ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Фізична особа як підприємець

Як згадувалося вище, важливим елементом дієздатності фізичної особи є бізнесдієздатність — можливість займатися підприємницькою (комерційною) діяльністю.

Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єк­тами господарювання (підприємцями) з метою досягнення еконо­мічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Підґрунтям цієї норми є ст. 42 Конституції, що встановлює загальне правило, за яким кожна людина має право на підприєм­ницьку діяльність, яка не заборонена законом. Проте, слід мати на увазі, що у Конституції право на заняття підприємницькою ді­яльністю закріплене як елемент правоздатності, тобто як загальна абстрактна можливість. Для того, щоб реалізувати це право, фізична особа повинна мати бізнесдієздатність.

Умови існування бізнесдієздатності визначає ст. 50 ЦК, яка встановлює, що право на здійснення не забороненої законом під­приємницької діяльності має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Отже, самостійно займатися підприємницькою діяль­ністю може не кожна фізична особа, а лише та, що досягла 18 років (повноліття) і не обмежена у дієздатності (ст.ст. 34, 36 ЦК).

Фізичним особам, які бажають займатися підприємницькою діяльністю і досягли 16 років, спочатку необхідно отримати письмову згоду на реєстрацію як підприємця від батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування. За наявності вказаної згоди така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту держав­ної реєстрації її як підприємця (ч. З ст. 35 ЦК).

Крім того, у інших випадках надання повної дієздатності (еман­сипації) особам, які не досягли 18 років, вони набувають її у пов­ному обсязі, у тому числі, і бізнесдієздатність. Отже, якщо згідно з ч. 2 ст. 34 ЦК особа уклала шлюб до досягнення 18 років, вона визнається повністю дієздатною і може самостійно займатися під­приємницькою діяльністю.

Деякі категорії громадян обмежені у бізнесдієздатності. Наприклад, обмежене право на зайняття підприємницькою діяльністю депута­тів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування тощо.

Наявність бізнесдієздатності сама по собі недостатня для набуття статусу підприємця. Необхідною умовою дія здійснення підприємниць­кої діяльності є державна реєстрація фізичної особи як підприємця. Реєстрація фізичної особи як підприємця проводиться державними реєстраторами.

Підставою відмови у реєстрації може бути недієздатність особи, висловлений намір займатися забороненою законом діяльністю тощо. Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з реєстра­цією можуть бути оскаржені до суду.

Фізична особа, що займається підприємницькою діяльністю, втрачає це право з моменту скасування державної реєстрації.

Якщо фізична особа розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем. Суд при вирішенні спору може застосувати до цих договорів прави­ла про зобов'язання, пов'язані з підприємницькою діяльністю (ч. З ст. 50 ЦК).

Як встановлює ст. 51 ЦК, до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що ре­гулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Таким чином:

- по-перше, правосуб'єктність індивідуальної о підприємця прак- шчно прирівнюється до правосуб'єктності юридичних осіб — к о м е р ці й н их ор га н і зац і н;

— по-друге, до підприємницької діяльності фізичної особи зас­тосовуються норми загального цивільного законодавства (ЦК) та норми спеціального законодавства (ГК). Однак положення остан­нього не можуть застосовуват не я до тих випадків підприємницької діяльності, котрі достатньо повно і конкретно врегульовані ЦК (наприклад, правила купівлі- продажу та інших договорів — глава 54 ЦК, а тому відповідні зобов'язання підприємців можуть регулюва­тися ГК у тій частині, що не врегульована нормами ЦК).

По-третє, нормативно-правові акти, що регулюють підприєм­ницьку діяльність юридичних осіб, не застосовуються у випадках, коли це випливає із самої суті відносин. Наприклад, не застосову­ються норми про цивільну дієздатність юридичної особи (ст. 92 ЦК), філії та представництва (ст. 95 ЦК) тощо.

Цивільно-правова відповідальність фізичної особи-підприємця у ст. 52 ЦК розглядається як покладення на таку особу обов'язку відповідати за зобов'язаннями, що пов'язані з її діяльністю. При цьому ст. 52 визначає обсяг такої відповідальності, вказуючи, шо фізична особа-підприємець відповідає у таких випадках усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звер­нено стягнення, але не визначає її підстави, умови тощо. Тому при з'ясуванні підстав та умов відповідальності фізичної особи-підпри- ємця слід звертатися до норм глави 51 ЦК.

Для визначення обсягу відшкодування існує два критерії: а) вар­тість усього майна підприємця; б) вартість майна підприємця, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

У першу чергу стягнення за виконавчими документами зверта­ється па кошти боржника у вітчизняній та іноземній валютах та на інші цінності, у тому числі ті, що знаходяться у банках та інших кредитних установах. Кошти, виявлені у боржника, вилучаються судовими виконавцями, на кошти й інші цінності, що знаходяться на рахунках чи на зберіганні у банківських установах та інших кредитних організаціях, накладається арешт. За відсутності у боржника коштів, достатніх для задоволення вимог кредиторів, стягнення звертається на інше майно, що належить боржнику за винятком майна, на яке відповідно закону не може бути звернене стягнення. Боржник вправі вказати ті види майна чи предмети, на які варто звернути стягнення в першу чергу.

У випадку, коли боржник має майно, що належить йому на праві спільної власності, стягнення звертається на його частку, визначену відповідно до закону. Це може бути частка в спільній власності подружжя, внески до статутного фонду господарських товариств тощо.

На деякі види доходів громадян стягнення не може бути звернене. До них належать виплати і відшкодування шкоди, завданої здоров'ю.

у результаті смерті годувальника, допомога у зв'язку з народжен­ням дитини, зі смертю рідних тощо, а також вихідна допомога, що виплачується при звільненні працівника.

Фізична особа, яка неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані зі здійсненням нею підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом (ст. 53 ЦК) на загальних підставах.

Банкрутство — це визнана судом неплатоспроможність боржни­ка, за якої його майна недостатньо для сплати боргу. Результатом банкрутства є примусове припинення підприємницької діяльності. Фізична особа-підприємець може добровільно оголосити себе банкрутом, але для цього їй необхідна згода усіх її кредиторів.

У випадках визнання банкрутом індивідуального підприємця вимоги до нього кредиторів за зобов'язаннями, пов'язаними з під­приємницькою діяльністю, поєднуються з вимогами за його особистими зобов'язаннями щодо стягнення аліментів, відшко­дування шкоди тошо. Усі ці вимоги задовольняються за рахунок майна, що належить підприємцю, на яке може бути звернене стягнення. При цьому вимоги кредиторів кожної наступної черги задовольняються тільки після повного розрахунку з кредиторами попередньої.

Після завершення розрахунків із кредиторами підприємець, визнаний банкрутом, вважається вільним від виконання зобов'язань, пов'язаних з його підприємницькою діяльністю. Незадоволені вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров'ю, та інші вимоги особистого характеру зберігаються незалежно від того, чи були пред'явлені вимоги про їхнє стягнення у процесі банкрут­ства.

Після завершення процедури банкрутства (з моменту винесен­ня рішення суду, а при позасудовому порядку — після розрахунків із кредиторами на підставі офіційної публікації про банкрутство) скасовується реєстрація фізичної особи як підприємця.

Якщо фізична особа-підприємець визнана безвісно відсутньою, недієздатною чи її цивільна дієздатність обмежена або якщо влас­ником майна, яке використовувалося у підприємницькій діяльнос­ті, виявилася неповнолітня чи малолітня особа, орган опіки та піклування може призначити управителя майном, з яким уклада­ється договір про управління цим майном (ст. 54 ЦК).

Управитель при здійсненні повноважень щодо управління майном діє від свого імені в інтересах особи, яка є власником майна. Контроль за його діяльністю здійснює орган опіки та піклування.

Опіка та піклування

Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення осо­бистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, не­повнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки (ст. 55 ЦК).

Разом з тим, крім загальних цілей опіки і піклування, закон визначає також спеціальні цілі стосовно 2 груп осіб, права й інтереси яких покликаний захищати інститут опіки і піклування, — неповно­літніх і повнолітніх фізичних осіб.

Стосовно неповнолітніх дітей метою опіки і піклування є вихо­вання неповнолітніх, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, а також захист особистих і майнових інтересів цих дітей.

Стосовно повнолітніх фізичних осіб опіка і піклування вста­новлюються для захисту їх особистих і майнових прав, якщо вони за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати свої обов'язки, а також піклуватися про створення необхідних їм побутових умов, здійснювати за ними догляд, забез­печувати їхнє виховання, навчання та розвиток, а у необхідних випад­ках і лікузання (ст.ст. 67, 69 ЦК, ст. 249 СК).

Згідно зі ст. 56 ЦК органи, на які покладено здійснення опіки і піклування, їх права та обов'язки щодо забезпечення прав та інтере­сів фізичних осіб, які потребують опіки та піклування, встановлю­ються законом та іншими нормативно-правовими актами.

У даний час перелік органів опіки і піклування передбачений п. 1.3 і п. 1.4 Правил опіки та піклування, затверджених наказом Державного комітету у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти. Міністерства охорони здоров'я, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 р. № 34/166/131/88. Відповідно до цього акту опіка і піклування встановлюються державною адміні­страцією районів, районів в містах Києві і Севастополі, вико­навчими комітетами міських, районних у містах, сільських, селищ­них рад.

Згідно зі ст. 58 ЦК опіка встановлюється над малолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними.

Опікун зобов'язаний дбати про збереження та використання майна підопічного в його інтересах.

Якщо малолітня особа може самостійно визначити свої потреби та інтереси, опікун, здійснюючи управління її майном, має врахува­ти її бажання.

Опікун самостійно здійснює витрати, необхідні для задоволен­ня потреб підопічного, за рахунок пенсії, аліментів, доходів від майна тощо.

Якщо підопічний є власником нерухомого майна або майна, яке потребує постійного управління, опікун може з дозволу органу опіки та піклування управляти цим майном або передати його за договором в управління іншій особі. Опікун зобов'язаний дбати про збереження цього майна, може здійснювати за рахунок цього майна витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного.

[1 роте опікуни не несут ь обов'язків з утримання своїх підопічних. На такі пий витрачається пенсія, що одержується на підопічного, аліменти, інші доходи від його майна тощо.

Опікун, як правило, має проживати разом з підопічним {п. 4.3 Правил опіки та піклування).

Опікун є представником підопічного. Він діє від його імені і у його інтересах. Оскільки малолітні особи можуть самостійно вчи­няти тільки дрібні побутові правочини, а недієздатні особи взагалі не мають права вчиняти їх, від імені малолітньої особи опікун вчи­няє правочини, що виходять за межі дрібних побутових, а від імені особи, визнаної недієздатною, вчиняє будь-які правочини.

Разом з тим,закон обмежує опікуна у можливості вчиняти низку правочинів від імені підопічного.

Зокрема, опікун не може здійснювати дарування від імені підопіч­ного, а також зобов'язуватися від його імені порукою.

Крім того, згідно з ч. 1 ст. 68 ЦК, опікун, його дружина, чоловік, а також близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічним договори, крім:

1) договорів дарування на користь підопічного (тобто тих, за якими йому безоплатно і безумовно передається майно у власність);

2) договорів позички на користь підопічного (тобто тих, за якими він безоплатно отримує майно у тимчасове користування).

Деякі правочини з майном підопічного опікун не може здійснювати без дозволу органів опіки і піклування:

1) відмовлятися від майнових прав підопічного;

2) видавати письмові зобов'язання від імені підопічного;

3) укладати договори, які потребують нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації;

4) укладати договори щодо іншого цінного майна.

Аналізуючи ст. 71 ЦК, де містяться зазначені обмеження, можна

зробити висновок, що тут зазначаються два випадки укладення правочинів опікуном:

1) договори та інші правочини, що характеризуються певними матеріальними фактами: факт відмови від майнових прав підопіч­ного, факт видачі письмового зобов'язання від імені підопічного, факт укладення договору, що потребує певної форми. При цьому не має значення цінність майна, щодо якого такі фактичні обста­вини мали місце;

2) договори з цінним майном (незалежно від їхньої форми);

У першому випадку достатньо встановлення факту вчинення правочину, передбаченого пунктами 1—3 ч. 1 ст. 71 ЦК. Його наяв­ність свідчить про порушення закону і тягне недійсність правочину (ст. 215 ЦК).

У другому випадку суд має встановити, чи є майно "цінним". Оскільки закон не містить будь-яких критеріїв "цінності майна", при вирішенні цього питання, очевидно, має враховуватися не лише його вартість у грошах, але й цінність як культурної, духовної спад­щини тощо.

Крім опіки над фізичною особою, опіка відповідно до ст. 74 ЦК може бути встановлена також над майном. Це можливо у таких

випадках:

1) якщо у особи, над якою встановлено опіку чи піклування, є майно, що знаходиться в іншій місцевості;

2) якщо існує необхідність опіки над майном особи, визнаної безвісно відсутньою, або над майном фізичної особи, місце пере­бування якої невідоме (ст. 44 ЦК);

3) якщо це передбачено спеціальним законом.

Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивіль­на дієздатність яких обмежена (ст. 59 ЦК).

Піклування встановлюється над неповнолітніми фізичними особами, тобто особами у віці від 14 до 18 років, що позбавлені батьківського піклування, і фізичними особами, обмеженими в дієздатності.

Оскільки неповнолітні особи мають право самостійно вчиняти тільки правочини, зазначені в ч. 1 ст. 32 ЦК, а особа, обмежена в цивільній дієздатності, може вчиняти тільки дрібні побутові право­чини, піклувальник дає згоду на вчинення неповнолітніми особами й особами, обмеженими в цивільній дієздатності, правочинів, котрі вони не можуть вчиняти самостійно. Піклувальник також зобов'яза­ний вживати заходів для захисту цивільних прав та інтересів підопіч­ного (ч. З ст. 69 ЦК).

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти