ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Характеристика наукового стилю (визначення, підстилі, жанри, сфера використання, загальні особливості, особливості на мовних рівнях).

Характеристика наукового стилю (визначення, підстилі, жанри, сфера використання, загальні особливості, особливості на мовних рівнях).

Науковий стиль мовлення використовується в наукових працях, для викладення результатів наукової дослідницької діяльності. Метою наукового стилю є повідомлення, пояснення, тлумачення досягнутих наукових результатів, відкриттів. Найпоширеніша форма наукового стилю — монолог.

Основна функція наукового стилю — повідомлення. Твори, написані в цьому стилі, містять наукову інформацію, тому до нього ставляться жорсткі вимоги в дотриманні норм.

Сфера застосування наукового стилю — наукові й науково-технічні праці, призначені для спеціалістів, підручники для вищих шкіл.

Основні ознаки наукового стилю: ясність і предметність тлумачень, логічна послідовність і доказовість викладу, узагальненість понять і явищ, об’єктивний аналіз, точність і лаконічність висловлювань, аргументація та переконливість тверджень. Головна ознака наукового стилю — термінологічність.

Твори в науковому стилі насичені абстрактною лексикою. Загальновживані слова використовуються, як правило, лише в одному зі своїх значень.

У науковому стилі допускається повторення тих самих слів у невеликому за розмірами тексті. Це обумовлено необхідністю точно й однозначно виражати думку. У науковій мові переважають складні речення.

Науковий стиль властивий таким жанрам: монографія, наукова стаття, дисертація, анотація, рецензія, підручник, лекція.

Основне призначення — викладати наслідки досліджень про людину, суспільство, явища природи, обґрунтовувати гіпотези, доводити істинність теорій, класиф. й систематиз. знання, роз'яснювати явища, активізуючи інтелект читача для їх усвідомлення.

Серед підстилів наукового стилю виділяють наступні:

власне науковий. Основне призначення власне наукового підстилю – об'єктивувати наукові відомості й кінцеві результати аналітико-синтетичного перероблення даних. Цей підстиль збагачений інтернаціональними загальнонауковими термінами. У межах власне наукового підстилю виділяють науково-інформативний різновид з жанрами(реферат, анотація, резюме, огляд) та науково-довідковий (довідники,словники, каталоги).

науково-популярний. Характерний використанням елементів художнього та публіцистичного мовлення (епітети, порівняння, метафори), з метою зацікавлення читача.

науково-навчальний. Його головною рисою є доступність викладу інформації, спрощеність системи доведень, програмність викладу матеріалу, спрямованою на активізацію мислення учня, послідовність уведенням термінологічної лексики.

До основних жанрів наук. стилю належать: монографія, стаття, реферат, анотація, дисертація, тези, підручники, посібники та ін.

Характеристика худ стилю (визнач, підстилі, жанри, функції, сфера викор, загальні особл, особл на мовних рівнях)

Худо́жній стиль — це стиль художньої літератури, який використовується в поетично-художній творчості. Провідним завданням художнього стилю є вплив на людську психіку, почуття, думки через зміст і форму створених авторами поетичних, прозових текстів. Художній стиль передбачає попередній відбір мовних засобів для створення літературних художніх текстів. У художньому стилі широко використовуються всі мовні засоби, увесь лексичний потенціал мови.

Художній стиль реалізований у формі прози та поезії (лірика епос драма), які у свою чергу, розподіляються на відповідні жанри.

Художній стиль мовлення можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вводять ті чи інші складники стилів до творів, надаючи їм більшої переконливості та вірогідності в зображенні подій. Цей стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.

Як у всіх зазначених царинах, так і в белетристиці (красному письменстві) цей стиль, окрім інформаційної функції, також виконує естетичну: впливає засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття й волю читачів, формує ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Основні ознаки:

· образність (образ-персонаж, образ-колектив, образ-символ, словесний образ, зоровий образ),

· поетичний опис словом подій у прозових і драматичних творах,

· естетика мовлення, призначення якої — розбудити в читача почуття прекрасного,

· експресія та інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе тощо),

· зображувальність (тропи: епітети, порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази тощо; віршована форма, поетичні фігури), конкретно-чуттєве живописання дійсності,

· відсутнє певне регламентування вживання засобів, про які йтиметься далі, і способів їх поєднання, відсутність будь-якого нормування,

· визначальним є суб'єктивізм розуміння й відображення (світогляд, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на світосприйняття й інтелект читача).

Основні мовні засоби:

1. наявність багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, речей, дій, явищ, ознак),

2. уживання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, омонімів, фразеологізмів),

3. запровадження авторських новотворів (слів, значень, висловів), формування індивідуального стилю митця,

4. уведення до творів зі стилістичною метою історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних складників та жаргонізмів,

5. поширене застосування дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу); у наказовому способі,

6. широке вживання речень різноманітних типів, синтаксичних зв'язків, особливості інтонування та ритмомелодики,

7. представлено абсолютно всі стилістичні фігури (еліпсис, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість,безсполучниковість тощо).

Щодо родів і жанрів літератури художній стиль поділяють на підстилі, які мають особливості мовного зорганізування тексту:

· епічні (епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис),

· ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія, епіграма),

· драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль),

· комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

Основна функція худ. стилю – діяння, вплив, але засоби його інші ніж у публіцистичному стилі, що має цю саму функцію.

Характеристика офіційно-ділового стилю (визначення, підстилі, жанри, сфера використання, загальні особливості, особливості на мовних рівнях)

Офіційно-діловий стиль (ОДС) — функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, гро­мадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Належить до виразно-об'єктивних стилів; виділяється найвищою мірою літературності.

Підстилі

Законодавчий — використовується в законотворчій сфері у вигляді Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо.

Дипломатичний — викор в сфері між­держ. офіційно-ділових стосунків у вигляді договорів, конвенцій, протоколів, заяв тощо.

Юридичний — викор. в юриспруденції у вигляді актів, позовних заяв, протоколів, постанов, за­питів, повідомлень тощо.

Адміністративно-канцелярський — використовуєть­ся в професійно-виробничій сфері, правових взаєминах і діловодстві у вигляді офіційної кореспонденції, дого­ворів, контрактів, заяв, автобіографій, доручень тощо.

Як і сам офіційно-діловий мовний стиль, його під­стилі мають власну сферу застосування, межі якої ви­значаються метою й умовами ділового спілкування. Во­ни виступають засобом функціонування взаємозв’язаних між собою систем документації — цілісних утворень із певними специфічними рисами (система управлінських, адміністративних документів та спеціалізовані (галузеві) документаційні системи (банківська, юридична тощо).

21.

РОЗМОВНА МОВА — особливий різновид літературної мови, яким послуговуються мовці в щоден. неофіц. спілкуванні. Р. м. властиві наддіалектні, загальнонац. ознаки, і водночас вона має регіональні особливості. Р. м. вважають також окр. стилем літ. мови (у польс. лінгвістиці з цим поняттям співвідносять поняття «культурний діалект»). Розмовно-побутова лексика характеризується: а) виразними експресивно-оцінними позитивними й негативними відтінками значень (пестливі й згрубілі сло­ва): матінка, матуся, донечка, сонечко, водичка, смакота, малесенький, манюсінький, близенько, спатки, пи­тоньки, хлопчисько, дівуля, патлач, бурмило, жбурнути, витріщитися;б) словами, які часто перебувають за межами літературної норми: математичка, директорша, зубрій, служака, ха­пуга, діляга, поцупити, шарахнути, злигатися, стовбичити, варнякати, банькатий, зачучверілий. ПРОСТОРІЧНА ЛЕКСИКА — слова, що знаходяться за межами літературної мови. Вони експресивно забарвлені, але, на відміну від звичайних розмовних слів, мають відтінок спрощеності, зниженості, грубості, напр.: верзти, варнякати, пертися, дурепа, морда, пика, пузо, хамло. Просторічна лексика вживається в розмовному мовленні. Її не можна використовувати у сфері ділового, офіційного спілкування. Вона іноді використовується в художній літературі для мовленнєвої характеристики персонажів, які не зовсім володіють нормами літературної мови.

22.

Діалектизми (гр. dialektos - говірка, наріччя) - стилістичні засоби, що використовуються в художніх текстах для створення стилістичного ефекту місцевого колориту, для індивідуалізації мови персонажів - носіїв певної говірки: Борух знає того когута, уже не раз хотів його за сіль виміняти, але дячиха не хоче, бо когутик піє на ціле село і завсігди в справедливу північ (С. Ковалів). Територіальні діалектизми відомі лише в певній місцевості. Соціальні діалектизми притаманні окремим соціальним групам носіїв мови. Фонетика, граматика і такі частини мови, як числівники, прийменники, сполучники, частки — тут, як правило, загальнонародні. Відмінні лише іменники, прикмет­ники, дієслова і прислівники. До соціальних діалектизмів належать професіоналізми, жаргонізми й арготизми. Сюди слід віднести також слова дитячої мови.

23.

Су́ржик (від стар. «сурожь» — суміш різних зерен з житом — мова, яка є сумішшю кількох мов і отже не може розглядатись як чиста (літературна). Побутове мовлення, в якому об'єднані лексичні та граматичні елементи різних мов без дотримання норм літературної мови. Первісно термін «суржик» (без додаткових визначень) вживався переважно щодо українсько-російського суржику.
Суржик розглядається і оцінюється не у суто лінгвістичному аспекті, а у соціально-політичному, у контексті політичної боротьби за роль і статус української та російської мов в Україні, процесів русифікації або, навпаки, українізації. З одного боку, суржик характеризується як мовлення сільських жителів, що пристосовуються до російськомовних мешканців міста; як проміжна субмова, що виконує роль перехідного етапу в асиміляційному процесі витіснення української мови російською, як продукт «засмічення» чистої української мови русизмами або навіть як «хворобливе явище, що загрожує українській мові внутрішньою руйнацією усіх її рівнів». Згідно з альтернативною точкою зору, суржик є цілком природним явищем; деякі публіцисти взагалі називають суржик справжньою «народною» формою мови, а сучасну літературну українську мову — «штучним галицьким новоязом», нав'язуваним народу «націоналістами». У художній мові суржик використовувався здебільшого як стилістичний засіб типізації та індивідуалізації персонажів, створення комічного, іронічного ефекту. Наприклад, у п'єсі-опері Івана Котляревського «Наталка-Полтавка» (1819) Возний вживає комічно-„макаронічну“ суміш української мови зі старослов'янською і російською, демонструючи цим свою вищість над простими селянами, які розмовляють полтавським діалектом. Суржик або макаронічна мова використовувалися як засіб гумору й сатири також у творах Г. Квітки-Основ'яненка, М. Старицького, Остапа Вишні, С. Олійника, О. Чорногуза,П. Глазового та ін. У сучасній українській літературі суржик або російськомовні вставки часто використовуються також для реалістичнішої передачі мовлення персонажів (наприклад, у творах Ірени Карпи): якщо, на думку автора, у реальній ситуації такі персонажі розмовляли би суржиком, російською або перескакували з однієї мови на іншу, їх мовлення не перекладається нормативною українською мовою, а передається у вигляді, близькому до оригінального.

 

24.

Слова бувають однозначні й ба­гатозначні, мають пряме й переносне значення і можуть вжи­ватися в переносному значенні. Слово, що має одне значення, називається однозначним. Одне значення мають переважно назви людей за різними оз­наками {українець, лікар, , назви тварин), назви рослин ,на­зви конкретних предметів ,назви місяців і днів, більшість відносних прикметників {міський, латунний, кленовий), числівники. Також однозначними є терміни {банкнот, вексель, інструк­ція, катет, аорта, меридіан, тонна, метр). Слово, що має два і більше значень, називається багато­значним. Здатність слова виступати з різними значеннями на­зивається багатозначністю, або полісемією. Слово може бути багатозначним тому, що в його назві враховується лише одна якась ознака предмета. А таку саму ознаку можуть мати й інші, відмінні предмети. Наприклад, основне пряме значення слова стіна — «вертикальна міцна частина будівлі» (матеріал, з якого вона виготовлена, тут не вказується), тому цим словом ще називають і «прямовисну бічну поверхню чого-небудь» (стіна урвища), і «муровану ого­рожу» (стіна замку), і переносно «щільний ряд людей» (люд­ська стіна), і так само переносно «моральну перепону між людьми» (стіна непорозуміння) тощо. Дистрибуція (від лат. distributio «розподіл») — сукупність усіх оточень, у яких перебуває досліджуваний елемент на відміну від оточень інших елементів. Ефективне застосування знайшов дистрибутивний аналіз у лексикології. За його допомогою легко розме­жовують значення полісемічних слів. Так, скажімо, нас цікавить, в одному чи в двох різних значеннях вжито дієслово грати в реченнях Учень грає на скрипці і Учень грає на нервах. Для того щоб відповісти на це запитання, необхідно поширити обидва речення з ура­хуванням усіх можливих оточень слова грати. Поши­рення за рахунок додатка в давальному відмінку Учень грає на скрипці учителю, Учень грає на нервах учите­лю не виявляє різниці. Однак це ще не всі дистрибу­тивні можливості дієслова грати. Перше речення мож­на поширити ще так: Учень грає на скрипці учителю романс. У другому реченні дієслово грати не може ма­ти поширення за рахунок прямого додатка (грати що). Отже, дієслово грати в наведених реченнях вжите в різних значеннях («виконувати що-небудь на музич­ному інструменті» і «дратувати кого-небудь»), оскіль­ки воно в цих реченнях має різну дистрибуцію. Контекст – залежність значення певного слова від конкретного контексту( переклади) Коллокація- це словосполучення, яке складається з двох або більше слів, що має ознаки синтаксично і семантично цілісної одиниці, в якому вибір одного з компонентів здійснюється за змістом, а вибір другого залежить від вибору першого . Колігація(совокупность морфолого-синтаксических условий, обеспечивающих сочетаемость языковых единиц.)

25.

Художні засоби (зображально-виражальні) — сукупність прийомів, способів діяльності письменника, за допомогою яких він досягає мети — творить художньо-естетичну вартістьТроп (грец. τρόπος — «зворот») — слово, вживане в переносному значенні для характеристики будь-якого явища за допомогою вторинних смислових значень, актуалізації його «внутрішньої форми» (Олександр Потебня).

Зв’язок між лексикологією української мови та лексичною стилістикою базується на таких засадах, що й між фонетикою та фоностилістикою. Лексикологіядає повну характеристику лексичних одиниць мови з точки зору того, як вони відображають дійсність, з якими поняттями співвідносяться. Лексична стилістикавиділяє групу слів, здатних створювати не тільки лексико-семантичні, а й стилістичні протиставлення. На матеріалі класифікації слів, здійснюваних у лексикології, стилістика виділяє лексеми, стилістичні можливості яких ґрунтуються на оцінних характеристикахпонять і реалій. На змінах семантичної структури слова (функціональні переноси, заміни і $) формуються (стилістичні) засоби словесної виразності – тропи – слово троп з грецької (=спосіб, манера, прийом,...), це слово, вжите в переносному значенні для створення образності. Тропи широко вживані в художньому стилі, меншою мірою в публіцистичному, майже не вживаються в офіційно-діловому та науковому стилях. До тропів належать:

Порівняння– троп, побудований на зіставленні фактів, для пояснення одного з них за допомогою іншого. Роль порівнянь полягає у виділенні якоїсь особливості предмета чи явища, яка найяскравіше виступає у порівнюваних предметах (білий як сніг, місяць як золотий серп = форма місяця, очі блакитні як небо).

Епітет – слово, що образно означає предмет або дію, підкреслює характерну властивість певного явища чи поняття. Його функція полягає в тому, що він індивідуалізує якусь ознаку, показує предмет із несподіваного боку ($).

Метафора(грець.) – троп, побудований на вживанні слів у переносному значенні, на основі подібності за кольором, формою, призначенням (Дощ іде. = дощить Перша ластівка = початок – ці два приклади належать до стертих метафор, т. зв. мовних штампів). Метафори й епітети повинні бути індивідуальними для кожного автора.

Метонімія – троп, побудований на перенесенні значення за суміжністю, тобто на основі внутрішнього чи зовнішнього зв’язку між поняттями. Зв’язок цей може існувати між:

автором і його твором (читати Котляревського)

посудиною і вмістом (хоч відро випий)

предметом і матеріалом (ходити в золоті)

місцевістю і людьми, які там перебувають (Прага прокидається = люди у Празі прокидаються)

Метонімії найчастіше вживаються у публіцистичному та художньому стилях.

Синекдоха (грець.) – троп, побудований на кількісній заміні: Одне вживається замість множини, видова назва замість родової (частина замість цілого), напр., і буде син, і буде мати, і будуть люди на землі = буде багато дітей і матерів.

Персоніфікація – троп, побудований на наділенні предметів, явищ природи та абстрактних понять рисами людини. Може бути частковим різновидом метафори.

Гіпербола – троп, в основі якого лежить підкреслене перебільшення розмірів, рис, характеристик, ознак предмета чи явища.

Літота(з грець.) – протилежність гіперболи.

Алегоріяявляє собою втілення абстрактного поняття в конкретному образі (хитрий – лисиця, упертий як осел).

Антитеза – риторична фігура, що полягає у навмисне підкреслюваному зіставленні двох протилежних, але пов’язаних між собою поять, явищ, речей та образів для підсилення враження, напр., Кайдашева сім’я = мова селян. Інфінітив – ризниця між літературним ти та розмовним ть, напр., лаять, балакать, одчепись од мене = відчепись від мене.

Порівняння з фольклору – як тополя, шовкова нитка, буйний вітер.

Патронімічні назви – по-батькові, напр., Ходаківна (Ходак – батько).

 

26.

Метафора(грець.) – троп, побудований на вживанні слів у переносному значенні, на основі подібності за кольором, формою, призначенням (Дощ іде. = дощить Перша ластівка = початок – ці два приклади належать до стертих метафор, т. зв. мовних штампів). Метафори й епітети повинні бути індивідуальними для кожного автора. Основна стилістична функція: посилення емоційної виразності . Ми часто використовуємо слова і словосполучення , абстрагуючись від їхньої метафоричності.6вушко голки, язик полум я- це так звані стерті метафори, які вже не є засобом створення образності.Є метафори теж загальномовні, але такі, що не втратили своєї образності:голубе,лебідонько.Вони є надбанням народно-поетичного мовлення.Вони часто викор. В публіцистиці, ще частіше в красному письменстві.Особливо виразними стають стиліст. Можл. Метафори, коли вона виступає в поєднанні з ін.. тропами, зокоема порівняннями.

.Персоніфікація-троп, побудований на наділенні предметів, явищ природи та абстрактних понять рисами людини. Цей прийом характерний для старовинної риторичної літератури: "Туга зійшла по Руській Землі" ("Слово про полк Ігорів"); проте, його охоче використовують і в наші часи: "Як кого Блуд візьме, то най буде яке мале, задурить чоловіка" (О. Кобилянська).

27.

Гіпербола стилістична фігура, що ґрунтується на худ. Навмисному перебільшенні. Використ. Для посилення виразності, підкреслення сказаної думки( Я говорив це 1000 разів). Використ переважно в розмовному, худ. Стилі.

Літота-худ. применшення, вжив. В усіх родах літератури(Така малесенька, ледве з-під землі видно). Використ переважно в розмовному, худ. Стилі.

У публіцистичному стилі ці тропи викор. Для загострення уваги, для пожвавлення викладу.

28.

Порівняння- троп, побудований на зіставленні двох явищ, предметів, фактів для пояснення одного за допомогою іншого. Стиліст. Роль порівнянь полягає у виділенні якоїсь особливості предмета чи явища, яка виступає дуже яскраво в того предмета, з яким порівнюється дане явище. Порівнюватися може все: живе й не живе, фізичне й психічне, конкретне й абстрактне.В усній народній творчості поширені заперечні порівняння.

Епітет- слово, що образно означає предмет або дію, підкреслює характерну властивість певного явища чи поняттяю.Стил. функція епітета полягає в тому, що вони дають змогу показати предмет зовсім з іншого боку, викликають певне ствлення до зображуваного. Розрізнють: постійні(золота осінь) та контекстуально-авторські епітети (сухоребра осінь).Основні можливості: оновлення худ мислення, підкреслення характерної риси, індивідуальної риси, емоційність, показ предмету з іншого боку.

29.

Оксюморон- в основі лежить стилістична фігура, в якій поєднуються протилежні речі. (гарячий сніг). Найчастіше оксюморон виступає суто літературним прийомом, засобом художньої мови у творах письменників: прозаїків і поетів. Прикладами можуть слугувати назва збірки Василя Стуса «Веселий цвинтар» або рядок «На нашій, не своїй землі» з Тараса Шевченка.

Цікаво, що насправді оксюморон не є вже таким безглуздим поєднанням непоєднуваного, що дає лише повне заперечення — бо він справді може започатковувати нові поняття. Наприклад, у сучасній мас-культурі вислів спортивного коментатора «гарячий лід» імовірно означатиме, що на ньому точиться «гаряча» боротьба за перемогу, тобто фактично мова вже не про лід як такий, а про високий дух змагальності (приклад нового смислу, нового поняття від використання оксюморону).

Не рідко саме від такого поєднання непоєднуванного «народжуються» нові поняття, наприклад «кисло-солодкий», або й навіть оксюморон здатний вирішувати проблеми, розкривати питання з невідомого боку, «штовхати» науку тощо («квадратура круга»).

Вживають оксиморон як у розмовно-побутовій мові («ходячий труп»), так і в публіцистиці («запеклі друзі»).

В українському розмовному варіанті слово «оксюморо̀н» найчастіше з наголосом на останньому складі.

30.

Під синонімією розуміють здатність змісту мовного знаку вираж. В різних формах. Вони поділ. На:

Відрізняються відтінками значення: дивувати, вражати, приголомшувати, потрясати. Ці синоніми забезпечують можливість передавати відтінки того самого поняття, оскільки на його позначення існує кілька слів: дивувати — «викликати подив незвичайністю», вражати — «викликати подив або захоплення надмірним виявом чогось», приголомшувати — «справляти надзвичайно сильне враження», потрясати — «глибоко зворушувати, хвилювати до глибини душі».

Стилістичні - Характеризуються закріпленістю за певним стилем і більш або менш виразним емоційним забарвленням. З-поміж синонімів: ознака і симптом — перше слово нейтральне, друге має забарвлення книжності, науковості (це не просто ознака, а сукупність ознак, характерний вияв якогось явища). У синонімічному ряді: осягати, розуміти, метикувати — перше слово книжне, друге — нейтральне, третє — розмовне.

Слова, що вступають у синонімічні зв'язки лише в певному контексті, називаються контекстуальними синонімами. Вони часто вживані в художній літературі, рідше — у публіцистиці, де використовуються для створення яскравих образів, передають світобачення автора, його індивідуальну манеру.

Осн. Функції: уточнююча, стилістична.

31. Визначення понять «евфемізм» та «дисфемізм». Соціальні та мовні умови виникнення. Стилістичні можливості.

Евфемізмом (грец. εύφημισμόζ — пом'якшений вираз) називається сло­во або словесний зворот, що пом'якшує форму виражен­ня висловлюваної думки. Наприклад: «американець» замість «афроамериканець», «людина іншої орієнтації» замість «людина нетрадиційної орієнтації».

За найбільшими і найпродуктивнішими сферами утворення, евфемізми можна тематично розділити на такі групи:

Евфемізми, пов'язані з дискримінацією: а). расовою, культурною, релігійною («нігер», «чорний» → «(афро)американець»); б). сексуальних меншин («гомік», «педик» → «гомосексуаліст», «людина іншої орієнтації»; в). інших видів;

Евфемізми, які позначають страшні та неприємні явища дійсності: а). смерть («померти» → «піти у краще місце», «піти у вічність», «заснути вічним сном»); б). хвороба; в). природні потреби («піти в туалет» → «відвідати дамську кімнату», «піти в одне місце»; г). фізичні вади («сліпий» → «незрячий», «підсліпуватий»); д). розумові та психічні розлади («псих» → «людина з психічними розладами»);

Евфемізми, пов'язані із впливом держави на життя людей: а). воєнні дії («в'язниця» → «місце позбавлення волі»); б). соціальні вади (алкоголізм, наркоманія, проституція, злочинність, напр. «алкоголік» → «людина з (алкогольною) залежністю»); в). бідність («бідний» → «економний», «скромний»); г). непрестижні професії («прибиральник» → «клінінг-менеджер»; ґ). сім'я («зраджувати» → «ходити наліво»; д). звільнення («піти за власним бажанням», «дати неоплачувану відпустку», «скоротити», «відпустити»); е). академічна неуспішність («двієчник» → «недостатньо вмотивований учень»);

Евфемізми, які вказують на вік і зовнішність людини: а). вага («товстий» → «пишний»); б). вік («старий» → «підстаркуватий», «людина похилого віку», «людина з досвідом»); в). зовнішній вигляд («негарний» → «своєрідний»); г). ріст («карлик» → «людина невисокого зросту»);

Дипломатичні евфемізми («вбити» → «прибрати», «ліквідувати», «нейтралізувати»);

Евфемізми у мові реклами («дешевий» → «економний», «за доступну ціну»).

 

Дисфемізм— це троп, протилежний евфемізмові, який полягає у вживанні замість емоційно і стилістично нейтрального слова чи виразу більш грубого, вульгарного, напр. пика замістьлице або жирний замість товстий.

У художній літературі і публіцистиці дисфемізм допомагає висловити негативне, критичне, зневажливе ставлення до певного факту, явища чи особи. Вживання дисфемізмів у мовленні має за головну мету зробити вислів більш грубим і неприємним для реципієнта, підсилити чи висміяти його негативні сторони.

Умовою існування дисфемізмів є безліч соціокультурних та психолінгвістичних чинників, до яких зокрема потрібно додати слідування своєрідній «моді» у мовленні, напр. з появою нових реалій чи неологізмів. Внутрішньомовною причиною існування дисфемізмів можна назвати надання переваги використанню експресивно-виразних одиниць замість нейтральних, які можуть повніше і точніше виразити ставлення мовця до висловлюваного.

Як і евфемізми дисфемізми внаслідок широкого вжитку швидко зношуються, оскільки з часом втрачають своє негативне значення і починають сприйматись як прийнятний нейтральний вислів.

Омонімія. Класифікаційні ознаки омонімів. Питання розмежування полісемії та омонімії. Стилістичні функції омонімії. Міжмовна омонімія та її стилістичні можливості.

Омо́німи (від грец. homos — однаковий і грец. onyma — ім'я) — це слова, які однаково звучать та пишуться, але мають різне значення.

Омоніми з'являються внаслідок:

звукових змін у слові у процесі розвитку мови;

смислових змін у слові у процесі розвитку мови;

випадкового збігу звучання слова рідної мови та запозиченого з іншої мови;

випадкового збігу звучання форми різних слів.

Розрізняють омоніми:

повні (абсолютні) — омоніми, у яких збігається уся система форм. Наприклад, ключ (від замку) — ключ (джерело), рукав (елемент одягу) — рукав (річки).

часткові — омоніми, у яких збігаються за звучанням не всі форми. Так, слово кадри, що означає склад працівників, вживається тільки у множині, а слово кадри, що означає окремі сцени чи епізоди з кінофільму, знімки на кіноплівці, є формою множини іменника кадр.

Групи часткових омонімів

Омофони (фонетичні омоніми) — це слова, однакові за звучанням, але різні за написанням (стати по трипотри; вгорів горі).

Омографи (графічні омоніми) — це слова, які однаково пишуться, але фонетично відрізняються. В українській мові вони зазвичай різняться тільки наголосом (по́тягпотя́г;за́мокзамо́к; бра́тибрати́).

Омоформи (граматичні омоніми) — це слова, звучання яких збігається лише в окремих граматичних формах (покласти на візвіз дрова; жовте полеполе город).

Омоморфеми (омонімічні морфеми) — морфеми, які збігаються у написанні і вимові, але мають різні граматичні значення (чистий став(ок) — став, як вкопаний).

Труднощі розмежування полісемії та омонімії пояснюються теоретичною невирішеністю питання про критерії диференціації лексичних омонімів і окремих значень полісемантичного слова, невизначеністю поняття близькості і віддаленості значень. В сучасній лінгвістичній літературі пропонується низка способів розмежування цих суміжних лексико-семантичних явищ: підбір синонімів до кожного значення, урахування словотворчого потенціалу слів, визначення різниці в наборі морфологічних категорій для кожних двох значень, критерій синтаксичної та лексичної сумісності слів. Як ефективні і продуктивні способи виділення омонімів розглядаються дистрибутивно-компонентний аналіз, виділення проміжної і вихідної ланок, метод виведення інваріантного значення. Жоден із способів окремо чи в сукупності з іншими не є достатньо надійними і прийнятним як в лексикології, так і в термінознавстві.

А.Д. Апресян справедливо зауважує, що пошуки «критеріїв» красномовно свідчать про те , що вчені не володіють точним визначенням відповідних лінгвістичних понять, що відсутність точних критеріїв не можуть замінити ніякі другорядні. [Апресян 1995:1]. Таким чином сутність проблеми полягає в тому , що відсутні чіткі визначення таких лексико-семантичних явищ як омонімія та полісемія.

Одним із джерел утворення термінологічних омонімів в межах економічної ТС є різноманітні семантичні зміни. До семантичних способів утворення міжгалузевої омонімії належить семантична диференціація. Утворення омонімів унаслідок розриву полісемантичних зв’язків є чи не найбільш дискутивним та суперечним питанням вивчення омонімії. Такі вчені як: [Літвин 1984:6, Цаголова 1985:8] не диференціюють явище полісемії і омонімії і називають здатність одного мовного знаку мати декілька значень, які відображають різні поняття, що на їх думку є багатозначністю.

Інші, признаючи і омонімію і полісемію, підкреслюють, що їх специфіка проявляється в тому, що виникають такі лексико-семантичні явища на різних рівнях: омонімія–виключно міжсистемне явище, а полісемія – внутрішньосистемне [ Головін, Кобрін 1987: 4; Реформатський 1999: 7].

Досліджуючи проблему розмежування термінологічної полісемії та омонімії на матеріалі англійської економічної лексики, ми враховували відмінні ознаки, вказані В.М.Лейчиком. На його думку, полісемія - це позначення терміном низки понять в системі понять певної спеціальної галузі знання та діяльності, враховуючи те, що в його значеннях є однакові спеціальні семи. В свою чергу термінологічна омонімія - це позначення однаковими за формою мовними знаками низки понять в одній чи декількох системах понять спеціальної галузі знань чи діяльності, при тому, що в його значеннях немає однакових спеціальних сем або однаковими є лише семи загального, неспеціального характеру [Лейчик 1986:5].

Під ”семою неспеціального характеру” слід розуміти такий спільний семантичний компонент, який не належить до сукупності обов’язкових семантичних ознак та не бере участі у формуванні понять в системі понять певної галузі знань так як він зазвичай знаходиться на периферії значення.

Вслід за Борисовою О.Г. [Борисова 2000: 3] ми розглядаємо ермінологічну омонімію як явище, яке має польову структуру з центром, де сутнісні ознаки виражені яскраво, та периферією, де вони проявляються менш чітко і стикаються з ознаками суміжних явищ. Знаходження термінологічних одиниць на різній семантичній відстані від центру омонімії та один від одного дозволяє розрізняти їх за різним ступенем омонімічності. Терміни високого ступеню омонімічності не виявляють в дефініціях спільних семантичних компонентів і розташовані в центрі омонімії. Терміни середнього ступеню омонімічності представляють собою лексичні одиниці в дефініціях, яких спільний семантичний компонент виявляється “на наступних етапах “ [Борисова 2000: 3] семного аналізу. Вони займають проміжне положення між центром і периферією.

Міжмовні омо­німи — слова, що в різних мовах (особливо в близьких за по ходженням) звучать однаково або дуже подібно (відповідно до закону звукових відповідностей), але мають неоднакове лек­сичне значення, як, наприклад, українські неділя «сьомий день тижня», луна «відбиття звуку» і російські неделя «тиждень», луна «місяць»; українське правий і сербське прав и «прямий» тощо.

Зрештою, слова різних мов своїми значеннями ніколи не накладаються повністю одне на одного (виняток становлять хіба що наукові терміни). Наприклад, російське слово сердце має значення: 1) «центральний орган кровообігу»; 2) «символ почуттів»; 3) «центр чого-небудь»; 4) рідко — «гнів». А україн­ське слово серце, крім того, ще означає: 5) «ласкаве звертання до кого-небудь»; 6) «рухлива частина дзвона»; 7) «серединний стрижень у стовбурі дерева». Англійське слово genial значення «геніальний» має лише як застаріле; звичайно ж воно означає «веселий», «добрий», «привітний»; «теплий», «м'який» (про клімат). Так само англійське magazine — це «журнал як періо­дичне видання», «склад зброї», «пороховий погріб», але не «ма­газин» у нашому розумінні.

Міжмовні омоніми можуть стати причиною непорозумінь і помилок при сприйманні чужомовного тексту та при перекладі.

Фразеологія як наука. Поняття «фразеологічна одиниця», її властивості. Формальні та лексико – семантичні ознаки фразеологізмів. Їх класифікація за ступенем мотивації, за походженням, за функціонуванням. Логіко-понятійні, образні, предикативні та не

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти