ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Функціонально-стилістична диференціація синтаксичних засобів на книжно-письмові та усно-розмовні

Кожній розвиненій мові властиво побутувати в розмаїтих формах, що більшою чи меншою мірою відрізняються одна від одної. По-різному функціонують, зокрема, писемні й усні типи мовлення.

Письмо, як графічний засіб фіксації мови, з'являється на певному етапі культурного розвитку народу. Значення виникнення письма в життєдіяльності етносу важко переоцінити. Його роль не обмежується функцією нагромадження інформації в часі, збереження історичної пам'яті народу. Графічно фіксоване мовлення уможливлює створення літературного стандарту, що стає загальнонаціональним засобом комунікації.

У ранні періоди постання писемні мови призначалися для обслуговування сакральних сфер життя. Функціональне розмежування писемної і усної мови в культурі середньовіччя було настільки чітким, що вони могли протиставлятися не тільки стилістично, за опозицією "високе — низьке", а й власне мовно.

Різке розмежування сфер використання писемних і усних форм побутування мови зникало в індустріальному суспільстві, під впливом процесів десакралізації й демократизації.

До характерних рис сучасних літературних мов належать такі: письмова фіксація, нормованість, загальнообов'язковість норм і їх кодифікація, розвинута функціонально-стильова система і стилістична диференціація засобів вираження, взаємодія писемного (книжного) і розмовного мовлення.

Стан сучасної української літературної мови відповідає всім зазначеним параметрам, крім останнього. Витіснення української мови російською з побутової сфери усної комунікації, відсутність мовленнєвого середовища значно ускладнює тепер процес оволодіння нею. Крім того, обмежене використання української як засобу усного спілкування позбавляє літературну мову одного з найважливіших, живих і відкритих, джерел нормування й кодифікації, оскільки переважна більшість інновацій і запозичень, їх перевірка на життєздатність і адаптація або ж відторгнення відбуваються в рухливому живому, а не фіксованому писемному мовленні.

Аналіз редакторської правки мовознавчих текстів показав, що абсолютна більшість внесених змін торкається книжних елементів, які редактори заміняють наближеними до розмовних: замість сполучників оскільки і тому що з'являється бо, наприклад виправляють на скажімо, щоб — на аби, потім, пізніше — на а тоді, внаслідок цього — на через це, незважаючи на — на попри.

На нашу думку наведена правка - це фактично спроба "українізації" наукового тексту і її можна вважати проявом тенденції до повернення пуристичної практики 20-х років, що орієнтувалася на живе народне мовлення.

Подібну аргументацію перегляду норм сучасної літературної мови висувають і в дискусіях з приводу правописних і термінологічних проблем.

Якщо граматичні значення — це царина обов'язковості, примусовості, силуваності, то лексичні значення не є такими обов'язковими, вони надають суб'єктові право вільного вибору. "Відтак надмірна граматична правильність і лексична вбогість —ознаки того, що мова гнітить мовця: закріпачує, сковує його дух.

Надання українській мові статусу державної відкрило перед нею перспективи розширення функцій і розвитку. Але, як показало минуле десятиліття, самого проголошення державності замало. Нинішній стан української мови і ставлення до неї визначила інерція тоталітарної традиції.

Отже, на заваді розширення сфер уживання української мови стоїть не ревізія її норм, а обмеженість її функцій сферою офіціозу, дисбаланс у співвідношенні писемних і уснорозмовних різновидів, консервацію якого спричиняє заблокованість україномовної культури в масовій комунікації. Поширення розмовної російської мови або утворених під її тиском змішаних форм мовлення дедалі більше поглиблює прірву, що утворилася між українською літературною мовою й уснорозмовними формами її побутування.

Боязнь варіативності й розмивання норм у даному разі безпідставна. Мова, що звільнилася від гніту, має повернути собі і необхідний простір свободи для природного руху й розвитку. Кодифікованість літературної мови і обов'язковість її норм аж ніяк не дорівнюють спрощеності, однозначності й одновимірності. Вона має органічно поєднувати книжно-писемні стилі й усно-розмовне мовлення — значно вільнішу, рухливішу і відкриту форму існування мови.

Стилістичні можливості синтаксису у функціональних стилях

Сучасної української мови

Оволодіння стилістикою української мови передба­чає вивчення її функціональних можливостей, її спіл- кувального потенціалу. Це вимагає ґрунтовного знання того, як саме внутрішньо членується наша мова, з яких основних структурних компонентів вона сформувалась, які мовні одиниці становлять специфічний і формую­чий матеріал кожного з чотирьох основних структур­них компонентів мови.

Функціональні стилі мовлення є реалізацією стилів мови, оскільки мовлення є реалізацією мовної системи. Проте різниця між стилями мови і функціональними стилями мовлення не тільки у ступені узагальненості: стилі мови — поняття абстракт­ніше, стилі мовлення — поняття конкретніше, різноманітніше. Мовлення — категорія антропоморфічна, в ньому завжди при­сутній, наявний або уявний, мовець. У свідомості мовців — носіїв мови — мовний стиль існує тільки у вигляді принципів відбору й організації мовного матеріалу та основних мовних засобів, що закріпились у мовленнєвій практиці як маркери певного стилю. При потребі спілкування у певній сфері суспіль­ної діяльності і життя мовці реалізують принципи відбору й організації мовного матеріалу в мовленні відповідного функ­ціонального стилю і закріплюють його у текстах. В результаті функціональний стиль мовлення є поняттям більш окресленим, предметним і конкретним, бо реалізується у текстових зразках, доступних стилістичному аналізові. Проте в кожному функціо­нальному стилі мовлення є інгредієнт відповідного функціо­нального стилю мови, його стрижень. Різниця між стилями мови і стилями мовлення виявляється і в тому, що стилі мови пред­ставлені як певні різновиди, шари стилістичних ресурсів, як заготовки для реальних (мовленнєвих) функціональних стилів, їх системність існує тільки у потенції. У мовленні потенційна системність стилю мови втілюється у мовленнєву системність функціонального стилю мовлення, в якій поєднуються і взаємо­діють не тільки стилістично марковані, а й нейтральні одиниці.

Мовленнєва системність є ядром кожного мовленнєвого сти­лю. Це системний взаємозв'язок мовних засобів, які, виконую­чи єдине комунікативне завдання, набувають у типових різно­видах мовлення певного функціонально-стильового значення. Завдяки такому системному взаємозв'язку створюється загаль­не функціонально-стильове забарвлення. Мова в процесі спіл­кування реалізує два види системності. Перший вид системності виявляється в тому, що мовлення будується за граматичними законами і правилами побудови одиниць (форм, слів, словоспо­лучень, речень, конструкцій) цієї мови, які закріпилися під за­гальними поняттями парадигматики і синтагматики. Тут реа­лізується система мови, і ця системність є однаковою і пос­тійною для всіх функціональних стилів цієї мови. Наприклад, статичну ознаку (якість) предмета передає означення, воно в українській і російській мовах виражається, як правило, прик­метником, який узгоджується з означуваним словом і стоїть у пре­позиції (рання весна, струнка дівчина). Ця системна ознака нашої мови зберігається у всіх функціональних стилях. (У польській мові означення стоїть у постпозиції.) Друга системність є мов­леннєвою системністю конкретного функціонального стилю. Вона для кожного стилю своя і виявляється в тому, що відповід­но до соціальної сфери, типу, змісту і ситуації спілкування актуалізуються певні мовні одиниці або окремі їх значення, фор­ми. Конкретні потреби спілкування спричинюють взаємозв'я­зок однорівневих (наприклад, тільки лексем) та різнорівневих (лексем і граматичних форм, синтаксичних структур) одиниць на основі єдиної комунікативної мети. В результаті створюєть­ся певний загальний обрис забарвлення (тон) мовлення. Однак здійснюється цей зв'язок через принципи/правила відбору та комбінування мовних засобів, які передбачають наявність і мовних елементів, і правил оперування ними. Слід, проте, засте­регти від абсолютизації правил відбору чогось окремішнього, самодостатнього для стилю, оскільки і принципи, і правила не накладаються на мовний матеріал як готова схема. Вони ство­рюються в ньому в процесі мовленнєвої діяльності.

Слід зауважити, що стильове тло тексту створюється не тіль­ки яскраво забарвленими стилістичними одиницями, такими, які мають стійке позаконтекстне стилістичне значення (сти- лістеми) і стилістична конотація їх зумовлюється лексичною семантикою (милий, любий, добрий, поганий, гидкий, злий) та експресивними формами (милесенький, любесенький, нудота, гидота). Такі й аналогічні одиниці виконують свою функцію, є стилістичними домінантами, бо від частого використання у певних типах мовлення вже набули забарвлення певного сти­лю і закріпились як його маркери. Проте у мовленні (і його продукті — текстах) не буває суцільного потоку стилістем — урочистих старослов'янізмів чи емоційно-образних поетизмів. Спостереження свідчать про протилежне. Поряд зі стилістема- ми використовуються нейтральні одиниці, на тлі яких стилісте- ми й виділяються як стилістичні домінанти. У зв'язках зі стилі- стемами нейтральні одиниці також набувають контекстного сти­лістичного забарвлення. Прикладом може бути поезія М. Риль­ського «Слово про рідну матір», де урочисто-піднесений тон художнього мовлення створюється поєднанням стилістеми благо­словен, що мала первісне конфесійне лексичне значення, з відпо­відною загальновживаною і народнопоетичною лексикою:

Благословен той день і час, Коли прослалась килимами Земля, яку сходив Тарас Малими босими ногами. Земля, яку скропив Тарас Дрібними росами-сльозами.

Слово благословен стало камертоном усього тексту. Йому підпорядкувалися поетичні фольклоризми дрібними росами- сльозами, прослалась килимами і навіть розмовний побутовізм малими босими ногами.

Стилістичний ефект часто досягається не насиченням тек­сту однотипними стилістемами, а їх контрастним зіткненням. Наприклад, у діалозі Наталки і Возного з п'єси І. Котляревсько­го «Наталка Полтавка» контрастно поєднуються розмовні і книжні стилістеми:

Возний: Лукавиш — теє-то як його, —моя галочко! І добре все розумієш. Ну, коли так, я тобі коротенько скажу: я тебе люблю і женитись на тобі хочу.

Наталка: Гріх вам над бідною дівкою глумитися! Чи я вам рівня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду; та й по всьому я вам не під пару.

Возний: Ізложеннис в отвітних річах твоїх резони суть — тес-то як його — для любові ничтожні. Уязвленнос чисто- реченною любовію серце, по всім божеським і человічеським за- копсім, не взирасть ні на породу, ні на літа, ні на состояніє. Оная любов все — тес-то як його — равняєть. Рци одно слово: «Люб­лю вас, пане Возний!» — і аз, вишеупом янутий, виконаю присягу о вірном і вічном союзі з тобою (І. Котляревський).

Мовленнєва системність виявляється в організації мовних засобів відповідно до комунікативних завдань; вона, по суті, формує функціональний стиль. З'ясування поняття мовленнєва системність функціонального стилю допомагає зрозуміти секрет етил створення. Саме здатністю мови до утворення мовленнєвих системностей стосовно комунікативних типів мовлення можна пояснити той загадковий факт, що мова з її відносною стабіль­ністю складу мовних одиниць і правил їх використання, нор­мативністю та універсальністю форм, вибірковою кількістю стилістично забарвлених елементів утворює низку стилів з чис­ленним розгалуженням на підстилі і жанрово-стильові різновиди та необмеженою кількістю можливих нових текстових реалізацій.

Розвиток лінгвостилістики розширив і осучаснив, конкре­тизував і узагальнив зміст понять «функціональний стиль» і «експресивний стиль», але основна відмінність між ними чітко простежується.

Функціональний стиль — це різновид мови (тип мовомислен- ня, мовної діяльності), що характеризується співвіднесеністю з певною сферою суспільно-виробничої діяльності мовців. Серед диференційних ознак функціонального стилю домінуючою є не міра експресії мовлення, а мовні одиниці — носії семантики пев­ної сфери життя і діяльності (наука чи політика і право, творчість чи побутові стосунки). Експресивний стиль — це також різновид мови, але такий, що сформувався за ступенем експресії думок і почуттів, емоцій, настанов на досягнення цілей і мети незалежно від сфери діяльності. Своїми координатами функціональні та експресивні стилі пересікаються і ніби знаходяться один в одно­му. Так, функціональний конфесійний стиль — це одночасно і експресивний високий, урочистий стиль. У ньому зовсім немає місця експресивному низькому. У функціональному науковому стилі переважає експресивний середній стиль, менше — низько­го і зовсім мало високого. У функціональному офіційно-ділово­му переважають експресивні середній та низький, і тільки у ди­пломатичному підстилі домінуватиме високий за повної відсут­ності низького. У функціональному публіцистичному стилі чітко простежується антонімія високої і низької експресії (нариси і пам­флети), але є і середній стиль (інформаційні жанри).

Тільки функціональні художній та усно-розмовний стилі охоплюють усі різновиди експресивних стилів, маючи для них навіть окремі жанри.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти