ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Нотаріальне посвідчення правочину означає, що його зміст, час і місце здійснення, наміри суб'єктів правочину, його відповідність закону та інші обставини перевірені та офіційно зафіксовані нота­ріусом, а тому розглядаються як встановлені і достовірні.

Нотаріальне посвідчення правочину здійснює нотаріус. У разі відсутності в населеному пункті нотаріуса необхідні дії здійснюють уповноважені на це службові особи органів місцевого самовряду­вання. Крім того у випадках, встановлених законом, до нотаріаль­ного посвідчення правочину прирівнюється його посвідчення певною посадовою особою: командиром військової частини, голов­ним лікарем лікарні, капітаном морського судна тощо (ст.ст. 245, 1252 ЦК).

Необхідність дотримання нотаріальної форми законом, як правило, передбачається для вчинення правочину щодо майна, котре має значну цінність. Це, зокрема, договори про відчуження (купівля- продаж, дарування, рента, довічне утримання) житлового будинку, іншої нерухомості (ст.ст. 657, 719, 732, 745 ЦК); договори застави нерухомого майна транспортних засобів, космічних об'єктів (ст. 577 ЦК); договори купівлі-продажу майна державних підприємств (ст. 27 Закону "Про приватизацію державного майна"); шлюбний договір (ст. 94 СК); заповіти (ст. 1247 ЦК); спадковий договір (ст. 1304 ЦК); довіреність на вчинення правочинів, які потребують нотаріальної форми, а також довіреність, що видається у порядку передоручен­ня (ст. 245 ЦК).

За згодою суб'єктів, які вчиняють правочин, нотаріальному посвідченню підлягає будь який правочин, навіть той, для якого ця вимога не є обов'язковою. Використання такої можливості часто є доцільним, оскільки перевірка змісту правочину нотаріусом є гаран­тією того, що цей правочин укладений відповідно до вимог закону. До того ж, нотаріальне посвідчення правочину полегшує з'ясування обставин справи, якщо виникає спір щодо істотних умов правочину та їхнього тлумачення.

6. Державній реєстрації підлягають ті правочини, щодо яких така вимога прямо встановлена у законі. Наприклад, ст. 657 ЦК передба­чає обов'язкову письмову форму з нотаріальним посвідченням та державною реєстрацією для договорів купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна.

Державна реєстрація виконує 2 функції. По-перше, проводиться облік цивільних прав, які виникають з такого правочину. По-друге, має місце додатковий контроль законності змісту правочину, дотри­мання порядку його укладення тощо.

Правочин, який підлягає державній реєстрації, вважається вчи­неним лише з моменту його державної реєстрації (ч. 1 ст. 210 ЦК). Отже, уразі недотримання цієї вимоги у тих випадках, коли реєстра­ція визнана законом обов'язковою, такий правочин вважається неукладеним, а, отже, не має юридичної сили.

Ця вада правочину може бути усунена шляхом його реєстрації. У цьому випадку виникає питання про момент, з якого такий право­чин може вважатися укладеним: підписання, нотаріальне посвід­чення чи момент реєстрації? Аналіз змісту ст. 210 ЦК дозволяє зробити висновок, що цивільні права і обов'язки у сторін такого правочину можуть виникати тільки з моменту його реєстрації (дати внесення відповідного запису в документи, де фіксується реєстрація).

Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок р' і с іранії, а також порядок ведення відповідних реєстрів встанов- імються законом.

Тлумачення змісту правочину

Тлумачення 'змісту правочину — це з 'ясування автентичності волі і ■ ■і «'виявлення осіб, які вчинили правочин.

Правочин — це волевиявлення, тобто дія, яка відображає внутріш­ню волю особи. Якщо волевиявлення виражене нечітко, виникає необхідність тлумачення волі сторони правочину та з'ясування засад нікого тлумачення.

Зазначені засади тлумачення правочину встановлює ст. 213 ЦК, і отра визначає: 1) суб'єкти тлумачення правочину; 2) правила і і\'мачення правочину.

Суб'єктами тлумачення правочину, передусім, є його сторона (еюрони). Це цілком природно, оскільки саме вони найкраще зна­ні іь, якою була їхня воля, що дійсно малося на увазі при укладенні правочину, і що вони збиралися висловити.

Для з'ясування змісту одностороннього правочину такого "автен- пічного" тлумачення, як правило, достатньо, і спорів у більшості випадків не виникає. Проте інші особи, інтереси яких порушує односторонній правочин, можуть звернутися до суду з позовом про захист своїх цивільних прав від порушень з боку особи, яка вчини- іа правочин і недобросовісно тлумачить його, зловживаючи своїм суб'єктивним цивільним правом (ст. 13 ЦК).

При тлумаченні дво- або багатостороннього правочину вірогід­ність розбіжностей у тлумаченні тих чи інших положень договору і набагато вищою, адже кожен з ііого учасників може мати своє бачення як власного волевиявлення, так і волевиявлення контр­агента (контрагентів) за договором. Тому у цьому разі тлумачити договір на вимогу однієї, обох або усіх сторін правочину може суд.

Правила тлумачення правочину (частини 3, 4 ст. 213 ЦК) мають іастосовуватися як при автентичному тлумаченні правочину його сторонами, так і при тлумаченні правочину судом. Але якщо при автентичному тлумаченні зазначена норма ЦК має рекомендацій­ний характер, то у випадку тлумачення змісту правочину судом іастосування норм права є обов'язковим.

Правила тлумачення правочину визначені законом за принципом "концентричних кіл", тобто, за неможливості витлумачити поло­ження договору шляхом використання вузького кола засобів (буквальне тлумачення), залучаються усе нові і нові критерії пере­вірки правильності того чи іншого тлумачення умов договору.

Ця система "концентричних кіл" виглядає так:

1) при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів (буквальне, граматичне тлумачення);

2) у разі, коли буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дозволяє з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін (структурно-системне тлумачення);

3) якщо ні буквальне граматичне, ні структурно-системне тлу­мачення не дають можливості встановити справжню волю особи, яка вчинила правочин, використовуються будь-які обставини, що можуть допомогти з'ясувати відповідність волевиявлення дійсній волі учасника (учасників) правочину: враховуються мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин сторін, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення (комплексне тлумачення).

Відмова від правочину

За загальним правилом особа, яка вчинила правочин, має право відмовитися від нього (ст. 214 ЦК).

Умови, порядок та наслідки такої відмови залежать від того, чи цей правочин є одностороннім, чи дво- або багатостороннім. При цьому оскільки правочин є однією з головних підстав виникнення цивільних прав і обов'язків, положення, закріплені у ст. 214 ЦК, слід розглядати у комплексі з правилами, які містяться у главах, присвячених зобов'язанням взагалі, і договірним зобов'язанням зокрема (ст.ст. 615, 651, 653, 1149, 1153 та ін. ЦК). Наслідки відмови від правочину залежать від того, чи є він одностороннім право- чином, чи договором.

Так, особа, яка вчинила односторонній правочин, має право від­мовитися від нього, якщо інше не встановлено законом.

Відмовитися від одностороннього правочину достатньо легко. Це пояснюється тим, що за особою, яка вчинила правочин, збе­рігається свобода правочину, у тому числі свобода (право) відмови­тися від нього, але за умови, що ця відмова не порушує права інших осіб (ст. 13 ЦК). Порушені відмовою від одностороннього право­чину цивільні права іншої особи підлягають захисту на загальних підставах, встановлених ст.ст. 16—23 ЦК.

Особи, які уклали договір (вчинили дво- або багатосторонній правочин), мають право за взаємною згодою, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані (ч. 2 ст. 214 ЦК).

Крім того, згідно зі ст. 651 ЦК відмова від договору (розірвання договору) можлива й з інших підстав. Зокрема, у самому договорі можуть бути передбачені підстави, за яких договір може бути припи­нений в односторонньому порядку за ініціативою однієї зі сторін. Наприклад, у договорі може бути застережене право особи від­мовитися від договору, якщо він не виконується відповідно до вста­новлених строків, боржник не виконує окремих умов договору тощо. У випадку розбіжностей оцінки достатності підстав для односто­ронньої відмови від договору спір вирішується судом. Варто звернути увагу на те, що свобода відмови від договору зберігається навіть і в тому разі, якщо його умови повністю сторонами виконані.

Закон передбачає процедурні (процесуальні) та матеріальні гарантії для всіх учасників відносин, пов'язаних з відмовою від гіравочину.

Процедурною гарантією інтересів учасників правовідносин, що виникають у зв'язку з правочином, є вимога щодо вчинення відмови від правочину у тій самій формі, в якій було вчинено правочин.

Матеріальні гарантії інтересів учасників цивільних правовідно­син у випадках відмови від правочину передбачаються ч. 4 ст. 214 ЦК, згідно з якою правові наслідки відмови від правочину встанов­люються законом або домовленістю сторін.

Отже, по-перше, сторони можуть самі визначити наслідки від­мови від договору (це має місце, зазвичай, у випадках припинення договору за взаємною згодою).

По-друге, наслідки відмови від договору можуть визначатися безпосередньо у законі. Це, насамперед, має місце при відмові від одностороннього правочину, а також у випадках, якшо у договорі, що припиняється (розривається), немає вказівки на наслідки його припинення (ст. 653 ЦК).

Недійсність правочинів

Недійсними правочинами є дії суб'єктів цивільного права, що спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, але не породжують бажані сторонами юридичні ре­зультати внаслідок невідповідності вчинених дій вимогам закону.

Таким чином, недійсність правочину є наслідком того, що дія, яка ззовні нагадує правочин, за своєю суттю не відповідає вимогам, що висуваються до юридичного факту, який кваліфікується як правочин. З іншого боку, такий правочин не є й юридично байдужим фактом, бо з його укладенням закон пов'язує виникнення дня сторін певних наслідків (хоч і не тих, яких бажали сторони: повернення отриманого майна, виникнення обов'язку компенсації збитків тощо).

Загальною підставою визнання правочину недійсним є його не­відповідність вимогам закону. Це загальне правило конкретизоване в спеціальних нормах, що закріплюють особливі підстави і кон­кретні наслідки визнання правочинів недійсними.

Говорячи про конкретні підстави визнання правочину недійсним, слід зазначити, що його недійсність зумовлюється наявністю дефек­тів ознак або елементів правочину, недотриманням вимог, необ­хідних для чинності правочину (ст.ст. 203, 215 ЦК).

Зокрема, це можуть бути:

1) дефекти суб'єктного складу (укладення правочину особою, шо не має необхідного обсягу дієздатності — правочиноздатності);

2) дефекти волі (невідповідність волі та волевиявлення);

3) дефекти (недотримання) форми;

4) дефекти (незаконність і/або аморальність) змісту та порядку укладення правочину.

Наявність цих дефектів тягне за собою недійсність правочину. Виняток складають випадки недотримання вимоги шодо форми правочину, встановленої законом. Як правило, недотримання простої письмової форми правочину не тягне недійсності остан­нього, а лише ускладнює доведення його існування. Оскільки за допомогою свідчень свідків зробити не у випадку порушення письмової форми не можна, то необхідно відшукувати письмові докази, аудіозаписи, відеозаписи тощо.

Стаття 215 ЦК розрізняєнікчемні таоспорювані правочини.

Нікчемним (або "абсолютно недійсним") визнається правочин, якщо його недійсність безпосередньо встановлена законом (ч. 2 ст. 215 ЦК).

Оскільки недійсність таких правочинів визначена безпосередньо у законі, вони вважаються недійсними з моменту їхнього укладення, незалежно від пред'явлення позову та рішення суду (іноді такі правочини називають "мертвонародженими"). Отже, у цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Проте навіть нікчемні правочини у визначених законом випадках за поданням сторін або зацікавлених осіб можуть бути визнані судом дійсними. Це, наприклад, передбачена ч. 2 ст. 219 ЦК можливість визнання судом дійсним правочину, який укладений з порушенням нотаріальної форми.

Іншим видом недійсних правочинів є правочини оспорювані.

їх відмінність від нікчемних правочинів полягає в тому, що оспорювані правочини припускаються дійсними, такими, що породжують цивільні права та обов'язки. Проте їхня дійсність може бути оспорена стороною правочину або іншою зацікавленою особою у судовому порядку. Тобто, хоча безпосередньо нормою закону їхня недійсність не передбачається, але, разом з тим, у сторони правочину або зацікавленої особи існує можливість звер­нутися до суду з позовом про визнання такого правочину недій­сним. Прикладом оспорюваного правочину є правочин, вчинений фізичною особою, що обмежена у дієздатності. Для визнання та­кого правочину недійсним піклувальник має подати позовну заяву до суду з вимогою про це. Суд може визнати такий правочин недій­сним у разі, якщо буде встановлено, що такий правочин суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати (ст. 223 ЦК).

При розгляді питань про визнання правочинів недійсними за постановою Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р.

V' 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" снд виходити з того, що визнання правочину недійсним можливе і в інших випадках порушення правочином особистих або майнових прав суб'єктів цивільного права, навіть якщо для них не встанов- іені спеціальні правила визнання правочпнів недійсними.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним змоменту його вчинення (ст. 236 ЦК).

Оскільки при встановленні моменту, з якого правочип є недій­сним, вирішальне значення має момент його вчинення, варто звер­нути увагу на ті труднощі, що виникають при визначенні моменту вчинення правочину. Вони пов'язані з тіш, що ЦК не містить за- іального правила щодо визначення моменту вчинення правочину, через що необхідний ретельний аналіз ііого окремих норм та змісту і суті правочину.

Зокрема, деякі статті ЦК вказують на такий момент. Так, ст. 210 ЦК передбачає, що правочин, який піддягає державній реєстрації, є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Згідно зі ст. 212 ЦК правочини, укладені з відкладальною або скасувальною умовою, набувають чинності з моменту настання відповідної умови.

Момент набрання чинності правочином може бути зазначений у самому правочині шляхом вказівки на певну дату або на певну подію чи шляхом вказівки на закінчення перебігу певного проміжку часу.

Якщо момент набрання чинності правочином не вказаний у самому правочині чи законі, а також не випливає з ііого змісту та суті, припускається, шо права і обов'язки у сторін виникають від­разу після вчинення правочину. (Наприклад, у договорі купівлі- иродажу може бути достатнім сплати покупної ціни і передачі речі, щоб у покупця виникло право власності на продану річ).

Якщо за недійсним правочином права та обов'язки мали настати лише у майбутньому, правочин припиняється судом на майбутній час. Це пов'язане з тим, що на момент вчинення правочину і навіть на момент розгляду судом справи про визнання правочину недій­сним правовідносини між сторонами ще не виникли.

Варто звернути увагу й на те, що недійсним може бути визнаний тільки укладений правочин.

У випадках, коли сторони ще тільки ведуть переговори, і при цьому допустили порушення закону, питання про юридичне значення їхніх дій вирішується з урахуванням правил, що регламентують порядок укладення правочинів. Тут може йтись про визнання правочину таким, що не відбувся, компенсацію збитків тощо, аде не про визнання правочину недійсним. Разом з тим, для визнання правочину недійсним не вимагається, щоб він був вже виконаним. Факт виконання або невиконання укладеного право­чину має значення саме для визначення наслідків визнання його недійсним.

Якщо за недійсним правочином прана та обов'язки передбача­лися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому виключається (ч. 2 ст. 236 ЦК). Іншими словами, якщо зі змісту правочину випливає, ідо він може бути припинений лише на майбутнє, його дія припиняється на майбутнє.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти