ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Історичний генезис розвитку освітньої політики.

Філософське ж осягнення освітньої політики було започатковано в стародавній Греції. З того часу, залежно від різних історичних викликів, дослідники віддавали перевагу різним аспектам освітньої політики. Теоретична й практична спадщина їх діяльності має сьогодні значну наукову та практичну вагу, проте їх дослідження не є вичерпними.

Першим кроком на шляху до зародження освітньої політики стало виникнення власне інституту освіти. В умовах первісного суспільства освіта розглядалася як спеціальна соціальна діяльність, в основі якої лежав принцип “старший навчає меншого”. Виховання було пов’язане з трудовою діяльністю, використанням і вдосконаленням знарядь праці. Згодом трудове виховання доповнилось ознайомленням з релігійними культами, що сприяло навчанню молоді вмінню гармонійного співжиття з навколишньою дійсністю та явищами природи. Відносини, пов’язані з вихованням дітей у первісній сім’ї регулювалися на основі звичаїв та традицій, які були першими неписаними варіантами закону.

Осмислення практики виховання з урахуванням потреб суспільства вперше було здійснено грецькими мислителями, які вже тоді пов’язували благополуччя суспільства зі станом освіти. Софісти, як перші професійні педагоги, сприяли поширенню ідеї освіти та її практичній реалізації, а Сократ надав цій діяльності смислового цілепокладання, визначивши як мету освіти – людину, адже вчитися потрібно “… не для майбутнього свого ремесла, а заради загальної освіти, як це личить приватній особі й вільній людині”.

Платон ввів освіту в систему цінностей, оскільки, на його думку, “…соромно було б не вважати мудрість і знання за найбільші цінності людини”.[6;145]

У трактаті “Держава” Платон розглядав освіту крізь призму зміцнення держави та її економічного розвитку, що, на думку мислителя, спонукало державу виявляти особливу увагу до освіти.

Запропонована Аристотелем ідея законодавчого регулювання освіти активно втілювалася в добу Середньовіччя. Проте, поряд з державою, значна роль у розвитку освіти стала належати християнській церкві, а також інституту сім’ї. Виданий королем франків Карлом Великим у 787 р. “Капітулярій про науки” був одним із перших законодавчих актів про освіту, яким було сформовано основні вимоги держави щодо поширення освіти, а саме через утворення шкіл у всіх єпархіях, при кожному монастирі. Аналогічний акт було здійснено київським князем Володимиром Великим у 989 році.

Середньовіччя активно зверталося до ідей та спадщини давньогрецьких мислителів, пристосовуючи їх до потреб свого часу, що, зокрема, засвідчує праця Томи Аквінського “Коментарі до Аристотелевої “Політики”, у якій він актуалізує висловлені Аристотелем ідеї щодо навчання і виховання дітей та ролі держави у цьому процесі.[3]

Відтак на європейському просторі поступово утверджувались елементи обов’язковості освіти, які знаходили своє відображення в законодавчих актах. Загалом, до виникнення національних держав, європейська шкільна та університетська освіта завдяки тому, що ґрунтувалася на основі латині, фактично становила єдиний освітній простір. Виникнення й становлення національних систем освіти та їх інституалізація, що відбувалася з кінця ХVІІІ ст. до початку ХХ ст., коли в багатьох країнах світу було прийнято ряд законодавчих актів, що регулювали діяльність шкіл, де навчали вмінню

читати й писати, арифметиці, а також здійснювали релігійне виховання молоді, зруйнували цей простір, але це дало поштовх новому поступу освіти.

У 30-40-х роках ХІХ століття уніфікація й об’єднання навчальних закладів у єдину систему були здійснені в Голландії, Швеції та США. У Росії, до якої входила частина України, початок процесу інституалізації освіти можна пов’язати з указами Петра І про створення публічних шкіл та діями Катерини II щодо встановлення державного нагляду за ді-яльністю церковно-приходських і нечисленних світських початкових шкіл.

Сьогодні майже кожна країна світу має власну сформовану систему освіти та управління нею, а освітня політика є невід’ємною частиною державної стратегії. Освіта та освітня політика, що спрямовує її розвиток, є першочерговими в планах і програмах державних реформ, які закріплюються на законодавчому рівні.

Особливе місце в роздумах сучасних науковців посідає питання взаємодії інститутів громадянського суспільства, держави, людини та власне сфери освіти. Ключовим питанням у виробленні основних засад освітньої політики є визначення місця людини в системі освіти, співвідношення інтересів держави та людини в цій царині.

Як зазначає відомий польський вчений Т. Левовицький, “Приклади таких дій і домінування держави (її інституцій, владної еліти) над освітою легко побачити в різних країнах з різними системами, традиціями, умовами життя. Різниця виявляється у сфері, ступені та методах “панування” держави над освітою”. [7; 82]

5.Характерні особливості освітньої політики на першому та другому історичному етапі.

Ретроспективний аналіз, який базується на концепції Е. Тоффлера про три хвилі розвитку людської цивілізації – аграрну, індустріальну, постіндустріальну – та про загальні закономірності розвитку суспільства і держави, сутнісні риси історичних форм держави, їхні завдання і функції, дає змогу, залежно від домінування певних суб’єктів управління, отже, й видів управління освітою, виділити кілька основних етапів генези та розвитку системи управління освітою в Україні.

Перший етап – інституціональний – пов’язаний зі становленням самої освіти як соціального інституту. Він охоплює час з моменту формування первісної общини (35 – 40 тис. років тому) до формування держави (ІХ ст.). Другий етап у розвитку управління освітою розпочинається з утворенням Давньоруської держави і триває до другої половини ХVІІІ ст. Третій етап охоплює другу половину XVIII – початок ХХ ст. Четвертий етап – це період 1917 – 1991 рр., і з серпня 1991 р. розпочинається п’ятий етап. Основна увага в цій статті зосереджується на аналізі еволюції системи управління освітою протягом перших трьох етапів.

Це зумовлюється передусім тим, що він найменше вивчений, особливо період до кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст.

Характеризуючи перший етап, слід зазначити, що до формування людини сучасного типу (35 – 40 тис. років тому) процес виховання й навчання практично не відрізнявся від форм, характерних для тваринного світу. Якісний стрибок у системі механізмів нагромадження, збереження та успадкування суспільно-історичного досвіду пов’язано з виникненням особливого суспільного феномена – культури та ускладненням суспільних відносин.

З часу формування родоплемінного устрою процеси навчання й виховання набувають усе більш самостійного значення й починають виокремлюватися як окрема освітня функція. На початку цього етапу суб’єктами процесів навчання й виховання молодого покоління були всі члени первісної общини, а самі ці процеси мали наслідуваний характер, оскільки реалізовувалося безпосередньо у процесі трудової та побутової діяльності. Причому всі члени общини навчалися й виховувалися однаково. Початок аграрної хвилі розвитку людської цивілізації близько 10 тис. років тому зумовив ускладнення соціальної структури: появу сім’ї, спочатку матріархальної, а пізніше патріархальної, а також родоплемінної організації та, як наслідок, формування сімейної та спеціалізовано-суспільної форм

навчання й виховання. Їхніми суб’єктами виступали, відповідно, батьки та спеціально виділені люди, як правило, найбільш досвідчені в певних видах діяльності. Суспільство у вигляді племінних інститутів визначало основні напрями формування в молодого покоління необхідних навичок і життєвих орієнтирів. У міру розкладу родоплемінного ладу в східних слов’ян і появи чотирьох основних соціальних груп: смердів-общинників, ремісників, племінної знаті та язичницького жрецтва (ІV – VІІІ ст.) процес навчання й виховання цих соціальних груп диференціювалося з урахуванням специфічних потреб кожної з них. Отже, протягом всього першого етапу панували сімейна та групова (колективна) саморегуляція, суб’єктом якої виступали сім’я, члени роду, збори членів племені.

Інституціалізація навчально-виховного процесу в самостійну сферу соціального життя завершується з утворенням держави. Протягом другого етапу управління освітою пройшло тривалу еволюцію, яка зумовлювалася особливостями історичного розвитку України, а також переходом від ранньофеодальної монархії до монархії періоду феодальної роздробленості, а пізніше до станово-представницької та абсолютної монархій. Утворення держави у східних слов’ян унаслідок нерозвиненості функцій державного управління та державного аппарату відразу не внесло суттєвих змін в організацію освіти, отже, і в управління нею. Лише за Володимира (980–1015), після завершення тривалого процесу перетворення Давньоруської держави на ранньофеодальну монархію, держава разом із православною церквою стають головними суб’єктами освітньої політики, які визначали свої пріоритети і певною мірою розмежовували сфери впливу відповідно до притаманних їм функцій у суспільстві. Третім важливим суб’єктом організації та управління освітою виступали громади, оскільки саме вони відкривали та утримували на кошти батьків школи “навчання грамоти”.

Таким чином, утворення держави в ІХ ст. стало переломним етапом у розвитку освіти. Однак, хоча держава перетворюється на головного суб’єкта освітньої політики, характерною рисою системи освіти протягом другого етапу була множинність суб’єктів управління, коли організовували заклади освіти й управляли ними магістрати, церква, громадські об’єднання тощо.

Велику роль продовжувала відігравати сімейна та групова (колективна) саморегуляція, суб’єктом якої виступали сім’я, члени громади. Оскільки державні потреби в освіті на цьому етапі задовільнялися в цілому без створення загальнодержавної системи освіти, то держава виконувала переважно функції державного регулювання.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти