Археологічне вивчення укріплень козацької доби почалося не так давно. Ще в середині минулого століття при вивченні фортифікаційних споруд козацьких фортець використовувалися переважно дані письмових джерел – описи та плани. Археологічні дослідження цієї категорії пам’яток обмежувалися картографуванням. Найбільш вивченими фортецями виявлялися багатошарові, де при дослідженні раніших шарів вивчалися і пізньосередньовічні. У 60 – 80-ті рр. ХХ ст. вивчались дитинці давньоруських міст, Українська лінія та Білгородська засічна смуга. Саме із цих грандіозних об’єктів пізньосередньовічної фортифікації починається власне їх археологічне вивчення, що дало основу для порівняльного аналізу.

Фортеці Слобожанщини дещо відрізняються від укріплень Української лінії та Білгородської засічної смуги. Саме їх розташування на кордоні з Полем висувало певні вимоги до влаштування. У першу чергу, бралися до уваги нагальні проблеми – захист гарнізону від раптового нападу. Татарські загони були озброєні тільки ручною вогнепальною зброєю, артилерія в них була відсутня. Через це не було потреби будувати сучасні фортеці з бастіонами. Фортеці мали достатні укріплення для того, щоб затримувати на певний час загони кінноти.

Їх можна розподілити на три групи за плануванням та наявністю окремих фортифікаційних прийомів будівництва.

Перша категорія – невеликі за площею городища – старі укріплення скіфського, роменського та давньоруського часу, які використовувалися практично без перебудови, та козацькі дерево-земляні укріплення, невеликі за площею. Частіше за все такі фортеці були опорними прикордонними пунктами сторож на кордонах Московської держави і Речі Посполитої.

Друга – прямокутні та квадратні в плані фортеці, які будувалися державою для захисту кордону від татар – прикордонні остроги. Квадратні та прямокутні остроги не залежать від форм рельєфу, укріплення мають правильну геометричну форму. У переважній більшості фортеці мають внутрішній замок, розташований, як правило, у центрі¹.

Третя –великі фортеці – залишки сотенних та полкових міст, які будувалися у переважній більшості на низьких мисах, часто при впадінні невеликої річки з болотистою заплавою. Лінії укріплень прямі, але залежать від рельєфу, при їх будівництві використовувався досвід московських воєвод. Ця категорія укріплених пунктів постала пізніше і від перших двох вирізняється розмірами.

Перша категорія городищ використовувалась як схованка для невеликих прикордонних загонів. Вони не мали значних дерев’яних укріплень, часто для прикордонного загону було достатньо обнести частоколом старий вал. Зважаючи на обмежену кількість робочих рук та виходячи з міркувань безпеки, для цього часто обиралися саме роменські або давньоруські городища. Вони відповідали всім критеріям прикордонного форту – розташування на високому зі стрімкими, додатково ескарпованими схилами, значні напільні укріплення, наявність поблизу джерела води. По суті, це городища-сховища для захисту невеликих загонів козаків або московських стрільців. У XVI – на початку XVII ст. укріплення практично не будувалися, використовувалися та реконструювалися старі.

Друга категорія – прикордонні остроги, які будувалися з застосуванням тодішніх вимог фортифікації. Розбудова фортець-острогів почалася в 40-х роках XVIІ ст. Вони квадратні у плані, мають добре укріплений внутрішній замок. При виборі місця будівництва враховувалася не тільки топографія – висота та крутизна схилів, а й розташування відносно інших фортець. При цьому утворювалася лінія опорних пунктів на найбільш небезпечних ділянках кордону в місцях проходження татарської кінноти. Фортеці зазначеної категорії входили до складу Білгородської засічної смуги та захищали її правий фланг (Рис. 1).

Основою укріплень даної категорії фортець був сухий рів, який захищав три сторони, та дерев’яна стіна, яка ставилася на вал. Додатково фортеця могла укріплюватися ескарпом з боку схилу річки. Для будівництва фортець направлялися воєводи, які мали відповідний досвід. Саме цим може пояснюватися практична ідентичність фортець – острогів Краснопілля, Миропілля, Славгорода та Суджі. Дані городища мали розміри в середньому 300 на 300 м, могли витримувати облогу легкої татарської кінноти. За даними писемних джерел відомо, що фортеці мали невеликі гармати та ручну вогнепальну зброю. За наявності такого арсеналу залога могла витримувати бій зі значним загоном легкої татарської кінноти. В разі потреби остроги могли бути місцем, де концентрувалися війська чи запаси для них для походів вглиб степу.

Третя категорія фортець – великі сотенні та полкові містечка – виникає в результаті поєднання козацької фортифікаційної традиції та московської. У більшості випадків заснування таких фортець здійснювалось силами козацьких ватаг. При виборі місця заснування фортеці козацька старшина мусила радитися з московськими воєводами, а ті, в свою чергу, керувалися питаннями загальної стратегії оборони південно-східного порубіжжя. У результаті цього найбільші та найкращі козацькі загони опинялися у важливих з точки зору оборони місцях. Для підтримки та допомоги козакам з Білгорода та інших великих московських фортець направлялися воєводи та гарнізони стрільців, пушкарів з артилерією. Таким чином укріплювалися та розросталися козацькі фортеці, переходячи з рангу прикордонних укріплених містечок до повноправних міст, із передмістями з характерними назвами Солдатське, Пушкарне, Пушкарівка тощо.

Рис. 1. Південно-східний фланг Білгородської засічної смуги.

1 – Охтирка, 2 – Вольний, 3 – Славгород, 4 – Краснопілля, 5 – Миропілля,

6 – Суджа, 7 – Хотмизьк

Такі фортеці мали дводольну систему укріплень, а інколи — і тридольну. Особливістю даної групи фортець був укріплений посад. Зазвичай козацькі фортеці мали посад, який розташовувався безпосередньо за лінією укріплень. Такі посади займали великі миси з крутими схилами, проте потужних укріплень не мали. Населення у разі небезпеки переходило до фортеці. Така практика на прикордонних територіях призводила до частого спустошення козацьких садиб під час нападів татар. Самі фортеці могли витримати облогу, а посад через короткий час відновлювався. Але це часто ставало причиною відтоку частини населення в більш спокійні внутрішні території Московщини.

З середини 50-х років XVII ст. починають будуватися фортеці з великими посадами, захищеними дерев’яними стінами та ровами. Залишки таких укріплень досліджені у Білопіллі, Сумах, Лебедині. З появою великих за площею фортець збільшується кількість населення, яке отримувало можливість вести господарство з меншим ризиком.

У цей час починаються зміни при виборі місць розташування фортець. Якщо у першій половині XVIІ ст. прикордонні фортеці засновувалися виключно на високих мисах та останцях правих корінних берегів з важкодоступними, крутими схилами, то з середини – другої половини XVIІ ст. вибір змінюється на користь невисоких мисів, оточених невеликими річками з болотистими заплавами. Такий крок пов’язаний, перш за все, зі змінами у веденні бойових дій. Перша половина XVIІ ст. пройшла у протистоянні прикордонних застав легким загонам татарської кінноти. А для захисту від них потрібні були саме високі, круті схили. В процесі заселення території Слобожанщини будуються великі фортеці, і вони вже орієнтуються на протистояння регулярним арміям Речі Посполитої, Оттоманської Порти за

Рис. 2. Карта розташування фортець Північно-Східної Слобожанщини.

1 – Журавне (ур. Демидів Горб), 2 – Чернеччина, 3 – Олешня, 4 – Сосонка 2, 5 – Зарічне, 6 – Боромля, 7 – Вільне, 8 – Славгород, 9 – Лебедин, 10 – Курган, 11 – Межиріч, 12 – Суми, 13 – Миропілля, 14 – Краснопілля. 15 – Глинськ, 16 – Ромни. 17 – Костянтинів 3, 18 – Костянтинів 1 та 2, 19 – Засулля (ур. Мазепина Гора), 20 – Недригайлів, 21 – Крига та Білопілля, 22 – Нові Вирки, 23 – Ігорівка, 24 – Конотоп, 25 – Ярославець, 26 – Ротівка, 27 – Пустогород, 28 – Куземин, 29 – Охтирка

участю союзників чи найманців із європейських держав. А для регулярних армій того часу при облозі з обох сторін – обложених і нападників – було характерним застосування важкої артилерії. Найбільш ефективним з боку захисників було використання артилерії, яка веде вогонь по прямій, а не згори вниз, до того ж болотиста заплава ускладнювала підвезення гармат, які мали значну вагу, на близьку відстань. В цей же час у великих фортецях з’являються кутові бастіони, які також пов’язані з застосуванням флангового артилерійського вогню. Отже, зміни у веденні бойових дій стали причиною еволюції фортець Слобожанщини.

Одним з промислів українських козаків, тісно пов’язаним з заснуванням та функціонуванням фортець, було добування селітри. Виробництво селітри, однієї зі складових пороху, набуває поширення на Гетьманщині у XVIІ ст. Велика кількість курганів та валів городищ, багатих на природну селітру, стала поштовхом до поширення селітроваріння. Разом з тим, постійні війни вимагали все більше пороху, місця видобування селітри на Гетьманщині були вже добре відомі та активно експлуатувалися. На незаселених територіях Середнього Псла та Ворскли також були відомі численні кургани та курганні могильники. Ця територія фактично не була підконтрольна Речі Посполитій та Московському царству, і часто ватаги селітроварів намагалися вести промисел на цих територіях.

За писемними джерелами першої половини XVII ст. відомо, що тут вели промисел козаки з Переяславщини, Чернігово-Сіверщини, Полтавщини та селітровари, вихідці з України, що наймалися до російських промисловиків з Путивля, Курська, Хотмизька². Процес добування селітри досить довготривалий та вимагає наявності курганів поблизу води та дрів. Окрім цього, небезпека потрапити в полон до татар також уповільнювала процес освоєння курганів на незаселених територіях. Ватага, яка вела промисел, постійно була в небезпеці через дим, який міг їх видати. Тому не виключено, що поряд з невеликими майданами функціонували одна-дві печі для випарювання селітри. На сьогодні у межиріччі Псла та Сейму відомо лише 5 невеликих селітроварних майстерень-майданів. Зважаючи на той факт, що селітру таким способом добували і козаки-переселенці в другій половині XVII ст., можна говорити про незначні обсяги селітроваріння на даній території до початку її заселення.

У другій половині XVII ст. процес заселення вільних земель межиріччя Псла та Сейму набуває сили. Причиною тому було нестабільне становище держави Богдана Хмельницького і прагнення Московського царства якнайшвидше укріпити своє становище в регіоні за рахунок козаків. Козаки, що прибували з Польщі, стали носіями етнокультурних та військових традицій Гетьманщини. У перші роки існування козацьких фортець постійно існувала загроза набігів татар. Важливими засобами оборони була вогнепальна зброя та артилерія. Пороху, що козаки привозили з собою, надовго не вистачало і щоб забезпечити себе його складовими, козаки виготовляли його за технологією, яка була розповсюджена на території Гетьманщини. Традиційний спосіб видобутку селітри з насипів курганів та валів городищ скоріш за все, поступово припиняється з кінця XVII ст. На початку XVIIІ ст. починається виготовлення селітри з буртів, коли починають працювати селітроварні заводи за російською технологією³.

___________________

1. Приймак В.В., Осадчий Є.М. Північний схід Дніпровського Лівобережжя у кінці ХVІ – ХVІІ ст. (історико-археологічні нариси). – Полтава, 2006. – 70 с.

2. Слюсарский А.Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщины XVII – XVIII вв. – Харьков, 1964. – С. 270.

3. Слюсарский А.Г. Социально-экономическое развитие... – С. 281.

Юрій Мазурик (Луцьк),

завідувач відділу охорони культурної спадщини

при Волинському краєзнавчому музеї

Предыдущая 1 2 345 6 7 8 Следующая