ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Принцип дії і будова оптичного і радіо телескопа.

Радіотелеско́п — астрофізичний прилад для прийому власного електромагнітного випромінювання космічних об'єктів у діапазоні несучих частот від десятків МГц до десятків ГГц і дослідження його характеристик: координат джерел, просторової структури, інтенсивності випромінювання, спектру і поляризації.

Радіотелескоп складається з антенної системи і радіоприймального пристрою — радіометра. Конструкції антен відрізняються великою різноманітністю, що обумовлена дуже широким діапазоном довжин хвиль, які використовуються в радіоастрономії (від 0,1 мм до 1 000 м). Для спрямування антен в область неба, яка досліджується, їх встановлюють звичайно на азимутальних монтуваннях, що забезпечують повороти по азимутута висоті (повноповоротні антени). Існують також антени, що допускають лише обмежені повороти, і навіть повністю нерухомі. Напрям прийому в антенах останнього типу (звичайно дуже великого розміру) досягається шляхом переміщення опромінювача, що сприймає відображене від антени радіовипромінювання.

Для спостереження на коротких хвилях поширені дзеркальні параболічні антени, встановлені на поворотних пристроях, що служать для наведення радіотелескопів на джерело радіовипромінювання; за принципом дії такі радіотелескопи аналогічні оптичним телескопам-рефракторам. Часто використовуються комбінації ряду дзеркальних антен, що сполучені кабельними лініями в єдину систему — «ґрати». Для спостереження на довгих хвилях використовуються ґрати з великого числа елементарних випромінювачів — діполів.

Радіотелескоп повинен володіти високою чутливістю, що забезпечує надійну реєстрацію можливо більш слабкої густини потоку радіовипромінювання, гарноою роздільною здатністю, що дозволяє спостерігати менші просторові деталі досліджуваних об'єктів. Мінімальна густина потоку ΔР, що реєструється, визначається співвідношенням:

ΔP=P/(S√Δft)

де Р — потужність власних шумів радіотелескопа, S — ефективна площа (збираюча поверхня) антени, Δf — смуга частот, що приймаються, t — час накопичення сигналу.

Для поліпшення чутливості радіотелескопів збільшують їх збираючу поверхню та застосовують малошумні приймальні пристрої на основі мазерів, параметричних підсилювачів тощо. Роздільна здатність q радіотелескопа (в радіанах):

q > I/D

де I — довжина хвилі, D — лінійний розмір апертури антени.

Найбільші дзеркальні антени (діаметром до 100 м на сантиметрових хвилях) мають роздільну здатність близько 1 кутової секунди, що зпівставно з можливостями неозброєного ока. Труднощі створення радіотелескопів великих розмірів з суцільним дзеркалом змушують широко використовувати ґрати, а для отримання двовимірного «зображення» — хрещаті, кільцеві та інші антени з незаповненою апертурою.

Апертурний синтез

Найрадикальнішим шляхом отримання високої роздільності в радіоастрономії є складання (синтез) антенного пристрою великої апертури за допомогою декількох порівняно невеликих антен, які в процесі спостережень переміщуються відносно один одного відповідно до заданих рухів великого антенного пристрою, що зображується або фіктивного. Існуючі радіотелескопи апертурного синтезу дозволяють одержувати радіозображення з роздільністю близько 1 кутової секунди. При використанні в системі синтезу радіоінтерферометрів з надвеликими базами можна очікувати роздільної здатності при отриманні зображень об'єктів порядку 10-2-10-4 кутових секунд. Радіотелескопи, що складаються із системи окремих антен, віддалених одна від одної (іноді на багато сотень км), за допомогою яких проводять одночасні спо­стереження космічного радіоджерела, дають змогу дізнатися про структуру радіоджерела й виміряти його кутовий розмір, навіть коли він у ба­гато разів менший за ку­тову секунду.

 

Приймочі випромінювання. Застосування в телескопобудуванні техніки. Астрономічні обсерваторії. Сучасні наземні й космічні телескопи.

Приймачі випромінювання

Приймачами випромінювання називають елементи, що призначені для перетворення енергії оптичного випромінювання в енергію будь-якого іншого вигляду (електричну, теплову). Приймачі, що перетворюють ІЧ-випромінювання у видиме, називаються перетворювачами. За принципом дії приймачі ділять на такі основні групи: теплові, фотоелектричні і фотохімічні.

Приймачі випромінювання (ПВ), що перетворюють невидиме випромінювання у видиме називаютьперетворювачами. ПВ бувають:

1. Теплові. Бломери, термоелементи, калориметри, піроелектричні, оптикоакустичні, діпотометричні.

Бломер — фоточутливий прилад, комплексний опір якого збільшується при зростанні температури чутливого елемента, викликаного поглинанням оптичного випромінювання. Термоелемент — принцип дії базується на термоелектричному ефекті. Калориметри — теплові приймачі випромінювання, що базуються на піроелектричному ефекті (тобто, при зміні температури піроелектричного кристалу змінюється його поляризація). Оптикоакустичні ПВ — принцип роботи полягає на ефекті розширення об’єму газу під дією випромінювання. Діпотометричні ПВ — приймачі випромінювання, які використовуються теплове розширення твердих тіл. Прийомним матеріалом здебільшого є біметалева пластина.

Фотоелектричні.

ПВ з внутрішнім фотоефектом. В фотоелектричних приймачах випромінювання фотони оптичного випромінювання на пряму взаємодіють з його кристалічною решіткою, в результаті чого вивільняються носії електричного струму. Якщо вивільнені носії струму залишаються у напівпровіднику, то це є явище внутрішнього фотоефекту. Фоторезистор — ПВ, явище внутрішнього фотоефекту якого проявляється у збільшенні електропровідності. Вентильні фотоелементи — складаються з двох контактуючих матеріалів: метал-напівпродвіник або напівпровідник-напівпровідник, які в контактній зоні створюють запираючий шар. Фотодіод — монолітна структура, що має області з різними типами провідності (n- та р-типу), які утворюють область об’ємного заряду, що включає два р-n переходи, один у прямому напрямку, інший — в протилежному. Фототранзистор — здійснює підсилення електричного сигналу в наслідок потрапляння світлового випромінювання на одну з його областей (на базу). Фототеристори­ — приймачі випромінювання на р-n-р структурах, що переходять при освітленні із закритого стану у відкритий (в прямому напрямку). ПЗЗ —матричні приймачі, що є періодичною структурою із ємнісних елементів на основі метал-діелектрик-напівпровідник з послідовним переносом заряду.

ПВ із зовнішнім фотоефектом. Якщо носії струму фотоелектрона, що виникають в речовині при його освітленні імітується у вакуумі чи газу, утворюючи струм у зовнішньому ланцюгу, то спостерігається явище зовнішнього фотоефекту. Фотоелемент — електронно-вакуумний або газонаповнений пристрій, що перетворює оптичне випромінювання в електричний сигнал і складається з фотокатоду та аноду.Фотопомножувач — електронно-вакуумний прилад, перетворює оптичне випромінювання в електричний сигнал з його підсиленням. Електронно-оптичний перетворювач — призначений для підсилення яскравості оптичного зображення, що створює оптична система, а в деяких випадках і для перетворення спектрального складу випромінювання.

3. Фотохімічні — різні фоточутливі фотографічні матеріали, які використовуються в оптичних і оптоелектронних приладах.

4. Інші ПВ — відносяться кондермоторні ПВ (основані на ефекті тиску світла), суперортикони та супервідікони.

 

Застосування в телескопо-будовані техніки

Застосування в телескопобудуванні досягнень техніки і технологій Справжня революція в телескопобудуванні відбулась у 70-х роках XX ст. На зміну системі Кассегрена прийшла телескопічна система Річі-Кретьєна, у якій головне дзеркало за формою дещо відрізняється від параболоїда, а допоміжне - від гіперболоїда. Тому і довжина труби, і діаметри павільйонів у два - чотири рази менші, ніж у попередніх телескопів. На 2000 рік введено в дію. Близько десяти телескопів системи Річі-Кретьєна з діаметром дзеркал 3,6-4,2 м. З 1996 р. працює багатодзеркальний (діаметр сегмента становить 1,8 м) телескоп «Кек-І» з сумарним.діаметром дзеркала 10 м, а з 1998 р. - такий же «Кек-ІІ». Введено в дію «Джеміні» з діаметром дзеркала 8,1 м та японський «Субару» з діаметром дзеркала 8,3 м. З 1998 р. почергово вводяться в дію одне із шести (діаметром 8,2 м) дзеркал «Дуже великого телескопа».

При побудові таких телескопів використовуються найновітніші досягнення техніки, і працюють вони, керовані на відстані зі спеціальних приміщень, без присутності людей поблизу телескопа.

Обсервато́рія — наукова установа, в якій за допомогою особливих інструментів виконують астрономічні (астрономічна обсерваторія), магнітні (магнітна обсерваторія),сейсмологічні, метеорологічні та інші спостереження, а також обробляють одержані результати.

Обсерваторії звичайно спеціалізуються на проведенні певних видів астрономічних досліджень. Тому вони оснащені різними типами телескопів та інших приладів, призначених, наприклад, для визначення точного положення зір на небі, вивчення Сонцяабо розв'язання інших наукових завдань. Часто для вивчення небесних об'єктів їх фотографують за допомогою спеціальних телескопів. Положення зір на одержаних негативах вимірюють відповідними приладами в лабораторії.

Наземні оптичні телескопи

Телескоп має три основних призначення: збирати випромінювання від

небесних світил на приймальний пристрій (око, фотопластинка, спектрограф

тощо); будувати у своїй фокальній площині зображення об'єкта чи певної

ділянки неба; збільшувати кут зору, під яким спостерігаються небесні

тіла, тобто розділяти об'єкти, розташовані на близькій кутовій відстані

й тому нероздільні неозброєним оком.

Обов'язковими складовими частинами своєї конструкції мають: об'єктив,

який збирає світло і будує у фокусі зображення об'єкта чи ділянки неба;

трубу (тубус), яка з'єднує об'єктив з приймальним пристроєм; монтування

- механічну кострукцію, що тримає трубу і забезпечує її наведення на

небо; у разі візуальних спостережень, коли приймачем світла є око,

обов'язково - окуляр. Через нього розглядається зображення, побудоване

об'єктивом. При фотографічних, фотоелектричних, спектральних

спостереженнях окуляр не потрібний, тому що відповідні приймачі

встановлюються безпосередньо у фокальній площині. Першими було збудовано

лінзові телескопи-рефрактори (від лат. «рефракто» - «заломлюю», мал. 1).

Проте світлові промені різних довжин хвиль заломлюються по-різному, і

окрема лінза дає забарвлене зображення. Для усунення цього недоліку з

часом почали будувати об'єктиви з кількома лінзами зі скла з різними

коефіцієнтами заломлення.

 

Космічні телескопи

Космічний телескоп «Габбл» — американський оптичний телескоп, розташований на навколоземній орбіті 1990 року. Спільний проект NASA і Європейського космічного агентства (ЄКА). Телескоп названо на честь Едвіна Габбла.

Телескоп «Габбл» — унікальна багатоцільова орбітальна обсерваторія, найбільша серед запущених у космос у XX сторіччі. Є першим апаратом із серії «Великі обсерваторії». Незважаючи на невдалий початок роботи (телескоп було запущено на орбіту із дефектом головного дзеркала) зусиллями космічної експедиції дефект вдалося майже повністю компенсувати, що надало змогу наблизитися до розрахункових характеристики. Подальші експедиції вдосконалили телескоп і за його допомогою здійснено багато важливих спостережень

Земля і Місяць.

Земля́ — третя від Сонця планета Сонячної системи, єдина планета, на якій відоме життя, домівка людства. Земля належить до планет земної групи і є найбільшою з цих планет у Сонячній системі.

Земля рухається навколо Сонця зі швидкістю 30км/с.(відстань до нього 1 а.о.)

Період обертання 365 діб 5 годин 48 хв і 46 с. Екваторіальна швидкість – 465м/с. Прискорення сили земного тяжіння: Мінімальне на екваторі – 9,78м/ ____ Максимальне на полюсах – 9,83м/

Найвіддаленішою і найпротяжнішою оболонкою є магнітосфера – ділянка навколоземного простору,фізичні властивості якої визначаються магнітним полем Землі та його взаємодією з потоками заряджених частинок.

Напруженість магнітного поля становить 40А/м.

Воно захищає всі живі організми від космічної радіації.

Атмосфера – повітряна оболонка,що не має чітких меж і поділяється на тропосферу,стратосферу і іоносферу. Її склад: Азот (78%) / Кисень (21%) / Вуглекислий газ(1%)

Внутрішнє ядро, за припущенням, має діаметр 2600 км і складається з чистого заліза чи нікелю, зовнішнє ядро товщиною 2250 км із розплавленого заліза або нікелю, мантія близько 2900 км завтовшки складається переважно з твердих гірських порід

 

 

Мі́сяць — єдиний природний супутник планети Земля. Другий за яскравістю об'єкт на земному небосхилі після Сонця і п'ятий за величиною природний супутник планет Сонячної системи. Станом на 2015 перший і єдиний позаземний об'єкт природного походження, на якому побувала людина. Середня відстань між центрами Землі і Місяця — 384 400 км

Планетарні характеристики

Радіус = 1738 км / Велика піввісь орбіти = 384 400 км / Орбітальний період = 27,321 661 діб

/ Ексцентриситет орбіти = 0,0549 /Нахил орбіти до екватора = 5,16

/ Температура поверхні = від −160° до +120 °C /Доба = 708 годин

/ Середня відстань від Землі = 384 400 км

Фази Місяця

Молодик — фаза, коли Місяць перебуває між Землею і Сонцем. У цей час він невидимий для земного спостерігача.

Повня — фаза, коли Місяць знаходиться в протилежній точці орбіти, і його освітлена Сонцем півкуля видима земному спостерігачеві повністю.

Проміжні фази — положення Місяця між молодиком і повнею, коли земний спостерігач бачить більшу або меншу частину освітленої півкулі, їх називають чвертями.

БУДОВА

Місяць — диференційоване тіло, він має кору, мантію і ядро, які різняться за хімічним складом. Оболонка внутрішнього ядра багата залізом, вона має радіус 240 км, рідке зовнішнє ядро складається в основному з рідкого заліза і має радіус приблизно 300–330 кілометрів. Навколо ядра розташовано частково розплавлений прикордонний шар радіусом близько 480–500 кілометрів. Ця структура, як вважають, утворилася в результаті фракційної кристалізації з глобального океану магми, незабаром після утворення Місяця — 4,5 мільярда років тому. Місячна кора в середньому має товщину ≈50 км.

Гравітаційні сили між Землею і Місяцем викликають деякі цікаві ефекти. Найвідоміший з них — морські припливи й відпливи. Гравітаційне тяжіння Місяця сильніше на тому боці Землі, який звернено до Місяця, і слабше — на протилежному боці. Тому поверхня Землі, особливо океани, витягнута в напрямку до Місяця

Атмосфера Місяця вкрай розріджена. Коли поверхня не освітлена Сонцем, вміст газів над нею не перевищує 2,0×105 частинок/см³ (для Землі цей показник становить 2,7×1019 частинок/см³), а після сходу Сонця збільшується на два порядки за рахунок дегазації ґрунту. Розрідженість атмосфери призводить до високого перепаду температур на поверхні Місяця (від −160 °C до +120 °C), залежно від освітленості; при цьому температура порід, що залягають на глибині 1 м, постійна та дорівнює −35 °C. Зважаючи на практичну відсутність атмосфери, небо на Місяці завжди чорне, навіть коли Сонце перебуває над горизонтом, і на ньому видно зорі.

 

 

10.Планети земної групи: Меркурій, Венера, Марс і його супутники.

Загальні характеристики планет земної групи:

· Невеликі розміри і маса / Велика середня густина ≈5г/

· Мають тверду поверхню /Повільне обертання навколо осі

Всі планети земної групи мають наступну будову:

· у центрі планети залізне ядро з невеликою кількістю нікелю.

· мантія складається з силікатів

· кора, яка виникла через часткове плавлення мантії складається також з силікатних порід. З поміж планет земної групи тільки у Меркурія немає кори, оскільки вона була розбита в результаті метеоритних бомбардувань. Земля відрізняється від інших планет групи наявністю великої кількості гранітів у корі.

Дві планети земної групи (Земля та Марс) мають супутники і жодна зі всіх чотирьох планет групи не має кілець.

Мерку́рій — найближча до Сонця планета Сонячної системи. радіус 2439(у 1,5 раз більший за Місяць). Сила тяжіння(у 2,6 раз менша ніж на Землі). Період 87 земних діб. Кут елонгації :28°. Температура 700К-100К. Магнітне поле 1% від Землі. Відстань до Землі – 0,4 а.о.

АТМОСФЕРА : є сліди дуже розрідженої атмосфери, що містить, крім гелію, також водень, вуглекислий газ, вуглець, кисень і благородні гази (аргон, неон)

На Меркурії є й магнітне поле. Магнітний дипольний момент Меркурія дорівнює 4,9·1022 Гс·см³, що приблизно на чотири порядки менше, ніж у Землі

БУДОВА : 1 — залізне ядро, що становить 80% від загальної маси всієї планети;2 — мантія;3 — кора.

 

Вене́ра — друга внутрішня планета Сонячної системи – радіус 6051км. Сила тяжіння 0,9 від Землі. Період 225 діб. Кут елонгації :48°. Температура 780К-420К.Атмосфера 96%- СО2. Синодичний період 584 доби. Відстань до Землі 0,7а.о.

Тиск на поверхні планети становить близько 95 атмосфер. Складається ця атмосфера, здебільшого, з вуглекислого газу з домішками азоту й кисню. Вуглекислий газ, пропускаючи сонячні промені, дозволяє поверхні нагріватися, але поглинає інфрачервоне випромінювання розігрітої поверхні, що є причиною парникового ефекту

БУДОВА:1 — залізне ядро, що становить 80% від загальної маси всієї планети;Мантія і кора

Марс — четверта планета Сонячної системи за відстанню від Сонця й сьома за розміром і масою

планета земного типу з розрідженою атмосферою. На Марсі є метеоритні кратери, як на Місяці, вулкани, долини і пустелі, подібні до земних. Тут розташована гора Олімп (22 км), найвища відома гора в Сонячній системі, і Долина Марінер — величезна рифтоподібна система каньйонів[1]. На додаток до особливостей — період обертання Марса і сезонні цикли також подібні до земних.

На Марсі спостерігається також зміна пір року. Через еліптичну орбіту сезони в північній і південній півкулі мають різну тривалість: літо в північній півкулі триває 177 марсіанських діб, а в південній воно на 21 день коротше й на 20 градусів тепліше.

БУДОВА : рідке ядро складається із заліза та його сплавів; силікатна мантія, збагачена залізом;
кора (завтовшки близько 100 км); атмосфера складається на 96% з вуглекислого газу.

 

– період 687 діб. Розмір(у 2 рази менший за Землю). Сила тяжіння 0,39. Відстань 56 млн. км. Температура 300К,середня 230К. Атмосфера схожа на атмосферу Венери: 95%-СО2; 1%- О2. Супутники : Фабос і Деймос.

11.Юпітер,Сатурн.

Юпітер – найбільша планета сонячної системи,яка з періодом 11-16 земного року обертається навколо Сонця на відстані 52 а.о. Юпітер швидше за всі інші планети обертається навколо своєї осі – зоряна доба на Юпітері триває 9 год 50 хв. В 11 раз більший за Землю. Екваторіальний радіус в 71 400 км,значно перевищує полярний – 66 900км. Планета сплюснута біля полюсів. Маса Юпітера і сила тяжіння на його поверхні у 318 і 2,6 разів більша за земні показники. Середня густина – 1,3 г/ . В атмосфері міститься водень,гелій,метан і аміак. Юпітер відбиває 50% сонячної енергії. Температура 227К. Має 63 супутники. 4 гелієві:

1. Ганімед - більший за Меркурій,складається з води і льоду 800км.

2. Калісто – менший за Ганімед. Поверхня з льоду 200км,під льодом океан із солоною водою.

3. Іо - На супутнику зареєстровано 7 діючих вулканів. Вулканічні процеси проходять досить бурхливо: продукти викиду піднімаються на висоту до 300 км.

4. Європа – кандидат на пошук життя. Має кисневу атмосферу, 160°С. На глибині 100 км – прісна вода.

Низка атмосферних явищ на Юпітері — такі як шторми, блискавки, полярні сяйва, — мають масштаби, що на порядки перевершують земні. Примітним утворенням в атмосфері є Велика червона пляма — велетенський шторм

Атмосфера Юпітера воднево-гелієва (співвідношення цих газів за обсягом: 89% водню й 11% гелію). Уся видима поверхня Юпітера — щільні хмари, розташовані на висоті близько 1000 км над «поверхнею», де газоподібний стан змінюється на рідкий і утворює численні шари жовто-коричневих, червоних і блакитнуватих відтінків.

Юпітер має величезне магнітне поле, що складається з двох компонетних полів: дипольного (як поле Землі), що сягає відстані до 1,5 млн км від Юпітера, і недипольного, що займає іншу частину магнітосфери.

БУДОВА : 1- тверде ядро / 2 - рідкий металічний водень

3 - рідкии водень / 4 - газоподібна сполука водню

 

 

Сату́рн — шоста за віддаленістю від Сонця та друга за розмірами планета Сонячної системи. Період 29,5 земних років. Зоряна доба – 10год. 14хв. Сплюснутий біля полюсів. Маса в 95 раз більша ніж у Землі,а сила тяжіння в 1,12 раз більша. Густина менша за густину води -0,7 г/ . Сатурн найбільше вражає уяву величною системою кілець – складаються з сотень окремих вузьких кілець,розділених вузькими проміжками. Сатурн має 62 супутника: найбільший з них – Титан,має потужну непрозору атмосферу товщиною до 200 км. Вона складається з азоту з доміжками метану і водню.

Візитною карткою Сатурна є відомі кільця, що оперізують планету навколо екватора і складаються з безлічі крижаних часток з розмірами часток від міліметра до декількох метрів. Вісь обертання Сатурна нахилена до площини його орбіти на 26° 44', тому під час руху орбітою кільця змінюють свою орієнтацію відносно Землі.

Потік сонячної енергії, що досягає Сатурна, у 91 раз менший, ніж біля Землі. Температура на нижній межі хмар Сатурна становить 150 К. Однак, тепловий потік від Сатурна вдвічі перевищує потік енергії, яку Сатурн отримує від Сонця. Джерелом цієї внутрішньої енергії може бути енергія, що виділяється за рахунок гравітаційної диференціації речовини, коли важчий гелій повільно занурюється в надра планети

Сатурн має близько 60 супутників (до 2000 року було відомо 18) і 12 з них — понад 100 км у діаметрі.

Тефія відома своєю величезною тріщиною-розломом, довжиною 2000 км — три чверті довжини екватора супутника.

Титан, діаметр якого 5150 км, — один з найцікавіших супутників Сатурна. Вважається, що склад і процеси, що відбуваються в атмосфері цього супутника схожі з тими, які мільярди років тому можна було б побачити в земній атмосфері.

Гіперіон — супутник неправильної форми, на поверхні якого немає слідів внутрішньої активності.

Феба обертається навколо планети в напрямку, протилежному до обертання всіх інших супутників і самого Сатурна навколо своєї осі.

БУДОВА: 1 — ядро з кремнію та металів; 2 — металічний водень;

3 — рідкий водень / 4 — атмосфера з водню, гелію та азоту.

Уран,Нептун і Плутон-Харон.

Ура́н — сьома від Сонця велика планета Сонячної системи, належить до планет-гігантів. Третя за діаметром та четверта за масою планета Сонячної системи. Період 84 земних років. Кут нахилу 98°. Маса у 14,6 рази більша за земну ,густина – 1,19г/ . Радіус 25 600км,а температура 10-20К. Складається 50%- водяного льоду,40% - кам’яні породи,10% - водень і інші гази. Має 9 кілець їх товщина кілька десятків років.

На відміну від інших газових гігантів — Сатурна та Юпітера, що складаються в основному з водню і гелію, в надрах Урана та схожого з ним Нептуна, відсутній металевий водень. Проте у них є багато високотемпературних модифікацій льоду — з цієї причини фахівці виділили ці дві планети в окрему категорію «крижаних гігантів».

Подібно до інших планет-гігантів, Атмосфера планети Урана складається в основному з водню, гелію та метану, хоча їхні частки дещо нижчі в порівнянні з Юпітером і Сатурном.

Теоретична модель будови Урана така: його поверхневий шар є газорідкою оболонкою, під якою знаходиться крижана мантія (суміш водяного й аміачного льоду), а ще глибше — ядро з твердих порід. Маса мантії та ядра становить приблизно 85-90% усієї маси Урана. Зона твердої речовини сягає 3/4 радіуса планети.Температура в центрі Урана — близько 10 000 °C, тиск 7-8 млн атмосфер. На межі ядра тиск приблизно на два порядки нижчий.Ефективна температура, визначена за тепловим випромінюванням з поверхні планети, становить близько 55 К.

БУДОВА: 1 — кам'яне ядро з кремнію та металів;2 — пухка суміш з крижаної води, метану та аміаку;
3 — рідкий водень; 4 — атмосфера з водню, гелію та метану.

Уран має 27 супутників та систему кілець. Перші два супутники — Титанію і Оберон

Внутрішні супутники — невеликі, темні об'єкти, схожі за характеристиками та походженням на кільця планети

 

Непту́н — восьма й остання за віддаленістю від Сонця планета Сонячної системи. Вона четверта за розміром, третя за масою і належить до планет-гігантів. Її орбіта перетинається з орбітою Плутона в деяких місцях.. Період 164,8 земних років. Кут елонгації 29°. Маса у 17 раз більша за масу Землі. Радіус 24 800км. Густина 1,66 г/ . Температура 10-20 К. Нептун має 6 супутників: найбільший з них – Тритон,має азотну атмосферу,що нагадує Місяць.

В атмосфері Нептуна бушують найсильніші вітри серед усіх планет Сонячної системи. За деякими оцінками, їх швидкість може досягати 2100 км/год

Нептун має магнітне поле, напруженість якого на полюсах приблизно вдвічі більша, ніж на Землі. Ефективна температура поверхні планети становить близько 38 К. У центрі ядра Нептуна температура досягає 7000 К за тиску 7-8 мегабар.

БУДОВА: 1 — кам'яне ядро з кремнію та металів;2 — пухка суміш з крижаної води, метану та аміаку;
4 — рідкии водень;4 — атмосфера з водню, гелію та метану.

 

Плутон – астероїд. Плуто́н — одна з найбільших відомих карликових планет Сонячної системи, транснептуновий об'єкт (ТНО), десяте за масою (без урахування супутників) небесне тіло, яке обертається навколо Сонця

Спочатку Плутон класифікувався як класична планета, однак зараз він вважається карликовою планетою

Період 248,4 земних років. Кут нахилу 17° до екліптики і 32° до площини орбіти. Має супутник,що здійснює оберт за 6,4 доби та називається Харон :

· Радіус 19 649км до Плутона

· Маса і радіус – 0,0003 від маси Землі і 606км.

Маса Плутона – 0,0022 від Землі. Радіус 1162 км. Практично подвійна планета.

Зоряна величина Плутона становить в середньому 15,1, у перигелії сягає 13,65.

Атмосфера Плутона — тонка оболонка з азоту, метану та монооксиду вуглецю, що випаровуються з поверхневого льоду

Відомі п'ять природних супутників Плутона. Харон був відкритий 1978 року астрономом Джеймсом Крісті. Два маленькі супутники, Нікта і Гідра, були відкриті 2005 року[65].Четвертий супутник — Кербер / п'ятого супутника Плутона, який згодом отримав назву Стікс.

 

13.Малі тіла сонячної системи:астероїди,комети,метеорити.

Астероїди--або малі планети, здебільшого обертаються між орбітами Марса і Юпітера й невидимі неозброєним оком. За складом і властивостями їх можна умовно розділити на три групи: кам'яні, залізокам'яні і залізні. Астероїд є холодним тілом. Але він, як, наприклад, і Місяць, відбиває сонячне світло, і тому ми можемо спостерігати його у вигляді зіркоподібнооб'єкта.

Комети--Особливе місце серед малих тіл Сонячної системи займають комети - небесні тіла, що рухаються навколо Сонця по дуже витягнутих орбітах. З наближенням до Сонця лід тане і у комет утворюється величезний газовий хвіст. Хвіст виникає за рахунок того, що ядро комети під дією сонячних променів починає кипіти і випаровуватися, оскільки складається з водяного льоду з домішкою пилу. Википають речовина здувається з ядра сонячним вітром, тому хвіст спрямований від Сонця, а не вздовж траєкторії руху комети, так що іноді хвіст рухається навіть перед кометою!

Метеорити — кам'яні або залізні тіла, що падають на Землю з міжпланетного простору. Метеорити є залишками метеорних тіл, що не повністю зруйнувалися в атмосфері при русі, під час якого їхня поверхня нагрівається до 2500-3000°С, плавиться і випаровується. Дрібні частинки руйнуються по­вністю, а більші, втративши до 90% маси, падають на поверхню Землі. Доте­пер у світі зібрано близько 3000 метеоритів масою від кількох грамів до кіль­кох десятків тонн.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти