Період зародження ісламу (кінець VI — початок VII ст.) позначений гострою соціально-політичною бо-ротьбою, розпадом первіснообщинного ладу та формуванням класового суспільства на Аравійському півострові. На відміну від християнства, виникнення ісламу супроводжувалося боротьбою між могутньою родовою аристократією племені корейшитів та вільними бідняками, ремісниками, землеробами, кочівниками-пастухами. Водночас в економічному житті арабських племен зароджувалися нові класові відносини, утверджувалося рабство, особливо боргове. Але рабство на той час історично вичерпало себе, гальмувало розвиток суспільства. Тому вже наприкінці VI ст. зароджуються елементи феодалізму.

Через Аравію пролягали важливі торгові шляхи в Південну Азію, на Далекий Схід. А намагання сусідніх країн прибрати до рук ці шляхи свідчать про складну тогочасну політичну обстановку. Роздрібненість, економічна відсталість арабських племен, перехід до класового суспільства з сильною централізованою державною владою — все це зумовило потребу в суспільній силі, яка могла б вирішити це історичне завдання. Необхідно було об'єднати всі арабські племена для захисту від сусідів (Візантія, Іран). Перешкодою у цьому процесі були давні племінні культи, які корінням сягали у традиції первісного ладу. Наприкінці VI ст. серед арабів зароджується ханіфський реформаторський рух (араб. Ханіф — пророк), який охопив усю територію Аравії. Найбільшими центрами релігійної реформації були Ємен на чолі з Му-саліомом — на півдні Аравії та Хіджаз — на північному заході, вождем якого був виходець з корейшитів — Мухам-мед (570—632). Після тривалої боротьби прихильники Му-хаммеда перемогли. Мухаммед ліквідував місцевих племінних божків, а замість давніх племінних культів запровадив культ єдиного бога — Аллаха (покровителя племені корейшитів).

Ідейні джерела ісламу.

Головні положення ісламу викладено у священній книзі мусульман — Корані (араб. аль-куран — те, що читають). Текст Корану сформувався переважно після смерті Мухаммеда, в VII ст. Складається він із 114 сур (глав) — 90 "меккських" і 24 "мединських". Більша його частина — діалогічна полеміка між Богом,

противниками ісламу й тими, хто вагається. Його зміст становлять проповіді Мухаммеда, уславлення Бога, закони, легенди, полеміка з євреями і християнами. У ньому можна виділити чотири змістових пласти:

1) релігійні погляди на світ, догматичне та культове вчення ісламу;

2) правові та моральні норми, обряди, традиції арабських племен, покладені згодом в основу правової й моральної системи ісламу;

3) давньосемітські, давньоарабські, іудейсько-християнські та інші міфи, легенди про пророків та їх діяння;

4) фрагменти фольклору доісламської епохи, відомості історичного, етнографічного, географічного характеру.

У Корані світ та людське життя поділено на земне і потойбічне. Земне трактується як тимчасове, як підготовка до майбутнього життя. Вихідним моментом вчення про людину є ідея її гріховності. Легенди в Корані та Біблії про гріхопадіння Адама та Єви здебільшого тотожні. За Кораном, люди поділяються на мусульман та невірних. Він містить вказівки щодо основної святині ісламу — Кааба в Мецці та обряду паломництва.

Сунна. Іншим авторитетним і обов’язковим для всіх мусульман джерелом права була Сунна ( "священний переказ"), що складається з численних розповідей (хадісів) про думки і вчинки самого Мухамеда. У хадісах також можна зустріти різне правове нашарування, що відображає розвиток соціальних відносин в арабському суспільстві.

Суна — свого роду тлумачення Корану.

Іджма — третє джерело мусульманського права, за допомогою якого шукалися відповіді на питання, не вирішені Кораном і суною. Іджма являє собою узгоджений висновок стародавніх правників (муджтахідів) як знавців ісламу про обов'язки правовірного, наданий на підставі тлумачення Корану та суни. Лише будучи записаними в іджму, норми права, незалежно від їх походження, підлягали застосуванню.

Особливості віровчення ісламу.

Віровчення ісламу передбачає сповідування системи догматів. У сунітському варіанті, який сформувався в VII— VIII ст., їх сім:

1. Віра в єдиного бога — Аллаха. Головний догмат ісламу — єдинобожжя виражений простою формою сповідування віри: "Нема Бога, крім Аллаха, і Мухаммед — посланець Аллаха". Ця форма називається шахада, або та-ухід, що означає "свідчення". Промовляючи ці слова, мусульманин ніби засвідчує визнання принципу монотеїзму. Потрійне проголошення шахади перед духовною особою є ритуалом навернення до ісламу. Шахада входить до багатьох молитв. Вона є елементом азану — молитви, здійснюваної п'ять разів на день. Її текст, зображений каліграфічним арабським письмом, прикрашає мусульманський орнамент.

Віра у всемогутнього, суворого, але справедливого Аллаха пов'язана з уявленнями про кінець світу, страшний

Іслам 313

суд та про посмертну відплату. Ці догми перейшли в іслам з іудаїзму та християнства і мало чим відрізняються від 'їх трактувань.

Якщо догматика ісламу (іман) проста, то цього не можна сказати про його культову практику (дін), що містить п'ять обов'язкових положень — п'ять "стовпів" ісламу. Деякі мусульманські богослови вважають шостим "стовпом" віри боротьбу проти "невірних" — джихад, або газават (війна за віру), що було одним з головних обов'язків мусульманина, всієї общини на першому етапі історії ісламу. Однак, починаючи з IX—Х ст., з'явилися уявлення про вищу форму джихаду як про внутрішнє духовне самовдосконалення на шляху пізнання Аллаха.

2. Віра в ангелів. Склалася в ісламі на грунті коранічних уявлень. Ангели — істоти, які виконують веління Аллаха — охороняють рай та пекло.

3. Віра в Священне Письмо. Коран мусульмани вважають священною книгою ісламу — найвищим одкровенням.

4. Віра в пророків та послаиництво Мухаммеда. Про це свідчить формула: немає Бога, крім Аллаха.

5. Віра в кінець світу та загробне життя.

6. Віра у визначення долі людини Богом.

7. Віра у воскресіння після смерті. Шиїтська система віровчення сформувалася у XII— XIII ст. і визнає тільки п'ять догматів:

1. Таухид — єдинобожжя.

2. Адль — справедливість.

3. Нубуваат — пророцтво.

4. Імамат — влада імамів.

5. Киямат — воскресіння.

Принципи ісламського віровчення, викладеного в Корані та Суні, покладено в основу моральних і обрядових правил, обов'язкових для кожного мусульманина. Вони є джерелом мусульманського права — шаріату (араб. шарі — вірний шлях до мети).

Основні напрямки в ісламі.

СУНІЗМ

Прихильники цього напряму називають себе "ахль ас-суна" (люди Суни), вважаючи, що саме вони дотримують-

Іслам 323

ся традицій пророка. Формально сунітом вважають того, хто визнає перших чотирьох правовірних халіфів, до-стовірність Суни, дотримується ритуальних, побутових, соціальних правил, відображених в ній. Більшість мусульман світу (90 відсотків) є сунітами.

Суна (араб. — звичай, зразок) — приклад життєвого шляху посланця Аллаха для мусульманської общини загалом і кожного мусульманина зокрема, друге після Корану джерело віровчення ісламу.

Викладена у формі висловлювань Мухаммеда та оповідей (хадисів) його діянь людьми, які близько знали пророка.

На відміну від шиїзму, сунізм не визнає посередництва між Аллахом та людьми після смерті Мухаммеда, заперечує тезу про особливу природу Алі та особливе право його нащадків на імамат. .

Імамат — інститут верховного керівництва мусульманською релігійною громадою, який зосереджує світську і духовну влади.

Сунітський напрям охоплює 48 сект, серед яких існує значна відмінність щодо тлумачення свят, елементів молитов та інших ритуальних обрядів, молитовних установ, структури релігійних об'єднань, духовенства тощо.

Шиїзм

Цей напрям охоплює сукупність течій, сект, які визнають Алі та його нащадків єдиними законними спад-коємцями та духовними послідовниками пророка Мухаммеда. Якщо сунізм був пануючим на території халіфату, то шиїзм перебував в опозиції, переслідувався, тому деякі шиїтські уфуповання були фактично ізольовані одне від одного, що породжувало нові їх специфічні риси. Відігравала свою роль і практика, згідно з якою в разі переслідувань за віру шиїту дозволялося приховувати свої релігійні погляди, видавати себе за правовірного суніта. Це спричинило активний розвиток сектантських течій. Але всі шиїтські течії відстоюють "чистоту релігійної віри", єдиними послідовниками вважають тільки себе.

Багато шиїтських сект поділилися за принципом визнання певного імама. Інколи їх поділяють на "помірко-вані" та "крайні".

1 2 345