ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


М. Андреєв та Л. Зіндер, розвиваючи ідеї Л. Щерби, запропонували чотириелементну побудову:мова, мовлення, мовленнєвий акт, мовленнєвий матеріал.

 

Питання № 2 Мова і мислення. Асиметрія функцій півкуль головного мозку. Типи мислення.

Мова — це не тільки засіб спілкування, а також засіб формування та думки. Для того, щоб точніше визначити роль мови в процесі мислення, необхідно насамперед уточнити поняття мовленнєвого мислення у його відношенні до свідомості. У мозку індивіда свідомість і мова утворюють дві відносно самостійні області, кожна з яких володіє своєю «пам'яттю», де зберігаються компоненти, що будують її. Ці дві сфери поєднані між собою таким чином, що діяльність свідомості завжди супроводжується діяльністю мови, виливаючись у єдиний реченнєвомисленнєвий процес. Діяльність свідомості виражається в процесах мислення. Свідомість складається з таких основних аспектів: 1) пізнання (пізнавальний аспект); 2) розподілу (розподільчий аспект); 3) обміну (аспект взаємного обміну); 4) користування (аспект практичного користування).

Свідомість− це весь процес відображення дійсноті нервово-мозковою системою людини; Мислення – узагальнене відображення дійсності в свідомості у формі понять, суджень, умовиводів. Ці 2 процеи пов’язаня між собою діалектичними відношеннями, у творюють взаємозумовлену єдність, але не тотожність. . На думку сучасних учених, розрізняють 3 типи мислення: чуттєво-образне, технічне та поняттєве.Останнє притаманне тільки людині.

Центри, що керують мовленнєвою діяльністю людини, розташовані в мозковій корі лівої мівкулі. Залежно віж специфіки розумової діяльності людини її мислення може протікати в різних зонах кори головного мозку. З правою півкулею-чуттєво-образне, конкретне мислення, а з лівою пов’язане абстрактне (де розташовані мовленнєві зони). У задніх відділах великих пікуль здійснюється приймання, перероблення і зберігання інформації.

Зона Брока (в задньому відділі нижньої лобної звивини)керує усним мовленням. Зона Верніка ( в 1-ій висковій звивині) забезпечує сприйняття й розуміння усного мовлення. Тім’яно-потилична частина лівої півкулі керує логіко-граматичними зв’язками мови

Процес породження мовлення тісно переплітається з процесом породження думки, утворюючи єдиний реченнєвомисленнєвий процес, який здійснюється за допомогою механізмів мовленнєвого мислення. Необхідною передумовою процесів мисленнєвої діяльності є мислення, різнобічна діяльність свідомості, за допомогою мови й механізмів мовлення. У процесі породження мовлення можна виділити три етапи: семантичний, лексико-морфологічний, фонологічний.

Мова не є простим нагромадженням її одиниць — фонем, морфем, лексем, конструкцій. Це складний, багатоплановий механізм, який має свою внутрішню організацію — структуру. Поняття структури мови введене в науку вченими Празької лінгвістичної шко­ли. Згодом воно отримало своєрідну інтерпретацію в глосематиці, де зв'язки і відношення всередині мови абстрагувалися від її елементів. У сучасному мовознав­стві в термін структура мови нерідко вкладають різний зміст. Інколи його вживають як синонім термі­на система мови, хоча більшість мовознавців ці термі­ни диференціюють.
1. Системний характер мови
Уведення поняття системи щодо мови пов'язують з іменем Ф. де Соссюра, хоча пріоритет у цьому нале­жить І. О. Бодуену де Куртене. Особливу роль в об­ґрунтуванні системного підходу до мови відіграли пра­ці українського мовознавця О. О. Потебні.
Ф. де Соссюр називав мову системою знаків, які виражають ідеї. Усі частини мовної системи, за Соссю-ром, можливо і необхідно розглядати в їх синхронічно­му зв'язку. Що ж стосується діахронії, то Соссюр запе­речував її системність.
Поняття системи мови базується на взаємозалеж­ності її елементів. Системні відношення не є чимось зов­нішнім для окремих компонентів системи, а входять у ті елементи, утворюючи якісну їх характеристику. Не­рідко відмінність системних відношень є єдиною осно­вою розрізнення й самих елементів. Пор.: англ. love, love's, loves, loves' і love, loves, loved, loving, де в другому випадку (ряді)love — дієслово зі зна­ченням «любити», а в першому випадку (ряді) love — іменник зі значенням «любов». Таке розрізнення тут можливе на основі системних відношень (у першому випадку love — член іменникової парадигми, у друго­му — дієслівної). На основі принципу системності мо­ви базується й таке граматичне поняття, як нульова морфема (вода, води, воді, воду, водою, воді, води, водф, во­дам, води, водами, водах). Відсутність закінчення в ро­довому відмінку множини за його наявності в усіх інших відмінках набуває граматичного значення, а оскільки відмінкові значення виражаються закінчен­нями (флексіями), то в даному разі наявна нульова флексія.
Положення про системний характер мови застосо­вується в сучасній лінгвістиці до мови загалом, але найбільшою мірою — до фонетичних одиниць. На­приклад, фонеми будь-якої мови не можна розглядати ізольовано, поза фонологічною системою, а тим більше зіставляти ізольовані фонеми однієї мови з ізольова­ними фонемами іншої мови, незважаючи на їх позір­ну подібність. Фонему можна визначити лише стосов­но певної мови. Кожна з мов має свою систему фонем і свою систему протиставлення фонем (фонологічних опозицій). Як зауважив Генрі Глісон, наше тверджен­ня, що англійська мова і мови лома, луганда й кіова подібні, позаяк вони мають фонему <в>, буде рівно­значне твердженню, що цей капелюх, сукня, пара ту­фель однакові, якщо вони всі позначені одним розмі­ром. Значеннєвість кожної фонеми визначається її місцем у фонологічній системі певної мови.
Необхідно розрізняти системоутворювальні і сис-темонабуті властивості мовних одиниць.Системоут­ворювальні властивості формують системні зв'язки і відношення. Мовні одиниці їх мають ще до входжен­ня в систему. Системонабуті — це ті властивості, якими система і системні відношення наділяють об'єкт (одиницю, елемент) і яких цей об'єкт не має поза сис­темою. Для наочного пояснення понять системоутво-рювальних і системонабутих властивостей скористає­мося з прикладу, наведеного Т. П. Ломтєвим. Якщо сім'ю з двох людей розглядати як систему, а членів сім'ї як елементи цієї системи, то можна констатувати таке: для того щоб сім'я могла утворитися, необ­хідно, щоб дві особи мали властивості бути чоловіком (особою чоловічої статі) і жінкою (особою жіночої ста­ті). Узявши шлюб, вони набувають властивості бути чоловіком (мужем) і дружиною. Властивість бути жін­кою і бути чоловіком (особами різної статі) є системо-утворювальною, вона не створюється сімейними сто­сунками, але реалізується в них. Властивості бути чо­ловіком і дружиною (подружжям) набувають у системі завдяки встановленим між цими елементами відношен­ням (шлюбним стосункам) і характеризують ці елемен­ти як члени даної системи. Такі властивості назива­ються системонабутими, або структурно зумовленими.
Звернемося до мовних прикладів. Так, зокрема, фор­ми співаю, співаєш, співає є системоутворювальними, бо формують систему особових форм дієслова теперіш­нього часу однини. Форма співала у виразах я співала, ти співала, вона співала є системонабутою, вона репре­зентує то першу, то другу, то третю особу однини в ми­нулому часі. Якщо речення Пісня виконується діть­мирозглядати як систему, то системоутворювальними є властивості слів як частин мови, системонабутими є властивості бути підметом, присудком чи додатком (певним членом речення).
Мова — це система систем, які взаємозумовлені й пов'язані в одне ціле: зміна в будь-якій із цих систем викликає зміни в інших системах. Так, зокрема, фоне­тичний закон відкритого складу, який діяв ще в сло­в'янській мові доісторичного періоду, призвів до інте­грації відмін іменників з основами на 6 і й (rabds —> рабъ; sunus > сынъ), оскільки відпав приголосний, а [б] і [й] перейшли в один звук [ъ] і названі форми переста­ли розрізнятися, а це з часом і зумовило зближення й уніфікацію парадигм цих іменників.
Унаслідок того, що окремі англійські слова у пері­од скандинавського завоювання мали скандинавські паралелі, відбулося розщеплення звукової форми дея­ких спільних за походженням слів: scirt«спідниця» і ст. англ. shirt «сорочка», egg «яйце» і edge <— ecg «край»; tradition (лат. traditio)«традиція» і treason (ст. фр. traison <— лат. traditio) «зрада». Те ж спостері­гаємо в нім. Кпарре«зброєносець» і Knabe «хлопець».
Стимулювання в англійській мові аналітичних тен­денцій пов'язане з тим, що зредуковані закінчення вия­вилися нездатними виражати з достатньою чіткістю гра- матичні відношення слів. Суто фонетичний процес зумо­вив нові не тільки морфологічні, а й синтаксичні явища. Системи бувають матеріальні й ідеальні, відкриті й закриті, статичні й динамічні, гомогенні й гетерогенні. Так, зокрема, В. М. Солнцев подає таку класифікацію систем:
Матеріальні системи складаються з елементів, які мають матеріальну субстанцію. Розрізняють пер­винні і вторинні матеріальні системи. Первинні мате­ріальні системи — це системи, елементи яких значен­нєві самі собою, тобто представляють у системі самих себе. Матеріальні системи, в яких матеріальні елемен­ти мають значення для системи не стільки завдяки своїм субстанціональним властивостям, скільки зав­дяки приписаним їм властивостям, називаються вто­ринними матеріальними системами.
Ідеальні системи — це системи, елементами яких є ідеальні об'єкти — поняття або ідеї, пов'язані з певними взаємовідношеннями. Так, наприклад, якщо взяти сис­тему понять будь-якої науки, то там зафіксовані ідеальні об'єкти, а не власне субстанція. На відміну від матері­альних ідеальні системи завжди виникають тільки зав­дяки мисленнєвій діяльності людей. Вони не існують по­за якоюсь матеріальною субстанцією, вони породжують­ся нею. Ідеальні системи становлять собою системи певних видів інформації. Семантична інформація закріп­люється в якійсь матеріальній субстанції, яка стає її но­сієм. Тут матеріальні елементи представляють не самих себе, а щось, що існує поза ними. Вони мають значення не стільки в силу своїх фізичних властивостей, скільки в силу приписаних їм властивостей вказувати на щось.
Закритою є система, яка складається зі строго ви­значеної кількості одиниць, і цей кількісний склад є не­змінним. Відкритою є система з непостійним, змінним числом елементів. Мова є відкритою системою, оскіль­ки вона поповнюється новими елементами, що забезпе­чує їй здатність завжди бути комунікативно придатною в різні періоди історичного й економічного розвитку на­роду — носія мови. Мова не існує ізольовано від сус­пільства, а розвивається водночас із суспільством і мисленням. Цим мовна система різниться від біологіч­них, кібернетичних та ін. Вона відкрита для мислення. Говорячи про відкритість мовної системи, не слід забува­ти, що фонологічна, граматична і лексико-семантична системи мають неоднаковий характер відкритості. Якщо фонологічна система має закритий характер (українсь­ка мова після XII ст. не поповнилася жодною фонемою, як і не втратила хоча б однієї фонеми), морфологічна система належить до маловідкритих, то лексико-семан­тична система є найбільш відкритою (щодня мова по­повнюється новими словами, а також час від часу втра­чає застарілі функціонально непридатні слова).
З відкритістю пов'язана така властивість мовної системи, як динамічність, яка виражається в постій­ній зміні, постійному розвитку мови, пристосуванні до умов існування. У динамізмі й відкритості мовної сис­теми виявляється її потенційність, яка полягає не тіль­ки в тому, що в мові є, але й у тім, що в ній можливе. Якщо б мова вичерпала всі свої можливості, вона пе­рестала б задовольняти суспільство, не могла б вирази­ти нові явища, перестала б бути засобом спілкування. Дехто з мовознавців навіть уважає, що мова має здат­ність до саморегулювання.
Гетерогенність мови полягає в тому, що вона складається з неоднорідних одиниць, які розпадаються на підсистеми й утворюють структуру.
Отже, мова є відкритою динамічною гетерогенною матеріальною функціональною системою.

Питання № 4. Парадигматичні, синтагматичні й ієрархічні відношення між мовними одиницями
Як будь-яка система, мовна система базується на відношеннях. Відношення між мовними одиницями бувають парадигматичні, синтагматичні й ієрархічні.
Парадигматичні відношення відношення вибору, асоціації, що грунтуються на подібності й відмінності позначувальних і позначу-ваних одиниць мови.

Парадигматика

Парадигматические отношения – это отношения противопоставлен­ности и функционального тождества языковых элементов («ИЛИ – ИЛИ»). Т.е. в парадигму объединяются наборы языковых единиц, сходных по одному из противопоставленных по какому-то другому критерию. Парадигматика определяет к какому разряду грамматической категории относится та или иная языковая единица по аналогии с ей подобными.

Примеры иерархических отношений между единицами разных ярусов:

§ фонемы <в> <о> <д> <а> входят в морфемы <вод><а>;

§ морфемы <вод><а> входят в слово <вода>;

§ слово <вода> входит в предложение <Вода течет>.

Синтагматика

Синтагматические отношения можно определить как отношения сочетаемости элементов одного уровня в речевой цепи, т.е. сочетание фонем с фонемами, морфем с морфемами и т.п. (объединяет единицы языка по непосредственному их сочетанию).

Логической формулой синтагматических отношений является формула «И – И», т.е. и один элемент и другой элемент вместе, рядом, один за другим, образуя ленту, цепь однопорядковых элементов определенной протяженности.

Примеры синтагматических отношений:

§ в=о=д=а, во=да (фонетико-фонологический уровень);

§ вод=а, ид=у, син=ий (морфологический уровень);

§ учи=тель, при=ехать (словообразовательный подуровень);

§ высокий человек, высокий тополь (лексический уровень);

§ Гора – высокая (синтаксический уровень).

§ Лекция "Сущность и устройство языка"

Парадигматика –один із двох системних аспектів у вивченні мови, що розглядає мовні одиниці як сукупності структурних елементів, пов’язаних відношенням проставлення
Так, парадигматичними у фонетиці є відношення між дзвінкими і глухими, м'якими і твердими звуками; в гра­матиці — між відмінковими формами слів, формами діє­відмінювання, між різними типами речень тощо; в лексико-семантичній системі — це синонімічні, антонімічні, гіпонімічні, конверсивні та інші відношення. Парадигма­тичні відношення називають вертикальними, оскільки будь-яку парадигму можна записати в стовпчик, вер­тикально (наприклад, відмінкову парадигму іменника чи іншої частини мови, лексико-семантичну групу тощо).
Синтагматичні відношення відношення одиниць, розташованих лінійно; це здатність мовних елементів поєднуватися.
Синтагматичні відношення називають горизонтальни­ми, оскільки вони завжди реалізуються між одиницями, які розташовуються одна за одною. Так, фонеми поєдну­ються не як-небудь, а вибірково. В українській мові на початку слова нема такого звукосполучення, як цстп. Синтагматичними зв'язками спричинені такі фонетичні явища, як асиміляція, дисиміляція, сингармонізм, акомо­дація, гаплологія тощо. У словотворі синтагматичні відно­шення виявляються в тому, що існує певна закономірність у поєднанні морфем. Так, в українській мові віддієслівні назви особи-діяча утворюються за допомогою суфіксів -тель, -ар, -ач, -ник, -ій тощо, однак кожна з дієслівних основ вибирає тільки якийсь один з цих суфіксів:
-тель -ар -ач -(ль)ник -ій
учити + — — — —
лікувати — + — — —
ткати — — + — —
уболівати — — — + —
водити — — — — +
У синтаксисі кожної мови також існують певні син­тагматичні особливості. Зокрема, в латинській та бага­тьох романських і германських мовах існує зворот accusativus cum infinitivo (див. нім.: Ich sah ihndurch die Strafe gehen, що дослівно перекладається «Я бачив його по вулиці йти»), якого зовсім не фіксують слов'ян­ські мови. Пор. ще північноросійські звороти на зразок вода пить, трава коситьтощо.
У лексиці синтагматичні відношення також вияв­ляються у вибірковій сполучуваності. Є слова з оди­ничною сполучуваністю (див. укр. згайнувати (час), розтринькати (гроші), витріщити (очі),скалити (зу­би), вудити (рибу), рос. закадычный (друг), убористый (почерк), подножный (корм),трескучий (мороз), испус­тить (дух), грецкий (орех), перочинный (нож). Лексич­на синтагматика також є специфічною для кожної мови. Пор. англ. brown (eyes, boots, hair, horse) і укр. ко­ричневі черевики, але карі очі, каштанове волосся, ка­рий, гнідий, каро-гнідий кінь; англ.: brown bread і укр.чорний хліб.
Ієрархічні відношення відношення структурно простіших оди­ниць до складніших: фонеми до морфеми, морфеми до лексеми, лексеми до речення.
Якщо парадигматичні й синтагматичні відношення охоплюють мовні одиниці однакового ступеня склад­ності (одного рівня) — фонема + фонема, морфема + морфема, слово + слово тощо, то ієрархічні відношен­ня об'єднують одиниці різних ступенів складності.
Протиставлення парадигматичних і синтагматич­них відношень, з одного боку, та ієрархічних, з іншо­го, відображає особливу властивість мовної системи — її різнорівневий, гетерогенний характер, що вже стосу­ється будови мови, її структури.
3. Основні й проміжні рівні мови
У науковій літературі немає чіткої диференціації тер­мінів система і структура. Так, наприклад, В. І. Ко-духов ці два терміни вживає як синоніми. Вперше розмежував ці терміни О. О. Реформатський, який за­пропонував термін система використовувати для по­значення системних відношень між одиницями одного рівня мови, а термін структура для визначення сис­темних відношень між різними рівнями. Таким чином, за О. О. Реформатським, система — це зв'язок і взаємо­залежність по горизонталі, а структура — це вертикаль­ний аспект; система — єдність однорідних елементів, структура — єдність різнорідних елементів. Уся мова — система через структуру.
В. А. Звегінцев пов'язує поняття структури з діа­хронічним аспектом: «На відміну від системи, саме утворення якої передбачає статичний стан елементів, що входять до неї, структура — поняття динамічне і шир­ше, ніж поняття системи. Воно зумовлює не тільки стан, а й (це передусім) форми розвитку елементів, взаємо­пов'язаних у цілісній єдності». Оригінальним є тракту­вання термінаструктура Л. Єльмслевом: «Структу­ра — це автономна сутність із внутрішніми взаємоза-лежностями». Іншими словами, структура — це гіпотетична побудова, яка являє собою сітку внутрішніх залежностей, внутрішніх відношень, що характеризують суть мови. Визначення Л. Єльмслева не приймає пере-більшість мовознавців, бо структуру мови ні в якому разі не можна звести до «чистих відношень».
Загальноприйнятою стала інтерпретація понять «система» і «структура» О. С. Мельничука. О. С. Мель-ничук термінологічне значення виводить із загально­вживаних значень цих слів. Так, наприклад, можна сказати система міністерства і структура міністерс­тва, але не можна сказати замість система важелів структура важелів, замість структура ґрунту сис­тема ґрунту. Під структурою ґрунту тут розуміють його склад. Звідси О. С. Мельничук доходить виснов­ку, щосистема — це сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених елементів, а структура — це склад і внутрішня організація єдиного цілого [Мельничук 1970: 27].
Мовна система не є однорідною, тобто вона має складну структуру, оскільки складається з часткових систем, які називаються рівнями, або ярусами.
Ідея рівневої організації мови набула поширення в середині XX ст. в американській дескриптивній лінг­вістиці. Вона була підготовлена традиційним виокрем­ленням у мовознавстві фонетики, морфології, лексико­логії, синтаксису, які, правда, розглядались як явища одного порядку, а не як ієрархічно організовані.
Рівні мови деякі «ділянки» мови, підсистеми мовної системи, кожну з яких характеризують сукупність відносно однорідних оди­ниць і набір правил, які регулюють їх використання і групування в різні класи і підкласи.
Рівень охоплює сукупність тих відносно однорідних одиниць чи, іншими словами, одиниць одного ступеня складності, які можуть вступати між собою в синтаг­матичні й парадигматичні відношення, але не можуть перебувати в ієрархічних відношеннях (фонеми не мо­жуть складатися з фонем, морфеми з морфем і т. д.). З одиницями іншого рівня мови вони вступають тільки в ієрархічні відношення на зразок «складається з ...» або «входить в ...» (морфема складається з фонем, фоне­ма входить у морфему, ...). Отже, до одного рівня нале­жать ті одиниці мови, які підпорядковуються правилам рівневої сполучуваності. Головною відмінністю одиниць різних рівнів мови є їх якісна своєрідність, яка виявля­ється в особливостях їх поєднання, тобто синтагматики. Для розрізнення рівнів мови використовують такі принципи:
1) кожен рівень повинен мати свою одиницю; оди­ниці одного рівня повинні бути однорідними;
2)одиниці будь-якого рівня виділяються шляхом сегментації складніших утворень;
3)одиниці нижчого рівня входять до одиниць вищого рівня, тобто між ними існують ієрархічні відношення.
Відношення між рівнями мови в напрямку вгору — це відношення «засіб — функція», тобто функція оди­ниць нижчого рівня полягає в тому, щоб бути засобом побудови одиниць вищого рівня.
Розрізняють основні й проміжні рівні. До основних рівнів належать фонологічний, морфологічний, лекси-ко-семантичний і синтаксичний. Кожен із рівнів має свою основну одиницю: фонологічний — фонему, мор­фологічний — морфему, лексико-семантичний — лек­сему, синтаксичний — конструкцію (синтаксему).
За роллю в структурі мови виділяють нижчі та вищі рівні. Так, фонологічний рівень належить до нижчого, оскільки фонема — одностороння одиниця (не має пла­ну змісту), яка використовується для побудови одиниць вищого рівня — морфем і лексем. Найвищий рівень синтаксичний, бо він обслуговує комунікативні потреби і підпорядковує собі одиниці всіх інших рівнів.
Синтаксичний
Лексико-семантичний
Морфологічний
Фонологічний
Мовні рівні не існують ізольовано. Вони взаємо­пов'язані: саме на стику рівнів виникають проміжні рівні. їх одиниці мають подвійний характер: вони утворюються в одному рівні, а функціонують як одини-
ці іншого рівня. До проміжних рівнів належать мор­фонологічний, словотвірний, фразеологічний.
Морфонологічний рівень виникає на стику фонем і морфем. Предметом морфонології, вважає її основопо­ложник М. С. Трубецькой, є дослідження морфологіч­ного використання фонологічних засобів мови. Морфо­нологія вивчає чергування голосних та приголосних, наголос і сполучення фонем у складі морфеми і слова: рука ручка, сёла села, англ. foot feet, нім. Vogel Vogelтощо.
Словотвірний рівень є проміжним між морфологіч­ним і лексико-семантичним. Предметом словотвору є творення слів на основі морфем, твірних основ, слово­твірних моделей.
Фразеологічний рівень як проміжний виникає на стику лексико-семантичного і синтаксичного. Предме­том фразеології є вивчення утворення номінативних одиниць на основі поєднання двох чи декількох слів (бити байдики, брати участь, Чорне море тощо).
Дехто з мовознавців виділяє ще рівень диферен-ційних ознак, словосполучень, надфразових єдностей, що є необґрунтованим. Як і будь-яка класифікація, на­ведена тут класифікація рівнів мови є огрублениям реальних мовних фактів. У мові існують більш склад­ні відношення між її підсистемами. У цій схемі рів­нів не все враховано, зокрема те, що морфеми поді­ляються на кореневі, словотвірні і словозмінні, які ви­конують зовсім різні функції; що над рівнем морфем існує не тільки рівень слів, а й рівень граматичних форм; що речення утворюється не із слів, а з певних словоформ.
Отже, враховуючи основні й проміжні рівні, струк­туру мови можна схематично зобразити так:
У мовознавстві є й дещо відмінні від наведених тут погляди на рівневу будову мови (див.: [Березин, Голо­вин 1979: 147—148]).
Для різних рівнів ступінь системності не є однако­вим, тому говорять про градуальність поняття систем­ності. Ступінь системності рівня залежить від кількос­ті одиниць, що входять до його складу. Чим менше одиниць у рівні, тим він системніший. Найменше оди­ниць має фонологічний рівень, найбільше — лексико-семантичний, звідки й висновок про найвищий ступінь системності фонологічного рівня і найнижчий — лек-сико-семантичного.
Питання № 5. Своєрідність системності мови. Співвідношення системних і
несистемних явищ у мові. Система і норма
Говорячи про мову як відкриту й динамічну систе­му, слід зазначити, що в ній є і несистемні явища. Приміром, так звані «дефектні» (неповні) парадигми деяких іменників та дієслів (рос. мечта не має форми родового відмінка множини; від рос. победить не утво­рюється форма І особи однини(*побежу; пор. укр. пе­ремогти переможу) тощо). Пор. ще відсутність дея­ких паралельних форм жіночого роду в російських назвах осіб за діяльністю:
начальник начальница певец певица дворник ? министр ? врач ?
Спостерігається також зворотне явище: балерина —? (жартівливе некодифіковане *балерун).
Асистемні факти в мові, які, як правило, характер­ні для мовної периферії, описані в статті Р. О. Будаго-ва «Система й антисистема в науці про мову» [Будагов 1978: 3—17]. Дослідник зазначає: «Будь-яка природ­на мова, зберігаючи свій системний характер, за своєю природою не зводиться і не може зводитися до суми різних схем, які ніби визначають її суть і особливості її функціонування [...]. Одиниці мови всіх її рівнів не вкладаються в систему, причому за межами системи нерідко опиняються якраз найважливіші мовні влас­тивості та явища».

 

 

. Проблема мовної норми – одна з найактуальніших і найскладніших проблем сучасної лінгвістичної науки. Не зважаючи на те, що їй присвячено величезну кількість праць, тут є ще багато суперечливого, а то й зовсім недослідженого. Тільки в поодиноких роботах, та й то здебільшого принагідно, висловлюються ті чи інші думки, зауваження з приводу мовної (мовленнєвої) інтенсифікованої виразності, яка виникає внаслідок свідомого, стилістично заданого відхилення автора (мовця) від кодифікованої літературної норми [1, 2, 4, 6, 11].

Аналізуючи експресивні явища сучасної української мови, які постають на ґрунті її нормативності, виходимо з того, що:

Мовна норма – це система обов’язкових реалізацій, прийнятих у мовленнєвій практиці даного суспільства на даному етапі його історичного (культурного) розвитку, або іншими словами, це сукупність найбільш стійких, традиційних реалізацій елементів мовної структури, відібраних і закріплених суспільною мовною практикою, це сукупність найбільш придатних для комунікативних цілей мовних засобів, що ним користується мовне суспільство.

Оскільки лінгвальна діяльність проявляється у різних формах і на різних рівнях, то й мовні норми бувають різних видів і типів. По-перше, є норми місцевих (територіальних) та соціальних діалектів. Норми літературної мови (літературні норми) – це "сукупність колективних реалізацій мовної системи, прийнятих суспільством на певному етапі його розвитку й усвідомлюваних ним як правильні і зразкові” [3,7]. Літературні норми являють собою історично зумовлені, відносно стабільні реалізації мовної системи, такі реалізації, що закріплені в кращих зразках мовотворчості і яким віддає перевагу освічена частина суспільства; вони є ідеалізованим втіленням того загального, що вважається обов’язковим у незліченних конкретних актах мовленнєвої комунікації поміж окремими індивідуумами [5,11].

Норми діалектів (діалектні норми) – це також історично зумовлені, відносно стабільні реалізації мовної системи, але такі реалізації, які закріплені в територіально або соціально обмеженій мовленнєвій практиці. Носій певного діалекту завжди має конкретні уявлення (здебільшого суб’єктивні) про деякі особливості свого мовлення, що сприймаються ним на літературному або інодіалектному тлі, як норми цього мовлення. Діалектні норми – це "природні” норми, вони складаються стихійно і коригуються лише інтуїтивними уявленнями мовців про правильне і неправильне в даному діалекті; вони, на відміну від літературних норм, характеризуються ослабленою імперативністю та недостатньою усвідомленістю, меншою функціональною і стилістичною диференціацією, більшою проникністю і надлишковою варіантністю.

По-друге, є норми різних рівнів мовної системи, тобто норми лексичні, фразеологічні, словотворчі, фонетичні (акцентологічні, орфоепічні) та граматичні (морфологічні й синтаксичні). Ці норми являють собою історично зумовлені, відносно стабільні реалізації мовної системи, що закріплені мовленнєвою практикою в ієрархічних ярусах даної мови. По-третє, є норми стильові, міжстильові та стилістичні.

Поняття норми — не лише мовної — за своєю природою прагматичне і відносне, проте аж ніяк не довільне і не суб'єктивне. Норми створюються людьми, однак вони формуються на підставі реальних суспільних законів.

Історична залежність норми була завжди врівноважена іншою її властивістю — відносною стабільністю, необхідною для нормального функціонування мови. У нормі відбувається відбір того, що вже або є в системі, або перебуває в ній у вигляді потенції. Вона вибирає те, що прямо чи посередньо є в самій системі (тому, власне кажучи, поняття норми і системи не протиставляються). Хоча норма, за висловленнями Р.О.Будагова, і виявляється у сфері "свідомого розвитку”, це не заважає їй бути по-своєму закономірною, спиратися на систему, взаємодіяти з нею. Мовна норма визначається як "певна сукупність колективних реалізацій мовної системи, прийнятих суспільством на певному етапі його розвитку, які усвідомлюються ним як правильні і зразкові”. Порівн. ще таке визначення: "Це сукупність найбільш придатних ("правильних”, "кращих”) для обслуговування суспільства засобів мови, яка складається як результат добору мовних елементів з існуючих, наявних, утворюваних знову чи добутих з пасивного запасу минулого у процесі соціальної, в ширшому розумінні, оцінки цих елементів” [Ожегов 7, 15].

Для культури мови — як галузі сучасного мовознавства — поняття мовної норми конкретизується так: "норма — це реальний, історично зумовлений і відносно стабільний мовний факт, який відповідає системі і являє собою єдину можливість чи найкращий для цього конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку з співвіднесених фактів загальнонародної (національної) мови в процесі спілкування. Сукупність літературних норм з цієї точки зору — "літературна норма” як збірне поняття — дорівнює поняттю "літературна мова”. Ці норми безпосередньо відбивають факти системи мови і належать до найбільш обов'язкових. Порушення їх утруднює спілкування (такі грубі помилки для мови газет загалом не типові; якщо вони й трапляються, то переважно як наслідок недогляду, як випадковість).

Функціонально-стилістичні норми виявляються на всіх рівнях мови, проте найочевиднішими вони є на рівні лексики і фразеології, оскільки лексичні і фразеологічні одиниці мови досить чітко закріплюються за окремими стилями (хоча й уживаються за межами цих стилів). Використання їх поза межами стилю може бути стилістично виправданим і ґрунтується саме на тому, що читач відчує і правильно зрозуміє причину відступу від норми (пошлемося тут на загальновідомі слова Л.В.Щерби: „коли чуття норми виховане у людини, саме тоді вона починає відчувати усю чарівність обґрунтованих відступів від неї...”). У художніх текстах такі відступи від норми — одна з ознак стилю. Для мови газети вони сприймаються як обґрунтовані й доречні лише в тих жанрах, які за всім комплексом своїх мовних параметрів наближаються до художнього мовлення (нарис, фейлетон, політичний памфлет та ін.).

Проте вищесказане не означає, що змінність норми — як одна з її об'єктивно існуючих закономірностей — якось обминає мову газети. Навпаки, газета як складна єдність різноманітних жанрів демонструє розмаїття стильових різновидів літературної мови, оскільки перебуває в центрі відображення змін, які відбуваються в мові. Саме мова газети, а не мова художньої літератури, відбиває з дивовижною оперативністю ті семантичні зсуви, незвичні у своїй новизні сполучення слів, які щодня з'являються у мові.

У мові газети активно виявляють себе всі визначальні тенденції розвитку норм. Останні іноді вступають у виразні суперечності: з одного боку, це прагнення до збереження стабільності норми, з другого, — діахронічні зміни; це, з одного боку, нормативна диференціація мови за стилями, з другого, — тенденція до переходу норми з одного стилю до іншого (норми наукового стилю починають діяти у публіцистичному стилі; у свою чергу, публіцистичний стиль помітно впливає у наш час на мову художньої літератури та ін.).

У мові преси виявляється тенденція до зближення норм усної і писемної мови: з одного боку, оскільки варіанти писемної мови сприймаються як найбільш очевидно нормативні, то вони починають діяти і в усному мовленні, з другого боку — навіть у діловому стилі відбувається процес поступової відмови від застарілих, книжно-писемних форм і конструкцій, що закріплюється мовною практикою газет. На мову публіцистики помітно впливає й така тенденція розвитку норми сучасної української літературної мови, як орієнтація не лише на художнє мовлення, а й на інші стилі при визначенні й кодифікації норм (це, насамперед, орієнтація на науковий і діловий стилі).

При оцінці придатності лексичних одиниць для потреб газети звичайно орієнтуються на належність слова до книжно-писемних стилів, оскільки, як відомо, основу лексики
періодичної преси складають слова нейтральні та книжні; розмовні та просторічні елементи використовуються з метою надання текстові виразності або створення яскравої оціненості. При цьому постійно слід мати на увазі, що лексичні одиниці першої і другої групи створюють лише "видимість контрасту”, це часто лише певний "сигнал” контрасту (цим, власне кажучи, і відрізняється мова газети від мови художнього тексту в галузі використання розмовної і просторічної лексики та фразеології). Найпростішою ілюстрацією до цього положення може бути історія вживання у мові газети слів тепер, сьогодні, нині, зараз, які відрізняються як відтінками значення, так і сферою переважного застосування; проте в газеті вони нівелювалися не лише за своїм забарвленням, а й за значенням (те саме спостерігаємо і в мові російських газет зі словами сегодня, нынче, теперь, сейчас). Точність стилістичної оцінки слова і фразеологічних одиниць ускладнюється і тим, що схема стилістичного розшарування лексики та фразеології і система функціональних стилів не накладаються одна на одну, що теж слід постійно мати на увазі.

Функції мови в пресі неоднорідні: тут зустрічаємо, поряд з комунікативною функцією, також функцію експресивну та імпресивну. Це залежить насамперед від газетного жанру (комунікативна функція проступає на перше місце в інформації, повідомленні; експресивна — у репортажі, фейлетоні та ін., імпресивна — у публіцистичній статті). Цей факт також утруднює бездоганне користування мовою в газеті, тому що від журналіста вимагається володіння літературною лексикою і фразеологією в дуже широкому її обсязі (нарис, есе), діловою лексикою (повідомлення, інформація), лексикою повсякденного спілкування, тобто усним варіантом літературної мови (репортаж, фейлетон та ін.) Як відомо, кожен з нас, а значить і журналіст, реалізує в своєму мовленні тільки певну частину тих можливостей, які дає йому мова, за<

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти