Речово-правові засоби забезпечення виконання зобов'язань

3.1. Застава

Застава — це вид забезпечення виконання зобов'язання, внас­лідок якого кредитор-заставодержатель набуває права у разі невико­нання боржником зобов'язання, забезпеченого заставою, отрима­ти задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Визначення застави було дано в Законі "Про заставу", що три­валий час залишався основним нормативним актом, який регулює заставні правовідносини в Україні. Тепер у ЦК заставі присвячені ст.ст. 572—593, де визначені основні положення щодо цього засобу забезпечення зобов'язань. Разом з тим, до свого скасування збері­гають чинність норми Закону "Про заставу", які не суперечать ЦК.

Предметом застави може бути різноманітне майно, в тому числі речі й майнові права (вимоги), на яке може бути звернене стягнення.

Оцінка предмета застави здійснюється у випадках, установлених договором або законом, заставодавцем разом із заставодержателем відповідно до звичайних цін, що склалися на момент виникнення права застави, якщо інший порядок оцінки предмета застави не встановлений договором або законом.

Оцінка майна, що передається у заставу у відносинах за участю комерційних банків, здійснюється з урахуванням розроблених НБУ Методичних рекомендацій щодо застосування комерційними бан­ками Закону України "Про заставу" від 8 жовтня 1993 р. НБУ реко­мендує оцінювати заставлене майно на підставі Методики оцінки майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2003 р. № 1891.

Предметом застави може бути не лише майно, що є у наяв­ності, але й таке майно, яке заставодавець набуде після виникнен­ня застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо). При цьому права заставодержателя (право застави) на річ, яка є предметом застави, поширюються на її приналежності, якщо інше не вста­новлено договором. Право застави поширюється на плоди, продук­цію та доходи, одержані від використання заставленого майна, у випадках, встановлених договором.

Однак предметом застави не може бути: майно, вилучене з цивіль­ного обігу; вимоги, нерозривно пов'язані з особистістю боржника: про відшкодування шкоди, заподіяної життю або здоров'ю, вимоги про аліменти; права, уступлення яких заборонене законом, тощо (ст. 576 ЦК).

Предмет застави може бути замінений лише за згодою заставо­держателя, якщо інше не встановлено договором або законом.

Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави несе власник заставленого майна, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави заставодавець на вимогу заставодержателя зобов'язаний надати рівноцінний пред­мет або, якщо це можливо, відновити знищений або пошкоджений предмет застави.

Якщо предмет застави не підлягає обов'язковому страхуванню, він може бути застрахований за згодою сторін на погоджену суму.

У разі настання страхового випадку предметом застави стає право вимоги до страховика.

Предметом застави може бути також майно, що належить кільком особам. Особливості такої застави залежать від виду спільної влас­ності. Якщо майно перебуває у спільній сумісній власності, кожен ! учасників такої власності має право укладати договори про пере- ілчу майна в заставу (якщо інше не передбачене угодою сторін) за подою всіх учасників спільної власності.

Якщо майно знаходиться в спільній частковій власності, то вра­ховується те, чи передається в заставу все майно чи тільки частина співвласника. Якщо в заставу передається все майно, для цього не­обхідна згода всіх співвласників, оскільки розпорядження майном, що є у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх її учасників (ст. 578 ЦК). Якщо в заставу передається тільки частина майна якогось зі співвласників, то останній може розпорядитися нею лише після виділу її в натурі.

Сторонами заставного правовідношення є заставодавець — особа, що передає своє майно в заставу, і заставодержатель — особа, що приймає в заставу майно заставодавця з метою забезпечення вико­нання зобов'язання. Заставодавцями і заставодержателями можуть бути фізичні, юридичні особи, а також суб'єкти публічного права.

Заставодержателем може бути тільки кредитор за забезпеченим заставою основним зобов'язанням.

Як заставодавець може виступати боржник за основним зо­бов'язанням, забезпеченим заставою, а також третя особа (майновий поручитель). Основна вимога, що пред'являється до заставодавця, полягає в тому, що він має бути власником майна, яке передається н заставу, або мати інше речове право на це майно. Це пов'язано з тим, що застава припускає можливість продажу її предмета, а, отже, у заставодавця має бути право розпорядження заставленим майном.

Підставами виникнення застави можуть бути: договір, припис за­кону, рішення суду.

До застави, яка виникає на підставі закону, застосовуються по­ложення ЦК щодо застави, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.

Договір застави укладається письмово. Якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню.

Істотними умовами договору застави є: вид застави, суть забезпе­ченої заставою вимоги, її розмір, строк (термін) виконання, опис предмета застави (ст. 584 ЦК).

Застава може бути класифікована на види залежно від того, чи залишається предмет застави у заставодавця, чи передається заета- нодержателю.

Заставлене майно залишається у заставодавця у випадках: 1) пере­дачі його в іпотеку; 2) застави товарів у обігу чи у переробці. У цьому разі заставодавець має право користуватися предметом зас тави відповідно до його призначення, у тому числі отримувати від нього плоди та доходи, якщо інше не встановлено договором, і якщо це випливає із суті застави; відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором; заповідати заставлене майно (правочин, яким обмежу­ється право заставодавця заповідати заставлене майно, є нікчем­ним). Разом з тим, заставодавець, який володіє предметом застави, у разі втрати, псування, пошкодження або знищення заставленого майна з його вини зобов'язаний замінити або відновити це майно, якщо інше не встановлено договором.

Застава з передачею заставленого майна заставодержателю (або за його наказом — у володіння третьої особи) має місце при: 1) закладі; 2) заставі цінних паперів; 3) заставі майнових прав. При передачі майна заставодержатель має право користуватися ним лише у випад­ках, встановлених договором. За договором на заставодержателя може бути покладений обов'язок отримувати від предмета застави плоди та доходи. Разом з тим, заставодержатель, який володіє предметом застави, у разі втрати, псування, пошкодження або зни­щення заставленого майна з його вини зобов'язаний відшкодувати заставодавцю завдані збитки.

При цьому слід враховувати, що, за загальним правилом, будь- яке заставлене майно може залишатися у заставодавця (ч, 6 ст. 576 ЦК). Заставодержателю майно передається в тому випадку, якщо про це прямо зазначено договором або законом.

У кожному разі особа, яка володіє предметом застави, зобов'язана (якщо інше не встановлено договором): 1) вживати заходів, необ­хідних для збереження предмета застави; 2) утримувати предмет застави належним чином; 3) негайно повідомляти другу сторону договору про виникнення загрози знищення або пошкодження пред­мета застави.

Момент установлення права застави залежить від форми договору застави і від того, чи передається заставлене майно заставодержа­телю. Таке право виникає з моменту укладення договору застави, а у випадках, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню, — з моменту такого посвідчення. Якщо предмет застави відповідно до договору або закону повинен перебувати у володінні заставодержа­теля, право застави виникає в момент передання йому предмета застави. Якщо таке передання було здійснене до укладення договору застави, право застави виникає з моменту його укладення.