Церкви Вселенського православ'я

Вселенське православ'я охоплює всі православні церкви, які неухильно дотримуються принципів віровчення, норм церковних канонів, мають багато спільного в обрядово-культовій сфері, зберігаючи специфіку щодо мови богослужінь, культу й обрядовості, архітектури, структури та зовнішнього вигляду кліру. Формування автокефальних церков було спричинене намаганнями звільнитися від опіки Константинопольських імператора і патріарха. Першими домоглися незалежності Константинопольська, Антіохійська, Олександрійська

Єрусалимська православні церкви. Однією з найбільших серед сучасних помісних православних є Руська православна церква. У диптиху (традиційному списку церков) посідає п'яте місце. Початком своєї історії вважає запровадження християнства у Київській Русі наприкінці X ст. Однак на той час діяла Київська митрополія, що перебувала у формальній залежності від Константинопольської церкви. Північно-східні території Київської Русі були християнізовані пізніше.

Перенесення церковного центру з Києва спочатку до Володимира-на-Клязьмі (1299р.), а згодом до Москви (1325р.) було пов'язане із занепадом Києва внаслідок монголо-татарської навали та зміцненням Московської держави. У 1354р. Константинопольський патріарх дав згоду на перенесення центру Київської митрополії, але за умови, що Київ залишиться «першим її престолом і першою кафедрою». Внаслідок боротьби між Московською та Литовською державами у 1458р. стався поділ Київської митрополії на Литовську (Київську) і Московську. Весь цей час, аж до кінця перебування на кафедрі митрополита Йони, постав­леного у 1448р. без згоди Константинополя, московські митрополити носили титул «Київського і всія Русі». Лише наступник Йони митрополит Феодосій почав іменуватися «Московським і всія Русі». Саме 1448р. вважають початком автокефалії Московської митрополії. Але митрополитів на Київську кафедру продовжував призначати Константинополь. Московська та Київська митрополії розвивалися незалежно одна від одної до кінця XVII ст.

Зі зміцненням Московської держави почалися її претензії на особливе місце у православному світі, у зв'язку з чим було висунуто доктрину про Москву як третій Рим. У 80-ті роки XVI ст. світська влада зробила кілька спроб утвердити у Москві патріаршу кафедру. Цієї мети вона досягла у 1589р.

Очолює Руську православну церкву патріарх, який має титул Патріарх Московський і всієї Русі. При ньому діє Священний синод. Настоятель УПЦ є постійним членом Священного синоду РПЦ. Адміністративний устрій церкви включає у себе чотири ступені: парафія, благодійство, єпархія, патріархія. Винятком є лише УПЦ та Білоруський екархат. Закордонні єпархії, окремі благодійство та парафії, починаючи з 1990р., також підпорядковані патріархії. Церква має триступеневу систему духовної освіти: парафіяльні училища, семінарії та академії. Місцезнаходження центральних керівних органів РПЦ — Святоданилів монастир у Москві. РПЦ є членом Всесвітньої Ради Церков.

Католицизм

Як один з найпоширеніших і наймасовіших напрямів християнства, католицизм оформився внаслідок першого великого розколу у ньому (1054р.). То був лише офіційний акт розділення християнства на католицьку і православну церкви, супроводжуваний взаємним прокляттям Папи Рим­ського і Константинопольського патріарха. Адже, як відо­мо, фактичне розмежування православ'я на західну і схід­ну традиції відбулося значно раніше — у V ст. У зв'язку з розпадом Римської імперії. На сучасному етапі католицизм об'єднує до 900 млн. віруючих, поширений переважно у Західній (Фран­ція, Бельгія, Італія, Португалія) та Східній (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Литва, частково Латвія, західні області України та Білорусі) Європі, у більшості країн Південної Америки. Його сповідує майже половина віруючих Північної Америки, до третини населення Африки. Є католики і в Азії, але вплив католицизму тут незначний.

Із православ'ям і протестантизмом його ріднить спільне минуле, більшість головних віросповідальних засад. Основу віровчення католицизму становлять загальний християнський Символ віри («Кредо»), що включає у себе 12 догматів і сім таїнств, які визнає і православ'я. Але якщо православ'я визнає рішення тільки перших семи Вселенських соборів, то католицька догматика розвивалася і на наступних соборах.

Головними догматами католицизму, що відрізняють його від інших течій у християнстві, є догмат про філіокве — сходження Святого Духа не тільки від Бога-Отця, а й від Бога-Сина, прийнятий на Толедському соборі у 582р.

Не менш значущим є прийнятий у 1439р. на Флорентійському соборідогмат про чистилище. Сутність його полягає у тому, що після смерті людини душа її потрапляє у чистилище — місце між пеклом і раєм, щоб на очищувальному вогні звільнитися від гріхів. Потрапляють сюди душі грішників, що не отримали прощення у земному житті й не обтяжені смертними гріхами. Очищувальний вогонь одні католицькі теологи символічно тлумачать як муки совісті, розкаяння, інші — як реальний вогонь. Вважається, що рідні та близькі покійного за допомогою «добрих справ» — молитов, богослужінь у пам'ять про покійного, пожертвувань на користь церкви можуть скоротити час перебування душі у чистилищі, прискорити її вихід звідти.

З догматом про чистилище пов'язане вчення про запас добрих справ. Воно було проголошене у 1349р. Папою Климентієм І і підтверджене Тридентським і Ватиканським соборами (1870р.). Згідно з ним Ісус Христос, Богоматір, святі католицької церкви своєю діяльністю нагромадили стільки заслуг, що їх вистачить для забезпечення потойбічного блаженства всьому існуючому і майбутньому людству. Весь цей потенціал Бог надав у розпорядження католицької церкви; вона на свій розсуд може делегувати певну його частину віруючим для спокутування гріхів і особистого спасіння. Сплативши церкві певну суму грошей, можна було отримати індульгенцію (лат. — милість) — папську грамоту, яка давала віруючим відпущення гріхів або визначала час, протягом якого можна було грішити. Правом розподілу індульгенцій були наділені всі священнослужителі. З цією метою було розроблено спеціальні таблиці, у яких кожна форма гріха мала свій грошовий еквівалент. Не підлягали цьому лише «смертні гріхи».

У католицизмі особливимє вшанування Богоматері — Діви Марії(Мадонни).Ця традиція запозичена у давніх релігій, які шанували Богородицю як Богиню-матір, Богиню родючості. У християнстві Богородиця представлена Дівою Марією, яка зачала від Святого Духа Ісуса — Сина Божого. Католицизм підніс вшанування Богородиці до догмата про непорочне зачаття Діви Марії, а її культ конкурує з культами Бога-Отця та Ісуса Христа.

Значного поширеннянабув культ святих, поклоніння реліквіям і мощам. За час існування католицької церкви було проголошено до 20 тис. святих і майже 200 тис. блаженних. Цей процес активізувався в останні десятиріччя. Папа Пій XI оголосив за 17 років свого понтифікату 34 святих і 496 блаженних, а Пій XII проголошував щороку у середньому 5 святих і 40 блаженних.

Дуже важливим у католицизмі є положення про особливу роль духовенства, за яким людина не може заслужити Божої милості без його допомоги, оскільки воно має значні переваги перед мирянами і володіє особливими правами та привілеями. Зокрема, віруючим заборонено читати Біблію, оскільки це є винятковим правом духовенства. Католицизм вважає канонічною лише латиномовну Біблію (Вульгату), мовою якої не володіє більшість віруючих. Духовенство має особливі права на причастя. Якщо миряни причащаються лише «тілом Божим» (хлібом), то духовенство — його кров'ю (вином), що підкреслює його особливі заслуги перед Богом. Для всіх церковнослужителів обов'язкова безшлюбність — целібат. Після висвячення священики залишаються у цьому сані назавжди, навіть якщо вони з певних причин відходять від культової діяльності. Всі вони належать до католицьких орденів.

Католицька догматика встановлює необхідність систематичної сповіді віруючих перед духовенством.

Однією з прикметних особливостей католицизму є вчення про главенство Папи Римського над усіма християнами, якого проголошено намісником Христа на землі, спадкоємцем апостола Петра, що засвідчує намагання католицької церкви уособлювати все християнство. Певним розвитком цього вчення став догмат про непогрішимість Папи Римського, що визнає непогрішимими офіційні його виступи, оскільки тоді його устами говорить Бог.

Ворожі католицизму релігійні вчення називали єрессю, а їх прихильників — єретиками. Церква вела з ними жорстоку боротьбу. Для цього було запроваджено церковний суд — інквізицію.

Одна із провідних ролей у Ватикані належить Священній конгрегації у справах віровчення, у віданні якої контроль за відповідністю висловлювань діяльності теологів, духовенства католицькому віровченню. У цьому сенсі вона продовжує — у нових історичних умовах й іншими методами відлучення від церкви через анафему (прокляття) — діяльність середньовічної інквізиції, яка свого часу не гребувала жодними методами впливу на віровідступників, вдаючись до їх побиття, тюремного ув'язнення, організації публічних розкаянь (автодафе) і навіть ініціюючи страти.

Особливо урочистими є католицькі богослужіння, супроводжувані органною музикою (запроваджено у ХУП ст.), хоровими і сольними співами. Відбуваються вони латинською мовою. Вважається, що під час літургії відбувається перетворення хліба і вина на тіло і кров Ісуса Христа. Саме тому поза таїнством євхаристії (причастя), а отже і поза церквою спасіння неможливе.

Пишнотою і довершеністю форм відзначаються католицькі храми. Спершу у їх архітектурі домінував романський, а згодом утвердився готичний стиль. Тепер часто вдаються до модернових архітектурних рішень, передбачаючи на периферії храму приміщення для бібліотеки, ігор, кафе тощо. Якщо православ'я в інтер'єрі храму надає перевагу іконам, то католицизм — скульптурним зображенням святих, проте в усіх храмах (костелах) має бути дванадцять ікон із зображенням хресного шляху Ісуса. Немає у костелах вівтарів.

Католицька ідеологія надзвичайно рухома. Це простежується у рішеннях другого Ватиканського собору (1962— 1965 рр.), який переглянув чимало уявлень, що перестали бути співзвучними часові, прийняв 16 документів, у яких розкрито сутність сучасного католицького модернізму. Прийнята тоді конституція про літургію дозволяє спрощення і пристосування до місцевих умов багатьох обрядів. Зокрема, дозволено частину меси служити не латиною, а місцевою мовою з використанням національної музики; рекомендовано більше часу відводити проповідям, а богослужіння проводити кілька разів на день, щоб люди могли відвідати їх у зручний час. Відтоді вважається доцільним включати до католицького культу елементи місцевих релігій, йти на зближення з іншими християнськими церквами.

На відміну від інших напрямів у християнстві католицизм має міжнародний центр управління — Ватикан і главу церкви — Папу Римського. Ватикан є історичним спадкоємцем церковної держави — Папської області, яка сформувалася у 756р. на невеликій території сучасної Італії. Вона проіснувала до 1870р. Потім у процесі об'єднання Італії її було включено до Італійської держави. Після Пер­шої світової війни папство, вступивши у союз із існуючим у Італії режимом, домоглося відродження Папської держави — Ватикану (1929р.), що займає тепер 44-гектарну площу. Ватикан має всі державні атрибути (герб, прапор, гімн, збройні сили, гроші, тюрму), дипломатичні відносини із 100 країнами світу. Згідно з Конституцією Папі Римському належить вища законодавча, виконавча і судова влада, тобто він є абсолютним символом папської влади, монархом Ватикану, якого офіційно титулують єпископом Риму, намісником Ісуса Христа, помічником князя апостолів, верховним понтифіком (главою) Вселенської церкви, патріархом Заходу, Італії, архієпископом і митрополитом Римської провінції, монархом міста-держави Ватикан.

Обирає папу Колегія кардиналів (конклав) довічно. Вибори відбуваються у знаменитій Сікстинській капелі Апостольського палацу в ізольованому приміщенні, всі входи до якого на той час опечатують. Після обрання папи над пічною трубою Сікстинської капели в'ється білий дим, що означає спалювання бюлетенів. Чорний дим свідчить, що папу ще не обрано, і разом з бюлетенями спалюють сиру содому.

За всю історію Римської католицької церкви було обрано 264 папи. Символом папської влади є Святий престол. Згідно з канонічним правом церкви до Святого престолу належать державний секретар, відомства папської адміністрації, які утворюють Римську курію — центральний виконавчий апарат католицької церкви. Вона керує церковними і світськими організаціями, що діють у всіх країнах світу. Очолює її кардинал — статс-секретар (він і міністр закордонних справ), а також дорадчий орган — Синод. Ватикан керує 34 міжнародними політичними позацерковними об'єднаннями, координує діяльність газет і журналів, закладів освіти.

Ієрархія католицької церкви спирається на сувору централізацію і безумовну підлеглість нижчих церковних органів вищим. Очолює католицьку ієрархію Священна колегія кардиналів. Кардинал — вища духовна особа після папи. Кардиналів призначає папа. Постійною установою Ватикану є Державний секретаріат. Він відає дипломатичними справами. У країнах, з якими Ватикан має офіційні відносини, Папу Римського представляють постійні посли — нунції. За відсутності постійних дипломатичних відносин Ватикан надсилає тимчасових представників — легатів.

Вся територія католицизму поділена на області (архієпархії). На регіональному рівні діють єпископські конференції.

Помітну роль у справах католицької церкви відіграють організовані у конгрегації та братства ордени ченців. Всього їх до 180. Ордени підпорядковані безпосередньо Папі Римському, у якій би країні вони не діяли.

Нині у всьому світі діють з метою проведення політики Ватикану ордени бенедиктинців, францисканців, кармелітів, Августинів, єзуїтів (Товариство Ісуса)

Нині Ватикан є активним учасником міжнародних організацій із прав людини, Наради з безпеки і співробітництва у Європі, переговорів з проблем роззброєння тощо. Його позиція істотно впливає на формування поглядів з найважливіших соціально-економічних, суспільно-політичних і моральних проблем. Значні зусилля він зосереджує на _г оптимізації соціальної доктрини церкви, яка містить обов'язкові для віруючих соціально-економічні та політичні норми, передбачає застосування істин віри та моралі до сфери соціальних відносин. Церква виражає свою стурбованість екологічними проблемами, поширенням споживацької ідеології.

У внутрішньоцерковній політиці Ватикан дотримується традиційних позицій: засуджує розлучення, аборти, спроби зрівняти у правах жінок-монахинь зі священиками, участь діячів церкви у політичній діяльності тощо. Папа Іоанн Павло II засудив тенденції до плюралізму у єзуїтському ордені. Водночас, вшановуючи сторіччя від дня народження видатного вченого Альберта Ейнштейна, Іоанн Павло II визнав помилковим і несправедливим засудження у минулому до страти інквізицією Галілео Галілея. У 2005 році в зв’язку з смертю Іоана Павла II, папою було обрано Бенедикта XVI.

Протестантизм.

Внаслідок другого розколу у християнстві виник протестантизм (лат. protestans — той, що заперечує, незгідний), як опозиційний рух католицькій церкві. Генетично він був пов'язаний з Реформацією — національно-визвольним рухом у Європі у XVI — XVII ст., який знаменував перехід від Середньовіччя до Нового часу, від феодальних до капіталістичних відносин.

Саме тоді на історичну арену виходив новий клас — буржуазія, для якої межі феодального ладу стали надто тісними. На той час католицька церква була центром феодальної системи. Була вона і найзаможнішим землевласником, їй належала майже третина усіх земельних володінь у католицьких країнах. Буржуазія, руйнуючи засади феодалізму, посягала й на позиції католицької церкви, її соціальні потуги наштовхувалися на необхідність релігійної боротьби, оскільки тодішні почуття і свідомість мас були сформовані церквою. З часом незначні прояви опозиції католицькій церкві (протестантська єресь) вилилися у могутній опозиційний потік, що заполонив усю Європу. І історичний рух, змістом якого був перехід від феодалізму до капіталізму, поширився і на сферу релігійного життя, у якій на противагу феодальному католицизму розвинувся «протестантизм».

Спричинила до цього і моральна деградація католицького духовенства, закостенілість церковного життя. Ще до Реформації професор Оксфордського університету Джон Вікліф (1320 — 1384) і професор Празького університету Ян Гус (1369 — 1415) висловлювали сумніви щодо правомірності відпускання гріхів і видачі індульгенцій священиками, критикували їх непомірну пристрасть до наживи, настоювали на пріоритетності Священного Письма над Священним Переказом, заперечували реальність перетворення хліба на тіло, а вина на кров Господню, що, як стверджують православна і католицька церкви, відбувається під час таїнства євхаристії (причастя). Безпосередньо Реформація відбувалася у Німеччині та Швейцарії. Ініціаторами та провідниками її були німецький чернець Мартін Лютер (1483 — 1546), ідеолог анабаптизму у Німеччині Томас Мюнцер (1490 — 1525), французький богослов Жан Кальвін (1509 — 1564), швейцарський священик Ульріх Цвінглі (1484 — 1531).

Головні засади протестантизму зводяться до:

— визнання абсолютного авторитету Священного Письма (Біблії);

— визнання особистого спілкування ві­руючого з Богом;

— віра у спасительну жертву Ісуса Христа;

— заперечення Священного Переказу —як джерела віри;

— заперечення посередницької ролі церкви у спілкуванні з Богом;

— визнання заданості людської долі;

— спрощення культової діяльності.

У протестантизмі значно спрощено культ: скасовано наряди священиків, коштовне оздоблення церкви, дзвони, вівтарі, ікони, багато свят, спеціальних служб, по­в'язаних із вшануванням святих.

Найпомітніші протестантські напрями — лютеранство і кальвінізм, англіканство, які, виникнувши у XVI ст., дали поштовх анабаптизму, менонітству, антитринітаризму, социніанству. Усі вони належать до ранніх течій у протестанти­змі. У XIX — XX ст. заявили про себе методисти, баптисти, квакери, мормони, адвентисти, свідки Єгови, п'ятидесятники.

Ранній протестантизм

Лютеранство (Євангелістська церква). Реформаторський рух заявив про себе виступом у 1517р. німецького ченця Мартіна Лютера проти влади римських пап і торгівлі індульгенціями.

Лютер Мартін. Народився у 1483р. у Німеччині. Маючи духовну освіту, віддав себе служінню церкві. У 1512р. здобув науковий ступінь доктора теології, а невдовзі став професором бібліотеки Віттенберзького університету. У 1517р. опублікував 93 тези, спрямовані проти практики індульгенцій, посередництва духовенства між людиною і Богом. Являючись звинуваченим у єресі, у 1520р. публічно спалив папську буллу, у якій ішлося про відлучення його від церкви. Сформулював принципи протестантизму. Вважаючи єдиним джерелом віри Біблію, переклав її німецькою мовою.

Головні принципи, сформульовані Лютером та його спо­движниками у 1530р. Лютерани визнають загальнохристиянське вчення про Бога як творця світу і людини, про Божественну Трійцю. Вчення про спасіння душі за допомогою віри у спокутну жертву Христа стало головним у протестантизмі. Принциповою була вимога щодо скасування стану священиків, усунення чернецтва, римської курії, тобто всієї ієрархії, яка дорого обходиться людству. Заперечувався й авторитет папських декретів і послань, рішень соборів. Єдиним авторитетом у питаннях віри було визнано Священне Письмо, право тлумачити яке надавалося кожному віруючому.

На початку XX ст. у світі нараховувалося понад 75 млн. лютеран (50 млн. входить до створеного у 1947р. Всесвітнього союзу лютеран), 200 церков. Більшість лютеранських об'єднань існує у Європі.

Кальвінізм. Як протестантська конфесія кальвінізм виник на початку XVI ст. Очолив його французький богослов Кальвін.

Кальвін Жан. Народився у 1509р. у Франції. Освіту здобув в університетах Парижа та Орлеана. Замолоду виявляв симпатії до християнського гуманізму, пізніше зацікавився ідеями Мартіна Лютера. З 1534р.— активний учасник Реформації, за що зазнав переслідувань і був змушений емігрувати до Швейцарії. Тут виходять його праці «Настановлення християнської віри» (1536р.), «Церковні настанови» (1541р.), які теологічне обґрунтовували Реформацію. Одним з головних догматів кальвінізму є вчення про «абсолютне приречення», згідно з яким ще до створення світу Бог визначив одним людям рай, іншим — пекло, і жодні їх зусилля, добрі справи не зможуть змінити цього. І хоча це майбутнє людям невідоме, вони можуть здогадуватися про свою долю з того, як складається їх земне життя: професійна діяльність кожного є «Боже приречення», а великі успіхи у ній є ознакою обраності для спасіння. Кальвінізм, розглядаючи корінні соціально-політичні проблеми сучасності, підкреслює всемогутність Бога і нікчемність людини. Його вчення найрадикальніше реформувало християнський культ і церковну організацію. Майже всі зовнішні атрибути (ікони, свічки тощо) скасовано, провідними у богослужінні є читання та коментування Біблії, співи псалмів. Головну роль у общинах відводять пресвітерам, які й спрямовують їх релігійне життя. Було скасовано сан єпископа і збережено пресвітерство у дусі кальвінізму. В Англії, наприклад, кальвінізм зазнав суттєвих змін, конфесійно оформившись як англіканство.

Англіканство. В Англії Реформація почалася з ініціативи правлячих кіл. У 1534р. парламент проголосив незалежність церкви від папи, а короля Генріха VIII — її главою. Церковні відносини з Ватиканом було розірвано, закрито всі монастирі, а майно конфісковано. У 1549р. запроваджено молитовник, скасовано безшлюбність духовенства, але збережено католицькі догмати та обряди. З часом вплив протестантизму на англійську церкву посилився, що призвело до розмежування її з католицизмом.

У 1571р., за королеви Єлизавети І, парламент прийняв англійський Символ віри з 39 статей, який заперечував католицький догмат про чистилище, практику індульген­цій, папську владу, поклоніння іконам, святим, безшлюб­ність духовенства. Англійська церква прийняла протестантські догмати про виправдання вірою і Священне Писання як єдине джерело віри, заперечення практики індульгенцій, поклоніння іконам.

Пізній протестантизм.

Течії пізнього протестантизму відзначаються організованістю, активною проповідницькою діяльністю, нерідко — радикальними поглядами, пов'язаними із запереченнями церковності, намаганням у повному обсязі реалізувати принцип свободи віросповідання. Традиційна для реформаторів апеляція до Святого Письма поєднується з твердженнями про можливість отримання кожним віруючим особистого одкровення. На цій підставі всі люди визнаються рівними у релігійних справах, всім надається право проповіді (принцип загального священства). Попри те, кожна громада має лідера. Кількість таїнств зведено до мінімуму. Обряд хрещення здійснюється над дорослими людьми. Зовнішні атрибути культу не визнаються. Молитви відбуваються з особливим емоційним піднесенням. Більшість вірить у наближення кінця світу й останнього суду. Часто це спричиняє самоізоляцію віруючих. Серед течій пізнього протестантизму виділяються баптизм, п’ятидесятництво, адвентизм, свідки Ієгови, меноніти.

Баптизм (гр. baptizo — занурювати, хрестити у воді) Зародився він на початку XVII ст. в Англії у процесі розвитку пуританізму.. Засновни­ком був проповідник Джон Сміт (1554—1612). Баптисти вважають Біблію головним засобом, за допо­могою якого Бог домагається спасіння людей.

У моралі баптизму стрижневими є питання про сенс життя, норми моральності, правила поведінки. Він проповідує ідею богоданності моралі й аморальності безбожників. Баптисти підтримують віровчення про триєдиного Бога, вірять у спокутну місію Христа, його друге пришестя, у страшний суд, вважають, що за всі людські гріхи перед Богом і людьми уже поніс кару Ісус Христос, а їм залиша­ється лише вірити у нього і завдяки цьому «очиститися». Кілька разів на тиждень, у неділю — обов'язково, бап­тисти збираються у молитовних будинках, де відбувають колективні молитви, нерідко у супроводі музичних інструментів. Першої неділі місяця відбувається причащання всіх членів общини (хлібопереломлення) — так звана вечеря любові. Обряд хрещення, який відправляють над дорослими після відповідної релігійної підготовки, сим­волізує «духовне відродження» і вступ до общини. Баптисти заперечують хрещення немовлят, вважаючи, що вони не мають віри, а у дорослого є свобода вибору, він свідомо обирає релігію. Зміст життя баптисти вбачають у спасінні й досягненні блаженства у раю. Вони відзначають усі свята, пов'язані з іменем Христа, а також одруження, похорони, дні народжен­ня членів общини. Життя баптиста чітко регламентоване. Свій вільний час він повинен віддавати вивченню, пропаганді Біблії, участі у зібраннях. На користь общин баптисти віддають значну частину своїх заробітків, їм не рекомендується одружуватися з людьми іншої віри, а тим більше — з невіруючими. У побуті вони намагаються максимально підтримувати одне одного, не допускають пияцтва, лихослів'я, інших подібних проявів.

Адвентизм. Як течія пізнього протестантизму, адвентизм виник у 30-ті роки XIX ст. в США. Засновником його вважають Вільяма Міллера (1782—1849).

Адвентисти акцентують увагу на очікуванні другого пришестя (адвентус) Ісуса Христа, яке ось-ось має відбутися. Праведники тоді воскреснуть. Інші воскреснуть теж, але після тисячолітнього царства Христа для страшного суду. Запорукою воскресіння є дотримання моральних настанов Біблії. Адвентисти заперечують безсмертя душі, існування пекла і раю. Визнають вони обряди хрещення у воді дорослих (занурення), хлібопереломлення, практикують ритуальне обмивання ніг. Обов'язковим для них є внесення десятини у касу общини. Адвентисти здійснюють активну місіонерську діяльність, їм належить «санітарна реформа», що вимагає від віруючого піклуватися про власне здоров'я, передусім завдяки відмові від м'яса, оскільки, згідно з адвентистськими уявленнями, тіло — «вмістилище боже». Адвентисти поділяються на кілька угруповань. Найчисленнішим серед них є послідовники «пророчиці» Олени Байт, які відзначають щотижневе свято суботи — адвентисти сьомого дня. Однією із течій у адвентизмі є адвентисти-реформісти, яка виникла у процесі дискусій щодо ставлення до військового обов'язку.

Єдиного організаційного центру адвентисти не мають.

П'ятидесятництво. Назва походить від назви старозавітного свята п’ятидесятниці. У Новому Заповіті воно називається Трійцею або Зеленими святами. Як протестантська течія сформувалося у СПІА у XIX ст., поширившись пізніше у Європі та Америці.

П’ятидесятники вірять у сходження до них Святого Духа і безпосереднє спілкування з Богом з надією одержати від нього дари Святого Духа: здібності до вивчення іноземних мов (глосолалія), пророкування, зцілення вірою. Більшість догматів п’ятидесятництва є й елементами куль­ту. Визнає воно обряди хрещення та євхаристії. Протягом XIX—XX ст. у п’ятидесятництві сформувалися течії: перфекціоністи (досконалі п'ятидесятники), які обстоюють значущість добрих справ у моральному очищенні людини, заперечують глосолалію; п'ятидесятники-сіоністи, які ві­рять у близький другий прихід Ісуса Христа на горі Сіон, необхідність зустрічі з Господом, у побудову тисячолітнього царства Божого у Палестині; п'ятидесятники-суботники, які вважають суботу днем відпочинку. Зібрання п’ятидесятників супроводжуються масовим релігійним екстазом.

Общини п’ятидесятників існують в Україні. Більшість із них об'єднано у Союз християн віри єван­гельської України.

Ієговізм. Це одна з найпізніших течій протестантизму, що виникла у США наприкінці XIX ст. Заснована американцем Чарлзом-Тейзом Расселом (1852—1916). Вони не визнають Святу Трійцю. Об'єктом істинного богопоклоніння вважають відновлення написання імені Бога — Ієгови. Лише Ієгова, за їх твердженнями, є творцем і джерелом життя. Христа вважають єдинородним Сином Божим, людиною, а не Богом. Святий Дух є силою Ієгови, через яку Бог здійснює свою волю. Заперечує Ієговізм безсмертя душі, існування раю і пекла, традиційну релігійну обрядовість. Крім обряду водного хрещення, свідки Ієгови мають свято — «Вечерю спомину» смерті Христа, яке і є своєрідним обрядом причащання: віруючі споживають прісний хліб і червоне вино.

Важливим елементом учення ієговізму є біблійна хронологія, дослідження знаків часу. На цій підставі стверджується, що 1914р. є «початком часу кінця» і другого пришестя Христа, а 1975р. — закінченням 6 тис. років людської історії, приготуванням до нового Божого світу і правління Христа на землі. Всесвітню історію ієговізм розглядає як боротьбу Бога Ієгови і диявола за панування над світом.

Проголошується, що ще за життя існуючого поко­ління неминучий Армагедон — всесвітня божественна війна, за результатами якої відновиться царство Ієгови. Так завершиться боротьба між Богом і дияволом. Ієговізм має чітку позицію щодо проблем людства, критикує расизм, фашизм, комунізм, тоталітаризм.

У 1931р. секти єговістів зареєструвалися під назвами «Товариство свідків Ієгови», «Свідки Ієгови», у яких об'єднано до 4 млн. осіб. У світі діють до 120 філій Товариства, а майже в усіх країнах — місіонерські місії. Координує їх роботу Бруклінський центр (СІЛА). Щорічно організовуються багатотисячні конгреси.

В Україні ієговізм спершу поширився у західних областях. У теперішній час громади єговістів офіційно діють по всій Україні.