ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Поховальні пам'ятки слов'ян Лівобережжя Дніпра

Райковецька культура

Ареал культури охоплює значну територію, що більш-менш збігається з ареалом попередньої, празької культури: Правобережну Україну і Закарпаття, а також суміжні області Білорусі на півночі, Молдови, Болгарії та Румунії на південному заході (рис. 19).

Окремі пам'ятки почали досліджуватися ще наприкінці XIX — на початку XX ст. (розкопки на Житомирщині, а також на Старокиївській Горі у Києм тощо), проте широких масштабів ці дослідження набули вже у повоєнний період, з кінця 1940-х років. Загалом, райковецька культура до останнього часу визначалася як "пам'ятки типу Луки Райковецької" за поселенням в урочищі Лука поблизу с. Райки на Житомирщині, розкопки на якому були проведені В. К. Гончаровим у 1946—1947 pp. Дещо пізніше були досліджені поселення Канів, Сахнівка і городища Монастирок на Канівщині, поселення Макарів Острів і могильник Велика Андрусівка на Тясмині, Тетерівка і Шумськ на Житомирщині, Семенки 2 і Коржівка на Південному Бузі (розкопки Г. Г. Мезенцевої, В. Й. Довженка, Д. Т. Березовця, І. П. Русанової, П. І. Хавлюка, О. М. Приходнюка, В. О. Петрашенко). На заході України масштабні розкопки були здійснені В. В. Ауліхом, В. Д. Бараном, Б. О. Тимошуком, Л. П. Михайлиною, М.А. Филипчуком та іншими дослідниками. Найбільш повно досліджені поселення і городища Ріпнів, Рашків І, Кодин, Чорнівка, Пліснеськ, Бабка, Ревне, Добринівціта ін. У Прикарпатті відомі також Ревнівський та Чорнівський могильники, низка святилищ і культових місць, металургійний центр поблизу Григорівки.

Нині на території України зафіксовано близько 500 райковецьких пам'яток, переважну більшість з яких становлять неукріплені поселення. їхня площа, як правило, не перевищує 3 га. Топографія таких селиш досить різноманітна: від низьких терас річок і підвищень у заплаві до ділянок на плато та гірських схилах. Поселення відрізняються і за розмірами: зокрема, у Рашкові І на Дністрі досліджено 90 жител і понад 100 господарських ям, у Чорнінні зафіксовано 160 ям-западин на місці споруд. Однак частіше трапляються поселення з 10—20 будівлями.

Селища нерідко розташовані поблизу городищ, що займають берегові миси і підвищення. Вони поділяються на городиша-сховища, що не мали постійної забудови, і ремісничо-адміністративні центри племінних князівств. Складна система укріплень включала дерев'яні стіни, розділені на окремі приміщення, частоколи, земляні вали і рови. Слід зазначити, що металургійний центр у Григорівні на Дністрі, де збереглося 25 залізоробних горнів, та частину святилищ Прикарпаття було збудовано на місці городищ раннього залізного віку.

Основним типом житла є традиційна для слов'ян прямокутна напівземлянка, хоча інколи трапляються й глибші будівлі. Стіни у більшості випадків мали стовпову конструкцію. Опорні стовпи встановлювалися по кутках, а також посередині кожної стіни. Досить широко використовувалися зруби, трапляються також стіни з плоту, обмащеного глиною. Покрівля, очевидно, була двосхилою, причому дерев'яна основа часто засипалася зверху шаром глини. Переважають встановлені у кутку печі, складені з каменю, менш поширеними були печі, виліплені з глини на дерев'яному каркасі або комбіновані, кам'яно-глиняні. На печах часто встановлювали великі глиняні жаровні, що застосовувалися, можливо, для просушки збіжжя. Як опалювальні споруди інколи використовувалися вогнища з глиняними черенями. На городищі Ревне І, крім напівземлянок, зафіксовано наземні невеликі житла з прямокутними підвалами, а також довгі житлові споруди уздовж лінії укріплень. У материкових стінках останніх були вирізані численні печі-каміни.

Окрім жител, на поселеннях трапляються господарські будівлі, ремісничі майстерні, двоярусні гончарні горни, ями-льохи та ін. Такі споруди мають більш легку порівняно з житлами конструкцію. Ями для зберігання зерна, зі стінками, обмащеними глиною і обпаленими, мають діаметр і глибину близько 2 м, а іноді й більше.

Поховальні пам'ятки представлені поодинокими тілоспаленнями, лише на кількох фунтових могильниках досліджено по кілька десятків поховань (Велика Андрусівка — 29 урнових і 14 ямних кремацій, Ревне — 37 ямних). В останньому випадку, окрім поховань, досліджено святилище, яму-крематорій та наземну культову споруду.

Тілоспалення під курганними насипами відкрито на Волині (Пересопниця, Миляновичі), Буковині (Чорнівка) та Закарпатті (Червеневе, Звянцеве). Чорнівський могильник, розташований неподалік від ґрунтового у Ревному, на іншому березі Пруту, складався більш як із 80 курганів. Підкурганні поховання поділяються на три типи: у ямах, на горизонті у вигляді ритуальних кострищ та в урнах. Під курганами інколи фіксуються сліди дерев'яних огорож навколо поховань. Крім урн, у похованнях трапляються посудини-приставки, дрібні металеві прикраси, ножі, наконечники стріл, скляні намистини зі слідами вогню. Протягом IX—X ст. у середовищі носіїв райковецької культури певного поширення набувало тілопокладення, що інколи пов'язують із впливом християнства Великої Моравії.

На відміну від інших слов'янських старожитностей раннього середньовіччя серед пам'яток райковецької культури відомі культові споруди у вигляді різноманітних укріплених і неукріплених святилищ. Зокрема, у Прикарпатті невеликі округлі майданчики були оточені одним-двома кільцевими валами, на яких збереглися кам'яні вимостки зі слідами кострищ (Ржавинці, Крутилів). Знахідка чотиригранного кам'яного стовпа на одному з таких святилищ у Ржа-винцях дає підстави припустити, що в центрі майданчика могли стояти язичницькі ідоли. На думку І. П. Русанової та Б. О. Тимощука, саме з подібним культовим місцем на горі Богіт пов'язана знахідка відомого Збруцького ідола, опис якого дається у наступному розділі.

Неукріплене святилище досліджено неподалік с. Шумська на р. Гнилоп'ять. Споруда мала неправильну хрестоподібну форму з великою стовповою ямою у центрі. У святилищі зафіксовано рештки кострищ, камені-жертовники, кістки тварин, уламки посудин тощо. До святилища примикав могильник, а неподалік стояла садиба старійшини, що, можливо, виконував також функції жерця.

Серед кераміки переважає ліпний посуд. На ранньому етапі культури він абсолютно домінує. Керамічний комплекс цього часу складається з горщиків опуклобокої форми, часто орнаментованих вдавленнями по вінцях, конічних чи опуклобоких мисок і кухлів, сковорідок із високим бортиком. Згодом поширюється гончарний посуд місцевого виготовлення, за формами близький до ліпних горщиків. Він прикрашений лінійно-хвилястим орнаментом по усій поверхні. Миски і сковорідки залишаються ліпними, лише іноді трохи підправленими на гончарному крузі (рис. 23).

На поселеннях, розташованих на Дніпрі та Дністрі, трапляється невелика кількість імпортної кераміки, сіроглиняної салтівського типу та амфорної із Криму.

Рис. 23. Гончарний і ліпний посуд райковецької культури

Сільськогосподарські та ремісничі знаряддя праці, зброя і побутові речі виготовлені із заліза та сталі. Це наральники, серпи, коси-горбуші, мотижки, сокири, тесла, різці-ложкарі, ножі, шила, риболовецькі гачки, різні типи наконечників стріл та списів, шпори, кресала, деталі дерев'яних відер тощо. З каменю виготовлено жорна, точильні бруски, з глини — пряслиця, ливарні форми, з кістки — гребені, проколки, лощила та ін.

Прикраси і деякі деталі одягу виготовлені з кольорових металів. Серед них, зокрема, дротяні скроневі кільця, підковоподібна фібула, сережки-лунниці, підвіски-бубонці, різні пряжки (рис. 22). Імпортними, найімовірніше, були скляні намистини та пронизки. На поселеннях Подніпров'я і Подністров'я трапляються знахідки арабських срібних дирхемів, що були на той час універсальною валютою.

Загальний нас існування райковецької культури (кінець VII—IX/Х ст.) визначається на підставі стратиграфічних спостережень, археомагнітного датування ряду об'єктів, аналізу знахідок дирхемів, прикрас, зброї та знарядь, що мають численні аналогії серед старожитностей Центральної та Східної Європи. Пам'ятки правобережжя Дніпра дослідники поділяють на два етапи, що відрізняються відсутністю на ранньому та наявністю на пізньому етапі місцевого гончарного посуду. Ранній етап Луки Райковецької (за І. П. Русановою), близький за своїми ознаками до пам'яток типу Сахнівка (за О. М. Приходнюком), можна датувати кінцем VII—VIII ст., пізній — IX ст. Найпізніші пам'ятки, в яких зафіксована кераміка так званого курганного типу (Канів, Монастирок та ін.), є перехідними до давньоруських і продовжують існувати навіть у X ст.

Райковецька культура, як доведено І. П. Русановою, виникає на основі празької. У південній частині ареалу її субстратом стала, очевидно, пеньківська культура, що зазнала празьких впливів ще в VI—VII ст. Вважається, що пам'ятки типу Луки Райковецької є головним компонентом формування давньоруської культури. Таким чином, витоки Київської Русі безпосередньо пов'язані з ланцюжком старожитностей типу Прага-Корчак і Лука Райковецька, тоді як інші слов'янські культури півдня Східної Європи до цих процесів мали побічне відношення.

У межах ареалу райковецької культури літопис уміщує низку племен Правобережного Подніпров'я і Подністров'я — полян, уличів, деревлян, волинян (бужан, дулібів), хорватів, тіверців. Проте типологічна одноманітність пам'яток типу Луки Райковецької утруднює визначення конкретних особливостей матеріальної культури, властивих кожному з цих племен.

60. Волинцевська і
роменська культури

Слов'янські пам'ятки Лівобережжя Дніпра представлені волинцевською і роменською культурами. Ці культурні групи генетично пов'язані між собою. Волинцевська культура існувала впродовж VIIІ ст.

Загальна хронологія пам'яток роменського типу визначається у межах другої половини — кінця VIIІ—Х ст. Ареали обох культур досить подібні — вони поширені у Лісостепу і південних районах Полісся Дніпровського Лівобережжя. Однак, територія волинцевських пам'яток на заході сягає Київського Правобережжя, в той час як роменські старожитності за Дніпро не переходять. Пам'ятки обох культур займають також суміжні з Україною південні райони Росії і Білорусі.

Початок археологічного вивчення слов'янських пам'яток Лі-вобережжя відноситься до се-редини ХІХ ст., коли були проведені розкопки Донецького городища поблизу Харкова. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. їх дослідженнями займались Д. Я. Самоквасов, В. О. Городцов, О. О. Спіцин, В. В. Хвойка та ін. Пам'ят- ки роменського типу отрима- ли свою назву після розкопок М. О. Макаренком городища поблизу м. Ромни у 1901, 1906, 1924 рр. Значні роботи на роменських пам'ятках були проведені у повоєнний період П. М. Третяковим, І. І. Ляпушкіним, Ф. Б. Копиловим.

На початку XX ст. М. О. Макаренком були відкриті залишки грунтового могильника з похованнями за обрядом тілоспалення у верхів'ях Сули. Д. Т. Березовець після розкопок поблизу с. Волинцеве Сумської області і м. Сосниця Чернігівської області у 1948— 1950 рр. обгрунтував виділення цих старожитності в окрему волинцевську культуру.

Особливе значення мають дослідження І. І. Ляпушкіна, під час яких було повністю розкопане городище роменської культури Новотроїцьке на р. Псел та під час розвідок виявлено десятки селищ цього типу. У подальші роки широкі розкопки волинцевських пам'яток були проведені на Битицькому городищі та поселенні Волинцеве на Сумщині, поселеннях Роїще і Олександрівка поблизу Чернігова, а також у Обухові та Ходосівці під Києвом (роботи О. В. Сухобокова, С. П. Юренко, Р. В. Терпиловського, О. В. Шекуна, Н. М. Кравченко, В. О. Петрашенко, Н. С. Абашиної). Продовжувалось вивчення ромен- ських поселень, городищ і мо- гильників Ніцаха, Кам'яне, Латишівка, Опішня, Лтава (роботи І. І. Ляпушкіна, О. В. Сухобокова, В. В. Приймака, О. Б. Супруненко). Волинцевські та роменські старожитності вивчались також на Сеймі та Пслі у Курській області Росії.

За сучасними уявленнями, волинцевська культура формується внаслідок просування із заходу на Лівобережжя племен празької культури або їх прямих нащад- ків. Протягом першої половини VIIІ ст. вони асимілювали пеньківські та колочинські племена і ввійшли у контакт з населенням салтівської культури, що спричинило появу специфічних рис у матеріальній культурі. Згодом, на основі волинцевської формується роменська культура, яка, у свою чергу, стає одним з компонентів створення давньоруської культури. Вважається, що носіями волинцевської і роменської культур були північно-східні східнослов'янські угруповання — сіверяни, що за літописом мешкали на Десні, Сеймі та Сулі, тобто у сусідстві з хозарами, а потім увійшли до складу Київської Русі.

Селища і городища сіверян

Неукріплені поселення — селища слов'ян Лівобережжя розташовані здебільшого у відносно низьких місцях поблизу від води — на підвищеннях у заплаві, берегових схилах і терасах. Ділянки високого корінного берега займають поселення Обухів і Ходосівка поблизу Києва та Опішня на Полтавщині. Природним захистом поселень були яри і балки. У роменській культурі помітне місце належить городищам. Вони розташовані на високих крутосхилих берегових мисах, займають підвищення максимально пристосовані для оборони що панують над місцевістю. Для цього іноді використовували високі дюни і пагорби у заплавах річок та серед боліт. Нерідко для своїх поселень роменські племена використовували городища раннього залізного віку, оточені системою валів і ровів. Власне роменські городища були не стільки штучними, скільки природними укріпленнями.

З напольного боку мису чи останця, інколи по всьому периметру, будували вали і рови, ескарпували схили. На земляних валах, що насипалися разом із копанням ровів, споруджували частокіл або стіну з товстих колод, які закріплювали в горизонтальному положенні між вертикальними дерев'яними стов- пами. На кількох городищах зафіксовано використання каменю при будівництві фортифі-каційних споруд.

Концентруються городища переважно на південному сході, що пояснюється необхідністю оборони східнослов'янської території від постійної загрози з боку степового світу кочовиків.

Роменські городища прикривають навколишні поселення. До більшості городищ з напольного боку примикали селища, роз-міри яких інколи перевищували площу городища. Більшість селищ, очевидно, складалась з 10—20 будівель.

І на городищах, і на селищах житла розташовані групами. Так, на майже повністю розкопаному Новотроїцькому городищі зафіксовано чотири групи жител, на Волинцевському поселенні досліджено понад 50 житлових і господарських споруд, які розташовані кількома групами.

Крім жител, на поселеннях знаходились господарські споруди і ремісничі майстерні, а також численні ями-льохи. Звичайно господарські споруди мають невеликі розміри (до 16 кв. м) та легку каркасну конструкцію.

Поселення звичайно розташовані у місцях, зручних для землеробства і тваринництва — поблизу родючих ґрунтів, луків, лісів.

Житла сіверян

Основним типом житла слов'ян Лівобережжя була прямокутна або квадратна в плані напівземлянка з довжиною стін 4—5 м, долівка якої заглиблена до 0,2—0,4 м. Площа жител складає 12—18, інколи більше — до 20 і навіть — до 30 кв. м. Стіни у більшості випадків мали каркасно-стовпову конструкцію. Опорні стовпи встановлювались по кутах, а також посередині стін. Між ними горизонтально укладалися плахи або дошки. Рідше зустрічаються стіни з плоту, обмазаного глиною. Поширені були також зруби, які складали з колод завтовшки 25— 30 cм, часто підтесаних з вну-трішнього боку.

Долівка здебільшого мала вигляд утрамбованої площадки з материкової глини, інколи під-сипаної річним піском.

Покрівля, очевидно, була двосхилою, сволок спирався на два стовпи, вкопані як усередині, так і за межами котловану напівземлянки. Дерев'яна основа з жердин вкривалася хмизом чи очеретом і часто засипалася зверху шаром землі чи глини.

В одному з кутів житла знаходилася глиняна піч. Її основу вирізували у материковому (лесовому) останці, залишеному у куті житла, або виліплювали із спеціально принесеної спондилової глини, якщо котлован житла був виритий у піщаному ґрунті. Такі печі мали звичайно кубоподібну форму з довжиною стін приблизно 1,5 м.

В останці вирізували топку з арочним склепінням і отвір для горщика з їжею. У конструкції склепіння та для його ремонту використовували глиняні блоки різноманітної форми ("конуси", "вальки"). Черінь печі часто викладали уламками глиняного посуду, які вкривали шаром глини.

В окремих житлах печі були влаштовані у підбоях материкових стінок котловану, хоча не виключено, що вони, мали виробниче призначення. На деяких роменських поселеннях, розташованих на піщаних ґрунтах, печі споруджували із шматків залізної руди. Відомо кілька жител з вогнищами із глиняними черенями.

Ще однією деталлю внутрішнього облаштування жител є пристінні виступи, вирізані у материковій глині, що слугували основою для лав-лежанок. Виявлені також ями-льохи, вирізані у долівці, що частково заходять підбоєм у стінку. Хоча частіше такі ями-льохи розташовані поруч із житлами. Вони здебільшого були призначені для зберігання зерна, а тому їх стіни звичайно обмазані глиною. Такі ями мали дзвоноподібну форму і глибину від 0,5 до 3м. Можливо також вони мали дерев'яні перекриття.

Наземні господарські споруди мали переважно, прямокутну форму. Їх стіни споруджувалися з плоту або дерев'яних плах, які стоять вертикально. Всередині знаходились вогнища і господарські ями різної конфігурації.

Прикраси сіверян

Із кольорових металів виготовлені прикраси, найбільш повні комплекти яких походять з Харівського, Фативізького, Бітицького і Андріяшівського скарбів волинцевської культури та Суджанського, Івахниківського, Полтавських, Новотроїцьких скарбів роменської культури.

До їх складу входили срібні та бронзові браслети, сережки і підвіски, шийні гривни, антропоморфні фібули, бляшки, пряжки, ланцюжки, мозаїчні і скляні намистини та ін.

Звертають на себе увагу спіральні скроневі кільця, які вважаються етнографічною ознакою сіверян і присутні лише серед роменських старожитностей. Звичайною деталлю одягу в роменській культурі були бронзові бубонці та ґудзики.

У похованнях виявлені речі культового характеру — просвердлені ікла ведмедя, вовка, собаки. Сережки і підвіски салтівського типу, а також арабські дирхеми, що знайдені на роменських пам'ятках, свідчать про зв'язки з Хозарією.

Знаряддя праці
і побутові речі сіверян

Залізні сільськогосподарські і ремісничі знаряддя, зброя та побутові речі представлені досить широким асортиментом. Це наральники різних типів, чересла, серпи, коси-горбуші, мотики, сокири, тесла, ковальські кліщі, різці-ложкарі, пряжки, ножі, шила, риболовецькі гачки та остроги, кресала, деталі дерев'яних відер та ін. Знайдені знаряддя металообробки — ковадло, ковальські кліщі, пробійники.

З каменю виготовлені жорна, точильні бруски, ливарні форми, з глини — пряслиця, фігурки тварин, свистки, з кістки — різні проколки, кочедики тощо.

Зброя представлена здебільшого залізними наконечниками стріл, дротиків та списів, а також бойовими ножами і сокирами, шаблею, уламком меча. Знайдені рештки захисного обладунку — фрагменти кольчуги.

Основу волинцевського керамічного комплексу складають ліпні горщики з яйцеподібним корпусом і найбільшим розширенням у верхній частині. Ліпні горщики роменської культури мають широку горловину, високі плечики і конусоподібний тулуб.

Орнаментація ліпної кераміки нараховує два десятки мотивів. Більшість посудин прикрашена ямками, защипами або насіч-кою по вінцях, а також врізними та хвилястими лініями у різних сполученнях, відбитками палички, обмотаної мотузкою, або гребінчастим штампом. Верхня частина горщика з Полтави прикрашена відтисками скроневих кілець.

Побутували також слабопрофільовані (банкоподібні) посудини, миски, кухлі, сковорідки з високим бортиком.

Гончарний посуд у роменській культурі представлений імпортом із салтівської культури і візантійськими амфорами. На заключному етапі культури з'являється гончарний посуд давньоруського типу.

Невідомі гончарі

Серед інших синхронних сло-в'янських старожитностей волинцівська культура виділяється своєрідністю гончарного посуду. За кількістю він становить трохи більше 10%, лише на Битицькому городищі він складає 60 %. Цей посуд характеризується високими технологічними якостями і своєрідним орнаментом. Ці гончарні горщики мають конічний корпус, чітко виділені високі плечики та високу вертикальне горло, яке інколи називають циліндричним. Така форма характерна як для маленьких (1— 2 л), так і для дуже великих (5—7 л) посудин. У них гладенька поверхня переважно чорного або брунатного кольору, прикрашена пролощеними або врізними хвилястими і прямими лініями, що у деяких випадках утворюють сітку.

Цей посуд не має місцевих традицій у середовищі ранньосередньовічних слов'янських старожитностей. Щодо його походження існує кілька гіпотез. Найбільш імовірно, що він поширився зав-дяки контактам слов'ян з алано-болгарським населенням, що входило до Хозарського каганату. Хоча поки що не знайдено жодної гончарної майстерні як на слов'янських землях, так і у суміжних регіонах, де б виготовлявся посуд саме такого ґатунку.

За зразками гончарних виготовлені окремі ліпні горщики, що також мають високі циліндричні шийки. Вони найчастіше служили поховальними урнами.

61. Археологічні знахідки в Києві

Археологічні знахідки в Києві

В. Пуцко

Твори мистецтва стародавнього Києва, здавалося б, навряд чи могли вціліти після спустошливої монголо-татарської навали 1240 року. Але протягом останнього десятиліття археологи почали виявляти артефакти, які змусили про себе заговорити1. Найщедрішим на відкриття став сезон 1998 року, що приніс кілька примітних виробів візантійських майстрів, деякі з них могли бути виготовлені і в Києві.

Сказане, безсумнівно, відноситься до великого шиферний рельєф, знайденого 17 березня 1997 року на території Михайлівського Золотоверхого монастиря, тепер знову відбудованого. У техніці рельєфного різьблення, відповідно до встановленої у східнохристиянської мистецтві іконографічної схемою тут зображено диво звернення до християнства великомученика Євстафія Плакіди - сюжет, відомий за зразків кам'яного різьблення і особливо книжковій мініатюри2. Спочатку ця плита знаходилася над входом у побудований князем Ізяславом Ярославичем в 1060-і роки собор Димитрівського монастиря, розташованого поряд з з'явилося лише в початку XII століття Михайлівським Злаговерхім 3.

В 1998 році в тому ж монастирі археологи в числі різних речей домонгольського часу виявили шліфований мініатюрний кам'яний топірець приблизно IV тисячоліття до Різдва Христового, точніше, його збереглася частина розмірами 5,1 х3, 4х2, 2 СМ4. Цікаво, що обидві сторони вироби прикрашені зображеннями Богоматері Великої Панагії і первомученика архідиякона Стефана, бездоганними за малюнку. Це можна пояснити бажанням перетворити язичницький амулет в твір християнського мистецтва - так, наприклад, близько 1128 наносили на поверхню двінські, або Борисових, каменів у Білорусі хрести з надпісямі5. Зображення на ритуальному топірець-амулеті за манерою виконання подібні фігурка на візантійських іконах - менологіях - з їх витонченими фронтальними ракурсами. Іконографія і стиль разом з епіграфічних ознаками супровідних написів дозволяють датувати їх першою половиною XII століття. Рельєф поглиблений, звичайний для гем, досить добре відомих у Візантії, успадкувала це мистецтво від античності.

При розкопках на вулиці Великій Житомирській, 20 в 2001 році була відкрита фрагментарно збереглася візантійська ікона з глинистого сланцю блакитного відтінку (12,8 х8, 8х0 ,4-0, 6 см). Вона розколота на декілька частин, в цілому утворюють стулку диптиха з майже напівкруглим завершенням, площина якого заповнена попарно розташованими в три ряди композиціями святкового циклу: Вхід Господній у Єрусалим, Розп'яття, Зішестя в пекло (Воскресіння), Вознесіння, Зіслання Святого Духа на апостолів та Успіння. Подібне розташування передбачає розміщення на іншій частині диптиха сюжетів Благовіщення, Різдва Христового, Стрітення, Богоявлення, Преображення і Воскресіння Лазаря (прикладом може служити диптих XII століття в Кіті біля Ларнаки на Кіпрі). Ці кам'яні диптихи генетично пов'язані із зразками X-XI століть, виготовленими з слонової кістки. На київському фрагменті задовільно збереглися лише зображення Розп'яття, Вознесіння та Успіння, від інших залишилися тільки частини композицій, втім, впізнаваних. З числа відомих стеатітових рельєфів даної групи повний цикл представлений тільки на іконі в ризниці толедського собору. Сюжети її нижній частині з тематики ідентичні композиціям київської знахідки, хоч і відрізняються в деталях. За особливостями художнього стилю даний твір датується приблизно 1200 роком, і не виключено, що різьба виконувалася на початку XIII століття майстром, осілій в Києві після 1204 року. Рельєф був розписаний і позолочений.

Фрагмент ще однієї стеатітовой ікони здобутий під час розкопок 1998 року на території Михайлівського Золотоверхого монастиря. Уламок (3,6 х7, 3 см) являє собою частина напівкруглого завершення пластини товщиною 0,45-0,6 см, ширина якої сягала 12,0 см. Твір мало рельєфне обрамлення. На гладкою лицьовою поверхні, ретельно обробленої (на відміну від оборотної сторони), -- погрудноє рельєфне зображення Христа. Бездоганний малюнок поєднується з вишуканим різьбленням та поліхромією. Лик класичного типу, з тонкими рисами, короткою бородою і довгими пасмами волосся, спадаючими на ліве плече. Голову оточує німб звичайного візантійського типу. Складки хітона і край гіматії, покриває праве плече, демонструють скульптурну манеру різьбяра. Спочатку блакитний фон щільно засипали золоті зірки. Одяг та рельєфна смуга теж позолочені. Характер верхньої частини фігури Христа дозволяє припустити розпростерте положення рук, які благословляють чи покладає вінці на голови святих. Сюжет увінчання святих в іконографії зустрічається вже близько 543 року на мозаїках базиліки в Паренцо, пізніше - переважно на молідовулах і стеатітових іконках XII века6. Київська знахідка - поза сумнівом, константинопольського походження - їх сучасниця.

В Того ж 1998 року і в тому ж монастирі був знайдений уламок кам'яного хрестика -- фрагмент округлої форми діаметром 1,8 см, що служив медальйоном верхнього кінця, з рельєфним погрудний зображенням Богоматері; нижче вціліла частина німба навколо голови розп'ятого Христа. Серед кам'яних хрестів з Подніпров'я аналогічних немає. Більш варіативні форми різьблених кам'яних хрестів візантійського ареалу, але й серед них подібні отсутствуют7. Такі зображення зустрічаються на різьблених візантійських камеях XII-XIII століть, а також на західних, виконаних в наслідування последнім8. Належність вироби різцю грецького майстра не викликає сумнівів. Стиль, пластичні якості, епіграфічні ознаки монограма Богоматері - явно XIII століття.

Адреса наступної знахідки 1998 року - кут Володимирської та Софійської вулиць. Це кам'яна іконка з зображенням мучеників безсрібників Косьми і Даміана, справедливо датована першою половиною XIII століття і віднесена до стилістичної групі "майстра Розп'яття". Вона має розміри 4,2 х3, 4х0, 5 см і порівняно добре зберігся: відбитий лише нижній лівий кут і в різних місцях є відколи. Різьба виконана в невисокому рельєфі з орнаментованими краями плащів і обрамлений широких німбом навколо голови, так само як і сувоїв в руках.

1899 рік, Княжа Гора: кам'яна ікона Розп'яття (5,4 х3, 9 см) з дуже оригінальною манерою різьблення. З неї почалося вивчення продукції ремісничої майстерні, вироби якої в безлічі розсіяні по російських земель. Висловлювалася припущення, що майстерня могла працювати у першій третині XIII століття в Кієві 9. Епіграфічних аналіз характерних "барвистих" супровідних кириличних написів призвела спочатку до висновку про виконання їх одним майстром - принаймні на п'яти проізведеніях10. Але тепер кількість зразків суттєво зросла, що дозволило виявити кілька цілком помітних індивідуальних манер. Топографія виявлення цих стилістичних аналогів київської знахідки 1998 дає підставу вважати майстерню швидше "помандрувала", ніж розповсюджує свої вироби шляхом їх природної міграції.

В 1998 році на території Михайлівського Золотоверхого монастиря археологам попалося і кілька металевих виробів. У їх числі - хрест-енколпіон з жовтої бронзи (10,1 х7, 5 см) з рельєфним зображенням Розп'яття і інкрустованими черню погрудний зображеннями ще належить зробити. Рельєф -- черневого типу, що одержує популярність з кінця XI століття і має широке поширення до першої половини XIII века11. Інший хрест-енколпіон з ж рельєфними зображеннями (10,2 х5, 6 см) - чіткого якісного литва, без будь-яких пошкоджень. Його створив київський майстер архаізірующего стилю, в початку XIII століття виготовляв подібні твори з різних матеріалів (камінь, бронза, кераміка) 12. Тут же виявився стаціонарний хрест (20,0 х11, 2х2, 4 см) з рельєфним Розп'яттям, виконаний з листової латуні і міді та прикрашений виїмчаста емаллю, від якої збереглися невеликі фрагменти синього кольору. Виготовлений він був, без сумніву, у Франції в лімозька майстерень, чия продукція свого часу поширилася по всій середньовічній Європі. Пропорції і загальна іконографія знахідки - XIII століття.

***

Нові археологічні матеріали поступово змінюють загальне уявлення про розвиток київського художнього ремесла XI-XIII століть. У Західній Європі збереглося величезна кількість творів середньовічної пластики і ювелірного мистецтва, походять з соборних і монастирських ризниць. Церковне начиння Києва того ж періоду практично втрачена. Тільки починаючи з кінця XIX століття стали знаходити і вивчати бронзові хрести-енколпіони, кам'яні, бронзові та керамічні іконки. Вони у своїй більшості представляють адаптоване відтворення візантійських зразків. На початку XIII століття розквіту місцевого ремісничого виробництва чимало сприяли опинилися тут константинопольські мастера13. Перенесення на київський грунт мистецтва візантійської столиці відкривало великі перспективи, але кінець всім надіям незабаром поклало монголо-татарська навала ...

Доби у Кременчуці

У травні 2006 р. Полтавською археологічною експедицією ДП „Науково-дослідний центр „Охоронна археологічна служба України” Інституту археології НАН України проведені археологічні дослідження ділянки культурних нашарувань в історичному центрі м. Кременчук Полтавської області по вул. Генерала Жадова, № 1в, призначеної під будівництво адміністративно-житлового комплексу. Роботи включали розкопки та археологічний нагляд за спорудженням котловану й охопили площу близько 400 м2.

За попередніми обстеженнями [1], перехрестя вул. Генерала Жадова і пров. Поштового у Кременчуці, де й розміщувалася ділянка, позначалося невеликим пониженням на місці спорудження рову. Співставлення планів міста 1748 і 1787 рр., поширення матеріалів XVII-XVIII ст. дали можливість окреслити обриси колишніх укріплень міської фортеці другої половини XVII — першої половини XVIII ст. та встановити орієнтовні межі ділянки, де залягають нашарування козацької епохи. Майданчик будівництва саме і знаходився у північно-східній частині цієї ділянки.

На місцевості він вирізнявся примикаючим із заходу незначним підвищенням, з абсолютною висотою 70,4 м, з пониженням до вул. Генерала Жадова на 0,4-0,5 м. Із півночі це вказувало на ймовірне проходження тут пізньосередньовічного рову, що було припущене нами раніше та підтвердилося проведеними роботами.

Попередній огляд траншей котловану будівництва виявив стратиграфічну ситуацію, типову для більшості придніпровських міст. Перші 1,0-1,2 м відкладень складали шари будівельного сміття, численних перебудов та намивів повеней Дніпра останніх двох з половиною століть української історії, перебиті численними перекопами ХІХ-ХХ ст., фундаментами різноманітних житлових та господарських споруд, комунікаціями і вигрібними ямами. Нижче останніх, на ділянках без помітних пошкоджень, в 1-2 м протяжністю, чітко виділявся, з глибини 1,3-1,4 м, шар похованого ґрунту, перекритий тонким прошарком горілої трави та вуглин. У цьому шарі — похованому горизонті потужністю 0,3-0,4 м, — траплялися уламки гончарного посуду XVII ст. Попередньо він міг бути пов’язаний зі слідами погрому міста і козацької фортеці реєстровими козаками гетьмана І.Брюховецького 1668 р. [2] або з обороною Кременчука від татар у 1666 р., про що писав турецький мандрівник Евлія Челебі [3].

Під цим шаром, з глибини 1,7-1,8 м, виділявся ще один прошарок, подібний до першого, проте, менш потужний — 0,20-0,25 м, перекритий смужкою намивного піску, як було пізніше встановлено, рубежу ХІІ-ХІІІ ст. Все це підстилалося жовтувато-білим материковим піском намиву заплавного останця, розташованого на північний схід від скелі „Реєстр” — осередку поселень давньоруського, литовського та польського періодів історії Кременчука.

Матеріали козацької доби переважно виявлені у розкопі ІІ, вірніше, найзахіднішій траншеї під фундамент (ІІ-1) та паралельній їй зі сходу сусідній траншеї (ІІ-2), з частиною обвалу проміжку між ними, пойменованого у процесі вибирання як прирізка А (ІІ-А) до розкопу ІІ, що сформувалися при спорудженні котловану. Траншеї були зорієнтовані у напрямку північний захід — південний схід, мали протяжність 16 м, ширину, відповідно, — 3,0 та 2,8 м. Загальна, відкрита ними площа, складала — близько 100 м2 (Рис. 1).

Рис.1. Кременчук. Розкоп ІІ / 2006 р. План. Профіль західної стінки.

Умовні позначення: 1 — дерн; 2 — асфальт; 3 — пісок; 4 — чорноземно-супіщані нашарування; 5 — вимостки і кладки цегли; 6 — перекопи; 7 — попіл, попелясте заповнення; 8 — глина, суглинок; 9 — затьоки, замиви, сліди повеней; 10 — піщано-глиняні скупчення чи нашарування; 11 — лінзи органічно-глинистого намиву; 12 — вуглини; 13 — похований чорнозем і супіщанистий чорнозем; 14 — уламки кераміки; 15 — кістки тварин; 16 — сліди вогнищ, пожеж; 17 — супісок-передматерик; 18 — труби; 19 — материковий пісок; 20 — брили та шматки граніту; 21 — цегляна кладка; 22 — вимостка з плиток черепашнику; 23 — обгорілий пісок з викиду рову, прошарок пожежі; 24 — кахлі.

Цифрами на плані і перетинах позначені: 1 — залізний ніж; 2 — залізний рибальський гачок; 3 — відщеп кременю; к — уламки гончарного посуду.

„Найрезультативнішою”, не дивлячись на перетин двома трасами комунікацій 2-ї пол. ХХ ст., виявилася траншея ІІ-1 (Рис.1). В її західному профілі простежена досить виразна стратиграфічна ситуація, що відображала час активного „обживання” похилого пагорбу над Дніпром у XVII-XІX ст. Траншея ІІ-2 виявилася менш інформативною. В ній, окрім перекопів, виявлено вхід цегляного глибокого погреба під фундаментом будинку останньої чв. – кін. XVIII ст., заповненого намивним піском від повеней та сміттєвими покидьками наступних часів, що скидалися мешканцями у просів заповнення льоху аж до сер. ХХ ст. В обвалі сміттєзвалища над погребом збереглася ділянка стіни з сіро- та рожево-гранітного колотого каміння, викладеного на глині (Рис.1). Останню вдалося зафіксувати, проте сміттєві завали погреба вже не зберегли у зсуві будь-яких матеріальних залишків, пов’язаних зі спорудженням стіни (Рис.2). Про час зведення останньої можна висунути лише здогадки.

У широтно орієнтованому відгалуженні траншеї котловану, вздовж пров. Поштового, виявлений фундамент будинку останньої чв. XVIII ст., перекритий розвалами перевикористання фундаменту мурованої будівлі вже на поч. ХІХ ст. (Рис.1

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти