ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Антична колонізація Північного Причорномор’я.

Загрузка...

Антична колонізація Північного Причорномор’я.

В історії античних міст-держав Північного Причорномор'я вирізняються два основні періоди. Перший охоплює час з VI по середину І ст. до нашої ери й характеризується відносно само­стійним життям на базі еллінських традицій і мирними відносинами зі скіфськими племенами. Другий припадає на середину І ст. до нашої ери - 70-ті роки IV ст. нашої ери, коли міста-держави поступово потрапляли у сферу інтересів Риму й до того ж зазнавали постійних руйнівних нападів готів і гунів.У процесі античної колонізації у Північному Причорно­мор'ї утворилися чотири основних осередки. Перший - це побережжя Дніпро-Бузького та Березансько-го лиманів. В першій половині VI ст. до нашої ери на правому березі Бузького лиману, неподалік від місця впадіння його в Дніпровський лиман, вихідці з Мілета заклали Ольвію - зго­дом одне з трьох найбільших давньогрецьких міст Північного Причорномор'я, її зручне географічне розташування сприяло налагодженню тісних торговельних зв'язків із землеробами Лісостепу та кочівниками Степу. Другий центр античної цивілізації Півдня України склав­ся в районі Дністровського лиману, де розташувалися міста Ніконій і Тіра. Третій центр сформувався в Південно-Західному Криму. Головне місто тут - Херсонес Таврійський. Четвертий центр античної культури в Північному Причор­номор'ї виник на Керченському й Таманському півостровах. Тут були побудовані міста Пантікапей, Феодосія, Фанагорія. Грецькі міста-колонії Північного Причорномор'я були ра­бовласницькими полісами, які за своєю суттю мало чим відрізнялися від метрополії. Важливе місце в економічному житті Ольвії, Херсонесу та інших міст займали землеробство і скотарство.

Археологічна периодизація історії України.

Археологічна періодизація кам’яного віку.

Періодизація кам'яної доби

Археологічна періодизація доби каменю (або поділ її на окремі епохи) розроблена на основі визначення своєрідності матеріальної культури (і передусім крем'яних виробів) кожного з виділених підрозділів. Оскільки кожна форма людських істот виробляла властиві їй специфічні знаряддя, то археологічна періодизація початку кам'яної доби загалом збігається з етапами антропогенезу.

Кам'яна доба ділиться на три послідовні періоди: палеоліт (у перекладі з грецької "древній камінь"), мезоліт (середній камінь) та неоліт (новий камінь) (рис. 6). Палеоліт, своєю чергою, також має три підрозділи — ранній, середній і пізній, або верхній.

У ранньому палеоліті (3 млн — 150 тис. років тому) виділяють два послідовних етапи — олдувайський та ашельський. Першому з них властиві згадувані вище галькові знаряддя (чопери і чопінги), вперше виявлені разом із кістками Homo habilis (1960) в Олдувайській ущелині (рис. 2; 7, 5, 6). Тобто найдавніший олдувайський період кам'яної доби в цілому збігається з добою Homo habilis, що розпочалася 2,5—3 млн років тому у Східній Африці. Ашельський період розпочався 1,5 млн років тому з поширенням ручних рубил (рис. 7, І), виробником яких був пітекантроп — нова форма людських істот. Назва періоду походить від стоянки поблизу містечка Сент Ашель на півночі Франції, де ще у XIX ст. Буше-де-Пертом — фундатором вивчення раннього палеоліту — було виявлено чимало різноманітних ручних рубил.

палеоліт (150—35 тис. років тому), або епоху мустьє (від гроту Ля Мустьє у Франції), пов'язують з поширенням мустьєрських технологій обробки кременю.

Пізній, або верхній, палеоліт у Європі (35—10 тис. років тому) розпочався з поширення властивої йому пластинчастої техніки обробки кременю, носієм якої був Homo sapiens.

Кінець пізнього палеоліту збігається з кінцем льодовикової доби близько 10 тис. років тому.

Мезоліт (VIII—V тис. до н. е.) — доба мікролітичної техніки обробки кременю, що характеризувалася поширенням стандартизованих крем'яних наконечників стріл, переважно геометричної форми, — мікролітів.

Неоліт (VII—IV тис. до н. е.) — доба появи найдавнішого глиняного посуду, який супроводжував поширення перших навичок відтворювального господарства.

 

Така асинхронність мала місце при переході неолітичної людності України до наступної енеолітичної доби. Неоліт закінчується з появою перших виробів з міді. Це відбулося у Подністров'ї та Надчорномор'ї ще у V тис. до н. е., а на півночі значно пізніше — у III тис. до н. е.

Археологічна періодизація ранньозалізного віку.

Перший охоплює час від IX ст. до н. е. по IV ст. н. е

Військова справа у скіфів.

Головною і найбільш розповсюдженою в Скіфії зброєю були лук та стріли, що однаково успішно використовувалися і в бою, і на полюванні.

Вельбарська культура

Для вельбарської культури на території України характерні поселення, площа яких не перевищує 2—3 га. Вони займають переважно берегові тераси річок.

Основним типом поховального ритуалу було спалення на стороні з подальшим розміщенням решток кремації у ямці або в урні (горщики, інколи — миски та вази). Більшість поховань супроводжувалася кількома глиняними посудинами, прикрасами та деталями убрання, особистими речами (бронзовими фібулами та пряжками, скляними і бурштиновими намистинами, роговими гребнями, пряслицями).

Господарство Скіфів

Скіфи (VII ст. до н. е. — III ст. н.е.) витіснили кіммерійців у Малу Азію, зайнявши степові простори від Кубані, Дону та Дніпра до Дунаю. Про культурне і господарське життя цього племінного союзу відомо набагато більше завдяки археологічним дослідженням та писемним пам'яткам, що збереглися до наших днів. У V ст. до н. е. Скіфію описав батько давньогрецької історії Геродот. Населення він поділяв на скіфів-хліборобів, кочових скіфів і царських скіфів. Перші жили осіло, займалися сільським господарством, вирощували пшеницю, просо, сочевицю, цибулю, часник. Переважна частина їхнього врожаю йшла на продаж. Скіфи-кочівники нічого не сіяли і не орали. Вони випасали незліченні стада худоби. Царські скіфи — панівна верхівка державного об'єднання. Вони збирали данину з підлеглих племен, їхнє основне заняття — військова справа. Хоч скіфів Геродот вважав одним народом, їхній спосіб життя, господарство доводять протилежне. Імовірно, скіфів-орачів можна назвати прапредками українського народу.

Хронологія

Культура Трипілля-Кукутень, з огляду на тривалий час її існування, значне поширення, широкі зв'язки та ступінь вивченості, займає особливе місце у розробці питань синхронізації, періодизації та хронології більшості пам'яток мідного віку в Україні та за її межами. Нині використовуються дві схеми періодизації культури Трипілля-Кукутень, розроблені на підставі стратиграфічних даних, а також типологічного, стилістичного та статистичного аналізу керамічних комплексів багатьох поселень, які було досліджено на території Румунії, Молдови та України. Щодо трипільської культури в Україні дослідники застосовують насамперед періодизацію, розроблену Т. С. Пассек ще у 1930-х роках, а вдосконалену у 1949 р[6] та Н. Виноградовою у 1982 р. Відповідно до неї виділено три періоди, два з яких поділяються на етапи:

  • ранній (А),
  • середній (В)
    • етап ВІ,
    • етап ВІ-ІІ
    • етап ВІІ,
  • пізній (С)
    • етап СІ
    • етап СІІ.

нший варіант періодизації:[8]:

  • Початковий: 5300—4000 до н. е. (румунське Прикарпаття)
  • Ранній: 4000—3600 до н. е. (Прутсько-Дністровське межиріччя)
  • Середній: 3600—3100 до н. е. (Дністро-Бузьке межиріччя)
  • Пізній: 3100—2500 до н. е. (Дністро-Дніпровське межиріччя)

Основою господарства за цього періоду було хліборобство і скотарство, полювання, рибальство і збиральництво також мали важливе значення. Сіяли пшеницю (однозернянку, двозернянку, полбу), ячмінь, просо, жито, горох. Землю обробляли з допомогою мотик, зроблених з рогу оленя, каменю або з кістки та з палиць-копалок з загостреними кінцями. Урожай збирали з допомогою серпів з кремінними вкладнями. Зерно розтирали кам'яними зернотерками. Жінка ліпила посуд, виробляла пряжу, одяг. Чоловіки полювали, розводили худобу, займалися рибальством, виробляли знаряддя з кременю, кісток та каменю.

У тваринництві перше місце належало великій рогатій худобі, на другому були свині, вівці, кози. Відомий домашній кінь. Для поповнення м'ясної їжі за цієї доби велике значення мало полювання на оленя, дику свиню та сарну.

Значного розвитку досягли гончарні вироби. Глиняний посуд різноманітної форми ліпили руками: великі посудини грушоподібної форми для зерна, різної форми горщики, миски, ложки, друшляки, біноклеподібний посуд. З глини ліпили жіночі статуетки, модельки житла, намисто, амулети. Поверхню посуду вкривали заглибленим орнаментом або канелюрами у вигляді стрічок з кількох паралельних ліній, що утворювали спіральні форми орнаменту. Таким орнаментом вкривали також більшість статуеток. Статуетки, модельки жител та амулети мали ритуальне призначення і були пов'язані з хліборобськими культами. Серед досліджених ранньотрипільських поселень виявлено, хоч дуже рідко, різні вироби з міді, переважно прикраси: браслети, кільця, гачки тощо, а в поселенні біля села Корбуни в Молдавії знайдено великий скарб мідних речей, переважно прикрас, котрий датовано першою половиною V тисячоліття до н. е.

На думку фінського вченого Аско Парполи, індолога з Гельсінгського університету, існують лінгвістичні причини вважати, що колесо було винайдено саме в Трипільській культурі на території сучасної України[9]. Версію про європейське походження колеса висунув ще у 1990-х німецький вчений А.Хойслер. Про знахідки моделей колес у розкопках трипільських поселень останньої чверті 5 тис. до н. е. (за тисячоліття до відповідних знахідок у Месопотамії) повідомляв ще у 1981 р. у наукових публікаціях румунський археолог Діну. Звідси інновація швидко поширилася по Європі: згадки про колесо зустрічаються у поселеннях Зюшен (Німеччина), Броночице (Польща), рештки возів знайдені у кін. 1980-х на території Краснодарського краю Росії датуванням сер. 4 тис. до н. е.[10]. В українському килимарстві, гончарстві, дереворізьбі, вишивках і писанках знаходимо дуже багато геометричних і рослинних орнаментальних мотивів, які виразно нагадують орнамент палеолітичної та неолітичної доби в Україні.

Середній етап

Археологічні знахідки часів трипільської культури на території Бессарабії

На середньому етапі розвитку племена трипільської культури посідали величезні простори лісостепу від Східної Трансільванії на захід до Дніпра на схід. Вони розселилися в районі сточищ Верхнього і Середнього Дністра, Прута, Серета, Південного Побужжя та Правобережжя Дніпра. Поселення цього періоду значно більші за розміром (що свідчить про збільшення кількості населення) і розташовані на підвищених плато біля річок та струмків. Наземні житла в них будувалися по колу або овалом. Житла в плані мали форму видовженого прямокутника й будувалися на фундаменті з розколотого дерева, покладеного впоперек, на нього накладався товстий шар або кілька шарів глини. Плетені дерев'яні стіни на стовпах і перегородки всередині житла обмазували глиною, з глини будували печі на дерев'яному каркасі, припічки, лежанки коло печі. З глини робили ритуальні жертовники в житлах, круглі або у формі хреста (с. Коломийщина, Володимирівка, Майданецьке, Тальянки). Разом зі збільшенням населення збільшувалися посівні площі. Скотарство також було розвинене більше, ніж раніше, але полювання далі мало допоміжне значення. Знаряддя праці вироблялося з кременю, каменю та кісток тварин, мотики для обробки землі з рогу оленя. У поселеннях виявлено клиновидної форми та провушні сокири з міді. Почалося видобування міді із родовищ на Волині та у Подністров'ї. Рівня ремесла досягло гончарство. Характерним для кінця цього періоду став монохромний спіральний орнамент, нанесений чорною фарбою на жовтувато-червонуватому ангобу. Посуд різних форм ліплено руками, можливе застосування повільного гончарного кола. Типові великі грушовидні та кратероподібні посудини для збереження зерна, миски, горщики, біконічні посудини та ін. (с. Володимирівка, Сушківка, Попудня, Шипинці); також з глини виробляли схематизовані жін. статуетки, фігурки тварин, модельки жител. Суспільний лад племен Т. к. за цього періоду лишався далі патріархально-родовим. До сер. доби Т. к. відносять поселення, що їх виявив В. Хвойка б. с. Трипілля, Верем'я, Щербанівка, а також Володимирівка, Веселий Кут, Миропілля, Небелівка та ін.

Пізній етап

За пізнього періоду трипільської культури значно розширилася територія, заселена трипільцями: на землі східної Волині, сточища рік Случі й Горині, обидва береги Київського Придніпров'я та степи північно-західного Причорномор'я, де трипільці стикалися з носіями інших культур. Значно зросло значення скотарства в степу. Скотарство кочового характеру складалося переважно з дрібної рогатої худоби (вівці, кози)(до 63-65%). Помітного значення набув кінь(до 15-16%) (Усатове). За цього періоду, на думку деяких фахівців, зберігається патріархальний лад. Під впливом контактів із племенами інших культур, коли на початку III тисячоліття до н. е. степову зону, південні райони Лісостепу Східної Европи та Дніпровського басейну займали скотарські племена так званої ямної культури, що посувалися зі степів Поволжя та Подоння в пошуках нових пасовищ, у культурі пізньотрипільських племен зникає багато рис, характеристичних для трипільської культури попереднього часу. Змінюється характер житлобудівництва, зникає спіральна орнаментація в мотивах розпису посуду і типові трипільські його форми, натомість з'являється новий тип посуду, орнаментованого відтисками шнура, схематизується антропоморфна пластика. З'являється новий тип поховання в ямах з насипом та без насипу з кам'яною обкладкою навкруги і витворюється обряд поховання, подібний до обряду сусідніх патріархальних племен ямної культури. Усатівські племена західних районів Північного Причорномор'я та нижнього Подністров'я (села Усатове, Галеркани, Борисівка, Маяки та ін.) були асимільовані носіями ямної культури, відтак праіндоєвропейцями. Історична доля інших пізньотрипільських племен була різна; зміни в їхній культурі Середнього і Горішнього Подністров'я пов'язані з появою на цій території племен культури кулястих амфор (рання бронза).

 

17.Етнічний склад носіїв черняхівської культури.

Природне середовище

Криза мисливства та лук зі стрілами, як визначальні особливості мезолітичної доби, поширилися в помірній зоні Євразії насамперед через різку зміну природно-кліматичних умов унаслідок деградації Скандинавського льодовика.

В останнє тисячоліття льодовикової доби (плейстоцену) на півночі Європи існувало Балтійське льодовикове озеро. Внаслідок наступу Скандинавського льодовика один із його язиків перегородив гирло Балтії в районі Данських проток. Утворилася своєрідна крижана гребля, що стримувала талі води з крижаного шита у Балтійському басейні, утворюючи величезне холодне озеро, рівень якого піднявся на ЗО м вище рівня Світового океану. Його північний берег утворювала крижана стіна, від якої відривалися айсберги. Плаваючи по озеру, вони додатково охолоджували водойму.

Холодний басейн на півночі Європи суттєво впливав на клімат континенту, в північній та середній смузі якого встановилися несприятливі кліматичні умови. Величезні обшири були вкриті холодними тундро-степами, на яких паслися численні стада північних оленів — об'єкт полювання мисливців наприкінці льодовикової доби.

Різке потепління клімату і швидка деградація Скандинавського льодовика пов'язані з так званою Білінгенською катастрофою. Ще у XIX ст. поблизу гори Білінген у Південній Швеції було виявлено величезну промоїну у гірському пасмі. З'ясувалося, що це слід прориву водами Балтії згаданої крижаної греблі. Протягом одного року рівень льодовикового водоймища знизився на 30 м, і тепла, солона вода з Атлантики почала надходити в Балтійське озеро.

Встановлено й час Білінгенської катастрофи — 8213 р. до н. е. Зроблено це шляхом підрахунку так званих стрічкових глин, які щорічно відкладалися на дні прильодовикових озер Скандинавії. Річ у тім, що біля підніжжя льодовика існувало безліч великих і малих озер, які щоліта наповнювалися талою водою з поверхні крижаного шита. Бурхливі літні потоки несли в озера щебінь та пісок. Узимку ж танення криги припинялося і на дно озер випадали мікроскопічні частинки, утворюючи тонкі прошарки глини на грубих літніх відкладах. Отже, щорічно на дні льодовикових озер утворювалося два прошарки відкладів — пісково-гравійний літній та глинистий зимовий, які легко порахувати. Вчені визначили перший засолений горизонт відкладів у водоймах Скандинавії, який фіксував момент надходження солоної океанської води після з'єднання Балтії з Атлантикою. Потім вони підрахували кількість річних стрічкових глин над ним, і в такий спосіб визначили дату Білінгенської катастрофи.

Зникнення холодної, крижаної водойми на півночі Європи спричинило різке потепління клімату й зумовило встановлення сучасних кліматичних умов на континенті. Зміни були настільки радикальними, що стали рубежем між льодовиковою добою (плейстоценом) і геологічною сучасністю (голоценом), або між палеолітом і мезолітом за археологічною періодизацією.

Унаслідок потепління Балтії та стрімкої деградації Скандинавського льодовика над Європою встановлюється сучасна циркуляція повітряних потоків. Як уже зазначалося, в льодовикову добу дуже холодний і сухий клімат континенту формували потужні холодні вітри, що дули з крижаного щита на південь. М'який і вологий клімат сьогодення зумовлюють періодичні циклони з Атлантики — хвилі теплого і вологого повітря, які періодично, з інтервалом близько 10 днів, проходять над Європою у східному напрямку.

Деградація льодовика та поява теплих і вологих циклонів з Атлантики різко пом'якшили клімат Європейського континенту. Безмежні тундро-степи заросли спочатку сосново-березовими, а пізніше й широколистими лісами. Мешканці тундр — північні олені — змушені були відходити за тундрою, що швидко відступала далеко на північ Східної Європи. Слідом за ними рухалися у північно-східному напрямі й згадувані у попередньому розділі свідерські мисливці на північного оленя, які протягом останнього тисячоліття льодовикової доби мешкали в Поліссі, басейні Німану, на Польській низовині. Саме вони в період раннього мезоліту у 8—7 тис. до н. е. заселили безкрайню східноєвропейську тайгу від Балтії до Північного Уралу.

 

Лужицька культура.

Лужицька культура, початок функціонування якої датують XVI-XIII ст. до н.е.,охопила значну території від Середньої Чехії та Моравії на півдні до Балтійського моря на півночі, від р. Ельба на заході до Білорусі та України на сході. Вона сформувалася на базі передлужицької і тшинецької культур. Відома за неукріпленими поселеннями і городищами, могильниками і скарбами бронзових знарядь та прикрас. Племена лужицької культури займалися орним землеробством та приселищим скотарством. За гіпотезою польського археолога Ю. Костжевсього, носії лужицької культури були праслов’янами. Сучасні вчені пов’язують лужицьку культуру зі слов’янським, фрайським і германським етносами.

Вважають, що територію поширення пам’яток лужицької культури на заході України були землі вздовж верхньої і середньої течії Західного Бугу: тут вони з’являються наприкінці ІІ тис. до н.е. Поблизу с. Млинище досліджено могильник, в якому виявлено близько 30 поховань з трупоспаленнями і супровідним інвентар, що містив типово лужицький посуд. Подібний могильник досліджено поблизу с. Тяглів на Львівщині.

Відомо небагато зразків лужицьких бронзових та залізних виробів.

Скарб з с. Чехи (нині Луговське) Львівської області складається з лужицьких прикрас. Окремі пам’ятки (кельти, браслети, шпильки) зустрічаються на сході аж до Дніпра. Деякі східні вироби проникають з Подніпров’я на захід, на територію лужицької культури . Це свідчить про економічні і культурні зв’язки лужицьких племен з населенням Середнього Подніпров’я.

Культура лійчастого посуду

Культура лійчастого посуду, Лійкоподібних келихів культура — археологічна культура нової кам'яної доби й пізнього енеоліту, що існувала на території Західної Волині, в басейні Західного Бугу та сучасної Польщі на початку 3 тисячоліття до нашої ери.

Датується 4000-3000 рр. до Р. Х.. Була поширена на території сучасної Данії, Південної Швеції, Нідерландів, Німеччині, Чехії, Словаччини, Польщі, Волині й Поділля.

Є найдавнішою землеробською й скотарська культура Північної й Центральної Європи у новій кам'яній добі, що сформувалася у Південній Скандинавії на Північноєвропейській рівнині.

Виділена на початку 20 сторіччя; названа за типовою формою кераміки — кубку з лійкоподібною шийкою. Лійчастого посуду культура відома в основному по похованнях — у простих земляних могилах, у кам'яних ящиках — цистах, у довгих курганах із трикутною кам'яною обкладкою, у дольменах під круглими або прямокутними курганами, у коридороподыбних гробницях.

Лійчастого посуду культура утворює ряд локальних груп, кожна з яких до певного ступеня слідує власній лінії розвитку.

· У Данії пам'ятники типу дюссів будувалися наприкінці раннього неоліту («С»), деякі імпортні предмети з міді виявляють контакти з більше прогресивними культурами Центральної Європи. Торгівля розширюється на наступному етапі, ознаменованої появою коридорних гробниць і й контактами з культурами одиночних поховань. Кінець данського неоліту наступає з розвитком місцевої металевої індустрії близько 1800—1600 рр. до Р. Х..

· У Нідерландах місцевим еквівалентом коридорної гробниці є гунебед. У Нідерландах до 2400 р. до Р. Х. затвердився локальний варіант культурами одиночних поховань (кубки зі стовщеним дном), що знаменує кінець Лійчастого посуду культура у чистому виді, хоча гібрид культури продовжував існувати до 1900 р. до Р. Х. (Анло, Баркер).

· у Польщі Лійчастого посуду культура характеризувалася періодом куявських могил.

Важливими ознаками Лійчастого посуду культура є мегалітичні спорудження й курганні насипи.

Періодизація її розроблена на данському матеріалі. Виділено періоди:

· ранньонеолітичний (дольмени);

· середньонеолітичний (могили з коридором);

· піздньонеолітичний (цисти).

· Основні види кераміки: келих з лійкоподібною шийкою, кубок з вушками на плічках, сулія з комірцем.

· Характерний інвентар: крем'яні оббиті й поліровані сокири-тесла, кинджали й кам'яні поліровані бойові сокири.

Племена цієї культури різко відрізнялися від сусідніх пізньотрипільських племен. Вони належали до одного з найбільших енелітичних племінних об'єднань Центральної Європи, пам'ятки його від характерного посуду з лійчастою шийкою дістали умовну назву культури лійчастого посуду.

Поселення

Населення цієї культури звичайно обирало для своїх поселень місця, зручні для захисту від можливих нападів чужинців. Для більшої безпеки свої периферійні поселення вздовж Західного Бугу вони обносили ровами та валами.

Господарство

Основними галузями господарства племен культури лійчастого посуду були землеробство та скотарство. Як і у трипільських племен, землеробство у них велося з використанням рала та тяглової сили. Незаперчним доказом використання худоби у господарстві є знахідки на поселеннях цих племен багатьох кісток волів, а також скульптурного зображення спарених в ярмі волів.

Для зберігання збіжжя на поселеннях викопувалися спеціальні зернові ями, стіни яких обпалювалися. Мисливство та рибальство мало допоміжне значення.

Асортимент виробничого та побутового інвентаря племен культури лійчастого посуду майже тотожний з пізньотрипільським, що пояснюється однотипністю господарської діяльності.

Кераміка

Кераміка у трипільців і представників культури лійчастого посуду відрізнялися у багатьох відношеннях. На відміну від яскравої трипільської кераміки, глиняний посуд племен культури лійчастого посуду вражає своєю строгістю, витриманістю форм і орнаментального стилю. Гончарні культури лійчастого посуду створили серію оригінальних, характерних лише для цієї культури форм посуду, переважно кубків з дуже своєрідними крилоподібними ручками, посудини з вузькими шийками та рельєфними дископодібними виступами, на них — ковнірами. Заглилений, нерідко заповнений білою пастою орнамент на чорній лощеній поверхні посудин виглядав чітко, контрастно.

На підставі свідчень Птолемея липицьку культуру звичайно пов'язують із племенем костобоків, що жили за Карпатами в басейні Дністра. Дакійське населення, що прийшло у Подністров'я, принесло з собою липицьку культуру в уже сформованому вигляді. Так само раптово, як і з'явилася, вона зникає наприкінці II ст. Цілком можливо, що її носіїв витіснили й частково асимілювали племена зубрицької культури.

Пеньківська культура.

Пеньківська культура охоплювала приграничні райони Лісостепу і Степу. її ареал простягається відносно вузькою смугою від Сіверського Дінця до Пруту і далі до Нижнього Подунав'я, тобто від Бєлгородської області Росії до Молдови і Румунії (рис. 19). О.М. Приходнюк виділяє чотири локальні варіанти пеньківської культури: лівобережний, надпорізький, дніпро-дністровський і дністро-прутський. У пониззі Дунаю пеньківські пам'ятки співіснують із празькими та гето-дакійськими старожитностями, утворюючи своєрідну культуру Іпотешть-Киндешть-Чурел.

Пеньківські пам'ятки уперше стали відомі наприкінці 1950-х років після розкопок на берегах майбутнього Кременчуцького водойми та. Експедиція під керівництвом Д.Т. Березовця дослідила кілька поселень поблизу с. Пеньківка на Тясмині. Тоді ж на Південному Бузі П. І, Хавлюком були розкопані селища Скибинці, Семенки, Самчинці та ін. На сьогодні всебічно досліджені також поселення Кочубіївка і Вільховчик на Дніпрі, Хитці, Рябівка, Занки на Дніпровському Лівобережжі та ін. (розкопки О. М. Приходнюка, Є.О. Горюнова, А. М. Обломського та ін.). Відомі також металургійний центр поблизу с. Гайворон у Південному Побужжі, могильники неподалік Великої Андрусівки у Середньому Подніпров'ї (розкопки В. І. Бідзілі та Д. Т. Березовця). У Будищі в Середньому Подніпров'ї та Селіште в Молдові зафіксовано городища.

Нині на території України відомо близько 300 пеньківських пам'яток, серед яких основну масу становлять поселення відкритого типу. Майже всі вони займають низькі ділянки перших терас або підвищення у заплаві, поблизу води та заплавних лук, на легких для обробітку фунтах. Площа більшості селищ не перевищує 1,5—2 га, а кількість жител на них — 30, причому одночасно існувало, найімовірніше, не більше 10—15 споруд.

Основні риси житлобудівництва пеньківської культури можна простежити за матеріалами приблизно 160 жител. Воно порівняно різноманітне і представлене будівлями кількох типів. Провідне місце серед них займає квадратна напівземлянка зі стінами зрубної чи каркасно-стовпової конструкції, причому на ранньому етапі поширені житла із вогнищем, нерідко — із центральним стовпом, що нагадують споруди київської культури. Дещо пізніше на Правобережжі у житлах з'являються печі-кам'янки, що, очевидно, пов'язано із впливом сусідньої празької культури. У Надпоріжжі та на Орелі під впливом кочовиків виникають юртоподібні напівземлянки овальних обрисів, а також житла на кам'яних цоколях.

Поблизу розташовувалися господарські споруди, численні ями-льохи та вогнища просто неба з глиняними чи кам'яними черенями. Неподалік с. Гайворон, на острові Південного Бугу, розкопано металургійний центр, де виявлено більш як 20 залізоробних горнів.

Поховальний обряд вивчений недостатньо. Він представлений тілоспаленнями на стороні з уміщенням решток кремації в горщик-урну або неглибоку яму. Поховання здійснено на ґрунтових могильниках, проте на кожному з них досліджено лише по кілька кремацій. Ямні поховання здебільшого безінвентарні, тоді як урнові часто супроводжуються посудинами-приставками і бронзовими прикрасами. Зрідка трапляються інгумації (Мохнач, Олексіївка, Селіште, Данчени), які підтверджують тісні взаємозв'язки слов'ян із тюрками-степовиками. Зокрема, у Мохначі на Харківщині у глибокій могилі з підбоєм було поховано жінку в повному вбранні типу "старожитностей антів". Поховання супроводжувалося типовим пеньківським ліпним горщиком.

Про близькі стосунки носіїв пеньківської культури з кочовим населенням свідчать також гончарні центри на кордоні слов'янського і степового світів, де виготовляли кераміку в північнокавказькому стилі, у балці Канцирка і Мачухах.

Весь посуд леньківського типу ліпний. Керамічний комплекс включає насамперед горщики біконічних та опуклобоких форм із максимальним розширенням корпусу на середині висоти, зрідка трапляються слабо профільовані посудини. Великі біконічні корчаги нерідко орнаментовано горизонтальним валиком під вінцями, на горщиках у поодиноких випадках трапляються наліпи у вигляді "підковок" чи "вух". Інші категорії посуду представлено дисками, сковорідками з низьким бортиком і одиничними мисками (рис. 21). На ранніх пам'ятках зафіксовано уламки гончарної черняхівської кераміки, а на пізніх – фрагменти посудин канцирського типу.

Знахідки знарядь праці та зброї пов'язані лише з поселеннями. Серед них – залізні наральники, серпи, мотижки, ножі, шила, долота, кам'яні жорна, ливарні форми, глиняні пряслиця, ллячки, кістяні проколки, голки та ін. Предмети озброєння представлені залізними наконечниками списів і стріл, а також кістяними обкладками від лука тюркського типу з Хитців.

 

Набір прикрас із бронзи і срібла містив пальчасті та литі дунайські фібули, браслети з потовщеними кінцями, поясні набори "геральдичного" стилю, зоо-і антропоморфні фібули тощо. З пеньківською культурою пов'язана південна зона поширення скарбів типу "старожитностей антів", серед яких найвідомішими є Мартинівський, Вільховчицький, Козієвськнй та ін. Особливий інтерес у дослідників викликав скарб срібних поясних прикрас у горщику, виявлений на поселенні пеньківської культури у Вільховчику.

Найбільш архаїчні пеньківські пам'ятки датуються серединою V ст. за кількома знахідками залізних двочленних фібул (Куня, Звонецьке, Осокорівка) та пряжки з могильника Велика Андрусівка 3. Спроба О. М. Приходнюка продатувати найраніші пеньківські комплекси IV ст., залучивши до них пізньою київське поселення Роїще на Чернігівщині, не дістала підтримки більшості фахівців. Основна маса речей кола "старожитностей антів " може бути пробатована VI, а головним чином VII ст. на підставі численних дунайських та кримських аналогій.

 

За сучасними уявленнями, пеньківська культура склалася у Лісостепу внаслідок просування на південь носіїв київської культури та їхніх наступників.

На це вказує певна близькість пеньківської та сусідньої коломийської культур, особливо помітна на їх ранньому етапі. У формуванні пеньківки також, мабуть, брали участь слов'янські племена, які мешкали у Лісостепу ще за часів черняхівської культури і залишилися там у гунський період. На Правобережжі пеньківська культура зазнала значного впливу празької, ставши надалі субстратом нової, райковецької, культури. На Лівобережжі вона є одним із компонентів наступної волинцевської культури.

Територія поширення пеньківської культури доволі чітко збігається з визнане ним Йорданом і Прокопієм ареалом антів, тому вважається, що носіями пеньківської культури були саме ці племена. Низка кочових елементів у пеньківській культурі, очевидно, свідчить про перебування серед її носіїв не лише слов'ян, а й якоїсь частини степовиків.

Племена скіфів.

Поморська культура.


— археологічна культура 6—2 ст. до н. е. на тер. Польщі і суміжних з нею областей Білорусії та України. Для П. к. характерні неукріплені поселення з наземними житлами стовбової конструкції і напівземлянками, безкурганні могильники з трупоспаленнями переважно в глиняних посудинах — урнах. На урнах часто є зображення людського обличчя, урни стоять у кам'яних скринях (звідси ін. назви П. к.— культура лицьових урн, культура скриньових поховань). Осн. заняттями населення П. к. були землеробство і скотарство. Суспільний лад — родовий. Більшість дослідників вважає, що носіями П. к. були слов'яни.

Поховальний обряд скіфів.

Празька культура.

Празька культура

 

Найвідомішою зі слов'янських культур раннього середньовіччя є празька. Вона охоплює значний ареал: від басейну Прип'яті на півночі та Дніпра на сході, до Дунаю на півдні та межиріччя Ельби і Заале на заході. Таким чином, празька культура поширена на території не лише України та Білорусі, а й Центральної Європи: у Польщі, Чехії, Німеччині (рис. 19).

 

Археологічні культури слов'ян та їхніх сусідів у другій половиш І ст. н. е.:

 

 

Пам'ятки цього кола вперше були досліджені С. С. Гамченком поблизу с. Корчак на Житомирщині близько ста років тому, пізніше такі старожитності були виділені І. Борковським серед знахідок Празького музею. Цю культурну групу інколи називають пам'ятками типу Прага-Корчак або празько-корчацькою культурою. Найвідомішими пам'ятками на території України є поселення Корчак на Східній Волині, Ріпнів і Зимне на Західному Бузі, Рашків 3, Теремці, Лука Каветчинська і Бернашівка на Дністрі, Кодин на Пруті (розкопки В. В. Ауліха, І. П. Русанової, Б. О. Тимощука, В. Д. Барана, І. С. Винокура та ін.), а також низка пам'яток на території Центральної Європи.

 

Неукріплені поселення здебільшого мають невеликі розміри (0,5—1 га) і розміщуються по краях першої тераси, на підвищеннях у заплаві, інколи — на корінному березі. Зокрема, на території Києва відомі два празьких поселення: Луг 4 (Оболонь) на великій дюні у заплаві Дніпра, та на схилах Старокиївської Гори. У Подністров'ї зафіксована також низка великих поселень. Зокрема, у Рашкові 3 досліджено 92 житла і 53 господарські ями, по кілька десятків споруд — у Бернашівці, Луці Каветчинській та Теремцях. Селища нерідко розташовані групами на відстані 0,5—3 км одне від одного. Відомі також поодинокі празькі городища, передусім Зимне у басейні Західного Бугу, що загинуло у вогні. Воно розміщене на останці, схили якого були подекуди підсипані чи підрізані. Майданчик оточений частоколом, а з південно-західного боку — ще й земляним валом. Уздовж стін стояла довга дерев'яна споруда, поділена на окремі камери.

 

На території України між Дніпром і Західним Бугом досліджено приблизно 350 жител. Серед них переважають невеликі напівземлянки зрубної або стовпової конструкції з піччю-кам'янкою в одному із кутків. Лише на кількох поселеннях у Західному Побужжі та Поліссі печі споруджувалися із глини (Ріпнів, Підріжжя, Городок та ін.). Глиняними були й печі жител на Старокиївській Горі у Києві. їхня основа вирізалася у материковому останці, а склепіння зводилося із глиняних яйцеподібних блоків (вальків). Між Віслою і Одером житлобудівництво празької культури дещо відрізнялося від східних регіонів. Тут зруби не вставлялись у квадратний котлован, а зводилися на поверхні ґрунту навколо овального заглиблення. Окрім печей, на заході набули поширення вогнища з кам'яними чи глиняними черенями.

 

Окрім жител і господарських ям, на празьких поселеннях виявлено кілька виробничих споруд. Зокрема, в одному із жител поселення Ріпнів досліджено три металургійні чи ковальські горни, вирізані у материковій стінці.

 

Могильники празької культури на території України вивчені недостатньо — відомі лише 12 невеликих могильників і окремих поховань. Зате в Чехії та Румунії досліджені великі поля поховань, що налічую

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти