших релігіях не існує. Віровченню індуїзму не притаманне не сприйняття іншої віри. Індуїстом не можна стати за власним бажанням, або внаслідок збігу обставин, а мо­жна лише народитися.

З середини І тис. В Індії почалося відновлення традиційної релігії Вед під назвою індуїзм, який став національною релігією індійців. Буддизм майже зник на цих теренах. Тепер лише кожен сотий ме­шканець Індії вважає себе буддистом.

Зникнення з арени буддизму і відродження індуїзму мали свої причини. Буддизм. виступав проти кастового по­ділу суспільства, використовував гнучкіші засоби ідеологіч­ного утвердження соціальних порядків. Але традиційно кон­сервативному індійському суспільству ця гнучкість була непотрібна. Надзвичайно строкатому соціально та етнічно, йому більше підходили касти. Індуїзм підтримував кастовий по­діл, і тому суспільство віддало йому перевагу. До того, ж він блискуче використав досягнення буддизму: демократизм, зо­рієнтованість на всіх людей, а не тільки на вищі касти, тощо.

Індуїзм демократизував культ, запровадив­ши його публічне відправлення, масові церемонії та обря­ди. Індуїстське духовенство не шкодувало коштів на будів­ництво грандіозних і пишних храмів, розвиток іконопису та скульптури. Індуїзм демократизував і значно розши­рив пантеон богів, відновив традиційні доарійські вірування. Це забезпечило індуїзму незаперечні переваги перед буддизмом, який перейшов у інші країни Азії.

Віровчення індуїзму склалося внаслідок еволюції ідей ведизму та брахманізму і остаточно оформилося в середині І тис. до н. е. Назва ж з’явилась у УІІІ ст. н. е., коли в Індії поширився іслам. «Індусами», «гінду» стали називати тих, хто його не прийняв. До індуїстського канону входить кілька груп текстів: Веди – гімни богам (Рігвeдa, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа); Упанішади – філософські тлумачення Вед; Махабхарата і Рамаяна – епічні, поеми, героями яких є боги, люди та напівлегендарні аватари (земні втілення богів) — Рама і Крішна.

Особливе місце, посідає Бхагавадгіта – один із розділів Махабхарати, яка в індуїзмі набула значення «п’ятої веди». У цій невеликій за обсягом поемі розповідається про битву на полі Куру двох родів нащадків Бхарати. У центрі сюжету — розмова напередодні битви Арджуни, який очолював військо пандавів, та Крішни, його колісничного. Арджуна, побачивши серед ворожого війська кауравів своїх родичів, опиняється перед важким вибором: або вбивати родичів, або ухилитися від битви. Крішна, аватар бо­га Вішну, радить Арджуні виконати до кінця дхарму (обов’язок) кшатрія (воїна) і перемогти на полі бою. Поняття «вбивство» не існує, бо душа вічна, а відповідальність людини лежить лише в межах її дхарми.

Далі Крішна розповідає Арджуні про місце людини у все­світі, про її божественну або асуричну (демонічну) долю, про шляхи до єдності з Брахманом (Абсолютом). Різні напрямки індуїзму розуміють Абсолют по різному. Найбільш поширеною є концепція Тримурті – трьох богів-іпостасей Брахмана, що відображають три основні його функції: творчу – (Брахма), охоронну – (Вішну) та руйнівну – (Шіва).

У тексті Гіти ми знаходимо також концепцію реінкарнації – перевтілення живих істот згідно із законом відплати (карма), а також вчення про вічність душі, яка перебуваючи в сансарі (колесі пе­ревтілень), має звільнитися від ілюзорності (майя) і досягти спа­сіння (мокша), яке розумілося як результат самопізнання люди­ни, усвідомлення нею своєї божественнї сутності.

Світ і людина утворені єдністю пуруші та пракриті – чоловічого (свідомого) та жіночого (матеріального) начал.

Самопізнан­ня людини — це усвідомлення нею в собі цих сил, і, передусім, трьох гун (якостей) пракриті, чорної, червоної та білої «ниток» матеріальної природи світу – тамаса, раджаса та сатви. Тамас — це якість інерції та невігластва тобто несвідоме. Раджас – якість зусилля та активності, пристрасть і бажання. Сатва – якість дії світла, сила гармонії, врівноваженості, ща­стя та знання тобто це результат дії свідомості.

Гіта пропонує людині не тільки подолати в собі якості двох нижчих гун, а й піднятися над усіма гунами, звільнитися від матеріального, щоправда, не відмовляючись від земних справ. Той, хто пізнає, не уникає ані приємних, ані неприємних дій.

Така поведінка дії становила основу карма-марга (шляху дій), що поряд із джняна-марга (шляхом знань) та бхакті-марга (шляхом від­даності) були основними шляхами досягнення єдності Атмана та Брахмана – тобто індивідуального та об’єктивного начал світу.

Іноді європейцями карма-марга розумілася як різновид йоги (поєднання з божест­венним). Нам більш відома хатха-йога, або класична йога Патанджалі, яка використовувала фізичні та дихальні вправи для пробудження енергії Кундаліні-Шакті. Ця енергія у вигляді змії, яка згорнувшись у три з половиною кільця, спить у нижній чакрі (тонко енергетичному центрі) хребта. Завдяки тривалому трену­ванню за системою йоги, вона пробуджується і, піднімаючись хребтом до сахасрари – центру свідомості, відкриває й інші чак­ри в тілі людини, наділяючи її надприродними властивостями – сидхами.

Але самі сидхи ніколи не були метою йоги. Вчителі (гуру) завжди застерігали від зосередження уваги саме на них, бо ці здіб­ності вважалися лише супутніми факторами на шляху до повного поєднання з Брахманом.

Будь-який спосіб самовдосконалення передбачав багаторічну підготовку і поступовість етапів релігійного посвячення людини. Учителі вели учня до усвідомлення божественності світу через розуміння виявлення божественних якостей у конкретних речах і людях.

Віровчення індуїзму базується на концепції пе­реселення (перевтілення) людської душі й доповнюється міркуваннями про те, що індивідуальна людська душа – Атман, весь час хоче з’єднатися з Брахмою – світовою душею. Тобто Бог існує і поза людиною, і в самій людині. Сенс життя людини ­в поєднанні, в злитті цих душ. Існує три шляхи цього злиття: добрі справи, лю­бов та знання. На цих шляхах людина мусить суворо до­тримуватися правил своєї касти, в усьому покладатися на Бога, і він приведе її до себе.

Індуїзм розвинув брахманське вчення про пересе­лення душ. Після смерті людини її душа переселяється в тіло новонародженого, а остаточною метою перевтілень, їх повне зупинення (мокша) – це злиття душі людини (Атмана) з світовою душею – Брахмою.

Належність людини до певної касти зумовлена пове­дінкою у попередньому житті – наскільки вона дотри­мувалася дхарми – закону своєї касти. Після смерті людини діє карма (закон відплати), яка визначає куди перевтілиться душа: в тіло людини вищої чи нижчої касти, або в тіло тварини чи в якусь річ. Оскіль­ки порушення дхарми в попередньому житті сприймаються беззаперечно, віруючий мусить ретельно дотримуватися норм поведінки своєї касти, сподіваючись на краще вті­лення його душі в майбутньому.

Щодо створення світу, то індуїстський міф розповідає, що Одвічний Дух створив води, кинув у них насіння, яке перетворилося на велике золоте яйце, і сам на­родився з цього яйця у вигляді творця світу Брахми, а разом з ним з'явилися і зародки всіх живих істот. Тому Брахма тільки реалізував творчі можливості Одвіч­ного Духа, ставши його продовженням.

Безпосередніми пра­вителями й упорядниками світу вважають Вішну і Шиву, що дало підставу для оформлення двох головних напря­мів у індуїзмі – вiшнуїзму та шиваїзму.

В індуїзмі відсутні цер­ковна організація та церковна ієрархія. Будучи цілісним вченням, він допускає відмінності в тлумаченні багатьох аспектів релігійного життя.

У Ведах сформульовано вимоги до світського життя індуса від народження до смерті. На кожний випадок жит­тя передбачено відповідний обряд, який має бути викона­ний точно. Саме обряди, церемонії та ритуали об'єднали народи Індії, що перебувають під впливом індуїзму в єди­ну цивілізацію.

Індуїстські хра­ми здебільшого примітивні, часто – простий будиночок. Культ, ритуали жерт­вопринесень та молитви теж дуже прості. До них звер­таються тільки при потребі. Урочистими бувають богослу­жіння тільки тоді, коли у жертву приносять тварину, м’ясо якої з’їдають учасники жертвоприношень.

У храмах здійснюють обряди, які пов’язані з на­родженням дітей, укладанням шлюбів, похованнями. Індуїстські традиції вимагають великої пишності і в них беруть участь багато людей. Організацію культової діяльності здійснюють жреці, чий авторитет зберігся і в наш час.

Перевтілення душі покійного багато в чому залежать і від поховальних обря­дів. Найдостойніший з них – спалювання тіла небіжчи­ка на березі священної річки Ганг з розвіюванням над нею попелу поховального вогнища. Малопоширеним є по­ховання в землю.

Індуїзм визнає ранні шлюби, коли дівчатка стають жінками у 8-9 років, що веде за собою раннє материнство. Заборона на повторний шлюб вдовам прирікає на довічну безшлюбність досить велику кількість жінок.

Ушанування індуїстських богів вищого рангу відбува­ється у великих храмах. Там обов'язково повинні знаходитись скульптури Ві­шни або Шиви. До загальноіндуїстських свят відносяться тільки два щорічних свята: весни – холі та осені – дівалі.

Індуїзм відкритий для всіх релігій, а його віруючі можуть молитися у будь-якому xpaмi, разом з ві­руючим іншої релігії. Ця релігія заклала традиції філософської думки Індії, гли­боко вплинула на мислення людей, зробила вагомий внесок у розвиток філософської культури людства. Зараз індуїзм сповідує понад 80% населення Індії. Він також поширений у Непалі, Бангладеш, Шрі-Ланці та інших країнах Південної Азії.

Таким чином, індуїзм – це явище значно ширше, ніж релігія. Це оригінальний комплекс віровчення і культ і, одночасно, – широкий філософський погляд на життя і специфічний спосіб життя, що глибоко увійшов у суспільні відносини та побут.

Синтоїзм

Синтоїзм – це традиційна релігія японців, яка нині співіснує в Японії з буддизмом, конфуціанством та християнством. Синто(з яп. – шлях богів) бере початок у УІ-УІІІ ст. н. е.

у центрі культу – Аматерасу, сонячна богиня, ім'я якої означає «та, що освітлює небо». Від неї починали свій родовід японські імператори. Важливою особливістю синтоїзму є специ­фічний культ предків (боги камі), яких треба вшановувати не тільки з поваги та вдячності, а й через побоювання, щоб вони не нароби­ли лиха нащадкам. Камі – тільки японські боги, в них вірять тільки японці.

Ставлення до різних богів неоднакове: одних (силь­них, добрих) поважають, інших (кволих, злих) зневажають. Уявляють їх людьми, звірами, птахами, горами, ріками, тра­вами, деревами. Усе незвичне викликає благоговіння і страх. Усе це – камі, наділене надприродною силою.

Синтоїстський храм має дві обов’язкові час­тини: – святилище, де зберігається священний предмет, в якому перебуває божество і залу для тих, хто прийшов помолитися. Будівлі споруджу­ють у чіткому храмово-архітектурному стилі. Зображень богів нема, але бувають зображення тварин – лисиць, мавп, оленів, тигрів та інших, в яких втілені божества. Крім храмів, бувають невеликі вівтарі в домах віруючих. Перед ними теж читають молитви, мета яких – викликати задоволен­ня конкретних камі, зробити їм приємне, нагадати про свою повагу і відданість. принагідно висловити їм своє

Щоб мати духовний сан (стати каннусі), потрібно закінчити відповідний на­вчальний заклад, отримати один з чотирьох ступенів осві­ти. Жінки теж можуть стати каннусі, але це трапляється дуже рідко. У храмі каннусі носить біле кімоно, білу спідницю та чорну шапочку. Поза храмом ­– одяг звичайний.

З синтоїзмом пов’язане повсякденне життя японця – народження дітей, початок їх навчання та повноліття, за­ручини, укладання шлюбів, спорудження будинків тощо. У всіх цих випадках дбають про камі й духів предків. Синтоїст­ські вірування глибоко проникли в життя і побут японців, але це не заважає їм звертатись і до інших культів, зокрема буддизму та християнства.­

Тривале співіснування синтоїзму передусім із буддизмом при­вело до розподілу функцій цих релігій у житті японського суспільства. Домашні обряди, а також ті, що пов'язані з на­родженням дитини і шлюбом – це сфера синтоїзму, а поховальний культ ­– це сфера буддизму.

Іудаїзм.

Іудаїзм – одна із найдавніших етнонаціональних, монотеїстичних релігій, яка започаткувала ідею єдиного Бога-творця й володаря Всесвіту, поширена здебільшого серед євреїв.

У давнину євреями (з давньоєврейської «Ібрім» – ті, що походять із-за Євфрату) називалася група західносемітських племен хапіру, які у ІІІ тисячолітті до н.е. перекочували з Аравійського півострова в Палестину (землю Ханаанську) . Серед інших народів, які з часом прийняли іудаїзм, слід назвати тюркський народ хозарів, ефіопські племена фалаша та ін.

3гідно Біблії, в 2085 р. до н. е. відбулася зустріч прабатька євреїв Авраама з Богом Ягве, який оголосив цьому праведному чала віку, що його нащадки будуть богообраними серед вcix інших народів світу. Після цієї події Авраам переселився з Месопотамії до Ханаану. Онук Авраама – Яків разом із дванадцятьма синами та їх сім'ями перебрались у долину Нілу. Згодом добровільне переселення перетворилось в рабство.

Приблизно 1250 p. до н.е. їх нащадок – Мойсей вивів євреїв з єгипетського полону в землю, обіцяну Бо­гом до гори Сіон (на Синай­ському півострові). Це описано у п’яти перших книгах Старого Завіту, які ще називаються П’ятикнижжям Мойсея або Торою. Тут була створена міцна єврейська держава, яка досягла свого розквіту при царі Давиді, а потім його сині Соломоні.

В процесі формування і зміцнення єврейської держави формувалась і релігія євреїв. Вона отримала назву іудаїзму через те, що бог Ягве, якому стали поклонятися всі євреї, раніше був покровителем наймогутнішого племені Іуди. В єврейській державі, яка утворилась завдяки об’єднавчій діяльності вождя цього племені – Іуди, Ягве був покровителем державних і військових справ. В 960 р. до н. е. в Єрусалимі було збудовано Храм бога Ягве. Цей храм проіснував до 586 р. до н. е.

У 587 р. до н. е. вавилонський цар Навуходоносор захопив Єрусалим, повність зруйну­вав місто, а мешканців забрав у полон до Вавилону. За цей час загинуло безліч громадян Ізраїлю, була спустошена їх земля. Був також зруйнований і споруджений Соломоном Єрусалимський храм бога Ягве.

В 70-73 рр. н.е. римлянами державу Ізраїль було практично знищено. Загинуло більше мільйона лю­дей. З того часу єврейський народ став існу­вати без царя і був розсіяний по різних провінціях Римської імперії. В’їзд євреям до Єрусалиму заборонили під страхом смерті. Тільки один раз на рік, в день поразки повс­тання 70 р., їм дозволялося прийти до фундаменту зруй­нованого храму і поплакати біля нього. З того часу і бере свій початок традиція плакати біля стіни плачу.­

Старий Завіт свідчить про розвинуте єдинобожжя у єврейського народу, яке не мало собі подібних серед вірувань давнього світу. Бог є все­могутній, люблячий, благий і справедливий. Він творець усього сущого. Бог, через обраність євреїв, благословить і спасе обраний народ Ізраї­лю. І тоді Месія, з роду Давида при­йде спокутувати гріхи людства і правити, як цар, усіма народами.

Зі знищенням храму, місцями молитов­них зібрань більшості іудеїв стали синагоги.Синагогу (з євр. – будинок для зборів) будують завжди на кошти релігійних громад і пожертвування. Як правило, це приміщення чотирикутної форми, поділене колона­ми на три відділення. В середині ставлять лави для сидіння віруючих, кафедру рабина і, головне - спеціальну шафу для зберігання пергаментних сувоїв Тори. Релігійну громаду можуть утворити не менше 10 віруючих чоловіків-євреїв. Синагога служить не тільки місцем богослужінь, а й своєрідною школою та центрам громадського життя.

Під час богослужіння, чоловіки одягають спеціальні головні убори і білі шарфи. Віруючі євреї носять головні убо­ри, не знімаючи їх. Особливе значення в іудаїзмі мають молитви, в яких мова йде про нескінченні біди та страж­дання єврейського народу.

Священиків в іудаїзмі називають – раби­ни.Вони замінили іу­дейських жреців (левітів) і вимагають суворо дотримуватися релігійних догм, які стали регламентувати навіть незначні моменти повсякденного життя і побуту євреїв.

Святе Письмо іудаїзму відоме за давньоєврейською абревіатурою як ТаНаХ. Воно складається з Тори ( П’ятикнижжя Мойсеєвого), Не­біїм (з євр. Пророки – 21 книга) та Хкесубім (з євр. Писання – 13 книг).

Датою остаточного оформлення Тори Єздрою вважають 444 р. до н. е. Сюжети Тори – це створення світу, людини, вигнання Адама та Єви з Едему, всесвітній потоп, життя праотців єврейського народу – Авраама, Ісаака та Якова, єгипетське рабство та вихід із нього під проводом пророка Мой­сея, отримання скрижалей завіту (угоди між Богом та його на­родом).

В усіх цих описаних подіях ідеться про постій­ну присутність Бога в історії стародавнього людства та нащадків Авраама – єврейського народу. «Без Бога, Тори та євреїв іудаїзм неможливій» – так можна визначити специфіку цієї релігії.

В доповнення до Тори було укладено збірник правових норм, який отримав назву Мішна (з євр. – Повторення). У IV-V ст. амараїми (з євр. – ті, хто тлумачить Мішну) додали до Мішни нові законодавчі положення, які отримали назву Гемара (з євр. – завершення, закінчкння). Обидва збірники разом складають Талмуд– основу віровчення іудаїзму.

Спасіння іудея досягається жорстким дотриманням 613 приписів(365 заборон і 248 повелінь). Якщо стисло викласти сутність іудаїзму, то можна навести одну заповідь, що їі проголосив пророк Амос: «Наверніться до Господа – і будете живі».

Одна з найхарактерніших рис іудаїзму – відзначення щорічних свят, в яких беруть участь всі віруючі. Релігійні свята в іудаїзмі пов'язані з історією євреїв та їхніми есхатологічними уявленнями. Свята супроводжуються богослужіннями та обрядами. Важливішіми святами є:

Рош Аашана – (свято Нового року). Воно відкриває річ­ний цикл єврейських свят і припадає на вересень ­жовтень. В цей день Бог Ягве оглядає все, все підраховує, записує, а судного дня виносить вирок. Всі новорічні дні мають бути віддані етичному й духовному переосмисленню жит­тя і підготовці до свята Йом Кіпур.

Йом Кіпур – (день Спокути). Це головне свято в іудаїзмі, яке символізуєочищення від гріхів, скоєних протягом року. Настає воно на десятий день після свята Рош-Гашан. В цей день належить просити вибачення у скривджених, відшкодовувати завдані матеріальні збитки, вибачати об­рази, каятися в гріхах і просити у Бога прощення.

Суккот – (свято кущів). Святкують його восени, після жнив і збору винограду. Триває воно ти­ждень і символізує вдячність Богові за врожай і вихід євреїв з Єгипту, коли Бог, вивівши їх із пусте­лі, поселив у кущах. Вісім днів повинні тривати молебні, учасники яких помахують на честь Бога зеленими гілками верби, мирту і пальми. Рабини у ці дні закликають євреїв поверну­тись на землю батьків, до Ізраїлю — духовного центру іуда­їзму.

Ханука. Відзначають це свято під час зимового сонце­стояння. Воно продовжується теж вісім днів і покликане нагадати віруючим про запалювання перших свічок в Єрусалимському храмі. Головне в обряді – запалювання ханукальних свічок з добавленням щовечора однієї свічки.

Пурим. Його відзначають у лютому – березні на честь спасіння єврейського народу від знищення перським царем Артаксерксом. Свято стверджує богообра­ність єврейського народу і відноситься до веселих свят. В цей день євреї обмінюються подарунками.

Песах. Це найпопулярніше єврейсь­ке свято, яке припадає на березень-квітень і триває сім днів. Пе­сах – це сімейне свято. Євреї вірять, що в одну з ночей прийде предтеча месії – Ілля, а за ним і сам месія. Після цього Бог Ягве поверне обраному єврейському народу його колишні силу і славу.

Шабат (щотижневе свято суботи). У Талмуді записа­ні 39 дій, які не можна здійснювати в суботу. Святкування суботи має бере свій початок з Біблії. Згідно Старому Завіту, Бог створював світ шість днів, а на сьомий відпочивав, тому в останній день тижня – в суботу — потрібно відпочивати.

Окрім свят, в іудаїзмі існує багато релігійних обрядів. До них відносяться:

Обрізання. Це найбільш значущий іудейський обряд. Цей обряд символізує союз Бога з єврейським народом. Згідно з ним, усім хлопчикам на восьмий день після народжен­ня необхідно здійснити обряд обрізання. Відповідно до Талмуду, цей обряд відображає належність новонароджених хлопчиків до богообраного народу, виділення євреїв з-поміж інших народів.

Інші обряди також пов’язані з ідеєю виділення єв­реїв. Так, на помешканні віруючих євреїв прибивають (філактерії) — ко­робочку з молитвами на пергаменті, щоб до житла не про­никла нечиста сила. Такі ж амулети прикріп­люють до лоба і лівої руки віруючих під час молитви.

Ритуальне омивання рук. Рабини приписують віруючим напередодні суботи та інших релігійних свят перед кож­ною молитвою здійснювати омивання рук у мікві – спеціальному посуді (басейні) з дощовою або джерельною водою, яка змиває весь бруд світського життя.