ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Омонімічне функціонування займенників

Займенник— суперечлива за своїм значенням і граматичною природою частина

мови. Кожен займенник має велику силу абстрагованості і узагальненості, на що вказував В. І. Ленін: «Це?» Найзагальніше слово» і далі: «Хто це? Я. Всі люди я» І ті ж самі займенники в конкретній життєвій обстановці, в контексті цілком точно й недвозначно вказують на особи і явища навколишнього світу. В цих властивостях займенників потенціально закладена можливість омонімії. І справді. Якщо особово-вказівні займенники в силу своєї загальності легко «заміщують» будь-яке ім’я, то, очевидно, створюються умови, за яких ці слова одночасно вказують на різні імена. Омонімія займенника якраз і виникає тоді, коли його відношення з іншими словами стають нечіткими, і він може пов’язуватися не з одним, а з кількома іменами.

Подвійне значення займенників трапляється досить часто, воно порушує ясність думки, виразність слова, заважає спілкуванню і межує з лінгвостилістичною помилкою. В одній із статей О. М. Горького наводиться, наприклад, невдала фраза письменника-початківця: «Батько помер, коли йому було дев’ять років». Із неї можна зробити парадоксальний висновок, що батько помер не тоді, коли героєві було дев’ять років, а коли сам батько був у цьому дитячому віці.

Звичайно, у відредагованому тексті такі стилістичні огріхи зустрічаються не дуже часто. І все-таки рідше в художніх творах, частіше в наукових і публіцистичних статях окремі речення доводиться перечитувати по кілька разів, щоб з’ясувати, якого іменника стосується вжитий займенник.

Виникненню омонімії сприяють деякі формально-граматичні фактори.Двозначність займенника пов’язана, зокрема, з розташуванням слів у реченні. Чим ближче до імені поставлений займенник, тим більше підстав вважати останній «замінником» першого. І навпаки, значний дистанційний розрив між іменником і займенником послаблює їх семантичну відповідність. Наприклад: «І хоча приплив капіталу великих промислових монополій кіно затримав на деякий час його фінансовий занепад, дав можливість вдатися до певних технічних удосконалень (були введені широкоформатний та круговий екрани, кінопанорама та інші нововведення), — водночас він посилив деградацію художньої вартості кінострічок» («Вітчизна»). Як стилістична невправність сприймається те, що займенник «його» заміщує іменник «кіно», а займенник «він» — словосполучення «приплив капіталу», яким починається речення.

Чіткості думки часто заважає поєднання кількох займенників однакового категоріального змісту, які, проте, стосуються різних іменників: «...живі та цільні, юні герої ранніх оповідань Андрія Головка здатні непомітно супроводжувати людину на дорогах життя, і, навіть не Думаючи про них, вона постійно носитиме в Душі їхню людяність і щирість. Сам я, на жаль, прочитав їх запізно...» («Вітчизна»), де «про них», «їхню» пов’язано з юними героями, а «їх» — з оповіданнями: пор. також: «Визнання до Олекси Шовкуненка прийшло в стінах училища, вже тоді в газетах писали про нього, що він, його гордість, визначний талант» («Вітчизна»).

Займенники залишаються омонімічними лише за формально-граматичними ознаками, що не заважає спілкуванню. Так, займенник «він», із яким найчастіше виникають омонімічні зв’язки, звичайно вказує на найближчу до нього за розташуванням в реченні назву особи або предмета. Але це «заміщення» слів близького контексту відбувається не механічно, а з урахуванням загального змісту, який дозволяє легко перекинути місток від займенника до імені: «Сагайда, передавши бійцеві коня, забрався на воза і швидко заснув. Він любив поспати — і при найменшій нагоді не відмовляв собі в цьому» (Гончар). Після власного імені «Сагайда» стоїть ще кілька іменників чоловічого роду — «боєць», «кінь», «віз». Проте читач безпомилково й не вагаючись відносить займенник «він» до прізвища Сагайда. Адже в уривку йдеться в першу чергу про Сагайду. Можна виділити й граматичні засоби, що перешкоджають тут виникненню омонімії. За своєю побудовою початок другого речення збігається з першим: і те, і друге починається з підмета, називний відмінок зближує іменник і займенник. Перше речення закінчується дієсловом «заснув», пов’язаним із іменником «Сагайда». І зразу ж іде займенник «він» і нове дієслово — «любив», теж у формі минулого часу. Таким чином між займенником, іменем і дієсловами обох речень виникають додаткові, «невидимі» формально-семантичні зв’язки. Все це допомагає пов’язати займенник «він» з іменником «Сагайда».

Омонімія займенників, зумовлена їх подвійними формально-смисловими відношеннями,може створюватись у межах одного речення або ширшого контексту, коливідповідні імена знаходяться в інших реченнях. Займенники здатні «заміщувати» не лишепопередні, але й наступні слова, хоч перевага віддається розміщенню займенників заіменами. Лише інколи із спеціальною стилістичною настановою — заінтригувати читача, тимчасово дезорієнтувати його — автори починають художній твір не назвою особи чиявища, а займенником. Відомий вірш І. Франка «Беркут» відкривається рядками:

З укритого гнізда в скалистій десь щілині

З тяжким він розмахом рвонувсь під хмари сині...

Ще не раз І. Франко скаже «він», не називаючи хижака, аж поки з’явиться «беркут». Цей засіб виправданий з ідейно-художніх міркувань. Революційно настроєний поет розвінчував не птицю, а «все, що звесь беркут». А слово «він» своєю узагальненістю відповідало цій меті.

У багатьох випадках особові займенники, і в першу чергу я, ти, ми, ви, взагалі не вимагають чергування з іменем. Омонімія виникає тут лише за виняткових обставин. В усній мові я — це мовець, який називає себе дуже рідко, наприклад, при знайомстві. Ти — це співрозмовник, до якого звертаються, отож і його не треба називати. Ім’я вживається з цим займенником як звертання: «Ми живі, змужнілі й досвідчені, а чи живий ти, ворожий авіаторе, з залізним хрестом на грудях, ти, який у ту далеку чорну неділю скинув на цю прикордонну будку першу бомбу з свого літака» (Гончар).

Ліричне «я» в поезії має інший характер. Коли поет складає вірш, його «я» цілком конкретне, це передача особистих переживань, настроїв тощо. Але твір закінчено, і поетове «я» стає голосом кожного. Адже справжній поет говорить від імені народу. І той, хто читає такі рядки, вимовляє їх і від себе:

Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.

Щоб жить — я всі кайдани розірву.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

бо я живу.

(Тичина)

Але в такому вживанні займенник «я» не стає омонімічним. Адже і тоді, коли поет говорить «я» і коли за ним повторить це слово читач, займенник залишається однозначним. Це «я» дорівнює значенню «кожний». Тому ліричне «я» найчастіше не супроводжується передачею ознак людини: її ім’я, соціальні й сімейні зв’язки, професія, зовнішність невідомі. І все-таки в ході розвитку теми «я» обростає подробицями й деталями. Образ ліричного героя частково конкретизується.

Стилістичні можливості дієслівних категорій

Неозначена форма дієслова.

Стилістично нейтральні форми інфінітива на -ти (вболівати, майструвати, виступати, шити) не мають функціональних обмежень. Варіантні форми інфінітива на -ть (співать, стрибать, шукать) вживаються в усному мовленні, фольклорі й художній літературі:

Мені шляху не питать:

Прямо степом мандрувать,

Гей-гей, долю доганять!

(Народна пісня)

Іде гроза дзвінка і кучерява

садам замлілі руки цілувать.

(Л.Костенко)

Деякі дієслова мають паралельні форми на -ти. До стилістично рівнозначних належать: виштовхнути – виштовхати, випхнути – випхати, витягнути – витягти. Стилістично розрізняються форми із суфіксами -ува-(-юва-), -а-(-я-): витягувати – витягати, витискувати – витискати, доповнювати – доповняти, випробовувати – випробувати, закруглювати – закругляти. Першим із варіантів віддається перевага в науковому й офіційно-діловому мовленні, другі частіше використовуються в розмовному й художньому стилях.

Форми теперішнього часу.

Стилістично розрізняються форми I особи множини (розуміємо – розумієм, бачимо – бачим, радіємо – радієм) і форми III особи однини (виглядає – вигляда, поливає – полива, співає – співа). Перші є стилістично нейтральними, другі належать до стилістично знижених форм, які вживаються в розмовному мовленні й художній літературі:

Розпитуєм Мину Омельковича про сина Гришуню, товариша наших дитячих літ.

(О.Гончар)

Я співаю пісню морю,

І воно мені співа.

(О.Олесь)

Для відтворення просторіччя в художніх творах використовуються ненормативні форми I й III особи однини:

Сама світом нуджу, а сердюсь на тебе, думаю: що ж це він дурить мене, чи що?

(І.Карпенко-Карий)

Петрик заліз на пічку і з пічки визирає, а я сидю на лаві і тремтю вся.

(М.Хвильовий)

Елементом просторіччя є форма хотять. Літературній нормі української мови відповідає форма хочуть.

Дієслово бути в усіх особах однини та множини вживається в формі є:

Нестрінутий друже, колись в ранню рань, якщо ти ще є у безмежжі, то швидше між мною і вічністю стань в чистішій од неба одежі…

(Т.Осьмачка)

Я думаю про Вас.

Я знаю, що Виє.

Моя душа й від цього вже світає.

(Л.Костенко)

У художньому й публіцистичному стилях для створення урочистої мови використовуються архаїчні особові форми від дієслова бути: (я) єсмь, (ти) єси, (ви) єсть,

(ми) єсьмо, (ви) єсте, (вони) суть:

Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була.

(П.Тичина)

Ти щира єсть людина; тобі я як сестрі одкрию душу всю свою.

(І.Карпенко-Карий)

Іноді під впливом російської мови замість форми є в ролі зв’язки використовуються особові форми дієслова являтися: Підприємство являється юридичною особою. Вони являються моїми найкращими друзями. Така заміна є порушенням норми. В українській мові дієслово являтися не використовується як зв’язка, воно вживається із значенням “з’являтися, примарюватися, снитися”:

Не раз у сні являється мені,

О люба, образ твій, такий чудовий…

(І.Франко)

Чого являєшся мені

У сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?

(І.Франко)

Форми минулого часу.

Частина дієслів із суфіксом -ну- має в минулому часі дублетні форми: зів’яти – зів’яв – зів’янув, щезнути – щез – щезнув. Стилістично паралельні форми не розрізняються, більш вживаними є короткі форми.

Форми майбутнього часу.

Дієслова доконаного виду утворюють просту форму майбутнього часу: побачу, відпочинеш, сконструюють. Дієслова недоконаного виду мають просту й складну форми майбутнього часу: буде проводитись – проводитиметься, буде визначати – визначатиме. В офіційно-діловому й науковому стилях вживаються обидві форми. В інших стилях перевага віддається простим формам дієслова: снідатимемо, танцюватимеш, пропонуватимуть.

Форми способу.

Певні стилістичні особливості пов’язані зі взаємозаміною способів дієслова. Використання дійсного способу замість наказового пом’якшує категоричність мовлення:

Взяли, хлопці, ящики – пішли! Нема чого час гаяти: мені ще до міста треба, – сказав вантажник Григорій.

(Ю.Смолич)

Для посилення наказу замість наказового способу вживається форма інфінітива:

Разом з населенням рухатись далі на німецькі окопи. Жодного пострілу.

(О.Довженко)

У поєднанні зі службовою групою слів візьми та й форми наказового способу відтворюють раптовість дії:

І тоді Максим здогадався, що Орина таки закохалася в Романа. Про це він наодинці візьми та й ляпни братові, а той цитькнув на нього, витріщив очі і взявся за попругу.

(М.Стельмах)

Для вираження дії, що виконується з примусу, а не з доброї волі, використовується наказовий спосіб замість дійсного:

Другі бігають, кричать, а ти сиди, пряди, ти подай, посуд перемий, та тоді й лягай, а як другі півні прокричали – вставай, світи і знову за гребінь.

(П.Мирний)

46.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти